пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
03.02.2020
Впровадження норм європейського права

Лист Секретаря Європейського суду до Урядового уповноваженого України з питань Європейського суду

ЄСПЛ
   

Секретар Суду – Ле Гріффер

#6546690 

Пану Івану Ліщині

Уповноваженому Кабінету Міністрів України у справах Європейського Суду з прав людини

Міністерство юстиції України

вул. Городецька, 13

м. Київ,

Україна

01001

25 жовтня 2019 р.

Шановний Пане Ліщина!

Ваш лист від 6 вересня 2019 року на адресу пані Клаудії Вестерд’єк, секретаря П’ятої секції, був переданий мені як секретарю Суду. У зв’язку з тим, що Ваш лист не стосується суті будь-якого провадження, що перебуває на розгляді в Суді, Ви маєте взяти до уваги, що Секретареві Секції не було б доречно відповідати щодо справи, якої стосується Ваше звернення. Тому, будь-яка відповідь повинна сприйматися як надана поза формальною процедурою Суду. Більше того, будь-яка надана інформація може носити лише загальний характер.

Наскільки я розумію, Ваш лист викликає два питання:

1. Чи існує відповідальність Держави у зв’язку з невиконанням чи тривалим невиконанням судових рішень, коли боржник є окремою юридичною особою?

2. Чи вимагається, щоб заявник вичерпав внутрішні засоби правового захисту щодо виконання, якщо Держава є фактичним боржником?

Щодо питання 1. відповідна прецедентна практика містить такі положення:

У справі «Алісік та інші проти Боснії та Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП], №. 60642/08, §§ 114-115, ЄСПЛ 2014, Суд підсумував свою судову практику щодо ситуацій, за яких Державу можна було б визнати відповідальною не лише за організацію належного виконання внутрішніх рішень, а й за борги окремих юридичних осіб:

«114. ... Суд повторює, що держава може нести відповідальність за борги державної компанії, навіть якщо компанія є окремою юридичною особою, за умови, що вона не має достатньої інституційної та функціональної незалежності від держави, для звільнення останньої від її відповідальності за Конвенцією (див., серед багатьох інших органів, «Михайленки та інші проти України», № 35091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02 та 42814/02, §§ 43-46, ЄСПЛ 2004-XII; «Cooperativa Agricola Slobozia-Hanesei проти Молдови», №. 39745/02, §§ 17-19, 3 квітня 2007 року; «Єршова проти Росії», №. 1387/04, §§ 54-63, 8 квітня 2010 року; і Котова, цитованого вище, §§ 92-107)».

Ключовими критеріями, які використовувались у вищезгаданих випадках для визначення того, чи дійсно держава відповідальна за такі борги, були: правовий статус компанії (за публічним чи приватним правом); характер її діяльності (публічна функція або звичайний комерційний бізнес); контекст її функціонування (наприклад, монополія чи жорстко урегульований бізнес); її інституційна незалежність (ступінь права власності держави); та її операційна незалежність (ступінь державного нагляду та контролю).

На додаток до справи «Михайленки та інші проти України» (цитована вище), де боржником була будівельна компанія, що працює в зоні відчуження Чорнобиля, Суд визнав державу відповідальною за борги компаній:

- в яких держава була власником або мажоритарним акціонером – «Ромашов проти України», № 67534/01, § 41, 27 липня 2004 року:

«шахта, про яку йде мова, є державним підприємством, і держава несе відповідальність за борги юридичних осіб, які контролюються нею фінансово чи адміністративно»;

або

- в якому виконавче провадження стосовно компанії було серйозно обмежене через наявність встановленої законом заборони на виконання судових рішень.

Щодо українських справ такі ситуації виникали, серед іншого, через Закон від 29 листопада 2001 р. «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яка мала на меті захистити інтереси держави щодо продажу активів, що належать підприємствам, у яких держава володіла щонайменше 25% акціонерного капіталу (див. «Бурмич та інші проти України» (вилучена) [Велика палата], № 46852/13 та ін., § 98, 12 жовтня 2017 року). Таким чином, як один приклад серед багатьох, у випадку, коли держава володіла 26,1% частки капіталу компанії-боржника, Суд вважав державу відповідальною за оскаржуване невиконання, оскільки в результаті вищезазначеного закону, майно компанії не могло бути продане (див. «Ротар проти України», № 34126/05, § 12, 15 жовтня 2009 р.).

Стосовно питання 2. чинна практика Суду викладена у рішенні у справі «Войтенко проти України» (№ 18966/02, §§. 27-31, 29 червня 2004 р.):

«30. Уряд посилався на можливість заявника оскаржити будь-яку бездіяльність чи упущення з боку служби судових виконавців та казначейства, а також вимагати відшкодування завданої ними матеріальної та немайнової шкоди. Однак у цьому випадку боржник є державним органом, і примусове виконання судових рішень проти нього, як випливає з матеріалів справи, може здійснюватися лише у тому випадку, якщо держава передбачить та створить положення, яке міститиме відповідні видатки у Державному бюджеті України, шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом усього періоду розгляду, виконання судового рішення не здійснювалося саме через відсутність відповідних законодавчих заходів, а не через порушення судових виконавців. Таким чином, Заявник не може бути визнаним таким, що не розпочав провадження проти судового виконавця (див. рішення «Шестаков проти Росії», № 48757/99, 18 червня 2002 р.). Більше того, Суд зазначає, що Уряд наголосив, що не було ніяких неузгодженостей в ході виконавчого провадження, здійснюваного Виконавчою службою та Казначейством.

31. За цих обставин Суд приходить до висновку, що заявник був звільнений від використання засобу правового захисту, на який посилається Уряд, і тому заява відповідає вимогам пункту 1 статті 35. Відповідно, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду».

Ця позиція була підтверджена у ряді випадків, включаючи пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», № 40450/04, §§ 46-47, 15 жовтня 2009 р.):

«46. Що стосується питання про прийнятність скарг щодо невиконання у рішенні від 29 липня 2003 року Суд повторює, що особа, яка отримала остаточне рішення проти держави, не зобов’язана порушувати окреме виконавче провадження (див. "Метаксас проти Греції", № 8415/02, § 19, 27 травня 2004 року, та «Лізанець проти України», №. 6725/03, §43, 31 травня 2007 р.).У таких справах відповідний орган держави-відповідача, який був належним чином повідомлений про рішення, повинен прийняти все необхідні заходи щодо його дотримання або передачі на виконання іншому компетентному органу (див. Бурдов) (№ 2), цитований вище, § 68). "

Тому, як Суд встановив у ряді справ, вказівка на невичерпання внутрішніх засобів правового захисту,  що стосуються відсутності оскарження дій чи бездіяльності виконавців не може досягти успіху у випадках, коли 25% або більше акцій  компаній-боржників належали державі (див., серед іншого, Rotar, цитований вище, § 11 з подальшими посиланнями).

Я сподіваюся, що ця інформація прояснює питання, які Ви порушуєте. Я, нарешті, зауважу, що ці питання, мабуть, виникали в контексті виключення справи в результаті дружнього врегулювання. Я ще раз зазначаю зацікавленість Суду в тому, щоб заохочувати Договірні Держави укладати угоди про примирення або відмовитись від згоди заявника робити односторонні декларації у справах, які виникають щодо усталеної судової практики. Саме з цією метою Суд ввів несуперечливий етап в цій процедурі. Тому я би скористався цією можливістю, щоб висловити сподівання, що Ваш уряд зможе переглянути свою позицію щодо можливості укладення дружніх урегулювань з метою зменшення відставання у справах, що стосуються України.

Щиро Ваш,

Родерік Ліделл

Переклад Харківської правозахисної групи. Див. оригінал англійською тут.

Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль