Черговий міграційний трилер

Про роботу Державної міграційної служби України (ДМСУ) у сфері захисту шукачів притулку та біженців писати не вартує, адже вона перебуває у такому критичному стані, що вже викликає не обурення, а жаль. Непрофесіоналізм, некомпетентність та незнання норм міжнародного права – це три кити, на яких «успішно» плаває ДМСУ протягом часу свого існування – із 2011 року. За традицією національного державного управління – кожний наступний керівник цієї організації – гірший за попереднього. Але все ж таки залишимо цю установу у спокої, адже основний тягар захисту шукачів притулку ліг на судову систему. Остання дуже довго чинила супротив такій необхідності і певний час не вважала за необхідне вирішувати питання щодо захисту іноземців в Україні, перекладаючи усю відповідальність на виконавчі органи влади, на ту ж саму міграційну службу. Роками приймалися рішення, за позовами іноземців щодо відмови у такому захисті або, у кращому випадку, поверталися на повторний розгляд до міграційної служби.

Проте, приблизно із 2015 року, суди частіше стали приймати рішення щодо повторного розгляду, а також прямо зобов’язували вирішити питання про необхідність надання статусу біженця або додаткового захисту. На мою особисту думку, це стало можливим через те, що міграційна служба загралася із власними висновками відносно іноземців, яких стали переслідувати у власних країнах через проукраїнську позицію та захист нашої країни від російської агресії. Міграційній службі все важче стало доводити у запереченнях та судових дебатах, чому саме особам, яким погрожують, яких переслідують у Росії та Білорусі, у тому числі через порушення кримінальних справ, арешти та незаконне ув’язнення, не надається захист в Україні. Чому Росія за традицією визнається демократичною та безпечною країною, у якій дотримуються права людини та громадянина, щодо якої відсутні докази про застосування катувань та нелюдського поводження. В одному із судових процесів, вже під час активної фази російсько-української війни, представник міграційної служби заявив, що він не знає про те, чи йде війна між Росією та Україною, крім того. факт війни не доведений, оскільки Росія є членом Ради Безпеки ООН. Логіка відповіді була не зрозумілою, але тут не цікава не відповідь представника ДМСУ, а цікава особа, яка задала питання – «Чи визнаєте Ви факт агресії Росії проти України?» Ним був позивач, якому міграційна службі відмовила у статусі біженця, росіянин Павло Шехтман – блогер, активіст, еколог, учасник проукраїнських акцій у Росії, відносно якого у власній країні було порушено кримінальну справу за проукраїнську позицію.

Павло Шехтман врятувався від ув’язнення, оскільки зміг втекти з-під домашнього арешту, який йому виніс один із московських судів на вимогу слідчого. Формальною підставою став емоційний коментар на власній сторінці у соціальній мережі, де він вкрай негативно відреагував на повідомлення про те, що українських полонених військовослужбовців розстрілюють за відмову надавати інтерв’ю російським пропагандистським ЗМІ. Це було на початку російського вторгнення на Донбас, коли кожного дня ми чули про десятки загиблих захисників, захоплення територій України та проведення «референдумів». Росіянин назвав таких пропагандистів «журнашлюшками» і заявив про необхідність їх знищувати. Такий коментар на сторінці українського політичного діяча Романа Давиденка московськими слідчими був розцінений як спрямований на розпалювання ненависті до цілої соціальної групи – журналістів і, відповідно, одразу порушено кримінальну справу.

На зникнення Шехтмана напередодні чергового судового засідання відреагували десятки видань, гадаючи, куди він виїде. Але більшість одразу припустила, що в Україну. Навіть, сайт Refworld (http://refworld.org ), яким на той час офіційно користувалася міграційна служба України для пошуку інформації по країнам походження, дотримання прав людей у світі – відреагував на зникнення відомого російського блогера та посилався на статті про можливу подачу Шехтманом заяви про набуття притулку в Україні.

Ситуація була для усіх зрозумілою, за виключенням, власне, міграційної служби України. Спеціалісти служби взяли за основу постанову про притягнення до кримінальної відповідальності Павла Шехтмана та зробили висновок, що він не переслідується за власні переконання, а ухиляється від кримінальної відповідальності. Довга «протестна» історія росіянина, його погляди та активна опозиційна діяльність до уваги не були прийняти, як і численні побиття націоналістично налаштованих угрупувань, про які також було написано у ЗМІ.

Далі почався судовий трилер, а саме невизнання російської агресії, розповіді про жахливість та аморальність виказувань блогера щодо журналістів, після чого, в азарті, вказали про те, що Шехтман в принципі не такий вже відомий діяч, а просто людина, яка хоче змінити країну проживання і для цього обрав такий екзотичний спосіб, скориставшись важким становищем України. Як не дивно, але це допомогло їм виграти суд першої інстанції, проте, Київський апеляційний адміністративний суд скасував (суддя-доповідач – Сорочко Є.О.) як рішення цього суду, так і міграційної служби, зобов’язавши останню повторно, з урахуванням особи позивача, його поглядів та діяльності, інформації про країну походження (РФ), дотримання нею прав людини та кримінального правосуддя, розглянути питання отримання захисту в Україні.
Міграційна служба подала касацію і програла, після чого досить швидко провела нове «розслідування», яким «встановила» необхідність відмовити блогеру та активісту у захисті в Україні через недоведеність небезпеки проживання у Росії та, повторно, зарахувала кримінальну справу як загально кримінальну, а не політичну.

Рішення міграційної служби було знову оскаржено до Окружного адміністративного суду м. Києва і, після декількох процедурних моментів, все ж таки призначено до розгляду восени 2017 року. Враховуючи занятість судової колегії, важкість справи та велику кількість матеріалів і доказів, колегія суддів під головуванням судді Маруліної Л.О. (суддів колегії Добрівської Н.А., Кузьменко А.І.) лише майже через рік винесла рішення – 31 жовтня 2018 року. Але воно було того вартим. Судді вивчили усю документацію, починаючи із 2015 року, коли опозиційний активіст вперше звернувся за захистом, у тому числі, рішення попередніх судів, інформацію по країні походження та й ще «опустилися» до цитат із співбесід Шехтмана з працівниками міграційної служби під час проходження процедури у ДМСУ. Усім аргументам міграційної служби буда надана оцінка, у тому числі, цитування останніми кримінальних законодавств інших країн за розпалювання ворожнечі відносно соціальних груп. Суд навіть погодився що такі висловлювання можуть бути предметом розгляду у кримінальному процесі але… і ціла низка аргументів, чому таке твердження не сприймається судовою колегію по відношенню до персони Шехтмана.

В даний час очікується апеляційна скарга міграційної служби на рішення у цій справі, де вже міграційна служба буде доводити незаконність рішення суду першої інстанції. Нехай щастить. Проте, залишається відкритим питання – коли саме міграційна служба України змінить своє ставлення до осіб, які переслідуються у своїх країнах, при чому реально переслідуються, за проукраїнську позицію.