пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
02.10.2019 | Наталка Ковальчук

Обережно! Пандус! Про особливих людей у обмеженому суспільстві

Designed by jcomp / Freepik
   

Не так давно друзі на Facebook запросили підтримати сторінку організації Бути особливим/To be special. 

Це освітній ресурс, метою якого є поширення серед батьків та громадськості знань про дітей з особливими потребами, важливість розвитку інклюзивного середовища та навчального простору в Україні, про розвиток мережі навчальних та реабілітаційних закладів для дітей та людей з особливими потребами, пропаганду толерантного ставлення до людей з інвалідністю тощо.

На цій сторінці чимало позитивних новин. Тут є розповіді про публікації у ЗМІ, які стосуються діяльності організації, про переможців-паралімпійців, про практику створення інклюзивних зон відпочинку для дітей, про заходи, у тому числі спортивні, для людей з особливими потребами.

Разом з тим якраз на цій сторінці зустрілися світлини одного перформансу. І, сказала б, доволі жорстокого перформансу. На фоні глухої обдертої стіни на невеликому металевому балкончику без перил – людина у інвалідному візку. Униз від майданчика ідуть східці і навіть зроблене щось на кшталт пандуса. Здавалося, можна покинути цей невеличкий незатишний п’ятачок, на котрому знаходиться людина. Але ж ні. Східці – ведуть у порожнечу. Порожнеча справа, порожнеча – зліва, порожнеча попереду. А за спиною – глуха стіна без вікон і дверей.

Перформанс самарського художника vreditel_li

Та стіна чомусь викликала асоціацію з нашим суспільством – нерідко глухим і байдужим до потреб особливих людей.

Не хочу сказати, що зовсім немає ніяких зрушень. Вони все-таки є. Та ж громадська організація «Бути особливим» повідомляє на своєму ресурсі про розвиток інклюзивної освіти, про випуск деяких книг шрифтом Брайля, про облаштування ресторану, де будуть працювати люди з синдромом Дауна, про появу у столиці торгового центру з кінотеатром для людей з особливими потребами.

Однак є й інші повідомлення. У Дніпрі водій не впустив у салон автобуса дівчину з інвалідністю, яка у той день брала участь у забігу «Дніпро марафон». 

Це свіжий факт, але схожі випадки відбувалися й раніше. У Києві водій маршрутки не дозволив зайти до салону чоловікові з інвалідністю, хоч інші пасажири вимагали це зробити. Водій, обурювалися люди, не звернув на це уваги, «прикинувшись глухим і німим». 

На Житомирщині водій маршрутного автобуса залишив на платформі пасажирів з інвалідністю, які мали квитки на проїзд, але пільгові. Серед цих людей були і воїни, які воювали на Сході України. 

Ми, на жаль, виросли з радянської системи, яка була, як той водій, глухою і німою до потреб і здорових, і хворих, і особливих людей. Осіб, які мали інвалідність тоді, як правило, вилучали з суспільства, ізолювали у різного типу інтернатні заклади, іноді з досить суворим режимом утримання. Тож декому, хто ніяк не позбудеться совкового мислення, хочеться, щоб саме так було і в сучасній Україні. Звідси нетерпимість до людей з інвалідністю, до їх потреб.

Скажімо, свого часу виникало кілька конфліктів з приводу пандусів, які облаштували чи намагалися облаштувати біля житлових будинків. Так було у Харкові і Києві.

Насправді облаштування пандусів – це найменше, що можна зробити для людей з інвалідністю. Хоча не тільки для них. Ці пішохідні споруди стануть в пригоді і людині похилого віку, і мамі з коляскою чи малюком, якому ще важко ходити по східцях. Ніби це всі розуміють. Але…

Фото з сайту invak.info

Навмисне пройшлася по мікрорайону, де мешкаю. Далеко не скрізь є пандуси біля магазинів, перукарень, аптек. А там, де вони є – це конструкції, якими не можна ні піднятися вгору, ні спуститися вниз. Хіба що впасти і травмуватися.

А біля однієї з соціальних установ, куди приходить чимало людей, зокрема недужих, побачила таку конструкцію: на східцях так-сяк прилаштували листок металу і на ньому написали: «Обережно! Пандус!».

І, справді, обережність у користуванні такими спорудами не завадить, бо облаштовують їх не заради зручності людей, а лише, аби поставити «галочку». Ми, мовляв, все зробили, як вимагали.

Українці, які більш-менш тривалий час перебували за кордоном, нерідко розповідають про високий рівень доступності і комфортну міську інфраструктуру для людей з інвалідністю. Тут і зручні пандуси, і спеціальні широкі двері, через які без сторонньої допомоги може до приміщення потрапити людина на інвалідному візку, і відповідно облаштований транспорт.

У нашому ж середовищі проживання людина занадто часто відчуває зневагу до себе й ігнорування елементарних потреб. За даними з різних джерел, в Україні  десь 2,6 мільйонів людей з інвалідністю, але тільки невелика частина з них веде активне життя, бо це завжди вартує додаткових зусиль.

Це стосується не тільки тих, чиє життя прив’язане до інвалідного візка.

Некомфортно у нашому світі почуваються і люди, котрі мають проблеми зі слухом чи з зором, чи будь-які інші. Настільки некомфортно, що недавно у Вінниці під час представлення нового керівника обласної держадміністрації представники обласного відділення Українського товариства сліпих подарували йому м’яку іграшку – крота, аби привернути увагу до потреб незрячих людей, зокрема, до проблем підприємства, на якому вони працюють. 

До речі, цей подарунок можна назвати символічним ще й у тому плані, що наша держава найчастіше також «сліпа» до проблем незрячих людей.

Наприклад, у бібліотеках Українського товариства сліпих, у спеціалізованих навчальних закладах недостатньо книг шрифтом Брайля. І то це переважно радянські видання російською мовою. Діти з проблемами зору, наприклад, вчать історію за підручниками 80-90-х років минулого століття. Хоча інтегруватися їм потрібно у сучасне суспільство з іншими підходами до тієї ж історії.

Коли шукала матеріал до теми, на одному з ресурсів побачила повідомлення, що в Україні випустять комікс для незрячих. Це, звичайно, добре. Але, людину з проблемами зору спочатку треба навчити читати. А вчити, як нерідко зазначається у публікаціях стосовно проблем людей із зором,  практично немає на чому. Книги часто зношені, розвивальних і тактильних книг для малюків взагалі не випускають.  

Схоже, що така ситуація практично у всій Україні, за виключенням хіба що Львова, де діє проєкт Книга Брайлем. Однак працює він без участі держави, тільки завдяки ініціативі Львівського відділення Всеукраїнської організації «Український союз інвалідів», благодійникам і кільком приватним видавництвам.

Про проблеми людей з інвалідністю можна говорити багато. Але, це буде невесела розмова, де негативу більше, ніж позитиву. Бо хоч, з одного боку, на рівні держави, суспільства ніби й  декларується чимало того, що могло б змінити ситуацію на краще, усунути перепони і бар’єри, які перешкоджають задовленню потреб людей з інвалідністю, зокрема і законодавчо, але насправді бажане знаходиться доволі далеко від дійсного стану справ.

Тож, на жаль, поки що людям з особливими потребами у нашій країні нерідко доводиться жити у замкненому  просторі, з якого вони бояться вийти у світ, щоб не наразитися на глуху стіну непорозуміння, на порожнечу байдужості, обмеженість самого суспільства.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль