пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
14.05.2019 | Наталка Ковальчук

Повернутися спиною до війни?

Харків, Площа Свободи, ранок 14 травня 2019 року. Ліворуч видно комунальну техніку
   

У травні 1937 року відомий іспанський художник Пабло Пікассо створив масштабне полотно під назвою «Герніка». Картина була написана всього за три тижні після бомбардування німецькою та італійською авіацією баскського міста Герніка.

Сьогодні це полотно, виконане у чорно-білій гамі, вважається пророчим. Так само, як на картині, у реальному житті європейців дуже скоро з’явилися той жах і трагізм, який несе війна.

Однак тоді, коли «Герніка» була створена, вона не знайшла відгуку у публіки.

Полотно експонувалося в іспанському павільйоні на Всесвітній виставці у Парижі. І ставлення до нього було настільки байдужим, що великий архітектор Ле Корбюзьє написав у своєму відгуку, що «Герніка» бачила лише спини відвідувачів.

А й, дійсно, на виставці, вочевидь, знаходилося чимало гарних яскравих полотен, які милували око, було чимало веселих розваг. А до жаху, до розбитого на частини світу краще повернутися спиною.

Щось схоже сьогодні відбувається в Україні. Вже п’ять років триває війна з російським агресором. Ми вже звиклися з нею. Вважаємо, що жах обстрілів, загибель мирних людей і українських військових відбувається дуже далеко від нас.

Про це зовсім не хочеться думати, коли «тусиш» у нічному клубі і «закидаєшся» спиртним, або й не тільки ним, коли радієш життю на весняному пікніку, чи коли «пуляєш» в небо феєрверками з нагоди власного дня народження чи весілля, чи просто так, бо «настрій хороший».

Так зручно повернутися до війни спиною. Так зручно не думати про того солдата, котрий в засніженому, чи залитому дощем, чи випаленому сонцем бліндажі або окопі до сліз в очах вдивляється у простір, аби вчасно зупинити ворожу диверсійну групу, чи визначити ворожого снайпера.

Про це не хочеться думати, бо це має викликати бодай найменше почуття вдячності. А воно муляє, воно підштовхує до почуття якоїсь власної відповідальності за те, що відбувається. Бути ж відповідальним і вдячним не хочеться.

Не раз доводилося спостерігати вияви цієї невдячності до наших захисників на побутовому рівні.

Ось у поліклініці, у черзі до лікаря, дві бабусі «з тиском» затіяли сварку з іншими хворими, які запропонували воїну АТО пройти без черги. Йому то й треба було – поставити підпис на якомусь папірці. Намагання пояснити, що цей хлопець зовсім юного віку у кожну хвилину може віддати власне життя за те, щоб обидві пані могли у мирному місті спокійно ходити до своєї поліклініки, зручно сидіти на м’якій канапі і просто балакати про те, про се, чекаючи на свою чергу, наражалися на вереск і крик цих двох жінок похилого віку, які вважали, що «їм потрібніше».

Або інший приклад. Коли почалася війна на сході, працівник однієї з районних державних адміністрацій практично відразу ж пішов на фронт. Він був, мабуть, єдиним з молодих чиновників цього органу влади, хто зважився на такий крок. Коли цей хлопець повернувся, його місце вже було зайняте. Починати конфлікт йому не хотілося. Тим більше, що в адміністрації якраз оголосили конкурс на схожу вакантну посаду. Однак конкурс він «не виграв». На посаду взяли сина впливового начальника, який взагалі не мав будь-якого досвіду, не те що роботи в органах влади чи місцевого самоврядування.

Таких випадків можна розповісти чимало.

Та, на жаль, ця невдячність, байдужість, бажання повернутися спиною до війни і військових, які захищають Україну, вийшла вже з побутового рівня на суспільний.

Маю на увазі той конфлікт, який розгорівся у Харкові, у зв’язку з наміром місцевої влади знести волонтерський пункт «Все для перемоги», встановлений на головному майдані міста. Мовляв, він псує благоустрій і перешкоджає транспортному рухові.

Підставою стала петиція до міської ради, яку підписали десь 5 тисяч харків’ян. Зрозуміло, що це проросійськи настроєні люди, які є в Україні повсюди і які часто намагаються диктувати саме свої правила гри для всіх громадян країни. Так і тут.

Однак Харків – це місто-мільйонник. За даними Держстату, чисельність постійного населення Харкова на 1 березня 2019 року склала 1 426 383 особи. Насправді ж тут мешкає ще більше людей.

Тож, здавалося б, п’ять тисяч «прихильників руського міра» не можуть вирішувати за все місто. І не тільки за місто. Адже волонтерський пункт співпрацював не тільки виключно з харків’янами.

Втім, Харків – це українське місто. Тут відстоювали і гинули за свою українську позицію у найважчий для країни час. І коли почалася війна, захищати Україну також пішло чимало харків’ян.

За даними «Союзу ветеранів АТО Харківської області» на 2016 рік (інших даних знайти не вдалося), у Харківській області зареєстровано 12 тисяч 700 осіб, які мають статус учасників бойових дій.

У Книзі пам’яті полеглих за Україну станом на 1 січня 2019 року названо імена 141 уродженця Харківщини, які віддали життя на сході України. Однак загиблих вочевидь вже більше. Адже зовсім недавно Харків проводжав у останню путь відому волонтерку і солдата Яну Червону, яка полягла на Донбасі.

Насправді, Харків, як і вся Харківщина, знаходиться зовсім близько від війни і має кордон з країною-агресором. Відтак волонтерський пункт «Все для перемоги», створений на початку 2014 року, відіграє помітну роль як місце для збору патріотів і як просвітницький центр. Там проводяться лекції, наради тренінги з надання першої медичної допомоги і цивільної оборони. Тут вміщено інформацію про тих, хто поліг, захищаючи своє місто і Україну від російських найманців. Тут розробляються, обговорюються і впроваджуються в життя ініціативи, спрямовані на допомогу українському війську.

Здавалося б, волонтерський пункт, як результат громадянської активності харків’ян мав би відчувати підтримку не тільки від жителів міста та області, а й від чиновників. Та стається навпаки.

Відтак нині харків’янам знову доводиться зупиняти «русский мир». У минулу неділю, 12 травня, практично вся стрічка новин у Facebook була заповнена повідомленнями про те, як громадські активісти, представники політичних партій, небайдужі харків’яни зібралися на віче, аби відстояти волонтерський намет, а також заперечити можливість повернення в топоніміку Харкова імені маршала Жукова (ще одна ініціатива підтримана місцевою радою) та виробити план дій. Після віча вони пройшли маршем від площі Свободи до площі Конституції, розтягнувши по вулиці Сумській стометровий жовто-синій стяг, скандуючи «Харків – це Україна! Донбас – це Україна! Крим – це Україна».

Цю подію в ЗМІ вже назвали Харківською весною 2019. Її широко висвітлювали провідні інформаційні ресурси, які працюють на Україну.

Укрінформ з цього приводу звернувся за коментарями до правозахисника, голови правління Української Гельсінської спілки з прав людини, директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова та до юриста, начальника відділу правового забезпечення Українського інституту національної пам’яті Сергія Рябенка.

У Радіо Свобода повідомили, що волонтерський пункт у Харкові взяли під свій захист ряд народних депутатів.

Чи можна вважати, що конфлікт у Харкові щодо знесення волонтерського пункту вичерпано? На даний момент сказати важко.

І чи може хтось запевнити, що схожа чи будь-яка інша ситуація, спрямована на посилення «русского мира» не виникне знову тут чи в іншому місті, якщо практично у той момент, коли в Харкові вирують пристрасті навколо волонтерського пункту, розгорівся мало помічений мас-медіа скандал щодо київської школи, де влаштували неоднозначну виставку дитячих малюнків, які закликають до миру з російськими окупантами, які підштовхують до думки, що це Україна напала на Росію.

…Так, до війни можна повернутися спиною. Тільки це буде вартувати життя, бо війна, яку не хочеш помічати, безжально стрілятиме в твою ж спину.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль