пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
23.04.2019 | Євген Захаров

Виступ на правозахисному клубі «Радикалізація суспільства»

Ілюстраційне зображення. Джерело: commons.com.ua
   

23 квітня, «Часопис»

Я хочу почати трохи здалеку. Вибачте, якщо я буду нагадувати деякі загальновідомі речі.

Ми всі пам’ятаємо головне гасло Великої французької революції – «Свобода, рівність, братерство». Ці три цінності прав людини уособлюють собою права людини трьох поколінь: свобода – першого покоління, громадянські та політичні, рівність – другого покоління, економічні, соціальні та культурні, братерство – третього покоління, права народів. Ці цінності постійно конкурують між собою, хоча здається очевидним, що людям потрібні усі три, чи не з цієї потреби випливає принцип неподільності прав? Усі три цінності – природні. Людина може себе реалізувати, тільки коли вона вільно чинить власною долею. Можливості цієї реалізації мають бути рівними для всіх, а якщо людина не досягла успіху, вона має сподіватись на допомогу від суспільства. Кожен потребує «чуття єдиної родини», національної ідентичності, породженої спільною мовою, культурою, історією, спільними звичаями та традиціями. Проте природним є й віддавання пріоритету одній цінності, яка видається більшою, ніж інші. Важливо тільки, щоб інші дві взагалі не відкидалися, а враховувалася їхня необхідність.

Слід усвідомити, що конкуренція цінностей також природна. Наприклад, свобода суперечить рівності, оскільки в умовах свободи люди по-різному здійснюють свої здібності і, відповідно, досягають різного успіху. Тому розподіл людей за рівнем статків є природним, а право закріплює цю нерівність. Дитина, яка народилася в більш заможній родині, має більше шансів досягти успіху, ніж дитина з бідної родини, тобто рівність можливостей вже підважується. Намагання гармонізувати ці цінності вимагає створення ефективних соціальних ліфтів, дотримання рівного доступу до влади, введення високого податку на спадок тощо. Гармонізація цих цінностей має привести до здійснення відомого правила Джона Ролза – «нерівність, вигідна всім»: попросту кажучи, якщо хтось розбагатів, то всім іншим має стати хоч трохи краще. Але слід розуміти, що є утопією створення соціальної та правової держави: держава може бути або правовою, або соціальною.

На основі цих цінностей будуються ідеології. Віддавання пріоритету свободі веде до створення ідеології лібералізму, рівності – соціалізму (рівність можливостей) чи комунізму (рівність шлунків), братерству – ідеологій націоналізму чи фашизму. Коли ці ідеології помірковані – вони, конкуруючи, не забувають про необхідність врахування інших цінностей, і тоді можуть привести до відносно добрих результатів. Коли ж вони радикалізуються, намагаються знищити опонентів та їх ідеології, вони стають великою бідою для людства. Такими катастрофами були радянський комунізм з його знищенням свободи в усіх іпостасях – політичної, економічної, особистої, і злиттям націй та німецький нацизм з його єдністю національної спільноти і безумною расовою теорією.

Загальний правоконсервативний тренд у євроатлантичному світі сьогодні – ознака браку рівності і братерства на Заході. Глобалізація та намагання створити «людину європейську» зустрічає природний спротив етнічних спільнот. Посилення соціального розшарування штовхає людей на протести, зокрема, рух жовтих жилетів у Франції був викликаний саме соціально-економічними проблемами.

В Україні, де ми спостерігаємо поєднання дикого капіталізму із старою зашкарублою системою управління, корупцією та політичними спекуляціями на теми міжетнічних і міжконфесійних стосунків та багатомовності, є серйозні проблеми і зі свободою, і з рівністю, і з братерством. В умовах зубожіння частини населення, значного посилення соціальної нерівності, коли навіть у працівників бюджетної сфери різниця між мінімальною та максимальною оплатою праці сягає 100 разів (і це не враховуючи зарплатні керівників державних монополістів – Нафтогазу, Укрзалізниці та інших), посилення протиставлення різних етнічних, релігійних та мовних спільнот радикалізація суспільства просто невідворотна. Вона проявляється у вигляді самогубств, зокрема, самоспалень, застосування незаконного примусу, в тому числі з використанням насильства, та інших незаконних дій. Ця ілюзія, хибне уявлення, що складні проблеми можна вирішити простим шляхом – за допомогою застосування сили і примусу – підсилює радикальні настрої і мотивує радикальні дії.

Застосування сили, до якого були змушені захисники Майдану в Києві, смерть значної кількості людей на Майдані і під час збройного конфлікту на сході, велика кількість зброї на руках призвели до сильного зниження імунітету проти насильства. Водночас можна було спостерігати зростання ненависті до сепаратистів, тріумфування з приводу загибелі бойовиків, розповсюдження в соціальних мережах фото трупів ворогів. Оце наростаюче загальне озвіріння є тим ґрунтом, яким живиться катування та інші різновиди насильства, підсилює агресію в суспільстві і мотивує загальну його радикалізацію. Коли змінюються таким чином настрої в суспільстві, те ж саме неодмінно відбувається і в державних органах. Ставлення правоохоронців до затриманих, які обвинувачувалися в сепаратизмі або тероризмі, було жорстоким за мовчазної згоди суспільства. Наше дослідження розповсюдженості, причин і наслідків катувань та жорстокого поводження показало, що кількість людей, які вважають недопустимим застосування катувань, зменшилася з довоєнних 86 % до 75,6 %, тобто майже кожен четвертий українець вважає допустимим застосування катувань, зокрема, проти сепаратистів.

Радикалізація в політичній сфері пов’язана із загальним браком політичної культури, нехтуванням принципами права і опорою виключно на політичну доцільність, схильності до застосування примусу щодо політичних опонентів, небажанням та невмінням враховувати інтереси меншості. Внаслідок цього всього навіть політичні сили, які ближче до центристських, за стилістикою своєї діяльності схилялися до радикалізації – і в роботі парламенту, і в діяльності виконавчої влади. Ніякого розуміння, що стиль полеміки важливіший за предмет, в Україні немає. Тут варто згадати крилатий вислів філософа Григорія Померанца – «Диявол починається з піни на губах у ангела, який йде в бій за справедливість». Оця піна на губах майже у всіх українських політиків. Зокрема, Президент Петро Порошенко був радикальним за стилем своїх дій – ставився зверхньо до всіх своїх опонентів, в тому числі, союзників, не бажав прислухатися до радників, обрав виразно націоналістичну риторику і взагалі був у дрейфі до радикально правих. Ми мали загрозу на перетворення його на такого собі вітчизняного Слободана Милошевича. Загалом можна спостерігати загальний зсув вправо в українському політикумі: центристські політичні сили стають правоцентристськими, правоцентристські ще більше тяжіють до правих радикалів.

Проте слід зазначити, що українці в масі своїй є достатньо поміркованими і не хочуть підтримувати праворадикальні політичні сили на виборах. На парламентських виборах тільки один раз праві радикали мали успіх – «ВО «Свобода» у 2012 році набрала 10 % на тлі загального розчарування сварами помаранчевих. Проте вже за рік у неї було 5 % підтримки, а у 2014 році вона взагалі не потрапила до парламенту. На місцевих виборах в західноукраїнських областях праві були більш успішні, але доволі швидко скомпрометували себе корупційними діями і втратили підтримку виборців. На виборах президента у 2014 році обоє праворадикальних кандидата Олег Тягнибок та Дмитро Ярош набрали разом 1,86 % – менше, ніж олігарх Вадим Рабинович (2,25 %). В першому турі виборов Президента цього року об’єднаний кандидат від націоналістичних партій та організацій Руслан Кошулинський набрав 1,62 %. Потрапляння до парламенту цієї осені політичних сил, які репрезентують праворадикальні погляди, виглядає проблематичним.

Отже, Україна виглядає у цьому відношенні значно привабливіше, ніж багато які європейські країни, члени ЄС, у яких праворадикальні політичні сили мають фракції в парламенті (Франція, Нідерланди, Австрія), конкурують за посаду Президента, а в деяких країнах – навіть перемагають на виборах та цілковито змінюють пріоритети у зовнішній та внутрішній політиці (Польща, Угорщина).

Які ж подальші перспективи у правих радикалів в Україні? Поки триває збройний конфлікт з Росією запит на праворадикальні настрої буде зберігатися, інакше і бути не може. У політичному аспекті їхні шанси на успіх мізерні. Однак нам всім треба усвідомити, що праворадикальні погляди виникають тоді, коли є загрози правам спільнот або їх порушують. Незважаючи на майже 28 років незалежності автохтонний український етнос в деяких регіонах досі почувається дискримінованим (не кажучи вже про окуповані території). Допоки ця ситуація буде зберігатися, праворадикальні погляди будуть мати основу для розвитку. Взагалі кажучи, не можна говорити про успішне дотримання прав людини, якщо не дотримані права спільнот – мовні, релігійні, етнічні та інші.

З цього випливає, що в Україні має залишатися лише одна державна мова – українська, і держава має вживати заходів щодо її утвердження, зокрема, вивчення її усіма державними службовцями на безоплатній основі і здача іспиту з державної мови як необхідна умова для роботи в державному секторі.

Що ж нам з усім цим робити? По-перше, сприймати діяльність праворадикальних організацій як природне явище, якого не треба лякатися. По-друге, намагатися вести з цими організаціями діалог, щоб вони були більш поміркованими. По-третє, коли вони переходять межу і вдаються до незаконних дій, зокрема, насильства, то вимагати реакції правоохоронних органів і притягнення винних до відповідальності.

По-четверте, і це, можливо, найважливіше, – погляд на проблему зовсім з іншого боку – для балансування цінностей, про які ми говорили, зняття конфліктів між різними правами різних спільнот першочергове значення має нічим не обмежена (окрім доступу до державних та інших, обумовлених законом таємниць) свобода вираження поглядів, користуючись якою всі спільноти зможуть заявити свою позицію для обговорення. Існуючі сьогодні цензурні обмеження інтелектуальної свободи у вигляді різноманітних заборон мають згубний характер для успіху запобігання насильства з боку радикалів: люди хапаються за зброю, коли не мають можливості висловити свої претензії та поділитися своїми проблемами.

Я нічого не говорив про ліворадикальні погляди та дії, тому що в Україні сьогодні відповідні групи не розвинені. Існують групи «антифа» та інші ліворадикальні угрупування, які в конфлікті з праворадикальними. Проте вони за поглядами, як на мене, мало відрізняються від правих. Ліві групи, на мій погляд, не розвинені, оскільки Україна найбільше постраждала саме від лівих ідеологій та спроб їхньої реалізації. Проте, якщо політика держави, за результатами якої соціальна нерівність збільшується, бідні ще більше бідніють, а багаті ще більше багатіють, буде й далі таким чином руйнувати уявлення про справедливість, то й ліві радикали посиляться.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль