пошук  
версія для друку
27.06.2018 | Наталка Ковальчук

Сокира для свободи слова, або кому потрібна політична кастрація Інтернету в Україні?

   

Ті, хто цікавиться проблемами інформаційної політики в Україні та питаннями дотримання свободи слова, звернули увагу на Спільну заяву щодо проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення інформаційної безпеки України» (№6688), розміщену на http://khpg.org
Нагадаємо, у Заяві, за підписом Євгена Захарова, директора Харківської правозахисної групи, та Олександра Павліченка, виконавчого директора Української Гельсінкської спілки з прав людини, йдеться про те, що законопроект, спрямований на законодавче впорядкування питання протидії кіберзлочинності, зокрема, технологічному тероризму та терористичним актам у формі кібератаки, порушує свободу вираження поглядів, яка гарантується статтею 34 Конституції України та статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і фактично ініціює введення державної цензури у мережі Інтернет.
Стурбованість з цього приводу висловили й у Національній спілці журналістів України, зазначаючи, що законопроект дає можливість у позасудовий спосіб заблокувати діяльність будь-якого сайту, який видасться владі «неблагонадійним». http://nsju.org
Та якщо заглибитися у історію цього питання, то маємо згадати, що це не перша спроба обмежити українцям доступ до Світової павутини.
У 2012 році тодішні очільники держави, котрі сьогодні, як то кажуть, знаходяться «в бігах», також виступали з ініціативою «відрегулювати» можливість вільного доступу до інформації в Інтернеті. Тоді ця ідея просувалася під тезою боротьби за моральність і протидії насиллю. У той час можливість запровадження контролю за сайтами розглядала Національна комісія з питань моралі, заблокувати деякі інтернет-ресурси закликали й депутати Верховної Ради та чиновники-високопосадовці. Дехто й не приховував, що контроль за Інтернетом, - це насамперед політичне питання.
Втім, і тоді фахівці у сфері захисту свободи слова мали достатньо підстав, аби стверджувати: контроль над Інтернетом не що інше як згортання демократичних прав і свобод українців, позбавлення їх незалежних джерел інформації. https://www.radiosvoboda.org
Звичайно, ситуація у країні сьогодні значно відрізняється від тієї, яку мали у 2012 році. Справді, почастішали кібератаки на український сегмент Інтернету. Дійсно, є сайти, які відверто або приховано працюють на країну-агресора, котра веде війну проти України. Фактично ми постійно перебуваємо у стані не тільки військового, а й інформаційного конфлікту з Російською Федерацією.
Онак не можна не погодитися й з тим, що сказано у вже згаданій вище Заяві двох ровідних українських неурядових організацій у сфері дотримання прав людини, тому числі й права на свободу вираження поглядів: «…обмеження мають бути пропорційними, а не копіювати форми і методи авторитарної та патерналістської російської держави та нагадувати роботу сокирою замість скальпеля».
На жаль, нинішня ситуація, коли влада, образно кажучи, намагається провести таку собі політичну кастрацію для некерованого нею Інтернету, не перше зазіхання не свободу слова.
Чомусь так склалося, що «політична сокира» то високо піднімалася над українськими мас-медіа, то в силу об’єктивних причин все-таки опускалася трохи нижче. Скажімо, 90-ті роки стали для України вибухом у галузі мас-медіа. З’являлося чимало незалежних ЗМІ. Нехай не завжди високим був їх професійний рівень, але в той час навіть місцеві медіа, підпорядковані органам влади, могли вдатися до критики тієї самої влади.
А потім у 2001-2004 роках з’явилися «темники» - щоденна закрита директива, розроблена у владних кабінетах, для українських ЗМІ, яка містила детальні інструкції щодо висвітлення політичних подій і дій влади. Ситуація доходила до абсурду: вище керівництво «спускало» «темники» підпорядкованим їм структурам, ті надсилали їх далі по ланцюжку, аж до регіонального і місцевого рівня. Причому, кожен орган влади - обласний, районний, міський – до столичних вказівок, як і про що повідомляти населенню, додавав і свої рекомендації, які фактично мали силу наказу. Причому, в «прокрустове ложе» «темників» заганяли не тільки підконтрольні владі мас-медіа. З «незалежними» ЗМІ також «працювали», і багато хто з їх власників і редакторів, особливо на регіональному та місцевому рівні, волів «не зв’язуватися» з владою, віддаючи частину друкованої площі чи ефірного часу під ту «політичну тріскотню», якої хотілося можновладцям.
Помаранчева революція змела і тодішню владу, і разом з нею «темники» та зазіхання на свободу вираження поглядів. Та ненадовго, бо з 2010 року почався колосальний наступ на свободу слова. Її добре таки потовкли обухом. Гострі, резонансні ЗМІ припиняли існування або проводили «оптимізацію», внаслідок якої кардинально змінювався контент з серйозного, аналітичного на який-небудь розважальний. Непоступливих керівників ЗМІ та інформаційних ресурсів або звільняли «без суду і слідства», або відверто «купували», або й залякували. При тому політики від правлячої сили цинічно заявляли, що ніякої цензури в Україні немає. Власне, якраз в той період з’явився термін «політична стерилізація ЗМІ», який чи не найкраще передавав ситуацію у інформаційній сфері. https://www.radiosvoboda.org
І от сьогодні ми знову скочуємося до рівня країн, де свобода слова вважається розкішшю, а не однією з базових цінностей у здійсненні прав людини. Так, Freedom House у своєму щорічному звіті констатує, що в Україні відбулося падіння індексу свободи слова. У звіті зазначено, що «під виглядом боротьби з російським впливом і агресією Україна продовжувала вводити обмеження на ЗМІ й Інтернет в 2017 році». Оцінюючи загальний стан демократії у суспільстві Freedom House зазначила, що вперше після Революції гідності 2014 року в Україні зареєстрований спад показників демократичних процесів. https://espreso.tv
У Human Rights Watch, яка займається моніторингом, розслідуванням і документуванням порушень прав людини більш, ніж у 70 країнах світу, також зазначили, що в Україні у минулому 2017 році «…найголовнішим негативним трендом стало погіршення рівня свободи вираження думок, асоціацій і свободи ЗМІ». http://www.unn.com.ua
У світлі сьогоднішніх подій, очевидно, ці показники погіршаться. Бо пропонований черговий наступ на свободу слова, цього разу щодо Інтернету, вже викликав стурбованість громадянського суспільства. Ось тільки чи відступлять від своїх намірів українські можновладці? Бо, на жаль, в нашій країні влада змінюється, а ситуація зі свободою вираження поглядів – ні.
Впродовж всієї ще недовгої історії незалежної України інформаційні відносини завжди залишалися дражливим питанням для усіх гілок української влади, яка то береться створювати численні органи контролю за ЗМІ, зокрема й не передбачені законодавством, то ще яким-небудь іншим методом намагається обмежити свободу слова.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори