пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
20.04.2019 | Євген Захаров

Виступ на дискусії «Хто і навіщо цензурує українське мистецтво?»

Трьохрівневу систему прийняття рішень можна умовно зобразити у вигляді дерева.
   

23 квітня, Національний музей Т. Г. Шевченка[1]

Цензура означає, як правило, попередню офіційну перевірку державою символічного продукту в тій чи іншій формі – певного художнього або наукового тексту, фотографії, фільму, іншого рухомого або стаціонарного зображення, скульптури, нотного запису, голограми тощо – на предмет її відповідності заздалегідь визначеним критеріям чи стандартам. У цьому ж контексті можна говорити про явище самоцензури, коли критерії або стандарти подібної перевірки є ідеологічно, естетично або іншим чином «імплантованими» в свідомість чи підсвідомість творця символічного продукту, його транслятора, ретранслятора, власника тощо, якщо останні володіють правом або можливістю його змістовної модифікації чи редагування.

Символічний продукт являє собою інформаційне повідомлення, яким його творець ділиться з іншими. Сукупність символічних продуктів створює символічну реальність. Символічна реальність багатофункціональна, що дає змогу говорити як про функції символічного світу в цілому (творення цінностей і смислів, ментальне віддзеркалювання світу, моделювання та інтелектуальне експериментування), так і про призначення її окремих сегментів: міфу, мови, релігії, науки, мистецтва, гри, моди…

Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів.

Ця ситуація видається до певної міри природною, якщо взяти до уваги органічну природу і характер взаємовідносин інформації і влади: у кібернетичному сенсі інформація, як говорив Абрахам Моль, є «кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні». Тому справжня інформація породжує інтелектуальні спокуси, що загрожують порушити соціальний status quo. На варті останнього звичайно стоїть виконавча влада. З метою соціальної стабільності влада пересуває інформаційні новинки в дальній кут, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза і глибока соціальна фрустрація з’являються пізніше. В результаті гарні наміри влади та й сама вона дискредитуються.

Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно вирішувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як говорив західний філософ науки ХХ століття Пол Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу допустимо все, бо наука є колаж, а не бюрократично організована система. Держава може і повинна обмежувати доступ до інформації, що необхідна для реалізації функцій охорони порядку і безпеки – інформації, що на свій страх і ризик добувають силові структури і яка виступає як відомості, про які апріорі відомо, що їхнє розголошення може завдати шкоди. Проте ні в якому разі не можна обмежувати доступ до інформації, відносно змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.

У творчості також допустимо все. Anything goes! – головне мотто творчості другої половини ХХ століття, і воно залишається таким сьогодні. Творчість є ні що інше, як нічим не обмежене інформування. Саме цією властивістю творчості породжується більшість її правових і політичних колізій. Право творчості поділяється на приватне авторське (національне і міжнародне) право, а також на публічне (національне і міжнародне) право інтелектуальної свободи. Останнє орієнтується на забезпечення інтересів як авторів, так і споживачів результатів творчості, її аудиторії.

Реакція громадськості й держави на творчу новизну залежить від ступеня непередбачуваності створеного артефакту, а також від комунікативної позиції його творця. З одного боку, вони змушені враховувати деструктивний щодо status quo потенціал творчості, з іншого, – ніщо так не дестабілізує творчість, як намагання обмежити її ментальними кордонами. У своєму ставленні до богеми влада завжди зазнає подвійного ризику: для влади небезпечний як надлишок, так і нестаток творчої свободи.

Інформаційні відносини виступають основним засобом прояву творчо-символічних процесів. Проте інформація – це новизна, яка має різний зміст для різних адресатів. Наприклад, «Гамлет» втілював один зміст у свідомості В. Шекспіра, інший – у свідомості акторів чи читачів п’єси, які сприймали її поза сценічним потрактуванням. Те саме стосується неординарних за змістом картин багатьох художників. В кожному разі характер інформаційної новизни визначається станом адресата, а не тільки творчим станом деміурга. Будь-яке інформаційне повідомлення є багатошаровим, а його «повний» зміст невичерпний.

Саме тому такими інфантильно-наївними виглядають намагання українських офіційних захисників суспільної моралі взяти під опіку творчо-символічний процес. Суттєво раніше з подібними ініціативами стикалися мало не всі ліберальні демократії світу. Неприпустимими вважалися колись навіть окремі сцени з «Месьє Верду» Ч. Чапліна, хоча американське дорослішання в цій ділянці відбулося, загалом, дуже швидко. Зокрема, оприлюднення творів Г. Міллера в 30-х роках ХХ століття прийнято вважати кінцем американської моральної цензури.[2] З часом Верховний Суд США захистив інтелектуальне самовираження навіть у випадках проявів «дурної та нестримної експресії». Добре усвідомлюючи суть проблеми, Суд визнав: «Те, що є вульгарністю для одного, служить лірикою для іншого».[3] Ця позиція може слугувати гарною ілюстрацією ставлення до творів Леся Подерв’янського.

В Україні діяльність Національної комісії із захисту суспільної моралі в 2006–2010 рр., яка, безсумнівно здійснювала цензуру, також була піддана критиці і навіть висміюванню. Взагалі виглядає дивним уявлення, що окремим особистостям можна довірити ознайомлення з символічними зразками, які можуть загрожувати суспільній моралі, і забороняти їх поширення. Виникає питання, як же ці особистості, занурюючись в світ шкідливих символічних форм, самі не псуються?

Якщо спитати творця – музиканта чи художника, чи відчувають вони особисто цензуру? – ми, скоріше за все, почуємо у відповідь рішуче «ні!». Після колапсу СРСР, де цензура мала системний всеохоплюючий характер, в Україні держава припинила стежити за літературою та мистецтвом й цікавитися, що саме і як створюється, і це зберігалося до анексії Криму та початку збройного конфлікту на сході України у 2014 році. Хоча слід зауважити, що якщо творчість зачіпала політичні інтереси керівництва держави та державного апарату чи окремих державних службовців, вона ставала предметом уваги і заборон, а творці ризикували бути притягнутими до відповідальності. В такому стані завжди перебувала політична журналістика, і це мало охолоджуючий ефект на свободу слова і створювало самоцензуру. До 2001 року діяла кримінальна відповідальність за наклеп та образу (навіть були випадки потрапляння за ґрати за висловлені погляди!), завжди були поширеними дифамаційні позови, хоча тут слід зауважити, що приблизно з 2002 року судова практика у справах про захист честі й гідності в основному відповідала міжнародним стандартам.

А ось інтереси аудиторії завжди були загрожені і системно порушувалися – йдеться про надмірний обсяг інформації з обмеженим доступом, незаконне засекречування, яке часто застосовувалося для приховування зловживання владою і корупції, заборону розповсюдження символічних продуктів з мотивів захисту суспільної моралі (що було переважно боротьбою проти порнографії), – усе це було і є, як на мене, чистісінькою цензурою.

З початком збройного конфлікту баланс між захистом національної безпеки та територіальної цілісності і дотриманням свободи вираження поглядів та свободи творчості, і раніше доволі нестійкий, був рішуче вирішений державою в уособленні СБУ на користь національної безпеки та територіальної цілісності. Якщо до 2014 року кримінальних справ за «посягання на територіальну цілісність та недоторканність України» (стаття 110 КК України) практично не було, то з 2014 року з’явилися сотні вироків, кримінальних проваджень було значно більше. За вираження поглядів також притягали до кримінальної відповідальності за «Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій» (стаття 109 КК) та державну зраду (стаття 111 КК) та за деякими новими статтями КК. Можна було побачити вироки просто за публікацію текстів в Інтернеті, які вважалися «сепаратистськими», і навіть за лайки таких текстів. Наші побіжні спостереження дають підстави для таких висновків. СБУ широко застосовує кримінальні переслідування в таких випадках, затримує обвинувачених та вимагає запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. Обвинувачені найчастіше визнають свою провину, і їх звільняють з-під варти під час слідства чи суду, вироків з реальним позбавлення волі небагато. Судову практику в цілому можна було б назвати гуманною, якби не сумніви, що звільнення відбувались для проведення обміну на українських військовополонених та цивільних заручників, які були під вартою в так званих ДНР та ЛНР. Проте необхідно провести дослідження розслідування у справах, підслідних СБУ, та судової практики для обґрунтування цих попередніх висновків.

Останніми роками з’явилися профілактичні бесіди офіцерів СБУ з митцями, в ході яких попереджають про небажаність написання текстів того чи іншого змісту. Більше того, вимагається підписати стандартний текст про попередження щодо шкідливості таких текстів, і відмовитися, немовби, не можна. Назва його (зі слів, самого документу я не бачив) – «Попередження про усвідомлення злочинного характеру громадської діяльності». Це дуже схоже на гебістську «профілактику» радянських часів. Був такий Указ Президії Верховної ради СРСР від 25.12.1972 № 3707-VIII «Про застосування органами державної безпеки попередження як засобу профілактичного впливу», який був таємним. За цим Указом КГБ одержував право офіційно попередити громадянина, що його дії «межують» з державним злочином і що у зв’язку з цим проти нього «може бути порушена» кримінальна справа; якщо згодом попередженого притягали до кримінальної відповідальності, то наявність цього попередження розглядалася судом як обтяжуюча обставина. Указ надавав КГБ право приводу осіб, які підлягають попередженню, але не з’явилися на виклик. У момент винесення попередження складався протокол, який попереджена особа повинна була підписати.

Слід зауважити, що значна частина патріотично налаштованої громадськості підтримує переслідування Службою безпеки за вираження «шкідливих» поглядів. Радикальні патріоти навіть силою припиняють «шкідливі» мистецькі заходи, як нещодавно сталося з виставкою на станції метро імені Тараса Шевченка, і тут нема чого обговорювати – такі дії в площині кримінального права. Проте це все є одним з джерел самоцензури, яка, на мою думку, добре репрезентується висловом «не на часі», який сьогодні можна часто почути. Йде війна з Росією, і тому не на часі писати та говорити про зловживання владою, бізнес на крові, помилки командування, які призвели до значних людських втрат, катування та навіть вбивства полонених сепаратистів, обстріли цивільних об’єктів на непідконтрольній території… Проте, якщо ми будемо про це все та інші ганебні дії нашої держави мовчати, то ми фактично будемо заохочувати їй перетворення знову на той самий «русский мир», від якого нам треба відходити як можна далі, бо перемогти в конфлікті з авторитарною та патерналістською Російською державою може тільки справді вільна і демократична Україна.

Діяльність експертної комісії Держкомтелерадіомовлення є також фактичним проявом цензури. На мій погляд, недопустимо запроваджувати колективну відповідальність авторів, виконавців та виробників фільму шляхом відмови у видачі державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів у разі вчинення фізичною особою, що є одним із учасників фільму, діянь, за які вона включена до «Переліку осіб, які становлять загрозу національній безпеці», так само як недопустимо забороняти ввезення та розповсюдження книг, в яких згадані люди, включені в цей Перелік.

Якщо в країні панує жорстокий авторитаризм і диктатура, більшість її творчої еліти ризикує опинитися в статусі «осіб, що загрожують національній безпеці». Якщо ж країна є втіленням ліберальної демократії західного типу, то оголошення будь-кого її ідеологічним ворогом чи політичним опонентом не означає розширення такої оцінки до заборони демонстрації чи продажу її творчих здобутків на ринку. Власне, саме так працює у західному світі принцип терпимості.

На відміну від тоталітарних і авторитарних режимів, країни ліберальної демократії західного зразка, уподібнитися до яких прагне Україна, залишаються толерантними (терпимими) навіть в ситуації глибокого ідеологічного протистояння. Звісно, йдеться саме про ідейний конфлікт, а не про випадок доведеного в суді порушення суб’єктом кримінальної чи іншої галузі права.

Українське право не знає кримінальної відповідальності творчих колективів в особі кінематографічних студій чи видавництв. Так само в Україні немає юридичних підстав вважати, що корпорації, фірми, редакційні колегії тощо (не кажучи вже про аудиторію вітчизняних глядачів і слухачів), повинні нести на собі негативні наслідки (фінансові збитки) через присутність у їхньому штаті осіб, що знаходяться з Україною в ідеологічному протистоянні. Як стверджується в частині другій ст. 15 Конституції, «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

Заперечення або відмова від конкретного символічного продукту (книжки, фільму, телесеріалу) лише на тій підставі, що до його вироблення була причетна особа, яку держава вважає небезпечною для себе, не підтримується засадами верховенства права й сучасним розумінням того, де проходять межі інтелектуальної свободи.

Найбільше інформаційно вільною державою в світі є США. У США подібні до дій Української держави вчинки щодо заборони ввезення книжок, фільмів тощо просто неможливі. Дія Першої поправки до Конституції США розповсюджена їхнім Верховним Судом на свободу інформації. Сучасна конституційна доктрина США взагалі не визнає існування «хибних ідей». Якість і ефективність будь-якого символічного продукту чи зразка тут має встановлюватися (визнаватись/заперечуватись) виключно в конкурентній атмосфері ринку. У свою чергу, інформаційна «какофонія» на ринку символічних репрезентацій визнається Верховним Судом США «ознакою не слабкості, а могутності [американської] держави». Отже, якість практично будь-яких продуктів людської творчості не може визначатися апріорі експертним шляхом, а тому підлягає необмеженій критиці, перевірці й вільній оцінці з боку зацікавленої громадськості.

Саме в країнах Західної Європи, Канаді й США, на уподібнення до яких спрямований конституційний вектор України, є загальнодоступними творчі здобутки таких контраверсійних осіб, як Мао Цзедун, Гітлер, Сталін, Ленін, Троцький, Муаммар Аль-Каддафі, Кастро й Че Гевара. Те саме стосується мемуарів найпомітніших фігур Третього рейху, англомовного (першого) видання Великої радянської енциклопедії, фільмів Ленні Рифеншталь тощо.

Мені можуть заперечити, що ми не в США, і що в країнах-членах Ради Європи обмеження свободи вираження поглядів допустимі, зокрема, в інтересах національної безпеки. Це правда, в наших умовах це питання переходить в площину зважування пропорційності застосованих обмежень. Як на мене, заборона для ввозу «Антології поезії Серебряного вєку» через публікації в ній поеми Мандельштама про Сталіна, чи заборона ввезення «Мастера і Маргарити» внаслідок згадки у вступному слові імен Миколи Бурляєва та Валентина Гафта, які потрапили до вищезгаданого переліку, чи заборона ввозу двох книжок з серії «Історія Російського государства» Бориса Акуніна через те, що, на думку експертної ради Держкомтелерадіомовлення, він якісь історичні події «не так» висвітлив, є непропорційними, а з позиції здорового глузду – вкрай нерозумними. І цей список непропорційних заборон можна ще довго перелічувати.

У цій же площині обґрунтування того безсумнівного, на мій погляд, факту, що закон, який в народі кличуть законом про декомунізацію, є непропорційним втручанням у здійснення свободи вираження поглядів і, відповідно, проявом цензури. Він, зокрема, забороняє пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Під пропагандою комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів закон визначає окремі три дії: 1) публічне заперечення, зокрема через засоби масової інформації, злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму; 2) поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, діяльності радянських органів державної безпеки, встановлення радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, боротьби проти учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті; 3) виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, яка містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Очевидно, що критерії заборони, побудовані в основному на оціночних судженнях, але, за позицією Європейського суду з прав людини, неможливо встановлювати відповідальність за оціночні судження чи забороняти їх. Обмеження, покарання чи заборони можуть стосуватися лише поширення неправдивих фактів чи в рідких випадках образ. З огляду на це, допустимим покаранням можна вважати відповідальність за заперечення Голокосту чи інших встановлених Нюрнберзьким трибуналом злочинів або, наприклад, заперечення Голодомору, фактів політичних репресій в радянські часи та багато подібних. Однак, «виправдання» якогось чітко не встановленого режиму чи «заперечення злочинного характеру» режиму знаходиться виключно в сфері оціночних суджень. Відповідальність за оціночні судження є порушенням свободи слова, оскільки оціночні судження не можуть бути доведені, на відміну від фактів. Тому відповідальність за поширення фактів, які не можна довести, є допустимою. Закон про декомунізацію фактично нехтує цим фундаментальним принципом й забороняє оціночні судження. Більше того, ці судження забороняються навіть з науковою метою, чого немає в жодній європейській країні, оскільки виняток становлять лише наукові публікації, котрі не «заперечують злочинний характер режиму». Це фактично зупиняє дискусію про історичні факти, оскільки будь-яке уточнення чи розслідування, особливо щодо не надто приємних сторінок історії, може потрапити під заборону.

Ще одне популярне виправдання заборон щодо символічних продуктів, вироблених в Росії, та їх творців – під час війни з Росією взагалі в’їзд будь-яких громадян держави-агресора, ввіз будь-якої російської продукції, а не тільки книжок, має бути заборонений. Але ж формально війни в нас немає, а з Криму, окупованого РФ, та з територій Донецької та Луганської областей, над якими Росія здійснює загальний контроль, десятки тисяч мешканців на день переїжджають на підконтрольну уряду територію і назад. Крім того, відомо про тісні бізнес-зв’язки з Росією. Українські політики можуть безкарно їздити до Росії, зустрічатися з керівниками держави-агресора, а кум російського президента Віктор Медведчук бере активну участь в українській політиці та готується ввести до парламенту свою опозиційну партію. Отже, за таких умов заборони мають сенс тільки тоді, коли вони реально, а не позірно, загрожують національній безпеці. Чи хочемо ми війни з Росією, закріпленою юридично, з усіма відповідними наслідками? Питання, як на мене, вельми дискусійне.

Насамкінець зауважу, що закріплення євроатлантичних прагнень України в Конституції вимагає гармонізації законодавства та практики в Україні з основними договорами, діючими в ЄС, зокрема, з Хартією засадничих прав ЄС. Стаття 13 цієї Хартії проголошує: «Мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від обмежень. Академічна свобода поважається». Отже, наша держава навіть в умовах збройного конфлікту має позбавити творчість цензурних обмежень.


[1] Ця презентація побудована в основному на ідеях Всеволода Речицького, зокрема, його капітальній праці «Символічна реальність і право». Тексти Речицького вміщені на порталі Харківської правозахисної групи http://khpg.org та/чи на сайті http://library.khpg.org.

[2] Речицкий В. В. Символическая реальность и право. – Львов: ВНТЛ – Классика, 2007. – С. 552.

[3] Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. – San Diego, California: Excellent Books, 1996. – P. 170.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль