пошук  
версія для друку
20.08.2018 | Артем Марченков

Адвокатський вальс

   

1968-ий рік Організація Об’єднаних Націй оголосила Міжнародним роком прав людини. Тоді ніхто особливо не припускав, що чисто ювілейний привід – 20-річчя з моменту прийняття Загальної Декларації Прав Людини – збігатиметься з численними символічними акціями, що поклали початок низовому міжнародному правозахисному рухові.

Цей рік дійсно можна вважати точкою перелому, коли Декларація остаточно перестала сприйматися як риторичний продукт міжурядової дипломатії і стала маніфестом сотень неформальних активістських груп і бунтарів-одинаків, які вимагають від державних бюрократій буквального дотримання правових норм, прописаних в Конституціях і в ратифікованих міжнародних документах.

У квітні 1968-го був опублікований есей Андрія Дмитровича Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу». Цього ж місяця почала виходити легендарна «Хроника текущих событий» («Хроніка поточних подій»), на титульному аркуші якої було надруковано «Рік прав людини в СРСР». На початку року почався гучний судовий «процес чотирьох» над дисидентами Олександром Гінзбургом, Юрієм Галансковим, Олексієм Добровольським і Вірою Лашковою, які публічно виступили проти політичної цензури та переслідувань інакодумання. На захист арештованих публікувалося безліч відкритих листів, і перелякана влада кинула всі сили, щоби запобігти консолідації незалежної громадської думки. 21 серпня розпочався черговий суд над Анатолієм Марченком…

А 25 серпня 1968-го відбулося і зовсім нечуване: вісім людей вийшли на Красну площу в Москві з акцією протесту проти придушення Празької весни і вторгнення радянських військ на територію Чехословаччини.

Тепер імена тих, що протестували, добре відомі – лінгвіст Костянтин Бабицький, студентка Тетяна Баєва, філолог Лариса Богораз, поетка, перекладачка Наталія Горбаневська, поет Вадим Делоне, робочий Володимир Дремлюга, фізик Павло Литвинов, мистецтвознавець Віктор Файнберг. Тоді ж, у 68-у, влада намагалася приховати і сам факт публічної фронди, і судовий процес над його учасниками.

28-го серпня справа пішла до прокуратури. 9 жовтня 1968 року над затриманими демонстрантами почався суд. Усіх обвинувачували за політичними статтями («групові дії, що порушують громадський порядок» і «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський суспільний і державний лад»).

11 жовтня пролунав вирок: Володимир Дремлюга – 3 роки в’язниці, Вадим Делоне – 2 і 10 місяців, Павло Литвинов, Лариса Богораз і Костянтин Бабицький – заслання на 5, 4 і 3 роки; Віктора Файнберга й Наталю Горбанєвську ціною особливих старань судових психіатрів визнали «неосудними». У в’язнів тоді вистачало гумору згадувати пародію їхнього друга – Юлія Кіма: «Эх, раз, ещё раз, ещё много-много раз, ещё Пашку, и Наташку, и Ларису Богораз».

Не зважаючи на зусилля влади щодо зниження резонансу навколо протестної акції на Красній площі, інформація все ж розійшлася по країні й викликала величезний інтерес за її межами. У документальній книзі «Полудень» Наталія Горбаневська пояснювала, хто, навіщо й чому тоді вийшов на площу: «Не герої і не безумці. Просто люди, які побажали вчинити щиро. Або навіть скажемо спрощуючи: „очистити совість“. У цьому сенсі я часто кажу, що демонстрація була актом майже егоїстичним». Поет Вадим Делоне на суді додав: «За п’ять хвилин свободи на Красній площі я готовий платити роками табору».

Роки по тому Наталя Горбаневська пручається проти канонізації її друзів як героїв: «Мені здається, що з постійного повторення „герої, герої“ випливає практичний висновок: „Тільки герої можуть…“ або „Нехай герої це і роблять…“. Не почуваючи себе „героєм“ (як, втім, і я себе таким не почуваю), людина опускає руки. Моєю задачею було показати, що ми – звичайні люди, що наша демонстрація була далеко не єдиним актом протесту проти вторгнення до Чехословаччини, що будь-яка людина, натхнена кількома простими поняттями, – такими, як свобода, совість, відповідальність, – може зважитися діяти відповідно до тієї цінності, яку вона цим поняттям надає».

Це правда. Кількість героїв, які насмілилися публічно висловити протест проти окупації Чехословаччини, була значно більшою.

Під час суду величезну повагу правозахисників заслужили адвокати Софія Василівна Калістратова та Діна Ісаківна Камінська.

На знак поваги та вдячності Юлій Кім присвятив їм «Адвокатський вальс». Вперше пісня прозвучала в будинку Марго Калістратової (дочки Софії Василівни), де незабаром після закінчення суду зібралися всі адвокати, які брали участь у процесі, а також друзі засуджених.

Усі присутні були сильно зворушені. Олександр Даніель згадував, що після прослуховування Софія Василівна сказала: «Так, я саме з цього і виходжу, про що співає Кім», а Камінська додала: «А я кожен раз вірю, що ось я поясню їм, що обвинувачення й копійки не варте…»

30 квітня 2008-го, на концерті на честь 40-річчя «Хроніки поточних подій» Юлій Кім знову виконав цю пісню.

Конечно, усилия тщетны,
И им не вдолбить ничего:
Предметы для них беспредметны,
А белое просто черно.

Судье заодно с прокурором
Плевать на детальный разбор,
Им лишь бы прикрыть разговором
Готовый уже приговор.

Скорей всего, надобно просто
Просить представительный суд
Дать меньше по 190-й,
Чем то, что, конечно, дадут.

Откуда ж берётся охота,
Азарт, неподдельная страсть:
Машинам – доказывать что-то,
Властям – корректировать власть?

Серьёзные, взрослые судьи…
Седины… морщины… семья.
Какие же это орудья? –
Такие же люди, как я.

И правда моя очевидна,
И белые нитки видать,
И людям должно же быть стыдно
Таких же людей не понять!

Ой, правое русское слово,
Луч света в кромешной ночи!
И всё будет вечно хреново…
И всё же ты вечно звучи!


Оригінал публікації тут.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори