пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
04.10.2019 | Всеволод Речицький
джерело: krytyka.com

Вкотре про новітній український конституціоналізм

Конституція України
   

Не лише чергова річниця українського Основного Закону, але й активне лобіювання Президентом України Володимиром Зеленським внесення змін до Основного Закону показали, що суспільний загал і експертне середовище в Україні ставляться до конституціоналізму стримано. Подібна реакція не дивує, бо якщо Україна – правова держава, тоді її успіхи й невдачі значною мірою завдячують якостям вітчизняного права, Конституції зокрема.

Щось Україні вдається, а багато що – ні. Конкретних причин негараздів, крім збройного конфлікту на сході, зовні особливо не помітно. Однак прискіпливіший погляд на те, що відбувається й не відбувається в Україні, показує, що країна досі потерпає від системного браку самочинної дії, бюрократичного керування, узвичаєного патерналізму. Останній є водночас наслідком і причиною дефіциту поступу на українських теренах.

На жаль, новітній український конституціоналізм від початку дев’яностих років ХХ ст. був більш-менш ідеалістичною доктриною, яку до того ж далеко не всі розуміли до кінця. Спочатку офіційній Конституційній Комісії дошкуляли парламентські комуністи, пізніше – соціалісти на чолі з Олександром Морозом. Тому новітній український конституціоналізм народився не більше ніж з «віддзеркаленого» (через марксизм) сприйняття західного капіталізму. Про ринок, свободу й невідчужувані права в Україні знали небагато, а тому оцінювали верховенство права не стільки чуттєво, скільки умоглядно-раціонально. Про Макса Вебера, Фернана Броделя чи Іммануїла Валлерстайна українські батьки-засновники знали не набагато більше, ніж про Френсіса Фукуяму. Суттєво краще вони розуміли соціалістів-утопістів і пізнього Маркса.

Тому не дивно, що ринковий капіталізм, з одного боку, і органічний конституціоналізм – з іншого, сприймалися українською політичною елітою приблизно так само нарізно, як простір і час до появи Альберта Ейнштейна. Конституційне право й економіка належали у нас ніби до різних ментальних регістрів. Про головного суб’єкта конституційного права – «незалежного індивіда з власними статками» (Фрідріх Гайєк) думали не більше, ніж про «невидиму руку» Адама Сміта. Натомість у генетичній пам’яті народу все ще зберігалася «залізна рука» Сталіна й усе те, що від неї походить.

Вітчизняні законодавці думали, що колективізм все-таки зможе якось зважати на права особистості, а тому виклали в Основному Законі 1996 р. економічні права як гарантовані державою соціальні зобов’язання. Варто відмітити, що фіаско цього підходу не стало очевидним для всіх навіть сьогодні.

Релігійна терпимість відобразилася в Конституції 1996 р. мало не на американському рівні (держава формально відсторонилася від справ церкви), однак інститут «загальнонародної» власності на землю й природні ресурси практично не змінився з часів будівництва комунізму. Та обставина, що справжня конституція є життєздатною лише в динамічному суспільстві розділених власників, яких живить індивідуалізм, сприймалася в Україні доволі абстрактно.

Українські творці Основного Закону не дуже розрізняли споживацьку власність, з одного боку, й власність мінову – з іншого, хоча остання не має жодного сенсу й, відтак, перспектив без доступу до ринків. Ринкова ціна як втілення справедливості також не дуже хвилювала свідомість українських конституціоналістів. І хоча тепер власність в Україні все частіше сприймається як приватна власність, право володіння активами (неречова й нематеріальна власність)[1] у час народження Конституції ще не стало універсальним мірилом уявлень про цінність речі.

Ба більше, та обставина, що право володіння власністю є актуальним лише за умови вільного доступу на ринки, й що ipso facto ефективним власником може бути лише окремий індивід або їх обмежена кількість, у той час також адекватно не сприймалось новітнім українським конституціоналізмом.

Ще меншою мірою вітчизняна конституційна думка уміла реагувати на той факт, що суспільний прогрес ґрунтується, насамперед, на емоціях людини, а останні є краще прив’язаними до індивіда, ніж будь-які абстрактні ідеї. Тобто новітній конституціоналізм ще не сприймався масами, як прийнято говорити, «психічно». Утім, навіть сьогодні українська конституційна доктрина не готова прийняти той виклик, що його кинула світові «поведінкова економіка» Деніела Канемана й Амоса Твєрскі. І хоча в США й Західній Європі дослідники поведінкової економіки нині вимірюються не десятками, а сотнями, в Україні з цього питання стали доступними лише кілька монографій.

Між тим, як можна судити, поведінкова економіка – це сучасне знання про те, як насправді поводиться більшість фізичних суб’єктів ринку. Й тому ця сфера знань є надзвичайно важливим елементом конституційного усвідомлення того, як насправді живуть і чим у щоденному побутуванні переймаються люди. Поведінкова економіка добре корелюється з «парадоксом наслідків» Макса Вебера й вона ж дозволяє правильно зрозуміти, до чого саме найбільшою мірою схильні плисти в океані спокус індивіди.

Поведінка людей ґрунтується на сильних емоціях, велика частина з яких проникає в капіталізм через приватну власність, індивідуалізм й свободу договору. Невипадково культ особистості став світською релігією Модерну. Якщо сучасні люди, як помітив культуролог Дмитро Биков, справді поділяються на більшість тих, хто живе в світі on line, й меншість тих, чиє життя проходить в режимі off line, то для конституціоналізму це також важливо. Якщо світовий поступ визначають талановиті й відсторонені від рутини повсякдення одиночки, то на саме на них має бути спрямований креативний потенціал основного закону.

Сучасна людина має схильність до раціональних вчинків й контролю за своїми фінансовими ресурсами. Але досить часто вона також покладається на інстинкт, буває свавільною й беззастережно вірить у провидіння. Коли моделі не спрацьовують, а ринки не піддаються прогнозуванню, а це трапляється знову й знову, на допомогу приходять звичайна розсудливість та інтуїція.[2] Тому не дивно, як пише Георг фон Вальвіц, що ті, кого на ринку спіткає успіх, нагадують собою Одіссея – людину, виготовлену з «кривої шалівки».[3]

З реальною економікою відбувається багато спонтанного й неконтрольованого, незапланованого й взагалі такого, що не підкоряється жодній паличці диригента.[4] Але з цього, своєю чергою, витікає те, що суспільство може запобігти катастрофі лише через запровадження вищої з можливих варіативності в накопиченні й витрачанні власних ресурсів. Дана вимога є, без перебільшення, однією з первинних вимог конституційного рівня. 

Давно помічено, що будь-який зовні нав’язаний людській спільноті колективізм спонукає людей триматися по можливості якнайдалі один від одного. Зокрема, за соціалізму люди добровільно об’єднуються хіба що для протистояння агресору. Навпаки, капіталізм дійшов практичного висновку про те, що якщо людям дати свободу, то вони досягають значно більшого успіху, ніж той, що його може передбачити мозок наймудрішого можновладця. Реальна дія, як помітив це ще Макс Вебер, лише незначною мірою відповідає тому, як вона була сконструйована в ідеальному типі.[5] Ба більше, щоб зрозуміти як функціонує реальна економіка, слід прямо звернути увагу на ірраціональний початок, який часто-густо тільки прикривається нашими традиційними думками й почуттями. Отже, ми не навчимося правильно розуміти логіку економічних зрушень, допоки не усвідомимо, що причини більшості з них є схованими в людському мозку.[6]

У конституційному сенсі це означає, що особиста свобода заперечує розподільчу справедливість практично так само, як соціалізм глибинно заперечує індивідуалізм. На превеликий жаль, конституційна свідомість в Україні досі стоїть перед вибором: або останньою в Східній Європі втілювати в життя міф про гуманний соціалізм; або розірвати зв’язок з політичною утопією на користь свободи і ринку. Звісно, реальні успіхи капіталізму служать у наші дні ефективною протиотрутою від утопізму. Однак якщо на шальки терезів окремо покласти сучасне українське знання про соціалізм і, відповідно, капіталізм, то ще не відомо, яка з них переважить.

Утім, за будь-яких обставин творча спроможність людей має бути надійно захищеною від авторитарного втручання. Однак не меншою мірою талант має бути убезпечений від поверхових забаганок демократії, інтелектуального спрощення, примітивізму смаків загалу. Для цього в органічних конституціях закріплюються свобода думки і слова, право на поширення інформації незалежно від кордонів, заборона  цензури. Усе це формально існує також на рівні українського Основного Закону. Однак існувати – далеко не те саме, що перебувати в активно результативному стані. Знати й бути глибоко переконаним – різні речі. Українська конституційна доктрина ніби й знає про  індивідуалізм та інтелектуальну свободу, але не демонструє пристрасного ставлення до неї. Невипадково ексцеси української цензури сьогодні неквапливо розглядає український Конституційний Суд. Хоч як це дивно, нонконформістська Україна «шестидесятників» донині залишається «колективістичною» державою, а в її порядку денному все ще не значиться індивідуалізм.

Між тим, як писав Іммануїл Валлерстайн, індивідуалізм – це просто максимізація здатності особистості досягати самостійно поставлених перед собою цілей.[7] І хоча успішний бізнесмен здавався надчутливому Емілю Чорану кимось подібним до шарлатана, чи варто українцям й надалі сумніватися в сакральності свободи підприємництва й приватної ініціативи?

«Честь, страх і вигода», – писав Георг фон Вальвіц, були й залишаються головними спонукальними мотивами більшості правочинів з часів Фукідіда. На думку ж Адама Сміта, ніщо так не сприяє процвітанню народів, як вільне переміщення товарів; відмова від необхідності отримання ліцензій на здійснення бізнесових трансакцій; справедливе й неупереджене правосуддя.[8] Сьогодні вільне переміщення людей, товарів, послуг і капіталу вважається ключовим мотто Європейського Союзу. Однак цей принцип уже низку років не визнається офіційними реформаторами Конституції України. Ні Конституційна Асамблея Віктора Януковича (2012-2013), ні Конституційна Комісія Петра Порошенка (2015-2019) свідомо не наважилися відобразити в своїх проектах даний постулат.

Між тим, починаючи приблизно з 1980 р., країни, що входять до «Організації економічного співробітництва й розвитку» (від Австралії до Данії) масово провели в себе заходи по суттєвій лібералізації ринку, причому в жодній з держав-членів ця акція не була проігнорована. І це зрозуміло, бо рано чи пізно політики йдуть дорогою учених. Зокрема, на думку Фрідріха фон Гайєка, сучасне життя вимагає свободи попиту й пропозиції на ринках навіть більше, ніж демократії. Відомо, що наприкінці своєї кар’єри він рекомендував обмежувати народоправство в тих випадках, коли демократія ризикує стати загрозливою для свободи ринкових трансакцій.[9] Закономірно, що на перше місце він ставив не політичну, а економічну й громадянську свободу.

Нині розвинені демократії утримуються від втручання в економічний сектор й скасували колишні бюрократичні бар’єри для бізнесових оборудок. Відомо, що основні кроки в цьому керунку були зроблені ще в 1985-2005 рр.[10] Але якщо ринок і економічна свобода в сучасному світі є справді важливішими за народоправство, то подібний висновок мав би стати нормою конституційного рівня. Принаймні український законодавець повинен звернути на це першочергову увагу.

За останні 30 років в євроатлантичному світі відбулася експансія ринку в такі нехарактерні для цього раніше сфери, як охорона здоров’я, соціальний захист, пенсійне забезпечення й освіта. Стало очевидним, що й нинішня навала мігрантів на Захід свідчить про те, що сучасні люди хочуть жити саме в ринкових умовах.[11] І усе це – попри ту обставину, що «народні релігії Азії» (Макс Вебер) продовжують заперечувати ті принципи, які дозволили Заходу стати таким вражаюче успішним. Справді, «манчестерський капіталізм» з університетських підручників, щоб там не говорили його критики, має небагато спільного із сьогоденням.

Як відомо, західна конституційна доктрина ще від початку зуміла інкорпорувати в себе такі важливі для вільної економіки засади юдео-християнської моралі, як заперечення аскетизму, повага до права приватної власності, позитивна оцінка багатства. Нині капіталізм навіть в авторитарній Росії прийнято вважати «найбільш доленосною силою сучасного життя».[12] При цьому першочерговою засадою ринку, про що ми не маємо права ні на мить забувати, залишається його здатність «покладатися на стихійні сили».

Особливою мірою людство має бути також вдячним Старому Заповіту за ідеї поступу й лінійності часу, які донині надають глибокий сенс економічному життю.[13] З плином часу професійна спільнота добре усвідомила, що емоційність та ірраціональність – це психічні якості, що визначають тонус не лише культурно-мистецького, але й біржового життя. Нині подібний підхід вважається майже загальноприйнятним. Тобто сучасна економіка, конституційне право й мораль є генетично спорідненими поняттями. Але якщо Адам Сміт спостерігав, головним чином, зовнішні прояви подібних взаємовідносин, то поведінковим економістам вдалося, так виглядає, зробити їх повний розтин.

Наприклад, виявилося, що в основі економічних реакцій лежить стратегічний принцип моди, під впливом якого індивіди одночасно прагнуть як виділитися в середовищі собі подібних, так і… «бути як всі». Причому в ідеалі жодне з цих  прагнень не повинно остаточно перемагати. Якщо люди виявляються надто схожими або, навпаки, надто несхожими на інших, справа може закінчитися погано. Відтак, індивідам притаманно постійно підтримувати баланс і комунікацію між прагненням бути собою (бути автономним – у термінах Девіда Рісмена), й прагненням бути часткою цілого.[14] Подібна біполярність устремлінь спостерігається в широкому колі обставин.

Ще одним відкриттям Модерну стало те, що успішні люди безпрецедентно високо цінують символічні речі. Справді, вони готові платити вражаючі суми як за полотна Девіда Хокні, так і за балет з Михайлом Баришніковим. Хоча «іконою американської підприємницької ідеології» (Леонід Іонін) традиційно вважається «технократичний» Бенджамін Франклін, абстрактне мистецтво стало в наш час релігією американської культури не лише для компетентного в ньому Девіда Рокфеллера.

Слід визнати, що киплячий енергією капіталізм насправді досить ускладнено й нюансовано сповідує культ дії. Невипадково Ежен Іонеско був готовий написати оду на честь капіталістичної терпимості й розмаїття. Останнє не дивує, бо саме ця екстравагантна економічна система зуміла переконати суспільний загал в тому, що «вульгарний» ринок може бути джерелом будь-яких послуг, й що людське «хочу» стрімко розширюється паралельно з «маю».

Усе вищенаведене має непересічне значення для конституційного розвитку України, яка саме тепер стоїть на порозі розуміння того, що конституціоналізм – це правова оболонка озброєного й водночас навстіж відкритого світові суспільства, й що фаза становлення капіталістичної системи зовсім не випадково співпадає з еволюцією конституціоналізму як найбільш довершеної форми втілення верховенства права.

У свою чергу, відкрите суспільство, що так цікавило Карла Поппера, вимагає інтенсивних людських емоцій, сміливої інтуїції й здорового глузду. Його нормативні стандарти зорієнтовані на турбулентність, чергування хвиль творчо-мистецького й творчо-ділового піднесення. Сучасна економічна активність зазнає на собі потужного впливу математики, філософії, політики й естетики водночас, що жодним чином не заперечує актуальності також і юридичного початку. Закономірно, що за подібних умов робота конституційних (верховних) судів стає подібною до «безперервної сесії конституційної асамблеї» (Вудро Вільсон). Конституції стають ніби схожими на дерева, крона яких постійно розростається. При цьому класичні юридичні поняття набувають нового змісту, «майно» все частіше виступає нематеріальними активами, а «свобода слова» перетворюється на вільну циркуляцію інформаційних потоків.

Поступово політична влада держави над економікою послаблюється, натомість конституційне «право свободи» (Рональд Дворкін) набуває все більшого застосування. Не дивно, що належне усвідомлення цих та інших подібних до них закономірностей має служити підмурівком посттоталітарного конституціоналізму у Східній Європі. 

Традиційно конституціоналізм веде за собою «жорстка прагматика інтересів» (Макс Вебер), відповідно до якої непоступливість та ірраціональність людських вчинків сприймаються не як відхилення від норми, а як фундаментальна властивість homo sapiens. Що ж стосується вищезгаданого парадоксу наслідків, то у своїй репрезентації він виявився навіть ширшим, ніж очікувалось. Як відомо, New Deal не лише врятував, але й призупинив розвиток економіки Сполучених Штатів. Заборона наркотиків збільшувала злочинність, а допомога безробітним – негативно впливала на зайнятість. Цензура провокувала попит на порнографію, а прогресивне оподаткування негативно позначалося на рівнях ділової активності.

Неочікуваним за своїми наслідками виявилося також винайдення ядерної зброї, яка стала мало не основною гарантією проти агресії. У свою чергу, animal spirit – передумова ефективної економіки у Мейнарда Кейнса, проявляє себе доволі парадоксально. Невігластво, хитрість й уміння вводити в оману не раз брали гору над раціональним біржовим розрахунком. Але… в історичному підсумку виявилося, що хаотично-ірраціональний поступ людства за 300 років поєднався саме з політичним лібералізмом, а не комуністичною директивою чи планом.

Капіталізм вимагав інтенсифікації поступки вимог й вільного обертання договорів, а це міг забезпечити лише ліберальний конституціоналізм. Так економічні параметри послідовно перетворювалися на параметри конституційні. Поступово стало зрозумілим, що оберненість капіталу в 3-5 разів на рік, так само як і відсоткова ставка у 3-6% є тим необхідним мінімумом, що забезпечує пролонгацію зростання. При цьому будь-який даний обсяг капіталу при зниженні відсоткової ставки наполовину міг виконувати у 5 разів більший обсяг роботи (!).[15] Й хоча критики капіталізму люблять посилатися на «шведський соціалізм», насправді Швеція так і не стала соціалістичною. Навпаки, саме в Швеції вдалося побудувати одну з найуспішніших ринкових економік у світі.[16]

Що ж стосується окремих посттоталітарних країн, то їх населення складається більшою мірою з тих, хто не платить податки, а існує за їх рахунок. Такий стан речей змушує прямо залежних від держави людей голосувати за розподільчу економіку й соціалізм, паралельно створюючи низку правових проблем конституційного рівня, що можна наочно спостерігати на прикладі України. 

Цікаво, що капіталізм перетворювався на «домінантний спосіб суспільної організації економіки» (Іммануїл Валлерстайн), починаючи вже з XVII ст. Однак він би не зміг стати повноцінним економічним ладом без сприяння держави. Адже ринок без правового нагляду провокує моральну безвідповідальність, а іноді стимулює до грабежу й насильства. З іншого боку, капіталізм вочевидь вартує того, щоб його захищати. Особливо важливими – в плані конституційного захисту економічної свободи – є конкуренція, приватна власність, ринковий тип споживання й особисті права людини.

У свою чергу, чесна конкуренція вимагає децентралізації, власність – верховенства права й доступу на ринки, а особисті права людини – статусу «озброєного громадянина». Усе це мало б становити низку якщо не аксіом, то конституційних імперативів для України. Менш очевидним є те, що успішна економіка ґрунтується на стратегічних рішеннях талановитих менеджерів і директорів кампаній, які покладаються на інтуїцію та інстинкти. Повірити в це непросто, бо соціалізм десятиліттями вчив людей планувати своє життя, спираючись на досвід минулого. Однак західний поступ – це вітер в обличчя, що дме з майбутнього.

Звідси перед нами постає особлива роль символічної реальності, людської уяви та категорії інформації як… «кількості непередбачуваного в повідомленні».[17] Адже сучасний ринок уособлює в собі не просто розмаїття відомостей про світ, як про це пишуть журналісти, а систему передавання конкуруючих між собою цілей, їх безперервну диференціацію й розвиток.[18] У колективістичних суспільствах приєднання до задекларованих (найчастіше державою) стратегій руху відбувається, в кращому випадку, на основі демократичного вибору. Натомість у суспільствах індивідуалістичних поступ забезпечується симультанним переслідуванням і реалізацією мільйонами окремих суб’єктів неспівпадаючих між собою ініціатив і планів. Очевидно, що лише побудована на приватній власності конституційна система здатна ефективно підтримати такий підхід.

Оскільки види, яким не пощастило з інстинктом володіння, давно вимерли, кепкував Амос Твєрскі,[19] первісний конституціоналізм присвятив себе, насамперед, приватновласницькому інстинкту. Не менш очевидним є й те, що  індивіди отримують більше задоволення від своїх власних, а не спровокованих чужими розпорядженнями або командами, дій та вчинків.[20] Опосередковано це підтверджує те, що навіть для політично ангажованих особистостей ринок залишається важливішим за політику, а громадянський обов’язок не можна вважати подякою за надання соціально-економічних прав. Політичні засоби, писала з цього приводу Ханна Арендт, є взагалі найгіршим засобом подолання бідності чи інших економічних негараздів. І хоча ХХ ст. було-таки добою революцій, кращих результатів досягли якраз ті народи й країни, яким пощастило уникнути революційних потрясінь навіть тоді, коли владні зловживання стали кричущими.

Віддячити людині послугою за послугу становить древній імператив, правда якого піддається критиці хіба що теоретично. Розподільча економіка бачить проблему інакше, але невипадково саме вона спричинилася до жорстоких диктатур, інтелектуальних табу, неприйнятного спрощення картини світу й розумового безсилля. Натомість інтереси прогресу вимагали протилежного: усвідомлення глибокої таємничості всього сутнього; готовності до запитань, що не мають відповідей; визнання ключової ролі нюансів у процесах естетичного розрізнення.

Україна напрочуд дорого заплатила за ленінську редукцію відносин власності. Політична самовпевненість пролетарських вождів призвела до того, що на початку ХХ ст. замість ідеології laissez-faire та режиму free hands в Україні утвердився тоталітаризм. Але навіть пізніше, коли залізна завіса відсунулася на схід, українці продовжувати сповідувати наївну віру в те, що власник без права розпоряджатися майном або активами є вітчизняним аналогом західного власника, а загальнонародна власність на землю й природні ресурси є необхідним додатком до державного чи народного суверенітету. Між тим, у західному світі власник без права розпоряджання власністю ніколи не визнавався повноцінним суб’єктом економіки.

Попри те, що економічні стимули не змінилися в світі з часів народження капіталізму, а бажання влади, сексуальний інстинкт і прагнення до примноження статків залишаються нездоланими людськими спокусами, поведінкова економіка продемонструвала низку яскравих несподіванок на тлі традиційно ринкового ландшафту. У результаті, множинність економічних акторів нині доповнюється свідомим послабленням централізованого контролю, адаптацією бізнесу до «чорних лебедів» неочікуваних пертурбацій, ускладненням наших уявлень про символічну реальність та її роль, що ілюструють абстрактне мистецтво разом із здобутками Силіконової долини. З іншого боку, очевидна ускладненість і неоднозначність правил функціонування Заходу парадоксальним чином поєднується з прозорістю й простотою його конституційних принципів.

Помітні переваги разом із окремими недоліками євроатлантичного альянсу дозволяють показати світові, що відмова або навіть часткове відсторонення людства від ринкових засад означає свідому відмову від ліберальної демократії й конструктивного конституціоналізму. Адже останній усе більшою мірою сприймається нами як основний юридичний інструмент економічного зростання, правовий засіб захисту ринку від зазіхань патерналістської влади й ексцесів народоправства.  

Як писав невдовзі після Другої світової війни Карл Менгер, люди цінують швидкоплинні й інтенсивні задоволення вище, ніж довготривале й нудне благополуччя, а іноді навіть вище, ніж саме життя.[21] Щось подібне в той час констатував і Бертран Рассел. На основі цих та деяких інших авторитетних спостережень можна робити цікаві припущення. Наприклад, про те, що колоністи в Америці зовсім невипадково поступилися благородним й багатим у праві здійснення основних публічних функцій. Еліти, казав Кшиштоф Зануссі, це люди, які зберігають у собі здатність нести тягар відповідальності за інших людей, які звикли виходити за межі особистих потреб та інтересів.[22]

Але ж подібні якості зазвичай притаманні фінансовим й промисловим магнатам, капіталістам. Якщо подібні люди отримують політичну владу, їх починають називати олігархами. Про останніх в Україні думають вкрай критично, але це саме вони краще за інших усвідомлюють, що державна політика, заснована на хибних уявленнях про економічні виклики життя, приречена на фіаско.

У цьому сенсі роль українського новітнього конституціоналізму наближається до ролі праксеології як теорії людської діяльності, яка хоча й утримується від більшості ціннісних суджень, однак рішуче наполягає на тому, що задоволення первинних людських потреб є не більш вартісним, ніж прагнення людства до рафінованого мистецтва. У практичному сенсі це означає, що найдорожчими людство вважає не стільки матеріальні, скільки предметно-символічні речі. Однак цими останніми, як писав Льюїс Мамфорд, є не лише єгипетські піраміди, а й сучасні синхрофазотрони.

Таким чином, новітній конституціоналізм (що є важливим для України) являє собою поєднання здорового глузду з науково-естетичним підходом до життя, де поверхове й просте тісно переплітається з ускладненим і глибинним, а емоції й розум демонструють здатність майже блискавично мінятися місцями.

До більш приземлених засад новітнього конституціоналізму можна віднести також правило про те, що корупція – це ціна, яку провокує влада, надаючи дозволи на обмін; що державне регулювання цін є тотожним утворенню дефіциту; що встановлений мінімум зарплати розширює коло безробітних; що між інфляцією й фальшуванням купюр немає суттєвої різниці; що республіканізм вимагає гальмівних механізмів для народоправства[23]; що суспільство не може бути дійсним власником, бо за природою речей це прерогатива індивідів; що люди більше цінують володіння речами на праві власності, ніж на будь-якому іншому праві; що відмова від ринку означає відмову від верховенства права.

У другому томі «Світ-системи Модерну»[24] Іммануїл Валлерстайн пише про те, що напів-периферійні країни, до яких, швидше за все, відноситься й Україна, перебувають в стані або сходження з гори, або ліфтінгу нагору. При цьому вони відчувають на собі жорстку конкуренцію й зовнішні впливи, що має місце навіть тоді, коли суперники безпосередньо не межують кордонами. Більшість подібних держав прагнуть підвищити свій рейтинг, але мало кому це реально вдається.

Немає сумніву в тому, що стати на щабель вище прагне й сучасна Україна. Принаймні президентські вибори 2019 р. показали в цьому відношенні цікавий результат. Ще більш неочікуваними обіцяли стати дострокові парламентські вибори. Нові еліти прагнуть до змін, що має надихати й утомлене громадянське суспільство. Але якщо Україна дійсно має ознаки правової держави, оновлення необхідно починати з конституційної реформи, яка мала б бути ринково-капіталістичною по суті. Але це, у свою чергу, означає, що наш правлячий клас спочатку volens-nolens повинен визнати низку реалій.

Зокрема, те, що конституційне право є неефективним у країнах, які не визнають цивілізаційної ролі приватної власності й усього, що від неї походить. Адже «літературний патріотизм» і національна міфологія не можуть замінити собою розвинений ринок і відкритий доступ до нього. Капіталізм не визнає державних кордонів, хоча й вимушений рахуватися з ними. І якщо капіталізм – це глобальний ринок, то орієнтованим на ринкову свободу має бути й конституціоналізм України.

Нам також необхідно усвідомити той важливий факт, що сучасний ринок – це максимально широка й вкрай насичена циркуляція інформаційних потоків. Яким би тривожним й загрозливим не виглядав для українців сучасний Інтернет, вільне перетікання інформації до людських умів ніщо не замінить. Україна має плекати культуру відкритості, не боятися викликів і дивитися правді в обличчя. Теорія ринку – це по своїй суті інформаційна теорія, про що вітчизняний істеблішмент не повинен ні на мить забувати.

Новітній конституціоналізм XXI ст. вимагає глибокого усвідомлення позитивних реалій капіталізму; довіри й непідробної поваги до людини-власника; свободи творчості й свободи приватної ініціативи; розуміння індивідуалізму як передумови необхідної варіативності в накопиченні й витрачанні ресурсів; позитивного підходу до «ірраціональних» людських мотивацій. За умов такого ставлення до реалій Україна може сподіватися на прискорення й ефективне спрощення основних державотворчих процесів. Адже, попри весь прозаїзм подібного твердження, саме в ньому міститься наш ключ до успіху й надії на краще майбутнє.    


Подається з люб’язного дозволу редакції часопису «Критика», на сайті якої розміщено у відкритому доступі відредагований редакцією текст цієї статті.  Тут стаття подається в первісній (збережено посилання на академічні джерела) авторській редакції. 


[1] Детальніше: Коммонс Дж. Р. Правовые основания капитализма. – М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2011. – С. 37.

[2] Вальвиц Г. фон. Одиссей против хорьков. Веселое введение в финансовые рынки. – М.: Ад Маргинем, 2017. – С. 57.

[3] Там само. – С. 65.

[4] Седлачек Т. Экономика добра и зла. В поисках смысла экономики от Гильгамеша до Уолл-стрит. – М.: Ад Маргинем, 2016. – С. 20-21.

[5] Вебер М. Хозяйство и общество: очерки понимающей социологии. В 4 т. Т. 1. Социология. – М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2016. – С. 72.

[6] Думка належить Джорджу Акерлофу та Роберту Шиллеру. Див.: Седлачек Т. Экономика добра и зла. В поисках смысла экономики от Гильгамеша до Уолл-стрит. – М.: Ад Маргинем, 2016. – С. 425.

[7] Валлерстайн И. Мир-система Модерна. Том IV. Триумф центристского либерализма 1789-1914. – М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2016. – С. 13.

[8] Сміт А. Дослідження про природу й причини багатства народів. – Київ: Наш формат, 2018. – С. 471.

[9] Штрик В. Кризис в контексте: демократический капитализм и его противоречия // Политика в эпоху жесткой экономии.  М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2015. – С. 361.

[10] Шефар А. Либерализация, неравенство и неудовлетворенность демократией // Политика в эпоху жесткой экономии.  М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2015. – С. 242.

[11] Див.: Элликсен Р. Порядок без общества. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2017. – С. 438.

[12] Ионин Л. Вступительная статья редактора русского издания // Вебер М. Хозяйство и общество: очерки понимающей социологии. В 4 т. Т. 1. Социология. – М.: Издательский дом Высшей школы экономики, 2016. – С. 18.

[13] Седлачек Т. Экономика добра и зла. В поисках смысла экономики от Гильгамеша до Уолл-стрит. – М.: Ад Маргинем, 2016. – С. 154.

[14] Арнтцен М. Дресс-код. Голая правда о моде. – М.: Ад Маргинем, 2017. – С. 16, 22-23.

[15] Див.: Коммонс Р. Дж. Правовые основания капитализма. – М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2011. – С. 276.

[16] Стейнмо С. Управление государством как техническая задача: политическая экономия шведского успеха // Политика в эпоху жесткой экономии. – М.: Изд-во Высшей школы экономики, 2015. – С. 125.

[17] Визначення інформації як «кількості непередбачуваного у повідомленні» належить Абрааму Молю. Докладніше: Моль А. Социодинамика культуры. – М.: Изд-во ЛКИ, 2008.

[18] Кубедду Р. Либерализм, тоталитаризм и демократия. – Москва-Челябинск:  Социум, 2014. – С. 13.

[19] Див.: Талер Р. Поведінкова економіка. – Київ: Наш формат, 2018. – С. 314.

[20] Див.: Арендт Х. О революции. – М.: Изд-во Европа, 2011. – С. 38.

[21] Див.: Кубедду Р. Либерализм, тоталитаризм и демократия. – Москва-Челябинск: Социум, 2014. – С. 110.

[22] Зануссі К. Час помирати: Спогади, роздуми, анекдоти. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 430.

[23] Як писала Ханна Арендт, Конституція США 1787 р.  розроблялась «з недвозначним наміром запобігти, наскільки це є в людських силах, процедурам ухвалення рішень за принципом більшості від виродження в elective despotism». Див.: Арендт Х. О революции. – М.: Изд-во Европа, 2011. – С. 226-227.

[24] Том присвячено  консолідації світу-економіки в 1600-1750 рр.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль