пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
13.11.2019 | Наталка Ковальчук

Свобода слова: знов по граблях біжимо?

Ілюстраційне зображення з відкритих джерел
   

Є така українська традиція: кожна нова влада намагається запровадити у країні якийсь свій варіант свободи слова, аби тримати медіа на короткому поводку.

Однак ЗМІ на поводок не хочуть. І щоразу, коли на рівні держави починається наступ на свободу слова, це закінчується збуреннями медіаспільноти та громадянського суспільства.

Так сталося й після оприлюднення Указу Президента України № 837/2019 «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави», яким дано ряд доручень Кабінету Міністрів.

Один з пунктів, а саме пункт 7, передбачає, у тому числі, розробку та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроєктів у інформаційній сфері щодо врегулювання діяльності медіа в Україні. Серед іншого йдеться про положення щодо вимог та стандартів новин, механізмів запобігання розповсюдженню недостовірної, викривленої інформації, її спростування. А також пропонується передбачити посилення відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Ці положення викликали негативне ставлення медіаспільноти. Їх сприйняли як чергове зазіхання на свободу слова.

Наміри піддали критиці у Національній спілці журналістів (НСЖУ), назвавши поправки «драконівськими». Різко висловився у своєму фейсбуку Сергій Томіленко, голова НСЖУ, зауваживши, що залякування криміналом чи податковими перевірками – це не те, чого чекають від влади журналісти та медіа.

Деякі інформресурси висловилися на кшталт того, що зміни, які пропонуються, стануть таким собі «ковпаком» для ЗМІ і навіть зазначали, що фактично влада пішла війною на засоби масової інформації.

Згодом, правда, з’явилися роз’яснення про те, що ніхто на права журналістської спільноти не зазіхає, що сталася лише термінологічна помилка. Але ситуація, образно кажучи, залишила відчуття, як у тій одеській бувальщині, коли ложечки знайшлися, а осад зостався.

Та незалежно від того, як далі будуть розвиватися події (а скоріш за все влада доведе почате до кінця), сьогоднішнє рішення все таки сприймається як перший дзвіночок чергового наступу на пресу. Так траплялося вже не раз.

Досить згадати колишні горезвісні «темники», засилля яких українські медіа відчували особливо сильно у 2002–2003 та 2011–2013 роках.

Тоді все починалося з малого. Спочатку були окремі рекомендації щодо висвітлення у ЗМІ тих чи інших тем, які навіть не надто заважали редакційній політиці видань. Потім ці рекомендації набули примусового характеру. І нарешті в медіа «спускали» довгі списки того, про що і як обов’язково мають писати журналісти.

Пам’ятаю, як наш редактор комунальної газети ходив по кабінетах з тими списками і просив вибрати бодай щось для висвітлення. А траплялися й керівники ЗМІ, які в наказовому порядку розподіляли між журналістами необхідні владі теми. Про будь-яку творчість і журналістський пошук було забуто.

Тож і нині є великі сумніви щодо того, чи не приведуть майбутні вимоги до новин до того, що й новин не стане. У першу чергу гострих, критичних, які стосуватимуться діяльності влади.

До того ж, розробити нові вимоги пропонується у дуже короткі строки, що, очевидно, не передбачає обговорення цих новацій із самою медіаспільнотою. Принаймні, про необхідність такого кроку у згаданому вище документі нічого не сказано. І це теж насторожує.

Причому, нова спроба регулювання в інформаційній сфері найперше зачепить українські ЗМІ. І, скоріш за все, навіть зробить їх менш конкурентоспроможними в сьогоднішньому насиченому інформаційному полі.

Адже дуже важко уявити, що інформаційні ресурси міжнародного рівня, такі, скажімо, як ВВС, Радіо Свобода, Дойче Велле, інші, які сьогодні активно працюють на українське суспільство, керуватимуться у своїй діяльності вказівками українського Кабміну.

Та й потужні приватні ЗМІ, як правило, знаходять при першій же нагоді лазівки, аби уникнути державного контролю чи регулювання навіть там, де це доцільно. Ось, наприклад, такий факт: хоч на державному рівні ухвалене рішення про мовні квоти, та тільки-но змінилася ситуація у країні, частка української мови у прай-тайм провідних телеканалів за рік зменшилася з 64 відсотків до 40, а російської зросла з 7 відсотків до 27.

Тож, мабуть, великі інформаційні ресурси, які мають добре фінансове становище і потужну юридичну підтримку, просто ігноруватимуть нововведення, як робили вже не раз.

А от невеликі медіа потраплять у невигідну ситуацію та під пильний контроль держави.

Не варто забувати і про те, що в інформаційному полі України все ще присутній значний інформаційний вплив російських ЗМІ. За даними недавнього опитування USAID-Internews «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів медіа у 2019 р.», 13 відсотків українців все ще користуються медіа держави-агресора.

І оскільки трапляються випадки, коли українські ЗМІ відстають із повідомленням новин від тих же російських інформресурсів, то чи не стане це відставання критичним? Бо вітчизняним журналістам доводитиметься спочатку приводити новини до владних вимог та стандартів, а лише потім подавати в ефір.

Громадськість тим часом воліє отримувати свіжі новини, і до того ж невідцензуровані державою. А відтак є підстави думати, що зростатиме кількість українців, які користуватимуться не вітчизняними інформресурсами, а чужими, навіть і ворожими.

Очевидно, що перш, ніж пропонувати будь-які зміни у сфері ЗМІ, варто було би спочатку порадитися з медіаспільнотою. Бо відомо: як тільки влада береться щось регулювати чи контролювати в інформаційній сфері ситуація там погіршується. Таких прикладів у історії незалежної України доволі.

Взагалі ж державне регулювання і владний контроль над ЗМІ – це прямий шлях до тоталітаризму. А спроби збільшити вплив на діяльність ЗМІ – це ще один рудимент, залишений нам старою радянська системою, коли держава повністю контролювала медіа, а комуністичні партійні секретарі, які мало що розуміли у творчому процесі, бо були переважно аграрниками і орієнтувалися хіба що в тому, як вирощувати буряки, доїти корів чи крутити гайки, своєю кострубатою мовою вказували журналістам, про що і як потрібно писати.

Тож хочеться сподіватися, що спроби тотального регулювання ЗМІ державою все таки будуть зупинені. І напругу в суспільстві буде знято. Бо те, як ми ставимося до свободи слова у своїй країні, все більше нагадує одну з пісень Братів Гадюкіних – то біжимо по граблях, то скачемо на вила.

А результат такого бігу – відомий.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль