MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Український некролог

17.10.2019    джерело: www.opendemocracy.net
Олеся Хромейчук
Війна на сході України вже забрала тисячі життів. Як слід пам’ятати загиблих у війні на Донбасі?

Володимир Павлів, мій брат, загинув на війні на сході України у 2017 році. Він прослужив у Збройних силах України майже два роки, перш ніж його вбило осколком поблизу Попасної, в Луганській області.

Після його смерті в місцевих та національних українських ЗМІ була опублікована низка некрологів. Не вся інформація, яку вони подали, була точною, але точність і не була їхньою основною метою: від цих текстів складалося враження, ніби вони були написані не стільки для пам’яті про життя мого брата, як для виправдання його смерті.

Війна на сході України вже забрала тисячі життів. Загальна кількість загиблих, включаючи цивільні втрати, перевищує 13,000. Згідно з офіційною українською статистикою, станом на квітень 2019 року внаслідок війни загинуло 2,973 українські військовослужбовці.

День захисника України, який відзначається 14 жовтня, — це можливість для політиків різних переконань сказати про героїзм тих, хто ризикує і втрачає життя в цій війні. Проте політичні виступи, як і офіційні некрологи, дуже рідко дають уявлення про реальність життя та смерті на війні.

З некрологів можна дізнатися багато цікавого. Навіть чогось, чого насправді не було. І саме це зазвичай і є найцікавішим. Люди, які пишуть некрологи, мабуть, відчувають потребу зробити суб’єктів своїх текстів максимально захоплюючими і важливими. Але чи багато з нас є справді захоплюючими, а тим паче важливими? Отже, єдиний вихід авторів некрологів — вигадати цікаві деталі. Або, висловлюючись м’якше, прикрасити реальність.

Некрологи, написані для загиблих на полі бою, схоже, дотримуються певного шаблону. Перший параграф подає основні факти: такий-то чи така-то служив/ла в такій-то бригаді, був/ла такого-то віку, коли загинув/ла в такому-то місці, захищаючи батьківщину. Другий параграф — про те, якою людиною був/ла полеглий/ла. Це повинно змусити читачів ідентифікувати себе з особою, про яку вони читають. Тут може бути цитата від родичів чи друзів. «Він був талановитим художником»; «вона мала трьох маленьких дітей» — як правило, саме діти, а не професія, згадуються, коли гине жінка.

«Він любив рідне місто». Саме так починалася більшість некрологів про мого брата. І це правда, бо він справді дуже любив Львів. Він не міг зрозуміти, чому я не хочу повертатися до Львова. Я пояснювала, що відчуваю, що виросла із цього міста, так як виростають з улюбленого одягу: ти все ще любиш той дитячий светрик і не хочеш його позбутися, але й носити його більше не можеш. Я пояснювала, що Львова нашого дитинства немає у сьогоднішньому Львові. Але він бачив ситуацію інакше. Я думаю, що для нього Львів був саме таким, яким він собі його уявляв.

Як і я, мій брат багато років прожив далеко від Львова. Переважно в Нідерландах, але в некрологах чомусь написали, що він жив у Бельгії. Варто лише в першому тексті припуститися неточності, щоб усі інші репортери передрукували помилку. Перевірка фактів не була пріоритетом для авторів цих текстів, тому вони «перевезли» мого брата з Нідерландів до Бельгії. Але яке це має значення, чи це одна західноєвропейська країна чи інша? Для більшості людей, які читали ці некрологи, Бельгія чи Нідерланди — це Захід, це заможне життя, відсутність війни і відсутність потреби йти на війну.

Західна Європа була ідеальним фоном для третього абзацу, того, який розповідає про героїчне рішення піти на фронт. Вам потрібно мати, що залишити, щоб рішення про вступ до армії було героїчним: якщо ви не залишаєте чогось важливого — маленьких дітей, гарну роботу, затишне життя в Західній Європі, — тоді вам нема чого втрачати. Чого б і справді не піти на фронт? Нічого героїчного в такому кроці немає. Отже, третій абзац в некрологах мого брата був приблизно такий: «Тривалий час він жив за кордоном — в Англії та Бельгії. Хоча він мав там добру роботу, він не побоявся повернутися на батьківщину і якнайшвидше поїхати воювати на Схід, тому що кожен з нас повинен брати на себе відповідальність за майбутнє нашої країни».

Якщо закрити очі на пафос, це і справді був би доречний абзац для некролога. Проблема в тому, що майже всі з викладених фактів невірні.

По-перше, як ми вже встановили, він жив у Нідерландах. Він відвідував Велику Британію двічі, а щодо Бельгії — я навіть не знаю, чи він колись там бував. По-друге, він не мав доброї роботи на Заході. Мало хто з іммігрантів її має, хіба що у вашому уявленні «мати хорошу роботу» — це отримувати мінімальну заробітну плату за нестабільним контрактом, бо є черга інших іммігрантів, готових замінити вас у будь-який час; їздити 20 км на велосипеді, щоб дістатися до роботи, бо ви хочете зекономити на поїздках в громадському транспорті; вислуховувати регулярні ксенофобські образи від роботодавців, бо… Власне, я не знаю, чому люди говорять ксенофобські речі іммігрантам, які працюють на них. Можливо, тому, що це дозволяє їм бачити себе кращими у власних очах. Але якщо ви залишите таку роботу, або якщо — Боже збав — у вас взагалі не буде роботи, перш ніж ви вступите на службу в армію, або — страшно подумати — ви вступите до війська саме тому, що у вас немає роботи, а служба на фронті дає змогу заробити на життя, то це не буде добрим матеріалом для вашого некрологу.

По-третє, мій брат не приїхав з-за кордону захищати батьківщину. Можливо, й приїхав би, якби жив за кордоном, коли почалася війна, але він повернувся на кілька років раніше. Чому? А чому багато хто з іммігрантів повертається? Тому що вони втомлюються від іммігрантського життя. Тому що багатьох ніщо не тримає за кордоном. Тому що, перебуваючи далеко, вони уявляють, що країна їхньої молодості є саме такою, якою вони хочуть її бачити, незалежно від того, якою вона є насправді. Вони повертаються через мільйони дуже звичайних причин, які не мають нічого спільного із захистом батьківщини чи героїзмом.

І, нарешті, мій брат не вступив до армії, як тільки почалася війна. Він чекав на повістку, яка чомусь так і не прийшла; він роздумував над своїм рішенням — що, власне, й не дивно, коли таке рішення має потенційний летальний результат — і, врешті-решт, добровільно підписався на службу. Він вбрався у свою стару військову форму, яку отримав як призовник ще в 1990-х і яку зберіг як реліквію, прийшов до місцевого військкомату, з якого був призваний молодим хлопцем, і зголосився йти на фронт. Про все це я дізналася від людей у ​​військкоматі значно пізніше. Схоже, мій брат справив на них неабияке враження, бо всі вони пам’ятали цю сцену і захоплено переказували її моїй мамі й мені, коли ми прийшли забирати орден за мужність, яким мого брата було нагороджено посмертно.

Отже, один короткий абзац і щонайменше чотири неточності. Некролог змалював дуже недвозначну картину успішної людини в розквіті сил, яка кинула все, щоб віддати життя за рідну землю. Мені слід було б відчувати гордість, читаючи це. Але проблема полягала в тому, що я не впізнавала свого брата в цьому описі. І справа не в тому, що він не був сміливим чи не турбувався про свою батьківщину. Йому не бракувало ні відваги, ні любові до рідної землі. Просто все було значно прозаїчніше, ніж описали в некрологах. І якщо я не впізнавала його в цих описах, якщо його життя не виправдовувало очікувань некрологу, то чи це означало, що я не повинна була пишатися своїм справжнім братом, бо його реальна історія не відповідала героїчному шаблону?

Власне, повернімось до шаблону. У ньому часто є місце для опису героїчної смерті. Адже втрату життя солдата необхідно описати як героїчну — не як трагічну помилку, нещасний випадок, катастрофу, а як акт самовідданого героїзму. Справа в тому, що смерть на передовій не завжди героїчна. У своєму оповіданні «Заповіт» («Завещание») Олег Сенцов дуже чітко пояснив різницю між романтизованою смертю на полі бою та реальною: «Одного человека однажды спросили, как бы он хотел умереть, он ответил: «С криком «Ура!», с автоматом наперевес и со ртом, полным крови». Я тоже бы так хотел, это — красиво, это — по-мужски. Но так не получится. Красиво герои уходят только в кино и книжках. В жизни они мочатся под себя кровью, орут от боли и вспоминают маму».

Друг мого брата — остання людина, яка спілкувалася з ним по телефону — сказав, що останнє, що він почув у слухавку, було: «Сука! Блядь!» Розмовляючи по телефону, вони вдвох планували, як проведуть відпустку мого брата, яка мала початися за кілька днів, а тоді він почув вибухи на задньому фоні, крик мого брата: «Сука! Блядь!», і зв’язок обірвався. Ця деталь не для некролога, правда? Бо є деталі для життя, є для смерті, а є для некрологів.

Отже, якщо реальність не з’являється у некрологах, то що з’являється? Ці неточності — лише прикраси реальності. Чи ми обираємо говорити неправду про людей, щоб вони здавалися «кращими»? Щоб зробити їх захоплюючими та важливими? Чиє життя ми вважаємо важливим, а чиє несуттєвим до такої міри, що воно не вартує некролога?

У цій війні вже втрачено тисячі життів. Все, що від них залишилося — це пам’ять. Але яку пам’ять ми створюємо для них як суспільство? Чи відчуваємо ми відповідальність за нашу маленьку «білу брехню»? Чи усвідомлюємо ми, що інші військовослужбовці, які читатимуть «прикрашені» некрологи, вважатимуть, що оскільки їхнє життя не є подібним до описаного у тексті, значить, воно є несуттєвим? Чи помічаємо ми, що коли гине військовослужбовиця, а її смерть на полі бою вважається героїчною, у новинах та некрологах її рішення пожертвувати материнством та віддати життя на захист батьківщини називають «мужнім», але пам’ять про військовослужбовицю, вбиту соратником через ревність чи з якихось інших причин, зводиться до гнівних дописів у соціальних мережах, де жінку критикують за нехтування материнством, бо «жінці не місце на фронті»? Чи розмірковуємо над тим, як воно родичам — читати героїчні некрологи, але за всіма прикрасами насправді не впізнавати у описі своїх близьких? Все це не сприяє загоюванню ран втрати.

Я боюся навіть думати, що було б написано у моєму некролозі. Але я не покинула життя в Західній Європі, щоб захищати батьківщину, тож, напевно, моє життя не буде варте некрологу. Можливо, це й на краще.

 Поділитися