Тюремні реформатори

«Від тюрми та від суми не зрікайся» – ця приказка відома всім. У правовій системі, яка нам лишилася у спадок від тоталітарного карального комуністичного режиму, будь-яку людину можна запроторити за ґрати неалежно від статусу, соціального походження і матеріальних статків. Яскравим свідченням такої практики є мізерна, майже нульова, кількість виправдувальних вироків, ухвалених українськими судами – на відміну від цивілізованих країн світу, де показник виправдувальних рішень більше ніж в Україні у 20–60 разів.

То невже українські правоохоронні органи і судова система працюють в двадцять – шістдесят разів краще ніж, наприклад, американські чи британські?

Якщо в нашій країні не буде побудована державна політика у сфері виконання покарань на засадах цивілізованої європейської практики, ми продовжуватимемо перебувати в суто радянській системі координат. А це означає продовження практики системних порушень прав людини, і як наслідок – чергові рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) про порушення Україною Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Для реальних, а не декларативних реформ у цій галузі конче потрібно змінити парадигму пенітенціарної системи з каральної, побудованої на насильстві, приниженні честі і гідності, порушеннях прав людини на цивілізовану, що гарантує дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини.

Так історично склалося, що питання тюремного відомства завжди залишалися на задньому плані. На жаль, ця практика не змінилася. Хронічне недофінансування і брак політичної волі негативно вплинули на тюремне відомство, яке не здатне виконувати свої прямі функції, а саме сприяти ресоціалізації і соціальній адаптації в суспільство колишніх засуджених. Простими словами: пенітенціарне відомство замість того, щоби впливати на виправлення людини, зміни її соціальної поведінки і ставлення до правопорушень, калічить в’язнів фізично і морально. Ті, хто ніколи не стикався з криміналом, опинившись у місцях позбавлення волі, налаштовуються на злочинний шлях, а особи, що вчинили злочин, замість зміни свого ставлення до правопорушень стають більш жорстокими, з ненавистю ставляться до будь-якої влади. Це – наслідок каральної радянської системи ГУЛАГу, де людина, яка опинилася за ґратами не мала жодних прав, а держава використовувала в’язнів не інакше як безкоштовну робочу силу і застосовувала для цього каральні елементи примусу і залякування. Від цього і зростання злочинності, надмірна кількість засуджених і відсутність виправдувальних судових рішень.

За часів незалежності України кожний без винятку керівник пенітенціарного відомства починав свою діяльність з гучних декларацій про реформування системи. Проте насправді атмосфера в’язничної структури залишається суто радянською попри обіцянки керманичів тюремного відомства про покращення умов утримання, ставлення до в’язнів і наближення до європейських стандартів. Змінювати каральну парадигму, що існує, при тому, що радянська в’язниця не виправила жодного в’язня, українська держава, яка майже двадцять вісім років тому отримала незалежність, на жаль, не поспішає.

Підхід, коли засуджені мають довести своє виправлення сумлінною поведінкою та ставленням до праці, не витримує жодної критики. Цю дискрецію треба змінювати, закликають правозахисники і фахівці в галузі кримінально-виконавчого права. Якщо ми не знаємо, як це зробити унікально по-українські, треба скористатися закордонним досвідом, наприклад, сусідньої Польщі. Замість цього останнім часом ми бачимо погіршення ситуації з дотриманням прав людини і навіть повернення десь на 12 років у минуле.

Чим гучніші публічні заяви керівників пенітенціарного відомства про реформи, тим брутальніші порушення прав людини

Останні «реформатори» виявилися найбільш зухвалими, намагаючись закрити систему раз і назавжди як за радянських часів, створити всередині пенітенціарного відомства кишенькову службу розслідувань злочинів, нівелювання громадської ради, приховування порушень прав в’язнів, не допуск представників громадськості до моніторингових візитів, спроби на законодавчому рівні звузити перелік осіб, що мають право візитів без попереджень у рамках статті 24 КВК України (власне, позбавлення цього статусу помічників народних депутатів України) і таке інше.

Керманичі відомства припускаються брутальних порушень. Правозахисники фіксують факти катувань і жорстокого поводження, застосування груп швидкого реагування (ГШР) для масового побиття, залякування та приниження ув’язнених. І все це відбувається на фоні гучних декларацій керівників відомства про покращення ситуації з дотриманням прав людини і приведення відомства до європейських стандартів, що є чистої води брехня.

Призначений керівник пенітенціарного відомства заступник Міністра юстиції України Денис Чернишов, колишній банківський працівник. Уявіть собі людину, яка все життя пропрацювала в сфері фінансів і уявлення не має про функціонування та специфіку роботи тюремного відомства, ніколи не стикалася з тюремною субкультурою. І тут таку людину випадково, а можливо, і навмисно призначають керувати пенітенціарним відомством. Одразу після призначення Чернишов публічно заявляє про наміри реформувати систему. Що таке реформування тюремного відомства очами банківського працівника? Відповіді на це питання можна знайти в публічній сфері, де Чернишов заявляє про порушення прав ув’язнених через неналежні умови утримання, при цьому не згадує про катування в’язнів, приниження людської гідності з боку персоналу, застосування ГШР, ніби таких порушень не існує у природі. Зі слів заступника Міністра порушення прав ув’язнених відбуваються через хронічне недофінансування пенітенціарного відомства. Це найголовніший пріоритет для Чернишова, а саме забезпечити ув’язнених належними умовами утримання – саме в цьому для нього і полягає зміст реформ. Ви могли чути з вуст Дениса Вікторовича ідеї про перенесення слідчих ізоляторів Києва, Одеси, Чернівців за межі міст, ліквідацію установ виконання покарань, які на думку заступника Міністра не відповідають критеріям мінімальних стандартів утримання ув’язнених (притому чомусь Замкову виправну колонію № 58, яку прозвали «Монастир страждань», ліквідувати Чернишов не поспішає, не зважаючи навіть на резолюцію Уповноваженого Верховної Ради з прав людини за наслідками круглого столу, ініційованого правозахисниками, де йшлося про необхідність ліквідувати цю установу через брутальні порушення прав людини і неналежні умови утримання). Проте приведення закладів системи виконання покарань до мінімальних міжнародних стандартів за умовами утримання – це тільки частина змін, бо найголовнішими перетвореннями в цій сфері є зміна ставлення до в’язнів з боку персоналу і відмова від каральних методів поводження з людьми, таких як застосування ГШР, статті 391 КК України, безпідставних, невиправданих з погляду здорової логіки незрозумілих заборон і таке інше.

Але для того, щоб колишній банківський працівник чітко сформулював для себе стратегію реформування пенітенціарної системи, йому як мінімум потрібні компетентні радники, які мають практичний досвід роботи в пенітенціарній сфері та вміння робити реформи, а найголовніше – це бажання змінювати систему на краще, тобто побудувати, зацементувати і не порушувати базові стандарти захисту прав ув’язнених і працівників пенітенціарного відомства.

Отже, цілком природно, що банківський працівник, який не має уявлення про те, як повинне функціонувати пенітенціарне відомство, запрошує консультантів – компетентних осіб, які мають практичний досвід і знання справи. Як знайти таких фахівців? Звичайно, вони там, де існують найкращі пенітенціарні заклади. Чи знаєте ви, які пенітенціарні заклади в Україні є найкращими і показовими з погляду працівників пенітенціарного відомства? Це Харківські установи: Олексіївська виправна колонія № 25, Темнівська виправна колонія № 100, Харківська виправна колонія № 43. Однак з погляду правозахисників ці установи – найбрутальніші порушники прав людини. Так, справді, умови утримання в цих закладах, можливо, і кращі, ніж в якихось інших, проте брутальні порушення прав засуджених – катування, зґвалтування, приниження честі і гідності – стали в них нормою. Це в своїх звітах констатував і Європейський Комітет з питань запобігання катувань (ЄКПК), і правозахисні організації, а також Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Саме консультанти, яких запросив Чернишов, керували згаданими пенітенціарними закладами багато років. При цьому Чернишов не звернув увагу, що ці «фахівці», а саме Олександр Крикушенко, Володимир Мелюхов, інші, які з часом стали фактичними керівниками цілого відомства, самі по вуха замішані і в корупційних оборудках, і у брутальних порушеннях прав людини.

Що сприяло такій тенденції погіршення і що з цим робити, спробуємо розібратись.

Історичний екскурс

За радянських часів і в перші роки незалежності тюремне відомство України було підпорядковане Міністерству внутрішніх справ (МВС). Це дозволяло жорстко контролювати ситуацію у в’язницях через застосування бійців антитерористичних спецпідрозділів МВС, які систематично «навідувалися» до установ виконання покарань, під виглядом обшуків лупцювали всіх в’язнів без розбору, принижували їх честь і гідність, псували особисте майно і нищили інвентар. Така практика, коли бійці антитерористичного спецпідрозділу щомісяця проводять «маски шоу» в одній із установ виконання покарань, була звичайною, абсолютно прийнятною для керівництва відомства, заохочувалася і вважалася засобом превенції від порушень режиму утримання. Нагадаємо, що в 2007 році про неприпустимість такої практики зазначив в своїй висновках та рекомендаціях щодо 6-ї періодичної доповіді стосовно України Комітет ООН проти катувань. ЄСПЛ констатував ряд порушень Україною статті 3 (катування) Конвенції у справах Давидов та інші проти України, Карабет та інші проти України щодо неприпустимості застосування бійців спецпідрозділу антитерористичної спрямованості для проведення заходів, пов’язаних із масовим застосуванням насильства – побиттям в’язнів, приниженням людської гідності під виглядом обшуків. З часом був створений окремий орган під назвою Державний департамент з питань виконання покарань, у 2010 році його перетворили на окрему структуру під назвою Державна пенітенціарна служба України (ДПтСУ) як центральний орган виконавчої влади України зі спеціальним статусом. Служба здійснювала керівництво органами і установами виконання покарань в Україні. Їй підпорядковувалися територіальні органи управління в регіонах і містах державного значення. Діяльність ДПтСУ спрямовувалася і координувалася Міністерством юстиції України. Проте практика застосування насильства бійцями спеціального підрозділу, вже створеного на базі ДПтСУ, залишилася незмінною. Через правові маніпуляції замість підрозділу антитерористичної спрямованості з’явилися зведені групи швидкого реагування (ГШР, які виконують і на сьогодні такі самі функції, як і антитерористичний загін: під виглядом проведення обшуків знищують майно, б’ють, калічать і залякують в’язнів.

Останнім часом «почастішали випадки застосування ГШР і ескалація насильства в установах виконання покарань (УВП) та слідчих ізоляторах (СІЗО) в Україні за повної байдужості суспільства, яке, здається, турбують тільки виборчі та інші політичні баталії», – наголошує директор ХПГ Євген Захаров.

«27 травня в Південній виправній колонії (ВК) № 51 в Одесі, 6 березня в колонії № 26 міста Жовті Води, Черкаській ВК №°62 були введені бійці ГШР, а 3 травня 2019 року в колонії ввели особливий стан та повторно завели ГШР, яка почала бити засуджених. 27 травня знову до ДІЗО/ПКТ зайшли невідомі в масках і побили всіх засуджених, близько 16 побитих порізали собі вени, і частина засуджених в колонії оголосила голодування. 19 травня 2019 року в Рівненському СІЗО засуджені стукали в двері, вимагали негайно надати медичну допомогу одному з підсудних, якому стало зле. Завели ГШР. Активних правдоборців вивезли в дільниці СІЗО в колоніях і завели кримінальні справи за ст. 391 КК України. Показовими були події в червні 2018 року в Чернівецькому СІЗО, де засуджені вимагали негайно надати медичну допомогу одному з підсудних, якому стало зле, і для цього стукали в двері. До СІЗО завели ГШР, яка побила всіх, окрім жінок. Засуджені передали на свободу відео, в якому вони показують синці на тілі від кийків. На активних учасників протесту завели кримінальні справи за ст. 391 ККУ.

Останнім часом ГШР застосовували силу в багатьох колоніях, після побиття постраждалих засуджених перевозили до інших колоній, щоб сховати сліди побиття, і починали кримінальне переслідування проти них переважно за статтею 391 КК України. Це трапилося, окрім вищезгаданих установ, в Чернігівському, Полтавському та Житомирському СІЗО, у Криворізькій ВК № 80 та інших установах», – розповів Євген Захаров.

Правові колізії і плутанина під час зміни підпорядкування

У травні 2016 року ліквідовано ДПтСУ із покладенням її функцій на Міністерство юстиції України. Через цю ліквідацію та зміну підпорядкування тривають дискусії науковців щодо виникнення правових колізій і плутанини.

Доктор юридичних наук Ольга Богатирьова у статті «Пошук істини у нормативній плутанині кримінально – виконавчого права» зазначила: «Існуюча плутанина у нормах кримінально-виконавчого права виникла з часу створення у 2010 році у складі Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС) України окремої служби – Державної пенітенціарної служби (ДПтСУ) України, яка з’явилася шляхом перетворення Державного департаменту України з питань виконання покарань й стала центральним органом виконавчої влади України зі спеціальним статусом та одночасно центральним апаратом усієї кримінально-виконавчої системи України. За увесь час існування ДПтСУ велися дискусії щодо правомочності її функціонування та законності існування однієї служби у складі іншої. Після ліквідації ДПтСУ її правонаступником визнано Міністерство юстиції України, що начебто повинно було спростити ієрархічність органів управління кримінально-виконавчою системою, однак навпаки призвело до виникнення низки додаткових запитань. […] У зв’язку з прийняттям за останні два роки низки кримінально-виконавчих норм та норм права, які дають змогу реформувати кримінально-виконавчу (пенітенціарну) систему, існує необхідність у доопрацюванні та приведенні існуючих положень законодавства з новими чинними статтями законів та нормативно-правових актів. З огляду на це, існує потреба в подальшому детальному дослідженні законодавчої бази у кримінально-виконавчій сфері».

Сам вчинив злочин – сам і розслідую

Як один з елементів «реформи» від міністра юстиції Павла Петренка, Дениса Чернишова, Олександра Крикушенка, Володимира Мелюхова було ухвалення змін до законодавства з брутальними порушеннями регламенту Верховної Ради України. Ці зміни в пенітенціарній сфері якимось невідомим чином опинилися в перехідних положеннях Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 № 1798-VIII, який набрав чинності 5 січня 2017 року. Ці зміни були ухвалені без обговорення в Комітетах ВРУ, та й взагалі, як стосується Вища рада правосуддя до пенітенціарного відомства, досі не зрозуміло. Вказаним Законом до кримінально процесуального кодексу (КПК) та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» були внесені зміни, згідно з якими органи ДКВС отримали статус органів досудового слідства, слідчі якого уповноважені розслідувати будь-які злочини, вчинені на території або в приміщеннях ДКВС (у тому числі і злочини, вчинені посадовими особами ДКВС). Таким чином фактично створилася «замкнена система», яка надзвичайно ускладнила притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб ДКВС, що вчинили злочини, оскільки слідчі ДКВС підзвітні та підконтрольні саме її керівництву. Що ж стосується осіб, які, перебуваючи в установах відбування покарання чи попереднього ув’язнення, вчинили новий злочин, то такі особи фактично стають безправними і їх подальша доля повністю залежала від керівництва відповідних установ.

Тодішній Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська звернулася з конституційним поданням до Конституційного суду України. Чи має право Державна кримінально-виконавча служба України розслідувати злочини, що сталися на її території? На думку Лутковської, ні. Вона просила суддів визначити, чи відповідають Конституції положення частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України. Йдеться про: «Слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України». Валерія Лутковська, виступаючи в Конституційному суді, сказала, що в деяких випадках представники держави можуть практично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем. Адже з вигляду є сумнівним, щоб слідчі певної організації об’єктивно та неупереджено розслідували злочини, вчинені іншими її членами.

Міністр юстиції України Павло Петренко сказав, що аргументи Омбудсмена непереконливі: «Ті посилання на норми Конституції, про які каже Уповноважена, на мою думку, є припущеннями і штучним притягуванням якихось думок Уповноваженої до конкретної ситуації. В Міністерстві юстиції створюється незалежний та ефективний слідчий підрозділ, який не підпорядкований ані керівникам установ, ані керівникам слідчих ізоляторів. Цей підрозділ здійснює ефективне розслідування на території всіх установ ДКВСУ». Зі слів міністра, саме така система діє в абсолютній більшості країн Європейського Союзу.

Директор Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Михайло Тарахкало нагадав, що у рішенні по справі «Давидов та інші проти України» Європейський суд визнав, що розслідування катувань, до яких вдалися працівники колонії, проведені обласною прокуратурою та Державним департаментом України з питань виконання покарань, не були незалежними за ієрархічним і відомчим підпорядкуванням від тих, хто був причетним до зазначених подій. «Слідчі органи ДКВС є інституційно залежними від осіб, відносно яких буде проводитися розслідування, в результаті чого таке розслідування буде вважатися a priori не ефективним та призведе до системних порушень прав людини, гарантованих статтями 27 та 28 Основного Закону України», – сказав Тарахкало.

Конституційний суд України дослухався до аргументів Омбудсмена і правозахисників і визнав положення закону про створення підрозділів розслідування в структурі ДКВС неконституційними.

Керівники системи і кадрові маніпуляції

За часи незалежності України змінювалися керівники відомства, але не змінювалися ставлення до людей і сама система – прорадянська замість цивілізованої проєвропейської. Незмінним лишилося й застосування бійців спецпідрозділів пенітенціарної служби для масового побиття і приниження засуджених.

Ось керівники тюремного відомства незалежної України:

з 1996 по 2001 – Іван Васильович Штанько;

з 2001 по 2005 – Володимир Анатолійович Льовочкін;

з 2005 по 2009 – Василь Васильович Кощинець;

з 2009 по 2010 – Олександр Іуліанович Галінський,;

з 2010 по 2014 – Олександр Володимирович Лісіцков;

з березня по серпень 2014 – Сергій Євгенович Старенький

і з 2014 по 2017 – Володимир Миколайович Палагнюк.

Нагадаємо, Державний департамент з питань виконання покарань перейменовано в Кримінально-виконавчу службу і підпорядковано Міністерству юстиції України. Офіційно очолив відомство заступник Міністра Юстиції Денис Вікторович Чернишов.

Проте зміна назви і підпорядкування відомства жодним чином не змінило пенітенціарне відомство в бік покращення, гуманного ставлення до в’язнів, а структурні призначення керівництва нагадує більше «гру в наперстки».

Як ми казали, протягом багатьох років лідером порушень прав людини в пенітенціарній сфері була Харківська область, пенітенціарну службу якої багато років успішно очолював пан Крикушенко та його помічники. Як відомо, у будь-якій галузі якість кадрів – запорука успіху. 3 липня 2018 року міністр юстиції П. Петренко довів до відома особового складу Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України (АДКВСУ) та керівникам міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації наказ Міністерства юстиції від 23.06.2018 року № 2395/к «Про переміщення», відповідно до якого генерал-майора внутрішньої служби Крикушенка Олександра Георгійовича, першого заступника начальника АДКВСУ призначено на посаду начальника АДКВСУ. Петренко наголосив на тому, що реформа ДКВСУ означає, перш за все, наявність ефективного управлінського персоналу, а кандидатура Олександра Крикушенка відповідає всім якостям та критеріям, якими володіє керівник. Також наказами Міністерства юстиції на ключові посади заступників Крикушенка були призначені його перевірені помічники з харківської команди. А саме, наказом Міністерства юстиції України від 27.07.2018 року № 2830/к призначено полковника внутрішньої служби Мелюхова Володимира Ататолійовича на посаду першого заступника начальника Адміністрації з нагляду і безпеки, охорони та оперативної роботи АДКВСУ, а лейтенанта внутрішньої служби Олега Григоровича Шепіту призначено на посаду першого заступника начальника Адміністрації з питань розвитку пенітенціарної системи АДКВСУ. Буквально за тиждень до офіційного призначення на керівну посаду керівника АДКВСУ Крикушенка на одному з центральних телеканалів країни у програмі «Більше ніж правда» були оприлюднені матеріали журналістського розслідування «Тюремні феодали», в якому викриваються корупційні оборудки Крикушенка, а також невідповідність задекларованих статків до фактичного майна керівника харківського управління пенітенціарного відомства. Проте жодної державної реакції з боку компетентних органів не було.

Якби одразу після призначення керівником пенітенціарного відомства Денис Чернишов, замість пошуку консультантів серед найбільших порушників прав людини, звернувся по консультації не тільки до працівників системи виконання покарань, а й до правозахисників, згаданих вище жахливих подій, можливо, і не сталося б і можна було б розпочати реальні реформи.

Підсумовуючи, наголошуємо на тому, що пенітенціарне відомство є фактично єдиним не реформованим за часи незалежності України. А проведення реформ не можливе без адекватної державної політики і компетентних, фахових і достойних кадрів.

Проект ЄС «Боротьба проти катувань, поганого поводження та безкарності в Україні»