пошук  
версія для друку
06.09.2018 | Яна Смелянська

Одна історія однієї війни. "Я ненавиджу всіх: Путіна, Порошенка, війну цю!"

   

Кожного разу, коли відкриваю папку, в якій за абеткою розкладені інтерв’ю з жертвами війни на Донбасі, з’являється почуття, що я міфічна Пандора і відкриваю кришку скриньки з людськими бідами і напастями, що випали на долю нашої країни.

Іноді не вистачає сил знову і знову все це відкривати, перечитувати, обробляти. Бракує сил і мужності знову пропускати все це через себе.

Від таких травми не виліковуються просто так. Я не про себе. Про них. Про жертв.

Важко дітям. Виростаючи в війні, їм сняться обстріли, постійно. Діти моєї подруги, які виїхали з Луганська тільки тоді, коли активна фаза бойових дій закінчилася, до сих пір не завжди можуть зорієнтуватися, що мова йде про град, як про природне явище, а не про РСЗВ...

Хочеться просто забути про все це.

Але у кожного в цій війні своя задача: у когось - вижити, а у когось - пережити і зберегти спогади для історії. І потихеньку ці страшні військові історії, як шматочки моторошнуватого пазла, складаються в більш менш реальну картинку.

Ще одна історія однієї родини, яку зламала війна.

З* живе в одному з міст східної України, яке в 2014 році було щодня під обстрілами. У місті було зруйновано більше трьох тисяч житлових будинків і об’єктів інфраструктури. А загиблих серед цивільного населення зафіксовано не менше 70.

У З* на очах загинули чоловік і син в результаті прямого влучання снаряда ГРАД у двір багатоповерхівки. Сьогодні жінка сама виховує неповнолітню онуку, батько і дід якої загинули на очах дитини.

З інтерв’ю з З*: «Та що ж, пройшло вже ... І чоловіка, і сина ... в одну хвилину.

6 жовтня 2014 року це все було. Годині о 6 вечора. Ми в підвалі тоді вже кілька місяців жили. Виходили тільки по крайній необхідності: за їжею або водою. Мужики іноді покурити виходили.

Обстріл був. Потім ніби як стихло. Мужики вийшли покурити. Сіли на лавочку біля під’їзду. Внучка на вході в під’їзд стояла.
І тут бахнули. Снаряд ліг якраз біля лавочки, де наші сиділи. Онуку хвилею в під’їзд закинуло, тому їй пощастило. А я біля входу в підвал стояла. Теж вниз полетіла.

А мужиків моїх тут же на шматки і розірвало ... Далі ще по місту лягло кілька снарядів.

Онука все це бачила. Їй тоді 15 було. Вона після цього півроку мовчала. Зовсім мовчала. Ані з ким ані слова. І зараз плаче весь час.
Вони ж обидва ось тут і лежали ... Без рук і без ніг ... Я не можу на цю стіну дивитися! Коли їх відвезли, я тиждень мізки з кров’ю відмивала з цієї стіни!

Міліція приїздила, медики. Все зафіксували і відвезли їх. Мені потім 4 тисячі дали на похорон. 4 тисячі! Ось скільки коштує життя двох людей! Вони ж життя у мене забрали! Я ненавиджу усіх! Путіна, Порошенка, війну всю цю!»

Уся смуга вздовж лінії розмежування просякнута людським болем. Він, біль, скрізь - на зруйнованих будівлях, на обличчях місцевих, у повітрі. Усі райони, що підпадають у зону досягання важкого озброєння (з обох сторін лінії розмежування) - це концентрація ризику, болі та виклику. Виклику долі, виклику людської гідності...

На питання "чому ви не виїзджаете?" найбільш поширена відповідь - "Це моя земля. Тут поховані мої рідні, батьки. Я нікуди не поїду звідси".
Такі вони, люди Донбасу...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори