пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
29.08.2019 | Наталка Ковальчук

Про український патріотизм, російську нечисть і адвокатів комунізму

Kозачий кадетський корпус імені Володимира Великого під Києвом (фото з сайту n-v.com.ua)
   

Ще не вляглися у Харкові пристрасті навколо відновлення знесеного пам’ятника радянському військовому діячу Жукову, як харківська міська влада знову зайшла за червону лінію.

На офіційному сайті міста розміщено інформацію про встановлення меморіальних дощок відомим харків’янам. У переліку зазначено, що на вулиці Свободи «з’явиться меморіальна дошка Почесному громадянину міста Харкова та Харківської області Юрію Шрамку. ЇЇ встановлять на будинку, де він жив з 2001 по 2009 роки».

Насправді для пересічного харків’янина мало про що говорить це прізвище. А для жителів інших регіонів України й поготів. Невідомі для сьогоднішнього українського суспільства і його «заслуги», за які удостоївся звання почесного громадянина, а тепер ось і меморіальної дошки.

А розповісти про цього, невідомого широкому загалу «героя», є що.

Як повідомляє Харків Times, Юрій Шрамко – колишній начальник управління КДБ УРСР у Харківській області, а потім і у Києві та Київській області.

Загалом КДБістський стаж генерала Шрамка – майже 30 років.

На Харків Times досить детально йдеться про те, що КДБістська діяльність Шрамка припала на той час, коли репресували Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу та багатьох інших українців, які боролися з радянською системою.

Якраз за керівництва Шрамка у Харкові арештовані та засуджені правозахисник Генріх Алтунян, лікар-психіатр Анатолій Корягін, історик Євгеній Анцупов. З ним пов’язують харківські «єврейські процеси» – суди над Олександром Парицьким, Юрієм Тарнапольським, Євгенієм Айзенбергом, яким радянська влада відмовила у дозволі на еміграцію за кордон.

Це далеко не весь перелік того, чим ознаменувалася КДБістська діяльність «товарища» Шрамка, якому міська влада Харкова не погеньбувала у 2010 році присвоїти звання почесного громадянина міста, а тепер от зібралася увіковічити його «подвиги» ще й у меморіальній дошці.

Зрозуміло, що таке рішення Харківського міськвиконкому є грубим порушенням Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і забороні пропаганди їх символіки». Законом передбачено, що увічнення осіб, які обіймали керівні пости у вищих органах влади і керівництва СРСР і УРСР, прирівнюється до пропаганди тоталітарних режимів.

Тобто рішення харківської міської влади про увічнення пам’яті колишнього комсомольського та КДБістського «діяча» Шрамка немає жодних юридичних підстав і, повторюся, є порушенням декомунізаційних законів.

Та наразі йдеться не тільки про узаконену міською владою одного з найбільших міст України пропаганду комуністичного тоталітарного режиму.

Йдеться ще й про відверте насаджування в українське суспільство ідеології «руського міра».

Адже це там, за порєбріком, у Росії, останнім часом поширилися тенденції до вшанування людей, причетних до діяльності ГПУ-НКВД-КДБ, які не надто переймалися моральними стражданнями, коли знущалися з інших громадян, кидали з ґрати, навіть вбивали.

У них і тих, хто їх виправдовує, інша мораль, інший менталітет. Вони нічого злочинного не вбачають у своїх діях. На підтвердження цього дозволю собі деякі особисті спогади.

Так сталося, що якось журналістська доля звела з чоловіком, який перебував у Львові якраз у той час, коли там працював В’ячеслав Чорновіл. На запитання, чи випадково не доводилося йому зустрічатися з Чорноволом, цей вже доволі літній пан сказав:

– Аякже, я знав Славка Чорновола. Ми ж його садили!

Причому це було сказано без тіні сорому чи ніяковості. Якось аж з гордістю.

Виявилося, цей чоловік працював тоді у Львові адвокатом.

Можна, мабуть, сказати, що, на жаль, ці адвокати комуністичної системи та комуністичної ідеології і в сучасній Україні нікуди не поділися.

І ті, хто у харківській міській владі протягнув рішення про встановлення меморіальної дошки колишньому КДБісту, якраз виступили адвокатами як тоталітарної системи, так і того «руського міра», який все активніше намагається проповзти в Україну.

Бо кремлівська влада використовує будь-яку можливість, аби все-таки повернути нашу країну в поле свого впливу. Останнім часом цей вплив, здається, навіть посилився.

Досить згадати резонансний візит до української столиці головного редактора російської радіостанції «Ехо Москви» Венедиктова, який мав на меті відкрити в Україні філію, щоб нібито транслювати український погляд у Росію. Хоча і без довгих роздумів зрозуміло, яким може бути погляд з України і про Україну у лояльного до Кремля інформаційного ресурсу. Однак якщо цей факт набув значного поширення, то є чимало інших, які не мають значного резонансу, але від того не стають менш небезпечними.

Скажімо, недавно кілька інформаційних ресурсів оприлюднили інформацію щодо дитячої воєнізованої організації, яка працює на Сумщині, але зареєстрована у Росії й є фактично підрозділом об’єднання російських скаутів і діє під гаслом, що Україна – це частина Росії. Цей факт було виявлено у 2016 році. І хоч він наробив тоді галасу, але організація своєї діяльності не згорнула, працює донині. У цьому році для своїх вихованців влаштувала відпочинок у літньому таборі.

До речі, на одному з ресурсів вказано російський сайт, на якому позначено реєстрацію цього юнацького об’єднання. Дійсно, на цьому сайті, який називати з цілком зрозумілих причин не буду, така інформація є, з зазначенням української адреси і того, що організація працює під егідою Сумської обласної громадської організації «Русский культурный центр».

Свого часу була інформація й щодо одного з літніх дитячих таборів під Києвом, де українським дітям свої цінності насаджували представники російського «Вєрного казачества».

Ми не можемо з певністю сказати, чи не заховані десь в українській глибинці інші підпільні чи напівпідпільні проросійські табори для юнацтва, які насаджують цінності та ідеї «руського міра». Тому що така інформація стає відомою, як правило, випадково.

Незважаючи ні на агресію Росії проти України, ні на переважно негативне ставлення самих росіян до українців, яке часто демонструють соціологічні опитування, ми так і не виробили у своєму суспільстві критичного ставлення до того, що розмиває українську ідентичність, штовхає нас до іншої, чужої ідеології.

Тому, наприклад, у міській маршрутці чи в таксі водій «врубає» російський шансон. Але при тому перед лобовим склом у нього прилаштований жовто-синій прапорець. Тобто він ніби розділяє українські цінності. Та якщо цьому чоловікові зробити зауваження і попросити вимкнути російський «блатняк», він ще й розсердиться і добряче вилає пасажира, вважаючи, що той неправий.

Так само певна частина нашого суспільства не бачить жодних загроз від просування на українському ринку російської та російськомовної продукції у культурній сфері, на телебаченні, у інших мас-медіа. Вона сьогодні знову, як сарана, посунула в Україну.

І ми тому піддаємося, не чинимо перепон. А потім дивуємося, що майбутні українські офіцери влаштовують свій випуск під пісню російського співака Газманова, який 1 березня 2014 року підписав звернення діячів культури РФ на підтримку політики президента Росії в Україні і Криму.

У серпні нинішнього року Соціологічна група «Рейтинг» оприлюднила дані соціологічного опитування, згідно з яким 83 відсотки громадян України вважають себе патріотами. Також за період досліджень зафіксовано найбільшу кількість тих, хто підтримав би проголошення Незалежності України, якби сьогодні перед ними постав такий вибір, – 82 відсотки респондентів.

Однак і наш рівень патріотизму, і наш незалежний демократичний вибір залишатимуться у зоні ризику доти, доки не виробимо у державі і суспільстві чітких правил, які не дадуть прославляти КДБістів, «руський мір» та іншу нечисть, яка шкодить українському поступу.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль