пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
06.02.2020
Впровадження норм європейського права

Рішення ЄСПЛ у справі Сукачов проти України

   

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СУКАЧОВ ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 14057/17)

РІШЕННЯ

Ст. 3 • Поводження, яке принижує гідність • Погані умови попереднього ув’язнення

Ст. 13 • Відсутність ефективних національних засобів правового захисту

Ст. 46 • Пілотне рішення • Структурна проблема • Держава-відповідач повинна зменшити переповненість тюрем, поліпшити умови ув’язнення та ввести запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту

СТРАСБУРГ

30 січня 2020

Це рішення набуде статусу остаточного за обставин,наведених у статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Сукачова проти України,

Європейський Суд з прав людини (П’ята секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

          Angelika Nußberger,головуючий,
          Ganna Yudkivska,
          André Potocki,
          Yonko Grozev,
          Síofra O’Leary,
          Mārtiņš Mits,
          Lado Chanturia,судді,
а також Claudia Westerdiek, секретар секції,

провівши 10 грудня 2019 року слухання за зачиненими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Дану справу розпочато за заявою (№ 14057/17) проти України, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянин України, пан Віктор Валерійович Сукачов (надалі – «заявник») 10 лютого 2017 року.

2.  Заявника, якому була надана юридична допомога, представляла пані О. Ащенко, адвокат, що практикує у Харкові. 23 серпня 2018 року пані Ащенко повідомила Суду про те, що більше не могла представляти заявника. Уряд України (надалі – «Уряд») представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3.  Заявник стверджував, зокрема, що умови його попереднього ув’язнення, перевезення до суду та утримання у суді у дні слухань були нелюдськими та принижували гідність, у порушення статті 3 Конвенції. Він також скаржився, по суті, відповідно до статті 13 Конвенції, на те, що не мав ефективних засобів правового захисту стосовно вищенаведених скарг.

4.  19 грудня 2017 року Суд вирішив надати заяві пріоритет відповідно до правила 41 Регламенту Суду, повідомити Уряду про скарги заявника, та запросити сторони прокоментувати щодо придатності справи для процедури пілотного рішення (Правило 61 § 2 (a)).

5.  Сторони надали зауваження щодо справи. Уряд також надав коментарі щодо застосування процедури пілотного рішення у даній справі, у той час як заявник залишив це питання на розсуд Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявник народився у 1978 році та на даний момент ув’язнений у Дніпрі.

A. Умови попереднього ув’язнення заявника

7.  31 березня 2012 року заявник був затриманий за підозрою в участі у тероризмі та виробництві та зберіганні вибухових речовин.

8.  Згодом, 20 лютого 2018 року, Індустріальний районний суд Дніпра (надалі – «районний суд») визнав його винним та засудив до позбавлення волі строком на дванадцять років.

9.  З 12 липня 2012 року заявник перебував під вартою у Дніпропетровському (зараз – Дніпровський) слідчому ізоляторі № 3, який у березні 2016 року був перекласифікований, як в’язниця (надалі, для практичних цілей, «Дніпровський СІЗО»).

10.  З 12 липня 2012 року до 19 липня 2013 року заявник утримувався у камері № 661, а з 21 листопада 2013 року до 8 травня 2014 року – у камері № 655. За його словами, обидві камери знаходилися у відділенні 6. Сторони не сказали, в якій з цих камер заявник знаходився з 19 липня до 21 листопада 2013 року; заявник посилався на обидві камери. Кожна камера була загальною площею 7.7 квадратних метрів, з яких 6.7 квадратні метри були житловим простором для двох осіб. Заявник стверджував, що особистий житловий простір, доступний йому у камерах, складав 3.35 кв. м, що свідчило про те, що в кожній камері з ним знаходився інший ув’язнений. Не опротестувавши це твердження, Уряд заявив, що не міг надати інформацію стосовно кількості ув’язнених, які знаходилися у цих камерах, оскільки відповідні записи були знищені зі спливом статутного періоду зберігання.

11.  З 8 до 26 травня 2014 року заявник утримувався у камері № 931, загальна площа якої складала 14.5 квадратні метри, або 13 кв. м житлового простору, і була призначена для п’яти осіб. Заявник стверджував, що в цій камері утримувалися від чотирьох до п’яти осіб. Не опротестувавши це твердження, Уряд знову посилався на недоступність відповідних записів.

12.  З 26 травня 2014 до 22 березня 2017 року заявник утримувався у камері № 911, Загальна площа якої складала 14.5 кв. м, або 13 кв. м житлового простору і яка була призначена для п’яти осіб. У таблиці нижче наведена інформація, надана Урядом, яку не опротестував заявник, про кількість ув’язнених у камері у різні періоди з 1 січня 2015 року до 22 березня 2017 року. Сторони не надали точну інформацію про кількість ув’язнених у цій камері з 26 травня 2014 року до 1 січня 2015 року, заявник посилався на «від чотирьох до п’яти ув’язнених», що не заперечував Уряд. На основі принципів, встановлених у справі Muršić v. Croatia ([GC], № 7334/13, § 114, 20 жовтня 2016), остання колонка у таблиці вказує особистий простір, доступний заявникові у камері з 1 січня 2015 року до 22 березня 2017 року (сторони не надали інформації стосовно періоду поза останньою датою):

Період ув’язнення заявника (доби)

Кількість ув’язнених

Особистий простір, кв. м

01.01-15.01.2015 (14)

5

2.6

15.01-16.01.2015 (1)

3

4.3

16.01-18.01.2015 (2)

4

3.25

18.01-28.01.2015 (10)

5

2.6

28.01-13.03.2015 (44)

4

3.25

13.03-15.03.2015 (2)

5

2.6

15.03-20.03.2015 (5)

4

3.25

20.03-28.03.2015 (8)

5

2.6

28.03-17.04.2015 (20)

4

3.25

17.04-05.05.2015 (18)

5

2.6

05.05-15.05.2015 (10)

4

3.25

15.05-28.05.2015 (13)

5

2.6

28.05-09.06.2015 (12)

3

4.3

09.06-16.06.2015 (7)

4

3.25

16.06-26.06.2015 (10)

4

3.25

26.06-07.07.2015 (11)

4

3.25

07.07-27.07.2015 (20)

5

2.6

27.07-02.08.2015 (6)

4

3.25

02.08-07.08.2015 (5)

5

2.6

07.08-11.08.2015 (4)

4

3.25

11.08-22.08.2015 (11)

3

4.3

22.08-04.09.2015 (13)

5

2.6

04.09-24.09.2015 (20)

4

3.25

24.09-27.09.2015 (3)

3

4.3

27.09-07.10.2015 (10)

4

3.25

07.10-14.11.2015 (38)

5

2.6

14.11-16.11.2015 (2)

4

3.25

16.11-04.12.2015 (18)

5

2.6

04.12-17.12.2015 (13)

4

3.25

17.12-18.12.2015 (1)

5

2.6

18.12.2015-11.02.2016 (55)

4

3.25

11.02-08.04.2016 (57)

5

2.6

08.04-19.04.2016 (11)

4

3.25

19.04-13.10.2016 (177)

5

2.6

13.10-17.10.2016 (4)

4

3.25

17.10-31.10.2016 (14)

5

2.6

31.10-03.11.2016 (3)

4

3.25

03.11.2016-03.01.2017 (61)

5

2.6

03.01-17.01.2017 (14)

4

3.25

17.01-22.03.2017 (64)

5

2.6

13.  Відповідно до початкових доводів заявника, у вищезгаданих камерах була погана вентиляція. Взимку вікна були заперті так, щоб їх не можна було відчинити, і до камер не надходило свіже повітря. З травня до жовтня віконні рами були видалені і повітря у камерах стало більш свіжим. Однак, через часткову відсутність скляних панелей, у камери залітали комарі, яких приваблювало штучне світло, яке ніколи не вимикалося. Туалетне приладдя у камерах було відокремлено від житлової зони невисокою перегородкою. Камери не були обладнані сифонною системою водовідведення, в результаті чого в них завжди стояв неприємний запах. Ув’язнені мали можливість приймати душ лише раз на тиждень. Душові кабінки мали недостатню кількість кранів, лише деякі з яких працювали. Часто було неможливо встановити прийнятну температуру води. Адміністрація не організувала централізовану пральню, і ув’язнені були змушені прати та висушувати свою білизну у камерах. Камери постійно були вогкими.

14.  У підтримку своїх тверджень заявник надав п’ять фотографій камери № 911, зроблених ним та іншими ув’язненими. На його фотографіях було видно туалетне приладдя з низькою перегородкою та без двері, рукомийник, стіл, лавку, п’ять ліжок та білизну, яка висіла на мотузках. Заявник також посилався на письмові твердження інших ув’язнених. Зокрема, А.Б., Р.Ш. та А.Ю., які розділяли з ним камеру № 911 у невстановлений період, стверджували, що доступний простір у камері обмежувався проходом між ліжками шириною у 0.9 метра, якого було недостатньо для фізичної активності. Вони також стверджували, що туалет відокремлювався від житлової зони лише стінкою висотою у 0.53 метра. Ув’язнені були змушені відокремити туалет «занавіскою» з простирадл. Туалетний отвір був перекритий «грушею», зробленою ув’язненими, оскільки з каналізаційної труби надходив поганий запах. Ув’язнені також згадували неналежну вентиляцію в камері та стверджували, що комарі залітали в камеру у великій кількості (оскільки влітку віконні рами були відсутні).

15.  Заявник також посилався на письмові твердження вищезгаданих ув’язнених та двох інших ув’язнених (С.К. та К.З.) про загальне становище у Дніпровському СІЗО. Усі з них стверджували, що ув’язнені могли приймати душ лише раз на тиждень, і що душові відділення були брудними, а деякі з кранів не працювали. Вони також підтвердили становище з пранням, описане заявником. С.К. та К.З. також посилалися на переповненість, погане освітлення та вентиляцію у своїх власних камерах, антисанітарію, відсутність відокремлення туалету від житлової області, ненадання персональних гігієнічних матеріалів, предметів першої необхідності або миючих засобів, щоденні прогулянки, які тривали менше години у невеликому, брудному та запиленому дворі, погану їжу тощо.

16.  Нарешті, у підтримку своїх доводів про умови ув’язнення у Дніпровському СІЗО, заявник посилався на звіти Європейського комітету для запобігання катуванню та нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (надалі – «КЗК») за результатами його візитів до України у 2009 та 2013 році (див. пункти 28 та 30 нижче) та на звіт за 2012 рік, підготований Національним запобіжним механізмом (надалі – «НЗМ»; див. пункт 46 нижче), які відвідували СІЗО.

17.  За словами Уряду, який посилався на лист від адміністрації Державної служби виконання покарань (надалі – «ДСВП») від 16 березня 2018 року, підготований за запитом Уряду, усі камери, згадані заявником, були у задовільному стані. Вони були обладнані спальними та сидячими місцями, а також необхідними меблями та іншими предметами. Ув’язнені мали можливість працювати з документами, їсти та відпочивати у камерах. Усі камери мали санітарне приладдя, у тому числі рукомийники та туалети з працюючим змивом, які були відокремлені від житлової області стіною висотою у 1.6 метри. Освітлення у камерах було увімкнуто вдень та вночі, і вентиляція була належною. З 22:00 до 06:00 ув’язненим дозволялося спати без перешкод; щоденні прогулянки за межами камер тривали одну годину; двір для прогулянок для камер № 661 та 655 був розміром у 11.5 квадратних метрів, а для камер 911 та 931 – 15 та 30 квадратних метрів, відповідно.

18.  2 грудня 2016 року заявник надіслав звернення до члену Верховної Ради, M., у якому скаржився, зокрема, що фізичні умови у Дніпровському СІЗО погіршилися і що ув’язненим не дозволялося приймати душ протягом трьох тижнів. Він просив М. допомогти з організацією перевірки СІЗО. 22 грудня 2016 року М. попросив генерального прокурора здійснити необхідні заходи та проінформувати його про них. 19 січня 2017 року обласний прокурор, до якого було передано звернення, проінформував М. та заявника про те, що після внутрішньої перевірки, твердження заявника не підтвердилися. Обладнання для купання та прання надавалися ув’язненим відповідно до встановленого розкладу, не було ніяких порушень у функціонуванні бойлерної та душових кабінок.

19.  23 лютого 2017 року заявник звернувся до генерального прокурора зі скаргою, стверджуючи, що його скарги про неналежний стан душових кабінок не були розглянуті належним чином, і що стан деяких душових кабінок не був перевірений протягом інспекції. Він також стверджував, що міг прийняти душ лише раз на тиждень.

20.  31 травня 2017 року обласний прокурор проінформував заявника про те, що інспекція, яка була проведена після його звернення, встановила, що установи для миття у СІЗО надавалися відповідно до закону та встановленого розкладу. Відповідно до національних стандартів, установи для миття були доступні щонайменш раз на тиждень. Не були встановлені ніякі порушення у функціонуванні бойлерної та душової. Санітарно-технічний стан душової був задовільним. Після опитування інших ув’язнених не були встановлені ніякі скарги від них у цьому відношенні.

B. Умови перевезення та утримування заявника у дні судових слухань

21.  Уряд стверджував, а заявник не заперечував, що з листопада 2012 року до березня 2018 року заявник 392 рази перевозився у тюремному фургоні з Дніпровського СІЗО до районного суду для участі у судових слуханнях у його кримінальній справі. Відстань від СІЗО до суду була приблизно 26.5 км, і поїздка в один бік тривала від сорока хвилин до півтори години.

22.  За словами заявника, для перевезення ув’язнених зазвичай використовувалися наступні транспортні засоби: мікроавтобус ГАЗ з двома камерами, призначеними для двох-трьох та трьох-чотирьох осіб, відповідно; мікроавтобус ГАЗ з двома камерами розміром у 2.1 - 2.2 квадратні метри (для шести-десяти осіб) та 0.4 квадратного метра (для одного ув’язненого); мікроавтобус ГАЗ з трьома камерами, дві з яких були призначені для одного-трьох ув’язнених і одна для чотирьох-п’яти; та мікроавтобус ГАЗ з чотирма камерами. У мікроавтобусах було недостатнє освітлення та вентиляція. У них було холодно взимку, а влітку температура усередині досягала 35-40 градусів Цельсія. Мікроавтобуси не мали окремого місця для курців, тому особи, які не палили, були змушені вдихати тютюновий дим. У підтримку своїх тверджень заявник надав вісім фотографій декількох мікроавтобусів, які демонстрували, що деякі з них не мали вікон. Він також посилався на звіт НЗМ за 2013 рік (див. пункт 47 нижче).

23.  За словами Уряду, який посилався на лист Національної поліції України від 27 березня 2018 року, який, у свою чергу, ґрунтувався на проведеній 21 листопада 2017 року інспекції, заявника перевозили у наступних транспортних засобах: фургоні УАЗ-31519, з однією камерою, призначеною для двох осіб; фургоні ГАЗ-27521, з однією камерою, призначеною для чотирьох осіб; фургоні ТК-АЗУ-1, призначеному для перевезення семи ув’язнених, з однією камерою для декількох осіб та трьома одиночними камерами; фургоні ГАЗ-2705-222, призначеному для перевезення восьми ув’язнених, з двома камерами для декількох ув’язнених; фургоні Фотон-БЛ 1043, призначеному для перевезення дванадцятьох ув’язнених, з однією камерою для декількох осіб, двома камерами для двох осіб та трьома одиночними камерами; та фургоні ГАЗ-3307, призначеному для перевезення двадцяти одного ув’язненого, з однією камерою для багатьох осіб, двома камерами для двох ув’язнених та двома камерами для чотирьох ув’язнених. Вищенаведені транспортні засоби були обладнані у відповідності до національних та міжнародних стандартів. Кожна камера в них була обладнана штучним освітленням, яке було завжди увімкнуто протягом поїздок. Вентиляція в камерах досягалася за допомогою вентиляційних отворів у стінках транспортного засобу; ув’язнені могли регулювати їх для доступу свіжого повітря. Верхні та нижні частини дверей камер складалися з ґрат, через які також надходило свіже повітря. Фургони були обладнані обігрівачами. Записи 2017 року свідчили про те, що вентиляція та система опалювання були «доступними» у тюремних фургонах, і що вентиляційна система «функціонувала» в одному фургоні, а системи опалювання – у трьох.

24.  Після прибуття до районного суду заявник утримувався у камерах, розташованих у відділенні для утримування, де було місце для працівників конвою, трьох камер для ув’язнених та туалету. Уряд стверджував, і заявник не заперечував, що кожна з камер була розміром у 6 квадратних метрів, вони були обладнані лавками та мали штучне освітлення.

25.  За словами заявника, у камерах для утримування не було доступу до свіжого повітря та природного освітлення, не було штучної вентиляції та столів. Ув’язненим дозволялося виходити до туалету лише за дозволу працівника конвою, якщо у приміщенні для утримування знаходилися від двох до трьох працівників конвою. У камерах зазвичай знаходилися від трьох до семи ув’язнених. У дні слухань заявник залишався у суді протягом більшої частини доби, оскільки фургон забирав ув’язнених з СІЗО о 08:30, але слухання розпочиналися лише о 14:20-14:30 та закінчувалися о 17:30, після чого фургон повертав ув’язнених до СІЗО.

26.  У підтримку своїх тверджень заявник надав чотири фотографії камер для утримування. Він також посилався на лист Державної судової адміністрації від 25 травня 2015 року, який підтверджував, що у камерах не було штучної вентиляції. Заявник також посилався на звіти НЗМ за 2013 та 2014 роки (див. пункт 47 нижче).

II. ВІДПОВІДНІ МАТЕРІАЛИ РАДИ ЄВРОПИ, МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ

A.  Комітет з питань запобігання катуванням та нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню

1.  Загальні звіти

27.  Відповідні витяги з загальних доповідей КЗК передбачають:

Друга загальна доповідь (CPT/Inf (92) 3)

“46. Питання переповнення камер безпосередньо стосується компетенції Комітету. Всі служби і будь-яка діяльність всередині закладу зазнають негативного впливу в разі, якщо в закладі буде більше ув’язнених осіб, ніж це передбачено. Від цього погіршиться загальний рівень життя, можливо, навіть досить суттєво. Окрім цього, переповнення в’язниці або якоїсь її частини саме по собі вже може становити факт нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

47. Вирішальне значення для самопочуття в’язнів відіграє задовільна програма їхньої діяльності (робота, навчання, спорт тощо)... ув’язнені особи, незважаючи на створені для них досить пристойні матеріальні умови, не можуть бути просто облишені наодинці з самими собою протягом тижнів, інколи місяців, будучи замкненими в своїх камерах. Комітет зазначає, що одним із завдань повинно стати забезпечення ув’язненим в закладах попереднього тримання можливості проводити значну частину дня (вісім годин або більше) поза межами камери, при цьому вони мають займатись різнобічною умотивованою діяльністю. …...

48. Особливу увагу слід приділяти питанню про перебування ув’язнених на свіжому повітрі. Вимога про дозвіл ув’язненим перебувати щодня хоча б одну годину на свіжому повітрі скрізь визнається як основна гарантія прав... Саме по собі зрозуміло, що щоденне перебування на свіжому повітрі повинне відбуватись на ділянці достатньої площі; сама ділянка має бути, наскільки це видається можливим, обладнана укриттям на випадок поганої погоди ...

49. Доступ у будь-який час до відповідних туалетів а також підтримання належних гігієнічних умов є суттєвими елементами створення людських умов перебування...

50. На додаток Комітет зазначає, що його особливо турбує, коли доводиться зустрічатись в одному закладі з випадками переповнення у поєднанні з недостатнім режимом діяльності і неналежним доступом до туалету або до засобів для вмивання. Загальний вплив таких умов на ув’язнених може бути вкрай негативним...”

Сьома загальна доповідь (CPT/Inf (97) 10)

“13. Як Комітет зазначив у своїй другій Загальній доповіді, питання переповнення камер безпосередньо стосується компетенції Комітету (див. CPT/Inf (92) 3, пункт 46). Переповнена в’язниця тягне за собою тісні та негігієнічні умови ув’язнення, постійну відсутність усамітненості (навіть при здійсненні таких основних дій, як використання санітарного обладнання); зменшення діяльності поза межами камери, через те, що попит випереджає кількість доступного персоналу та обладнання; перевантаження для служби охорони здоров’я; підвищений тиск і тому більший рівень насилля серед ув’язнених та між ув’язненими та персоналом. І цей список далеко не вичерпний.

Комітет вже неодноразово був змушений зробити висновок про те, що негативний вплив переповнення приводив до нелюдських та таких, що принижували гідність, умов ув’язнення ...”

Одинадцята загальна доповідь (CPT/Inf (2001) 16)

“28. Негативне явище переповнення в’язниць властиве пенітенціарним системам по всій Європі і завдає тяжких ударів по спробах поліпшити умови утримання в’язнів. Негативні наслідки переповнення в’язниць вже описувались у попередніх Загальних доповідях. З поширенням діяльності Комітету на Європейському континенті його представники довідались про величезний відсоток осіб, які в окремих країнах покарані позбавленням волі, і, як наслідок, про непомірне переповнення тюрем. Те, що держава тримає за ґратами так багато своїх громадян, не може пояснюватись тільки високим рівнем злочинності; певно, на такий стан справ якоюсь мірою впливають і світогляд працівників правоохоронних відомств, і позиція судової влади.

За таких обставин проблему не вдасться розв’язати лише за рахунок зростання фінансових асигнувань на пенітенціарну систему. Натомість слід переглянути чинне законодавство і практику щодо утримання під вартою до суду і винесення вироків за злочини, а також щодо альтернативних ув’язненню покарань. Саме такий підхід притаманний Рекомендації Комітету міністрів N° R (99) 22 про переповнення в’язниць та надмірне зростання кількості засуджених до позбавлення волі. Комітет дуже сподівається, що принципи, викладені у цьому важливому документі, знайдуть застосування в державахучасницях; імплементація згаданої Рекомендації заслуговує на пильний моніторинг Радою Європи.

29. У багатьох країнах, відвіданих представниками Комітету, і, зокрема, в країнах центральної та східної Європи, ув’язнені великими кількостями утримуються в спільних приміщеннях, де вони не тільки сплять уночі, але й проводять майже увесь свій день; санітарні вузли також розташовані у цих же приміщеннях. Комітет заперечує проти самого принципу подібного утримання ув’язнених у закритих тюрмах – і надто тоді, коли такі приміщення вкрай переповнені, а умови в них відверто нездорові.... Спальні приміщення для великої кількості ув’язнених неодмінно означають повсякденну неможливість як приватного усамітнення, так і особистого життя... Всі ці проблеми ще більш загострюються, якщо, як це часто буває, кількість утримуваних у приміщенні перевищує його орієнтовну місткість, а завелике навантаження на раковини для умивання і туалети разом із недостатньою для такої кількості ув’язнених вентиляцією створюють справді жахливі умови.

30. Представники Комітету часто бачили на вікнах камер металеві ставні, щити чи жалюзі, які позбавляють ув’язнених природного світла і не пропускають у приміщення свіже повітря. Такі засоби особливо часто зустрічаються у закладах, де тримають осіб, які чекають суду. Комітет повністю визнає, що по відношенню до певних категорій позбавлених волі доцільно вживати додаткових заходів безпеки з метою відвернення ризику змови і/ або злочинних дій... навіть за доцільності таких заходів вони не повинні позбавляти ув’язнених природного світла і свіжого повітря. Світло і повітря необхідні для життя, право на яке має кожний в’язень; більш того, відсутність сонячного світла і свіжого повітря створює умови, сприятливі для поширення хвороб – зокрема, туберкульозу ...”

2.  Доповіді стосовно України

28.  З 1 вересня 1997 року, коли Європейська Конвенція по запобіганню катуванню та нелюдському чи тому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, набула сили по відношенню до України, делегації Комітету відвідували різні пенітенціарні установи в Україні, у тому числі Дніпровський СІЗО (у 2009 та 2013 році). Таким чином, у своїй доповіді 2011 року (CPT/Inf (2011) 29), підготованій після візиту до України, який відбувся 8-21 вересня 2009 року, Комітет зауважив наступне (оригінальний наголос; виноски пропущено):

“107. ... Комітет рекомендує органам влади Україниприкласти значні зусилля для забезпечення діяльності поза межами камери (праці, відпочинку/зібрань, освіти, спорту) для ув’язнених у Київському СІЗО. Крім того, Комітет рекомендує зробити крокидля будування більш доречних дворів для прогулянок,які забезпечать ув’язненим фізичну напругу, а також внутрішніх та зовнішніх спортивних приміщень...

109. Під час відвідування делегацією СІЗО у Дніпропетровську вміщав 2,900 ув’язнених (у тому числі 220 жінок та 63 підлітка), у той час як офіційна місткість була 3,456 осіб. Серед ув’язнених було 26 осіб, засуджених до довічного ув’язнення. СІЗО був перехідним пунктом для осіб, яких переводили між пенітенціарними установами, через нього проходили біля 5,000 ув’язнених на місяць.

Ув’язнені мешкали у десяти будівлях різного віку та планування. Оскільки візит до установи мав цільовий характер – він фокусувався на новоприбулих та особах з довічним ув’язненням – делегація отримала враження про матеріальні умови лише в деяких з будівель.

110. У блоку утримування, який нещодавно був відремонтований (відділення 6 та 7) у камерах розміром у 7 кв. м зазвичай знаходилися 2, рідше 3 ув’язнених. через великі вікна у камерах надходило достатньо природного освітлення, і доступ до штучного освітлення та вентиляції також видавався належним. Кожна камера була обладнана відокремленим туалетом та рукомийником. Цей блок, на який посилалися, як на «блок євростандарт», адміністрація вважала зразковим.

У чотирьохповерховій будівлі, яка вміщувала ув’язнених жіночої статі (відділення 10) та деяких з ув’язнених чоловічої статі (відділення 9), делегація помітила, що камери були менш переповненими, ніж у Київському СІЗО (наприклад, камера розміром біля 15 кв. м, вміщала 6 ув’язнених жіночої статі,; у камері розміром 33 кв. м було 13 ув’язнених). Обладнання камер (двоярусні ліжка, шафки, відокремлений санвузол) не закликало до будь-яких конкретних коментарів. Однак, делегацію занепокоїло те, що вікна усіх камер були обладнані металевими віконницями, які значно обмежували доступ до природного світла. Комітет вітає термінові кроки, зроблені адміністрацією СІЗО для видалення металевих віконниць з вікон в усіх камерах у відділеннях 9 та 10, після зауваження делегації наприкінці візиту до СІЗО у Дніпропетровську.

Комітет рекомендує, щоб у Дніпропетровському СІЗО були прикладені зусиллядля зменшення переповнення, мета полягає в наданні мінімум 4 кв. мособистого простору для одного ув’язненого у камерах, розрахованих на декількох осіб.

111. Як і у Київському СІЗО, переважна більшість ув’язнених проводила майже увесь свій час зачиненою в камерах, без будь-якої належної діяльності. Перша рекомендація, зроблена у пункті 107,також стосується Дніпропетровського СІЗО.”

29.  Комітет також зробив наступні загальні рекомендації органам влади України:

“- розгляд пропозицій щодо внесення поправок до Кримінально-процесуального кодексу та Кримінального кодексу повинен вважатися пріоритетом, його мета повинна полягати у скороченні тривалості судових проваджень у кримінальних справах та ретельнішому описі обставин, за яких може бути використаний запобіжний захід у вигляді утримування під вартою ...

- слід прикласти зусилля для розвитку підготовки суддів та прокурорів, з метою сприяння використанню альтернативи ув’язненню ...

- у своїх зусиллях по боротьбі з переповненням тюрем органи влади України повинні керуватися Рекомендацією Rec(99)22 Комітету міністрів Ради Європи стосовно переповнення тюрем та збільшення населення виправних колоній, Рекомендацією Rec(2000)22 про покращення втілення європейських правил стосовно громадських санкцій та заходів, Рекомендацією Rec(2003)22 про умовно-дострокове звільнення та Рекомендацією Rec(2006)13 про використання утримування під вартою, умови, за яких воно відбувається, та надання гарантій проти зловживання ...

- органи влади України повинні як можна скоріше переглянути закріплені у законодавстві норми стосовно житлового простору на ув’язненого, та забезпечити, щоб вони надавали щонайменш 4 кв. м особистого простору у камерах, розрахованих на багатьох осіб в усіх установах під керівництвом Департаменту виконання покарань (у тому числі СІЗО ...

- Органи влади України повинні поліпшити свої зусилля щодо розвитку програм діяльності для засуджених ув’язнених та утримуваних осіб. Метою повинно бути забезпечення обом категоріям осіб можливість проводити розумну частину дня (8 годин або більше) поза межами камер, займаючись різноманітною цілеспрямованою діяльністю ...”

30.  У своїй доповіді 2014 року (CPT/Inf (2014) 15), підготованій після візиту до України 9-21 жовтня 2013 року, Комітет зауважив наступне (оригінальний наголос; виноски пропущені):

“118. Делегація Комітету здійснила візити до Київського, Дніпропетровського, Одеського та Сімферопольського СІЗО, де утримувані/ув’язнені особи, які ще не відбували свої покарання, складали біля 90% або більше з усього населення цих установ. Слід зазначити з самого початку, що ці установи діяли нижче своїх офіційних меж місткості на момент візиту у 2013 році, хоча ці межі усе ще ґрунтувалися на національному стандарті у 2.5 кв. м житлового простору на одного ув’язненого: ...

● Дніпропетровський СІЗО вміщував 1,777 ув’язнених (у тому числі 129 жінок та 24 підлітка), у той час як він офіційно мав 3,519 місць; ...

119. Комітет задоволений тим, що у відвіданих установах усі ув’язнені у камерах, відвіданих делегацією, мали власні ліжка. Крім того, стандарт у 4 кв. м особистого простору на одного ув’язненого у камерах, розрахованих на багатьох осіб, дотримувався у багатьох камерах відповідних установ. Як працівники установ, так і ув’язнені, з якими розмовляла делегація, висловили своє задоволення значним зменшенням населення ізолятору та більшою площею особистого простору в камерах у контексті прийняття нового КПК та набуття ним сили.

Однак, ... делегація Комітету помітила локалізовану переповненість в усіх відвіданих установах. Рівень населення камер не тільки не відповідав стандартам Комітету у 4 кв. м на одного ув’язненого, але й порушував українські стандарти, у деяких камерах, розрахованих на декількох осіб, на одного ув’язненого приходилося 1.5 кв. м житлового простору на одного ув’язненого (наприклад, 38 осіб знаходилися у камері розміром приблизно у 57 кв. м, не беручи до уваги простір, який займав розташований у камері туалет, у Київському СІЗО; чотири ув’язнених знаходилися у камері розміром біля 7 кв. м, не включаючи простір, який займав розташований у камері туалет, в Одеському СІЗО) ...

Делегація зазначила, що у Дніпропетровському СІЗОметалеві віконниці, прикріплені до вікон камер у блоках 9 та 10, були зняті після візиту у 2009 році. Були зроблені кроки для здійснення поступових ремонтних робіт у камерах; більшість житлових зон дійсно була у поганому стані, камери мали погану вентиляцію та були брудними. Крім того, туалети в камерах були лише частково відокремлені ...

c. прогулянки на свіжому повітрі

122. В усіх відвіданих СІЗО ув’язнені мали доступ до щоденних прогулянок на свіжому повітрі тривалістю в одну годину (дві години для підлітків). Однак, двори для прогулянок, які бачила делегація Комітету, часто були занадто малими для запланованої місткості та реальних фізичних навантажень (наприклад, 9.5 кв. м для двох ув’язнених та 34 кв. м для до дванадцятьох ув’язнених у Київському СІЗО) ...

d. програми діяльності

123. Філософія в основі режиму ув’язнення, застосовного до утримуваних осіб, викладається у розділі 7 Закону про попереднє ув’язнення. Конкретніше, головними характеристиками режиму ув’язнення є «ізоляція» утримуваних осіб, постійний нагляд за ними та дотримання правил сегрегації. Відповідно, діяльність, на яку утримувані особи мають право, складається переважно з того, щоб дивитися телевізор (коли він доступний), грати у настільні ігри, читати книжки або журнали та мати доступ до релігійної літератури.

Нові Внутрішні правила СІЗО вказують на те, що утримувані особи повинні мати доступ до загальної освіти незалежно від їх віку. Однак, якщо утримувана особа бажає працювати, необхідно отримати дозвіл від слідчого або судді ...

124. У ході візиту у 2013 році делегація виявила, що майже не було змін стосовно забезпечення діяльності поза межами камеридля утримуваних осіб. Більшість ув’язнених під слідством були зачинені в камерах протягом двадцяти трьох годин на добу, і майже нічим не могли зайнятися (наприклад, дивитися телевізор або читати книжки). Лише декілька жінок під слідством мали дозвіл працювати (наприклад, у Києві) і жодному з опитаних ув’язнених не була запропонована будь-яка освіта. Як і у попередні візити, єдиний виняток стосувався неповнолітніх під слідством, які мали доступ до певної шкільної освіти, зібрань та спортивної діяльності протягом вихідних ...

f. висновки

126. Висновки делегації протягом візиту 2013 року чітко вказують на те, що прийняття/набуття сили новим КПК та інші нещодавні заходи сприяли викоріненню масивного, тяжкого переповнення у відвіданих установах. Органи влади України за це слід похвалити. Однак, переповнення залишається проблемою для багатьох ув’язнених, які усе ще мають у своєму розпорядженні дуже обмежений особистий простір (тобто значно менше 4 кв. м на одного ув’язненого) у камерах, умови в яких часто визнавалися поганими. Крім того, більшість ув’язнених під слідством знаходилися у таких камерах протягом 23 годин на добу, без значної діяльності поза межами камери або значного стимулу здійснювати щоденні прогулянки на свіжому повітрі. На додаток до цього, мало хто з них мав можливість підтримувати контакт з родичами. Це становище значно погіршувалося для тих ув’язнених, які усе ще утримувалися у такій ситуації упродовж декількох років відповідно до минулого КПК. Коротше кажучи, спільний ефект цих умов та обмежень міг для багатьох ув’язнених вважатися, видом нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.

127. У світлі цих зауважень Комітет рекомендує... органам влади України прийняти подальші заходи для того, щоб:

подвоїти свої зусилля у відвіданих СІЗОдля того, щоб відповідати меті надання щонайменш 4 кв. м особистого просторуна одного ув’язненого в камерах, розрахованих на декількох осіб,та для розміщення не більш ніж одного ув’язненого у камерах розміром у 6 кв. м (без урахування простору, який займає розташований у камері туалет), зокрема, шляхом більш рівномірного поділення ув’язненихміж доступними камерами, зменшення запланованого рівню місткостівідповідно до національних стандартівта відповідного перегляду офіційної місткості установ; ...

виконувати свої програми переобладнання/ремонтуу більш старих будівлях Київського та Дніпропетровського СІЗО; ...

забезпечити при здійсненні програм будування та ремонту, щоб туалети або санвузли в камерах були повністю відокремлені (тобто, до стелі); ...

забезпечити, щоб ув’язнені мали можливість отримувати фізичне навантаженнякожного дня; це потребуватиме збільшення кількості дворів для прогулянок. При можливості, наявні двори, розташовані надахах житлових установ,необхідно замінити установами для занять на свіжому повітрі,розташованими на землі;

● ...слід зробити кроки для забезпечення того, щобпри розробці та будуванні нових СІЗО/житлових установдля утримуваних під слідством, забезпечувалися належні прогулянки на свіжому повітрі на землі, зібрання з ув’язненими з інших камер, праця, освіта, та інші види цілеспрямованої діяльності...”

31.  Комітет також неодноразово визнавав загальні проблеми стосовно умов ув’язнення в Україні. Зокрема, у своїй доповіді 2017 року (CPT/Inf (2017) 15), підготованій після візиту до України, який відбувся 21-30 листопада 2016 року, він стверджував, що органи влади України повідомили йому про поточну реорганізацію тюремної системи та заходи, які приймалися для зменшення рівню переповнення тюрем. Зокрема, органи влади планували закрити деякі зі старих СІЗО та продати старі будівлі та землю приватним інвесторам, які після цього побудують нові слідчі ізолятори. Комітет привітав реформи, але спонукав органи влади посилити свої зусилля для подальшого зменшення кількості утримуваних під слідством. Він зауважив:

“... на жаль, вищезгадані реформи ще не вплинули на становище ув’язнених під слідством. Зокрема, стара неналежна норма житлового простору на одного ув’язненого у СІЗО (2.5 кв. м) усе ще була в силі на момент візиту, комплексні правила щодо розділення різних категорій ув’язнених під слідством продовжували призводити до локалізованої переповненості у відвіданих слідчих ізоляторах ...”

32.  Тому Комітет закликав органи влади України зробити рішучі кроки для перегляду законодавства та режиму для утримуваних під слідством. Він також зауважив (оригінальне виділення, виноски пропущені):

“... найбільш вражаючою особливістю відвіданих СІЗО були жахливі матеріальні умови, зокрема, в Одеському, Хмельницькому та Київському СІЗО (за позитивним винятком відділень для неповнолітніх у Хмельницькому та Київському СІЗО). Умови у Києві та Одесі також погіршилися з моменту останнього візиту Комітету у вересні 2014 року та жовтні 2013 року, відповідно, і могли вважатися нелюдськими та такими, які принижують гідність. Вищенаведену ситуацію погіршував той факт, що опалення в цих установах або зовсім не працювало, або ледь працювало.

Умови були дещо кращими у Харківському СІЗО, хоча залишалися дуже поганими через вік та інфраструктуру будівель. Комітет рекомендує продовжувати поточний ремонт Харківського СІЗО, і щоб у найбільш можливій мірі при наявній інфраструктурі, він перетворив камери великої місткості на менші за розміром житлові приміщення. Така трансформація повинна також бути метою всіх інших СІЗО (і, в той мірі, в якій це доречно, усіх інших пенітенціарних закладів) в Україні.

Крім того, питання значного занепокоєння комітету полягає в тому, що в усіх відвіданих СІЗО ув’язнені під слідством зазвичай не мали у своєму розпорядженні ніякої діяльності поза межами камери окрім прогулянок упродовж однієї години на добу.”

33.  Нещодавно, у доповіді 2018 року (CPT/Inf (2018) 41), підготованій після візиту до України, який відбувся 8-21 грудня 2017 року, Комітет заявив наступне (оригінальне виділення, виноски пропущені):

“9. ... Комітет дуже занепокоєний тим, що після сьомого періодичного візиту до України (та 14 візитів у цілому), не було зроблено майже нічого для втілення декількох давніх рекомендацій стосовно, зокрема, тюремної системи, особливо у тому, що стосується матеріальних умов, правової норми житлового простору для ув’язнених під слідством, режиму для ув’язнених під слідством ...

Комітет повинен підкреслити, що якщо не буде досягнутий ніякий прогрес у втіленні його рекомендацій, він буде змушений розглянути можливість застосування статті 10, пункту 2, Конвенції. Однак, Комітет сподівається, що рішуча дія органів влади України щодо втілення його рекомендацій зробить такий крок непотрібним ...

54. Делегація провела подальші візити до Київського слідчого ізолятору (надалі – Київський СІЗО); крім того, були проведені перші візити до Чернівецького слідчого ізолятору № 33 (надалі – Чернівецький СІЗО), Івано-Франківського слідчого ізолятору № 12 (надалі – Івано-Франківський СІЗО), Львівського слідчого ізолятору № 19 (надалі – Львівський СІЗО) ...

Загальний опис Київського СІЗО можна знайти у доповідях про попередні візити. На момент візиту 2017 року в установі утримувалися 2,371 ув’язнених ... її офіційна місткість становила 2,474 місць. Однак, до цієї місткості входив колишній жіночій блок, який не працював через пошкодження, отримані в результаті пожежі; у дійсності установа мала 2,200 діючих місць, що означало, що вона була офіційно переповненою.

Чернівецький СІЗО є старою в’язницею, побудованою австрійцями, він знаходиться у переліку пам’ятників та розташований у центрі міста. Він був відкритий у 1819 році, частково пошкоджений протягом другої мирової війни та значно відремонтований у 1950х роках (коли були підведені електричний струм, каналізація та центральне опалення). З офіційною місткістю у 304 особи в установі розміщувалися 198 ув’язнених, які мешкали в одному блоці утримання (з двома поверхами) ...

Івано-Франківський СІЗО, який розпочав працювати у 1919 році, розташований у центрі міста на невеликій площі поряд з міським відділенням поліції, прокуратурою та судом. Установа має офіційну місткість у 401 осіб та уміщувала 380 ув’язнених ...

Львівський СІЗО, який розташовується у центрі міста та має офіційну місткість у 900 осіб, займає колишній монастир, який був побудований у 17-му столітті та перетворений на в’язницю у 1784 році. Він є пам’ятником та складається з двох триповерхових блоків та декількох сусідніх будівель (відділення адміністрації, медичне відділення, кухні тощо), у ньому утримувався 821 ув’язнений ...

55. З самого початку візиту високопосадові особи з Міністерства юстиції проінформували делегацію про прогрес тюремної реформи, до якої, зокрема, входило складання нового законодавства (наприклад, нового проекту Закону про Службу виконання покарань, який заново визначить місію Служби та в більшій мірі підкреслить мету реабілітації ув’язнених, нових внутрішніх правил для СІЗО та колоній, нового законодавства, яке полегшує умовно-дострокове звільнення та створить випробування, тощо) та підготовка документу під назвою «Паспорт реформ», який буде містити цілі подальших реформ тюремної системи.

На жаль, більшість з цих заходів усе ще була на ранній стадії прийняття та/або втілення, і вищезгаданий проект законодавства усе ще розглядався Радою без чіткого позначення того, коли він буде прийнятий. Тим часом, з моменту скасування «Закону Савченко» у травні 2017 року, населення тюрем, за повідомленнями, знову почало зростати – особливо у СІЗО, деякі з яких знову стали переповненими, навіть у порівнянні з офіційною нормою житлового простору на одного ув’язненого (наприклад, у Києві, див. пункт 54 вище). Міністерство юстиції намагалося вжити заходи для вирішення цієї проблеми, наприклад, шляхом планування відкриття нових відділень для утримування у деяких з колоній, в яких було вільне місце.

Ситуацію ще більше ускладнив той факт, що незважаючи на дуже погані, іноді - жахливі (див. пункт 62 нижче) умови утримування у в’язницях, Міністерство майже не мало бюджету для ремонту та переобладнання, що змушувало директорів установ прагнути отримати фінанси самостійно, від приватних спонсорів, муніципалітетів та благодійних фондів, і навіть з ресурсів ув’язнених (та їх родичів). Бюджет тюремної служби на 2018 рік був у дійсності нижче, ніж у 2017 році, незважаючи на збільшення населення та постійне погіршення матеріальних умов. Крім того, втілення планів стосовно тюремної нерухомості (описано у ... доповіді про спеціальний візит 2016 року) майже не просувалося.

56. Комітет бажає підкреслити, що добре знає про загальні труднощі та завдання, що стоять перед Україною. Однак, враховуючи драматичну ситуацію у деяких з відвіданих пенітенціарних установ, Комітет вважає, що невідкладні справжні дії є необхідними для забезпечення позитивних змін у тюремній системі.

У світлі факту, виявленого протягом цього візиту, і особливо в тому, що стосується Київського СІЗО, який був предметом негайного розгляду ..., Комітет закликає органи влади Українинадати найвищий пріоритет втіленнюусіх заходів, згаданих у пункті 55 вище. Це зробить необхідним встановлення належноїмежвідомчої координації (у тому числі з Міністерством юстиції) та реалістичного плану дій з точними строкамита виділеним бюджетом.

Комітет також закликає органи влади України продовжити прикладати зусилля для зменшення населення тюрем, зокрема, шляхом більшого використання альтернатив утримуванню під вартою протягом слідства.

57. Стосовно ситуації ув’язнених під слідством, Комітет шкодує, що неналежна норма житлового простору на одного ув’язненого у СІЗО (2.5 кв. м) усе ще в силі. Крім того, усе ще не було жодних змін до режиму ув’язнених під слідством, на основі концепції «ізоляції», без асоціації між камерами, і ніщо навіть відносно не нагадує програму цілеспрямованої діяльності поза межами камери. Комітет закликає органи влади України вжити рішучі заходи для перегляду законодавства та режиму для ув’язнених під слідством, беручи до уваги вищенаведені зауваження та давні рекомендації Комітету ...

62. Найбільш вражаючою особливістю відвіданих установ (усіх, окрім Кременчуцької колонії для неповнолітніх ...) були загальні погані, або навіть жахливі матеріальні умови, зокрема у Києві та Львові.

Становище у Київському СІЗО навіть погіршилося з моменту візиту Комітету у листопаді 2016 року, оскільки ... він переповнився (навіть відповідно до національного стандарту 2.5 кв. м житлового простору на одного ув’язненого під слідством) і в деяких камерах ув’язнених було більше, ніж ліжок (наприклад, в камерах № 21 та 32), через що ув’язнені були змушені спати по змінах. Незважаючи на періодичні спроби провести деякий ремонт (зазвичай – з використанням коштів самих ув’язнених), стан блоків утримування продовжував погіршуватися, камери були погано освітлені, мали погану вентиляцію, часто були напівзруйнованими та брудними (більш за все в «карантинних» та перехідних відділеннях), і уся інфраструктура (електрика, водопостачання, каналізація) була близька до повного колапсу.

Коротше кажучи, для більшості тюремного населення (окрім жінок та неповнолітніх) умови у Київському СІЗО могли вважатися нелюдськими та такими, що принижували гідність.

63. ... наприкінці візиту делегація скористалася статтею 8, пунктом 5 Конвенції та попросила органи влади України надати Комітету, упродовж трьох місяців, детальний план дій, до якого входитимуть точні строки та фінанси, для вирішення ситуації у Київському СІЗО.

У своєму листі, датованому 5 квітня 2018 року, органи влади України проінформували Комітет про вжиті та заплановані заходи у відповідь на вищезгадані негайні зауваження. До заходів входило проведення технічної оцінки, складання детальних планів реконструкції та підготування кошторису витрат для усунення усіх недоліків у матеріальних умовах у Київському СІЗО. Комітет вітає ці плани, але відзначає з жалем. що, як видається, ніякі конкретні фінансові ресурси не були виділені для реалізації цих робіт, які згадані, як умовні після отримання фінансів та без точних строків закінчення.

У світлі дійсно повністю неприйнятної ситуації у Київському СІЗО Комітет закликає органи влади України перебудувати/переобладнати Київський СІЗО без подальших затримок. У цьому контексті слід також вжити заходи для забезпечення того, щоб у кожного ув’язненого було власне ліжко.

64. Матеріальні умови у Львівському СІЗО визначалися у значній мірі застарілою інфраструктурою дуже старих будівель, і ситуація погіршувалася повною відсутністю бюджету для ремонту, що призводило, зокрема, до постійних перебоїв у електро- та водопостачанні.

Камери зазвичай були напівзруйнованими, як і меблі, матраци та простирадла. Крім того, деякі з камер були душними та вогкими, особливо великі камери. У багатьох камерах було тісно (наприклад, 14 ув’язнених розділяли камеру розміром у 50 кв. м, з урахуванням санвузлу; шість ув’язнених проживали у камері розміром приблизно 16 кв. м) і доступ до природного та штучного освітлення залишав бажати кращого.

З іншого боку, камери були переважно чистими. Умови були дещо кращими у камерах для жінок та неповнолітніх (у камерах були душові відділення й вони не були переповненими).

65. За словами директора Львівського СІЗО, тривали переговори з управлінням міського голови та приватним інвестором з метою закриття в’язниці та переведення її до спеціалізованої установи на окраїні міста. Комітет хотів би отримати більше інформаціїпро ці плани та перспективи їх реалізації...

67. Матеріальні умови були дещо кращими у Чернівецькому та Івано-Франківському СІЗО, які були менш переповненими.

Завдяки значним зусиллям начальника СІЗО щодо пошуку спонсорів, житлові приміщення у Чернівецькому СІЗО поступово переобладнувалися (приблизно 40% з усіх камер були переобладнані) і умови у переобладнаних камерах були дещо кращими – вони включали повністю відокремлені санвузли і навіть (у деяких камерах, переважно для жінок та неповнолітніх) душові відділення. Камери, які не були переобладнані, були напівзруйнованими (але чистими), як і загальні душові відділення. Начальник сказав делегації, що загальне опалення та система каналізації потребували негайного ремонту, але установа не мала для цього бюджету, як і для заміни старих та зламаних меблів. Однак, найбільшою проблемою був дах, який протікав, що швидко руйнувало будь-які позитивні зусилля щодо переобладнання камер.

Ознаки нещодавнього ремонту були також помітні в Івано-Франківському СІЗО (аналогічно, лише тому що начальник зміг досягти допомоги від муніципалітету та деяких місцевих компаній), і деякі з камер були відремонтовані за допомогою ув’язнених. Однак, більшість з житлових приміщень були у поганому стані (у тому числі меблі), камери були дуже душними, темними та не дуже чистими.

68. ... Комітет закликає українську владу терміново виділитидостатньо ресурсів з державного бюджетудля Львівського, Чернівецького та Івано-Франківського СІЗО...і продовжити без затримок переобладнання/перебудуванняцих установ для усунення вищеозначених недоліків; це повинно включати, де це доречно, перетворення великих гуртожитківна камери меншого розміру. Також йде посилання на рекомендацію у пункті 57 вище...

70. Більшість з туалетів у камерах у відвіданих в’язницях усе ще були відокремлені лише частково. Крім того, як правило, ув’язнені мали доступ до душу лише раз на тиждень, предмети гігієни (окрім мила) не надавалися безкоштовно і в усіх відвіданих установах окрім Кременчуцької, делегація вислухала скарги ув’язнених на погану якість їжі. Комітет рекомендує вжити заходи для усунення цих недоліків ...

71. Давні рекомендації Комітету щодо розвитку режиму для ув’язнених під слідством, на жаль, залишаються не втіленими (див. також пункт 57 вище).

Як і протягом попередніх візитів, переважна більшість ув’язнених під слідством проводила до 23 годин на добу запертими в камерах без організованої діяльності. Ув’язнені мали доступ до прогулянок на свіжому повітрі протягом однієї години на добу (дві години для жінок та неповнолітніх) у невеликих, гнітючих та напівзруйнованих дворах, які, крім того, зазвичай були розташовані на дахах блоків утримування та з яких можна було побачити лише небо.

Єдиним іншим відволіканням для ув’язнених був перегляд телевізору або прослуховування радіо у своїх камерах, читання книжок та газет, а також настільні ігри зі співкамерниками ...

73. ... Комітет закликає органи влади України підвищити свої зусиллящодо розвитку програм діяльностідля засуджених ув’язнених та осіб під слідством, зокрема в тому, що стосується праці, освіти та професійної діяльності...

Комітет також закликає українську владу вжити заходибез подальшої затримки, у відвіданих СІЗО (та в усіх слідчих ізоляторах у цілому), для збільшення та покращення дворів для прогулянок...”

B. Комітет міністрів Ради Європи

1.  Загальні документи

34.  30 вересня 1999 року Комітет міністрів прийняв Рекомендацію № R (99) 22 стосовно переповненості в’язниць та зростання кількості ув’язнених, яка передбачає, зокрема:

“Враховуючи, що переповненість в’язниць і зростання чисельності ув’язнених становлять собою серйозну проблему для адміністрації в’язниць і системи кримінального правосуддя в цілому, як з точки зору прав людини, так і ефективного управління пенітенціарними установами;

Враховуючи, що ефективне управління тюремним населенням залежить від таких факторів, як загальна криміногенна ситуація, пріоритети у боротьбі зі злочинністю, діапазон покарань, зазначених у кодексах, тяжкість винесених вироків, частота використання громадських санкцій та заходів, використання досудового утримання під вартою, ефективність органів кримінального правосуддя і ставлення суспільства до злочину і покарання ...

Рекомендує урядам держав-членів:

- вжити всі необхідні заходи при перегляді їхнього законодавства та практики щодо переповненості в’язниць та зростання кількості ув’язнених, застосовувати принципи, викладені в Додатку до цієї рекомендації ...

Додаток до Рекомендації № R (99) 22

I. Основні принципи

1. Позбавлення волі слід розглядати як крайню міру або захід і, отже, ця міра повинна бути передбачена тільки для серйозних правопорушень, коли інші санкції та заходи є явно недостатніми.

2. Розширення тюремних приміщень повинно бути швидше винятковою мірою, оскільки зазвичай цей захід навряд чи запропонує довгострокове вирішення проблеми переповненості. Країни, в яких місткість в’язниць може бути в цілому достатньою, але погано пристосованою до місцевих потреб, повинні спробувати домогтися більш раціонального використання тюрем ...

II. Боротьба з браком місць у в’язницях

6. Для того, щоб уникнути надмірного рівня переповненості, необхідно встановити максимальну місткість пенітенціарних установ.

7. В умовах переповненості особлива увага повинна приділятися людській гідності, заохоченню адміністрацій тюрем застосовувати гуманне і позитивне поводження, повному визнанню ролі персоналу і ефективним сучасним підходам до управління. Відповідно до Європейських пенітенціарних правил, особлива увага повинна приділятись кількості вільного простору, гігієні та санітарії ув’язнених, наданню достатнього і відповідним чином приготованого харчування, охороні здоров’я ув’язнених і можливості вправ на відкритому повітрі ...

III. Заходи, що стосуються досудового етапу

Уникнення кримінальної справиЗниження звернення до досудового утримання під вартою

10. Необхідно вживати відповідних заходів з метою повного втілення принципів, викладених у Рекомендації № R (87) 18 про спрощення кримінального правосуддя. Це передбачає, зокрема, що держави-члени, беручи до уваги їхні власні конституційні принципи або правові традиції, звертатимуться до принципу доцільності переслідування (або заходів, що мають ту ж мету) і використовуватимуть спрощені процедури та мирові угоди в якості альтернативи судовому переслідуванню у відповідних випадках, для того, щоб уникнути повного кримінального переслідування.

11. Застосування утримання під вартою в очікуванні суду і його тривалість повинні бути зведені до мінімуму, враховуючи інтереси правосуддя. Для цього держави-члени повинні гарантувати, що їх законодавство і практика узгоджуються з відповідними положеннями Європейської Конвенції з прав людини та прецедентного права її органів управління, а також керуватися принципами, викладеними в Рекомендації № R (80) 11 про утримування під вартою в очікуванні суду, зокрема, стосовно підстав, на основі яких може бути застосовано досудове утримування під вартою.

12. Якомога ширше використання мають отримати альтернативи досудового утримання під вартою, такі як домашній арешт правопорушника, обмеження на покидання або доступ до відповідного місця без дозволу, надання застави або нагляд і допомога відомства, визначеного судовим органом. У зв’язку з цим слід звернути увагу на можливості для контролю виконання вимоги залишатись у зазначеному місці за допомогою електронних пристроїв спостереження.

13. З метою сприяння ефективному і гуманному використанню утримання під вартою в очікуванні суду, необхідно передбачити відповідні фінансові та людські ресурси, розробити доцільні процесуальні засоби та управлінські методи, в міру необхідності.”

35.  11 січня 2006 року Комітет міністрів переглянув Європейські тюремні правила (Рекомендація Rec(2006)2), прийняті 12 лютого 1987 року. Такими були його рекомендації державам-членам Ради Європи щодо мінімальних стандартів, які слід застосовувати до осіб, які перебувають під вартою в очікуванні суду та засуджених осіб. Вони передбачають наступне, у відповідній частині:

“1. При поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.

2. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.

3. Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.

4. Утримання ув’язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів...

Розподіл та розміщення

...

18.1. Розміщення ув’язнених, і зокрема, надання місць для сну, повинне проводитися з повагою до людської гідності та, по можливості, із забезпеченням можливості усамітнення, а також відповідно до санітарногігієнічних вимог з урахуванням кліматичних умов, і зокрема, площі, кубатури приміщення, освітлення, опалення та вентиляції.

18.2. У всіх будівлях, де ув’язнені повинні мешкати, працювати або збиратися:

a. вікна мусять бути достатньо великими, аби ув’язнені могли читати чи працювати при природному освітленні в нормальних умовах, та забезпечувався приплив свіжого повітря, крім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря;

b. штучне освітлення мусить відповідати загальноприйнятим технічним нормам; та

c. повинна бути передбачена система сигналізації, яка дозволяє ув’язненим негайно встановлювати контакт із персоналом.

18.3. Конкретні мінімальні вимоги щодо питань, перерахованих у пунктах 1 та 2, визначаються національним законодавством.

18.4. Національне законодавство мусить містити механізми, які не допускають порушення цих мінімальних вимог внаслідок перенаповнення в’язниць.

18.5. Ув’язнених зазвичай треба розміщати на ніч в окремих камерах, за винятком тих випадків, коли їм зручніше розташовуватися разом з іншими ув’язненими.

18.6. Спільне розміщення допускається лише в тому випадку, коли приміщення є придатним для цього та самі ув’язнені підходять один одному.

18.7. В міру можливості, ув’язненим варто надавати вибір, перш ніж розміщати їх для сну в одному приміщенні з іншими ув’язненими.

18.8. При ухваленні рішення щодо направлення ув’язненого до тої чи іншої пенітенціарної установи або в конкретне відділення пенітенціарної установи треба належним чином враховувати необхідність утримувати під вартою:

a. підслідних окремо від засуджених;

b. чоловіків окремо від жінок; та

c. молодих ув’язнених окремо від ув’язнених старшого віку.

18.9. Допускаються відступи від вимог про роздільне утримання, передбачених у п. 8, для того, щоб надати ув’язненим можливість спільно брати участь в заходах, які організуються, проте ці групи завжди розділяються на ніч, якщо тільки ув’язнені не згодні утримуватися разом та адміністрація пенітенціарної установи не вважає, що це буде найбільшою мірою відповідати інтересам всіх ув’язнених.

18.10. Міри безпеки при розміщенні всіх ув’язнених повинні бути мінімально обмежуючими з урахуванням небезпеки втечі або заподіяння ув’язненими шкоди собі або іншим.

Гігієна

19.1. Всі частини кожного пенітенціарного закладу повинні постійно утримуватися в порядку та чистоті.

19.2. При поміщенні ув’язнених до пенітенціарної установи камери або інші приміщення, в яких вони розміщаються, мусять бути чистими.

19.3. Ув’язнені повинні мати безперешкодний доступ до санітарних засобів, які відповідають вимогам гігієни та дозволяють усамітнення.

19.4. Ванних і душових повинно бути достатньо для того, аби кожен ув’язнений міг користуватися ними при температурі, яка відповідає клімату, по можливості щодня, але не менш двох разів на тиждень або частіше, якщо це необхідно для підтримки гігієни.

19.5. Ув’язнені мусять утримувати себе, свій одяг і спальні місця в чистому та охайному вигляді.

19.6. Адміністрація пенітенціарної установи має забезпечувати їм для цього відповідні засоби, включаючи туалетні приналежності, а також приналежності та матеріали для підтримки чистоти.

19.7. Слід передбачити необхідні заходи для задоволення санітарних потреб жінок.

Фізичні вправи та дозвілля

27.1. Кожен ув’язнений мусить мати можливість не менше години щодня займатися фізичними вправами на відкритому повітрі, якщо дозволяє погода.

27.2. При несприятливій погоді треба передбачити інші можливості для заняття фізичними вправами.

27.3. Належним чином організовані заходи щодо підтримки фізичної форми та надання можливостей для заняття фізичними вправами та дозвілля мусять бути невід’ємною складовою частиною внутрішнього режиму.

27.4. Адміністрація пенітенціарних установ мусить сприяти таким заняттям, надаючи відповідні споруди та обладнання.

27.5. Адміністрація пенітенціарних установ мусить вживати заходи з організації спеціальних занять для ув’язнених, які мають потребу в них.

27.6. Потрібно надавати ув’язненим можливості для проведення дозвілля, включаючи спорт, ігри, культурні заходи, хобі та інші форми дозвілля, а також, у міру можливостей, слід дозволяти організовувати такого роду заняття.

27.7. Ув’язнені мусять мати можливість спілкуватися один з одним під час занять та задля спільної участі у відпочинку...”

2.  Рішення стосовно України

36.  Питання умов ув’язнення в Україні (яке було розглянуто в рамках так званих груп справ Nevmerzhitsky, Yakovenko,Logvinenko, Isayev та Melnik) було у порядку денному Комітету міністрів протягом багатьох років. Відповідно до статті 46 § 2 Конвенції, Комітет міністрів розглянув заходи, прийняті органами влади України з метою виконання відповідних рішень Суду.

37.  Таким чином, протягом 1144-ї зустрічі, яка проводилася 4-6 червня 2012 року, заступники міністрів прийняли наступне рішення (CM/Del/Dec(2012)1144/27):

“Заступники

1. згадали, що перше рішення, розглянуте у цих групах справ, було винесено Судом у 2005 році;

2. запросили органи влади України терміново надати усеосяжний план дій, спрямованих на вирішення структурних проблем, підкреслених Судом у зв’язку з умовами ув’язнення..., а також спрямованих на встановлення ефективних засобів правового захисту у їх відношенні ...

4. також запросили українську владу надати свою оцінку щодо впливу вжитих заходів та результатів, досягнутих цими заходами ...”

38.  Протягом 1288-ї зустрічі заступників міністрів, яка проводилася 6-7 червня 2017 року, Комітет Міністрів прийняв наступне рішення (CM/Del/Dec(2017)1288/H46-35):

“Заступники

...

4.  відзначили прихильність влади до прийняття комплексних заходів для вирішення комплексних питань, висунутих у цих рішеннях, і важливі законодавчі та інституційні реформи, що тривають ...

6.  стосовно умов ув’язнення у слідчих ізоляторах та в’язницях, відмітили введення системи випробовування та заохочували органи влади в подальшому дослідити використання альтернатив ув’язненню для уникнення переповненості;

7.  наполегливо заохочували владу сфокусуватися на розвиненні узгодженої стратегії боротьби з переповненістю та виправити ширші недоліки в умовах утримування, черпаючи натхнення з відповідних рекомендацій КЗК та Комітету міністрів ...

10.  відмітили розвинення законопроекту, спрямованого на введення запобіжних та компенсаційних засобів правового захисту та наполегливо заохочували владу продовжувати свої зусилля, у контексті поточної співпраці з Радою Європи, для створення ефективного засобу правового захисту або комбінації таких засобів ...”

39.  Протягом 1302зустрічі заступників міністрів, яка проводилася 5-7 грудня 2017 року, Комітет міністрів прийняв наступне рішення (CM/Del/Dec(2017)1302/H46-37):

“Заступники

...

Що стосується загальних заходів

Умови ув’язнення у слідчих ізоляторах

2.  відмітили із задоволенням законодавчі та адміністративні заходи, що тривали, для реформи пенітенціарної системи, і зокрема, зусилля, прикладені для повного втілення системи випробовування для зменшення загальної кількості тюремного населення;

3.  наполегливо заохочували владу продовжувати ці реформи та створити чітку глобальну стратегію для усунення усіх недоліків у матеріальних умовах у слідчих ізоляторах, беручи до уваги рекомендації КЗК;

Встановлення ефективних засобів правового захисту

4.  вважали, що у світлі тривалості часу, протягом якого це питання очікувало розгляду, зараз органи влади повинні вжити термінових заходів для створення превентивних та компенсаційних засобів правового захисту відповідно до прецедентного права Європейського Суду;

5.  запросили органи влади надати повні подробиці щодо змісту законопроекту, який очікував розгляду у Раді, разом з роз’ясненнями щодо невирішених питань, до 21 грудня 2017 року...”

40.  Протягом 1310-ї зустрічізаступників міністрів,яка відбулася 13-15 березня 2018 року, Комітет міністрів прийняв наступне рішення (CM/Del/Dec(2018)1310/H46-24):

“Заступники

...

Що стосується загальних заходів

4.  відмітили із зацікавленістю інформацію, надану органами влади стосовно поточної реформи пенітенціарної системи; проте шкодували, що надана інформація є недостатньо детальною для демонстрації конкретних результатів в плані зменшення переповненості або покращення матеріальних умов ув’язнення та доступу до медичного обслуговування;

5.  наполегливо закликали органи влади прийняти всеосяжну довгострокову стратегію, здатну привести до вирішення цих проблем структурного характеру, черпаючи натхнення з довгострокових рекомендацій КЗК, а також рекомендацій Комітету міністрів у відповідних галузях;

6.  висловили занепокоєння тим, що незважаючи на постійні закликання Комітету, органи влади усе ще не вжили рішучих дій для встановлення, у законі та на практиці, запобіжних та компенсаційних засобів правового захисту відповідно до прецедентної практики Європейського Суду; вважали, що відсутність прогресу та постійний приплив подібних заяв накладає на Суд недоречний тягар та підриває правдоподібність прихильності органів влади до вирішення давніх проблем, ідентифікованих у численних рішеннях Суду;

7.  вирішили продовжити розгляд цих груп справ не пізніше ніж на 1331-й зустрічі (грудень 2018) (DH) та, у випадку, якщо за цей час не буде зроблений ніякий конкретний прогрес щодо створення ефективних компенсаційних та запобіжних засобів правового захисту, вказати Секретаріату підготувати проект тимчасової резолюції для цієї зустрічі.”

41.  Оскільки такий прогрес не був зроблений і, зокрема, як видавалося, законопроект, на який раніше посилалися органи влади, був відставлений у сторону і не розглядалася можливість застосування будь-яких конкретних альтернатив (CM/Notes/1331/H46-33), протягом 1331-їзустрічі, яка була проведена 4-6 грудня 2018 року, була прийнята наступна тимчасова резолюція (CM/ResDH(2018)472):

“Комітет міністрів ...

Беручи до уваги рішення [Суду] у групах справ проти України Nevmerzhitsky, Yakovenko, Logvinenko, Isayev та Melnik ... переданих Комітету для нагляджу за їх виконанням відповідно до статті 46 Конвенції;

Нагадуючи, що проблеми, виявлені у даних справах, особливо нелюдське та/або таке, що принижує гідність, поводження, від якого постраждали заявники через переповненість, погані матеріальні умови ув’язнення ... та відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно цих скарг, щодо чого Суд визнав порушення статей 3 та 13 Конвенції, очікували розгляду в Комітеті з 2005 року;

Розуміючи, що, беручи до уваги структурний характер проблем, які виникали з рішень цих груп, та багато років, які пройшли з того моменту, коли питання вперше дійшли до уваги Комітету, першочерговою важливістю є те, щоб органи влади вжили конкретні та рішучі заходи для усунення усіх цих недоліків;

Відмічаючи з зацікавленістю прийняття Паспорту реформи, стратегічного документу, в якому органи влади ідентифікували головні перешкоди для покращення умов ув’язнення в Україні;

Нагадуючи, що у попередніх рішеннях Комітет неодноразово закликав органи влади здійснити рішучі дії для встановлення, у законі та на практиці, запобіжних та компенсаційних засобів правового захисту відповідно до прецедентного права Європейського Суду;

Відмічаючи, що були зроблені деякі кроки для ініціювання роздумів щодо прийняття таких засобів правового захисту шляхом створення робочої групи, але ніякий конкретний прогрес у цьому відношенні поки що не був досягнутий;

НАГОЛОШУЄ на серйозності наслідків на основі характеру висновків у даних рішеннях, які стосуються абсолютної заборони катувань та жорстокого поводження, закріпленої у статті 3 Конвенції;

ПІДКРЕСЛЮЄ термінову необхідність органів влади здійснити подальші дії стосовно Паспорту реформи та продовжити працювати для прийняття всеосяжної довгострокової стратегії, здатної привести до вирішення цих проблем структурного характеру, з чіткими та обов’язковими строками для вживання відповідних заходів та надання необхідних людських та фінансових ресурсів;

НАГАДУЄ, що відсутність конкретних кроків для створення ефективних національних засобів правового захисту стосовно тверджень про жорстоке поводження у зв’язку з переповненням, поганими матеріальними умовами ув’язнення ... підриває правдоподібність прихильності влади до вирішення цих давніх проблем;

ЗАУВАЖУЄ, що, з огляду на збільшення кількості заяв, відправлених до Європейського Суду, ця відсутність прогресу також накладає додатковий недоречний тягар на систему Конвенції;

ЗАУВАЖУЄ, що для того, щоб такі засоби правового захисту були ефективними на практиці, у той же час повинно мати місце загальне покращення матеріальних умов та медичного обслуговування під вартою;

ЗАКЛИКАЄ органи влади діяти у зв’язку з їхніми зобов’язаннями щодо вирішення проблем, пов’язаних з умовами ув’язнення, і тому встановити, в якості пріоритету, ефективні національні засоби правового захисту для тверджень про жорстоке поводження у зв’язку з переповненням, поганими матеріальними умовами ... під вартою.”

C. Організація Об’єднаних Націй

42.  17 грудня 2015 року Генеральна асамблея ООН прийняла Мінімальні правила поводження з в’язнями (A/RES/70/175) в якості загальних ключових стандартів поводження з ув’язненими. У відповідній частині вони передбачають:

Приміщення

...

Правило 13

Всі приміщення, якими користуються в’язні, особливо спальні, повинні відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу слід  звертати  на  кліматичні умови, особливо на кубатуру  цих  приміщень,  на мінімальну площу їх, на освітлення, опалення і вентиляцію.

Правило 14

В приміщеннях, де живуть і працюють в’язні:

(a) вікна повинні мати достатні розміри для того, щоб  в’язні могли читати і працювати при денному світлі, і повинні бути сконструйовані так, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, є чи немає штучної системи вентиляції;

(b) штучне освітлення повинне бути достатнім для того, щоб в’язні могли читати і працювати без шкоди для зору.

Правило 15

Санітарні вузли повинні бути достатні для того, щоб кожен в’язень  міг  задовольнити свої природні потреби, коли йому це потрібно, в умовах чистоти і пристойності...

Правило 17

Всі частини закладу, якими в’язні користуються регулярно,
повинні завжди утримуватися в належному порядку і суворій чистоті...

Фізичні вправи і спорт

Правило 23

1. Усі в’язні, не зайняті роботою на свіжому повітрі, мають право щоденно, принаймні годину, займатися фізичними вправами на вулиці, якщо дозволяє погода.

2. Неповнолітнім та іншим в’язням приблизно одного віку, що мають  відповідний фізичний стан, слід забезпечити фізичне тренування і можливість ігор під час вправ. Для того треба мати необхідні майданчики і спортивне обладнання...”

D.  Підкомітет з питань запобігання катуванню

43.  Відповідно до Факультативного протоколу 2002 року до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання (надалі – «протокол 2002 року»), який був ратифікований Україною 21 липня 2006 року, Підкомітет з питань запобігання катуванню (надалі – «ПЗК»), встановлений Протоколом, здійснив два візити до України (у 2011 та 2016 році).

44.  Зокрема, у своїй доповіді (CAT/OP/UKR/1) за результатами візиту у 2011 році, ПЗК відмітив переповненість у багатьох СІЗО в Україні. Він також вважав загальні матеріальні умови СІЗО неналежними у тому, що стосувалося мінімальної площі підлоги на одного ув’язненого, освітлення, опалення та вентиляції. Загальні рівні гігієни, доступ до чистої води та умови туалетного приладдя (у тому числі відсутність усамітненості при використанні туалету) в СІЗО викликали аналогічні занепокоєння. Двори для прогулянок часто були «малими, напівзруйнованими та пустими». ПЗК рекомендує Україні вжити термінових заходів для зменшення переповненості у СІЗО, поставити в якості пріоритету покращення загальної гігієни та доступ до води, санітарних та особистих гігієнічних предметів у СІЗО, і провести загальнодержавний аудит матеріальних умов.

E. Уповноважений Верховної Ради з прав людини (Омбудсмен) /Національний превентивний механізм

45.  Питання того, чи дотримуються права ув’язнених в Україні, розглядалося у щорічних доповідях Омбудсмена з 2000 року. Крім того, з листопада 2012 року Омбудсмен виконував функції НПМ, передбачені протоколом 2002 року. Омбудсменом/НПМ у цьому відношенні була висунута низка питань.

46.  У доповіді 2012 року НПМ зробив наступні зауваження стосовно відвіданих установ, у тому числі Дніпровського СІЗО: Недотримання національної норми у 2.5 квадратні метри особистого простору на одного ув’язненого у СІЗО; недостатнє природне та штучне освітлення у камерах; відсутність вентиляції; надмірна вологість та наявність плісняви у деяких камерах.

47.  У доповіді 2013 року НПМ згадав наступні недоліки, які були виявлені протягом перевірки транспортних засобів, які використовувалися для перевезення затриманих, утримуваних та засуджених осіб: особистий простір у камерах таких транспортних засобів був менш ніж 0.5 квадратного метру; висота дверей камер була меншою ніж 1.55 м; двері камер не мали вентиляційних ґрат; освітлення у камерах було відсутнім або неналежним; камери не мали систем опалення або кондиціонерів, або вони не працювали; транспортні засоби та камери не милися, і підлога була вкрита сміттям. НПМ також зауважив, що у низці національних судів особистий простір у камерах, де відповідачі очікували початку своїх слухань, був лише від 0.7 до 1.5 квадратні метри. Аналогічні питання стосовно камер для тримання були відмічені у доповіді 2014 року.

48.  У доповіді 2016 року говорилося, що, незважаючи на поточну тюремну реформу в Україні, систематичні порушення прав людини продовжували відбуватися у більшості пенітенціарних установ та слідчих ізоляторів. Переповнення залишалося однією з основних проблем. До інших проблем входили незадовільні санітарні, гігієнічні та матеріальні умови у камерах; неналежне опалення; відсутність освітлення, свіжого повітря та питної води; а також неналежні туалетні умови, без усамітненості. Камери часто були брудними та мали неприємний запах; їх стіни були вологими та запліснявілими. Ув’язненим не завжди надавалося місце для сну або постільна білизна; вони часто скаржилися на шкідників у камерах та відсутність миючих засобів. Їжа, яка надавалася ув’язненим, була недостатньою та її якість була поганою.

49.  У доповіді Омбудсмена за 2017 рік, яка включала розділ про діяльність НПМ у 2017 році, знову говорилося про те, що незважаючи на поточну тюремну реформу, не спостерігалося значного покращення у ситуації стосовно прав затриманих та утримуваних осіб. В дійсності у цьому відношенні були ознаки негативних тенденцій. Умови ув’язнення у слідчих ізоляторах були предметом особливого занепокоєння. Таке становище можна пояснити відсутністю реального бачення ситуації у пенітенціарних установах. Не було систематичного підходу до внесення змін у цю галузь, і в результаті органами влади були прийняті спірні рішення. У переважній більшості відвіданих установ належні матеріальні умови ув’язнення не були створені через те, що установам не вистачало коштів. Порушення національних стандартів щодо особистого простору для затриманих та утримуваних осіб підтверджувалися неодноразово. Деякі камери часто залишалися порожніми через те, що потребували значного ремонту. Переважна більшість камер СІЗО, розрахованих на декількох осіб, залишалися в занедбаному стані; вони були вкриті цвіллю; не було належного доступу до свіжого повітря або штучної вентиляції, а природне або штучне освітлення було недостатнім. Обладнання у камерах не повністю відповідало національним стандартам. У більшості випадків постільна білизна буда старою; деяким ув’язненим взагалі не видавалася постільна білизна. Усамітненість при використанні туалету не забезпечувалася (у туалетах не було дверей).

50.  У 2018 році були відвідані усі українські СІЗО та пенітенціарні установи з функціями СІЗО. У своїй доповіді за 2018 рік Омбудсмен зауважила, що майже в усіх з них камери не відповідали міжнародним стандартам санітарних умов, освітлення, опалення та вентиляції. Більшість камер була переповнена (наприклад, у камерах, призначених для двох осіб на основі національних стандартів особистого простору, утримувалися шість або більше осіб). В цілому неналежні умови ув’язнення  були виявлені майже в усіх СІЗО. Омбудсмен рекомендувала органам влади привести національні стандарти особистого простору та умови ув’язнення у відповідність до європейських стандартів.

III. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України (1996)

51.  Стаття 28 передбачає, що кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

B. Закон про попереднє ув’язнення (1993)

52.  Стаття 1 передбачає, що тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.

53.  Стаття 4 передбачає, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання.

54.  Стаття 9 передбачає, що особи, взяті під варту, мають право, зокрема, на щоденну прогулянку тривалістю одна година та восьмигодинний сон. Вони мають право звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб.

55.  Стаття 11 передбачає, що особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратних метрів.

56.  Відповідно до статті 21 адміністрація СІЗО зобов’язана створити особам, взятим під варту, необхідні житлово-побутові умови відповідно до встановлених норм, забезпечити їх харчуванням та медичним обслуговуванням.

57.  Стаття 22передбачає, що нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув’язнення здійснюється прокурором. Постанови і вказівки прокурорів щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання осіб, взятих під варту, підлягають обов’язковому виконанню адміністрацією місць попереднього ув’язнення.

C. Закон про прокуратуру (2014)

58.  Стаття 2 передбачає, що до функцій прокуратури входить нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

59.  Стаття 26 передбачає, що при здійсненні цієї функції прокурори мають право відвідувати місця попереднього ув’язнення у будь-який час та опитувати осіб, які в них перебувають, з метою отримання інформації про умови їх тримання та поводження з ними. Вони також мають право ознайомлюватися з документами та отримувати їх копії, та перевіряти законність наказів, розпоряджень, інших актів відповідних органів і установ. В разі невідповідності законодавству вони можуть вимагати від посадових чи службових осіб їх скасування та усунення порушень закону, до яких вони призвели, а також скасовувати незаконні акти індивідуальної дії. Прокурори можуть вимагати від посадових чи службових осіб надання пояснень щодо допущених порушень, а також вимагати усунення порушень та причин і умов, що їм сприяли. Вони мають право притягувати винних до передбаченої законом відповідальності. Вони мають право вимагати від керівників органів вищого рівня проведення перевірок підпорядкованих і підконтрольних органів та установ попереднього ув’язнення. Прокурори здійснюють ці контрольні функції шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах. Письмові вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку та умов тримання осіб у СІЗО є обов’язковими та підлягають негайному виконанню.

D. Кримінальний процесуальний кодекс (2012)

60.  Стаття 176 Кримінального процесуального кодексу (надалі – «КПК») передбачає, що запобіжними заходами є особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт та тримання під вартою.

61.  Стаття 183 передбачає, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом. Воно застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим цим Кодексом.

62.  4 квітня 2013 року Вищий спеціалізований цивільний та кримінальний суд України надіслав апеляційним судам інформаційний лист, в якому надав своє тлумачення цього та інших відповідних положень Кодексу. У ньому стверджувалося, зокрема, що попереднє ув’язнення було винятковим запобіжним заходом; що при розгляді запиту щодо застосування або продовження досудового ув’язнення суди повинні розглянути можливість застосування інших (альтернативних) заходів; і що при виданні наказу про взяття під варту суди повинні взяти до уваги вимогу розумного строку.

E.  Кримінально-виконавчий кодекс (2003)

63.  Кримінально-виконавчий кодекс України (надалі – «Кодекс 2003 року») регулює порядок та умови виконання кримінальних покарань.

64.  Стаття 8 (з частковими поправками, внесеними у 2016 році) передбачає, зокрема, що засуджені особи мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Відповідні звернення подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.

65.  Статті 51, 60-1 та 108 (з поправками, внесеними у період з 2014 до 2016 року) поширили права осіб, засуджених до арешту (один тип кримінального покарання) витрачати гроші на придбання їжі та предметів першої необхідності і приймати відвідувачів. Вони передбачали обов’язкове соціальне та пенсійне страхування для осіб, засуджених до позбавлення волі (інший тип кримінального покарання), та усували обмеження на придбання засудженими особами їжі, одягу, взуття, білизни та предметів першої необхідності.

F. Правила установ попереднього ув’язнення (2013)

66.  Правила, прийняті у 2013 році, повторюють та детально роз’яснюють положення Закону про попереднє ув’язнення по відношенню до порядку та умов ув’язнення у СІЗО.

67.  Зокрема, взяті під варту особи мають право, серед іншого, на щоденні вправи тривалістю одна година; звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів та посадових осіб; проживати в умовах, які відповідають санітарно-гігієнічним правилам, та отримувати безкоштовну гарячу їжу три рази на добу, індивідуальне місце для сну, постільну білизну та інші побутові речі, а також предмети особистої гігієни.

G. Концепція реформи (розвитку) тюремної системи України (2017)

68.  13 вересня 2017 року уряд (Кабінет міністрів) України ухвалив Концепцію реформи (розвитку) тюремної системи України (надалі – «Концепцію 2017 року»), яка встановлювала загальні принципи в основі реформи та функціонування тюремної системи в Україні.

69.  Концепція 2017 року визнавала, що існуюча пенітенціарна система не повністю відповідала принципам гуманності та поваги до прав людини, і що умови ув’язнення в Україні необхідно було привести у відповідність до європейських стандартів. У ній говорилося, що більшість пенітенціарних установ були у незадовільному стані, а деякі були у критичному стані, в результаті чого стандарти ув’язнення не дотримувалися. Головними проблемами були відсутність природного та штучного освітлення у камерах; відсутність автоматичної вентиляції; відсутність регулярного доступу до питної води; недостатня кількість рукомийників; надмірна вологість та наявність плісняви, тощо. Більшість СІЗО були дуже старими: 12% з них були побудовані більше 200 років тому, 58% - від 100 до 200 років тому, 14% - від 50 до 100 років тому, і 14% - від 10 до 50 років тому. Беручи до уваги те, як довго вони використовуються, вони перебувають у напівзруйнованому та застарілому стані. Лише у період з 2015 до першої чверті 2017 року кількість осіб, які утримуються у в’язницях, зменшилася у 1.4 рази (з 57,396 до 41,800 осіб), у той час як кількість осіб, які утримуються у СІЗО, зросла у 1.2 рази (з 16,035 до 18,821 осіб). Хронічно недостатнє фінансування державою пенітенціарної системи призвело до систематичних проблем неналежних умов ув’язнення у СІЗО, які потребують комплексних рішень та належного фінансування.

70.  У Концепції 2017 року пропонуються наступні шляхи вирішення вищезгаданих проблем: покращення законодавства щодо функціонування СІЗО та тюрем у відповідності до європейських стандартів; оптимізація Служби виконання покарань та системи пенітенціарних установ; ремонт існуючих установ та побудова нових СІЗО та тюрем; приведення умов ув’язнення у відповідність до Європейських тюремних правил та створення умов, які відповідають повазі до людської гідності та не приводять до порушень Конвенції; створення ефективної системи боротьби з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням та умови для запобігання такому поводженню; втілення рекомендацій міжнародних організацій щодо посилення гарантій захисту прав затриманих та засуджених осіб; вдосконалення організаційної та кадрової структури СІЗО та тюрем; а також введення використання у них сучасних інформаційних технологій.

71.  Уряд стверджував, що через фінансові обмеження втілення Концепції 2017 року може продовжитися до 2020 року.

H. Законопроект про запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту

72.  8 липня 2016 року до Верховної Ради був наданий законопроект про запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту для засуджених та затриманих осіб, які зазнали катування, нелюдського чи такого, що принижувало гідність, поводження або покарання, та про введення інституту суддів, працюючих після винесення вироку (надалі – «законопроект 2016 року»). Він передбачає запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту по відношенню до неналежного поводження з засудженими та затриманими особами, закріплює типи засобів правового захисту та порядок їх застосування, а також виконання відповідних рішень. Запобіжні засоби правового захисту визначаються як дії, спрямовані на закінчення або запобігання забороненому поводженню. До них входить, зокрема, зобов’язання відповідних посадових осіб змінити місце утримування або камеру, в якій затримана або засуджена особа утримується; відремонтувати камеру, обладнати її або провести дезінфекцію, або перестати використовувати її; надавати їжу належної якості тощо. Компенсаційні заходи визначені як дії, спрямовані на надання відшкодування особам, постраждалим від забороненого поводження. До них входить грошова компенсація матеріальної та моральної шкоди, завданої таким постраждалим. Законопроект також встановлює інститут суддів, які працюють після винесення вироку, які розглядають звернення щодо використання запобіжних та компенсаційних засобів правового захисту та щодо прийняття обов’язкових рішень у цьому відношенні. Таким чином, звернення щодо застосування запобіжних засобів правового захисту повинні розглядатися упродовж трьох робочих днів, але за певних обставин – у період тривалістю до місяця. Суддя зобов’язаний особисто відвідувати відповідне місце тримання під вартою та проводити анонімне опитування затриманого, який звернувся з заявою. За бажанням затриманого протягом опитування забезпечується участь адвоката. Відповідні органи або особи повинні негайно виконувати рішення про застосування запобіжних заходів. Їх невиконання приводить до дисциплінарної або кримінальної відповідальності.

73.  Уряд стверджував, що відповідні парламентські комітети розглянули законопроект. Відповідно до інформації, доступної на веб-сайті Верховної Ради, 29 серпня 2019 цей законопроект був відкликаний.

I.  Статистика щодо осіб, які перебувають у попередньому ув’язненні

74.  Відповідно до доповіді НПМ за 2016 рік, наступна кількість затриманих знаходилася у СІЗО у період з 2009 до 2017 року: 34,148 осіб у 2009 році; 38,030 осіб у 2010 році; 39,363 осіб у 2011 році; 37,632 осіб у 2012 році; 30,854 осіб у 2013 році; 21,502 осіб у 2014 році; 15,638 осіб у 2015 році; та 16,615 осіб у 2016 році.

75.  За словами Уряду, станом на 22 жовтня 2017 року, у СІЗО та пенітенціарних установах з функціями СІЗО знаходилося 19,516 осіб.

76.  Відповідно до інформації на сайті Державної служби виконання покарань, станом на 1 квітня 2019 року, у СІЗО знаходилися 20,346 осіб.

J. Статистика використання попереднього ув’язнення в якості запобіжного заходу

77.  Відповідно до інформації на сайті Генеральної прокуратури України, наступна кількість заяв про тримання під вартою подавалася прокурорами та іншими працівниками правоохоронних органів та були відхилені судами у період з 2012 до 2018 року: у 2012 році ‑ 27,746 заяв подано та 3,178 (11%) відхилено; у 2013 році ‑ 17,373 заяви подано та 1,882 (10%) відхилено; у 2014 році ‑ 18,149 заяв подано та 2,099 (11.5%) відхилено; у 2015 році ‑ 23,969 заяв подано та 2,294 (9.5%) відхилено, у 2016 році ‑ 17,593 заяви подано та 3,163 (18%) відхилено; у 2017 році ‑ 22,473 заяви подано та 4,556 (20%) відхилено; та у 2018 році ‑ 21,501 заява подана та 4,875 (22.6%) відхилено.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

78.  Заявник скаржився відповідно до статті 3 Конвенції на те, що умови його утримування у Дніпровському СІЗО та його перевезення й утримування в суді у дні слухань були нелюдськими та принижували гідність. Стаття 3 передбачає:

“ Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

A. Доводи сторін

1.  Заявник

79.  Що стосується умов утримування у Дніпровському СІЗО, заявник стверджував, з посиланням на інформацію, надану Урядом (див. пункт 12 вище), що провів «540 діб у цілому» В камерах №№ 911 та 931, де його особистий простір був меншим ніж 3 метри. Він стверджував, що це саме по собі становило порушення статті 3. Він також стверджував, що мала місце низка періодів, «у цілому 256 діб», протягом яких його особистий простір у цих камерах був розміром 3.25 квадратні метри, і що його особистий простір у камерах №№ 655 та 661 був 3.35 квадратні метри. Заявник вважав, що це також становило порушення статті 3. Зокрема, його становище погіршувалося тим фактом, що він перебував у камерах протягом більшої частини доби, окрім щоденної прогулянки тривалістю в одну годину у невеликих дворах для прогулянок. Двір для прогулянок розміром 11.5 квадратних метрів для камер №№ 661 та 655 не міг вважатися належним для ув’язненого, який проводив у таких камерах двадцять три години на добу. До інших чинників входила неналежна ізоляція туалету, відсутність свіжого повітря, погана вентиляція, вологість та комахи в камерах.

80.  Що стосується умов перевезення до районного суду у дні слухань, заявник стверджував, що у листі від 27 березня 2018 року (див. пункт 23 вище) говорилося лише про кількість його перевезень та загальну тривалість поїздок, але не було інформації про матеріальні умови перевезення. Крім того, записи за 21 листопада 2017 року (там же) були підготовані через декілька місяців після того, як він подав заяву до Суду. Заявник вважав, що тюремні фургони були приведені у належний стан після того, як він подав заяву. Крім того, ці записи переважно стосувалися придатності фургонів з точки зору безпеки. Окрім цього, інспекція, проведена працівниками в’язниці, не могла вважатися незалежною та неупередженою. Нарешті, заявник повторив свої початкові доводи про відсутність належної вентиляції у тюремних фургонах. Тому він вважав, що умови його перевезення також порушували статтю 3.

81.  Що стосується умов його утримування у камерах для тримання у суді, заявник стверджував, що Уряд не прокоментував його скаргу про відсутність вентиляції в цих камерах та не вказав кількість ув’язнених, які знаходилися у камерах разом з ним. Тому заявник стверджував, що у цьому відношенні також мало місце порушення статті 3.

2.  Уряд

82.  Спираючись на свій опис подій (див. пункти 12, 17 та 23 вище), Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення статті 3 Конвенції.

B. Оцінка Суду

1.  Загальні принципи

(a)  Оцінка доказів та встановлення фактів

83.  Відповідні принципи були узагальнені у справі Ananyev and Others v. Russia (№ 42525/07 та 60800/08, 10 січня 2012) наступним чином:

“121. Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні підтримуватися доречними доказами. При оцінці доказів Суд приймає стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Однак його метою ніколи не було позичення підходу національних правових систем, які використовують цей стандарт. Роль Суду полягає у прийнятті рішень не щодо кримінальної вини або цивільної відповідальності, а щодо відповідальності Договірних Держав відповідно до Конвенції. Специфіка його задачі відповідно до статті 19 Конвенції – забезпечення дотримання Договірними державами їхніх зобов’язань щодо захисту основоположних прав, закріплених у Конвенції – зумовлює його підхід до питань доказів та доведення. У провадженнях у Суді немає процесуальних бар’єрів для прийнятності доказів або заздалегідь визначених формул для їх оцінки. Суд приймає висновки, які, на його думку, підтримуються вільною оцінкою усіх доказів, у тому числі такі висновки, які можуть випливати з фактів або доводів сторін. Відповідно до встановленого прецедентного права Суду, докази можуть випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених висновків або аналогічних незаперечних презумпцій факту. Крім того, рівень переконання, необхідний для досягнення відповідного висновку та, у цьому зв’язку, поділення тягаря доведення, нерозривно пов’язаний зі специфікою фактів, характером зробленого твердження та правом Конвенції, про яке йде мова (див., серед інших, Nachova and Others v. Bulgaria [GC], №№ 43577/98 та 43579/98, § 147, ECHR 2005‑VII; Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia [GC], № 48787/99, § 26, ECHR 2004‑VII; ...).

122. Суд приймає до уваги об’єктивні труднощі, з якими стикаються заявники при зборі доказів для обґрунтування своїх тверджень про умови ув’язнення. Через обмеження. які накладає тюремний режим, не можна реалістично очікувати, що ув’язнені зможуть надати фотографії своєї камери або її точні розміри, рівні температури та освітленості. Однак заявник повинен надати детальний та узгоджений опис умов свого ув’язнення з зазначенням конкретних елементів, таких, як, наприклад, дати перевезення між установами, що дозволить Суду визначити, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною за будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та в розумній мірі обґрунтований опис заявлених принижуючих гідність умов ув’язнення становить prima facie справу про жорстоке поводження і служить основою для повідомлення Уряду-відповідачу про скаргу.

123. Суд неодноразово постановляв, що справи стосовно тверджень про неналежні умови ув’язнення не підлягають жорсткому застосуванню принципу affirmanti incumbit probatio (особа, яка щось стверджує, повинна довести це твердження), оскільки в таких справах лише держава-відповідач повинна мати доступ до інформації, здатної підтвердити або спростувати ці твердження. Звідси випливає, що після того, як Суд повідомив Уряду про скарги заявника, тягар доведення полягає на Уряді, який повинен зібрати та надати відповідні документи. Нездатність Уряду надати переконливі докази стосовно матеріальних умов ув’язнення призведе до висновку щодо обґрунтованості тверджень заявника (див. Gubin v. Russia, № 8217/04, § 56, 17 червня 2010, та Khudoyorov v. Russia, № 6847/02, § 113, ECHR 2005‑X (витяги))”.

(b)  Відповідні принципи стосовно статті 3

84.  У статті 3 Конвенції закріплена одна з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона в абсолютних поняттях забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження та покарання, незалежно від обставин та поведінки постраждалого. Жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня жорстокості для того, щоб потрапити до сфери дії статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичний та психологічний вплив та, у деяких випадках, від статі, віку та стану здоров’я постраждалого. Хоча жорстоке поводження, яке досягає цього мінімуму, зазвичай включає фактичні тілесні ушкодження або значні фізичні та психологічні страждання, навіть за їх відсутності, якщо поводження принижувало або ображало особу, демонструючи відсутність поваги до людської гідності або її приниження, або викликало відчуття страху, страждань або неповноцінності, здатні зламати моральний та фізичний опір особи, воно може бути класифіковане як те, що принижує гідність, і також потрапити до заборони відповідно до статті 3 (див. Ananyev and Others, цит. вище, §§ 139‑40, та Neshkov and Others v. Bulgaria, №№ 36925/10 та 5 інших, §§ 226-27, 27 січня 2015).

85.  У контексті ув’язнення для того, щоб потрапити до сфери дії статті 3, страждання та приниження повинні зайти за межі неминучого елементу страждань та принижень, пов’язаних з ув’язненням. Держава повинна забезпечити, щоб особи знаходилися під вартою в умовах, які сумісні з повагою до людської гідності, щоб характер заходу та метод його виконання не завдавали особі страждань та труднощів, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, притаманний триманню під вартою, і щоб, беручи до уваги практичні вимоги ув’язнення, стан здоров’я та добробут осіб захищалися належним чином. При оцінці умов ув’язнення слід взяти до уваги спільний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника та кількість часу, проведеного у цих умовах (див. Ananyev and Others, §§ 141-42, та Neshkov and Others, §§ 228-29, обидва цит. вище).

86.  Надмірна відсутність простору у камері є вагомим чинником при оцінці того, чи порушували умови ув’язнення статтю 3 Конвенції (див. Ananyev and Others, цит. вище, § 143; Neshkov and Others, цит. вище, § 231; та Muršić v. Croatia [GC] № 7334/13, § 104, 20 жовтня 2016). Так, коли затриманий має у своєму розпорядженні менш ніж 3 кв. м особистого простору у камері, розрахованій на декількох осіб, відсутність особистого простору вважається настільки тяжкою, що виникає сильна презумпція порушення статті 3. Тоді тягар доведення полягає на Уряді-відповідачі, який, однак, може спростувати цю презумпцію шляхом демонстрації існування чинників, здатних належним чином компенсувати невеликий особистий простір. Сильну презумпцію порушення статті 3 зазвичай можна спростувати лише при спільному дотриманні наступних чинників: (1) зменшення необхідного мінімального особистого простору розміром три квадратні метри є коротким, відбувається нечасто та є незначним; (2) такі зменшення супроводжуються достатньою свободою переміщення поза межами камери та цілеспрямованою діяльністю поза межами камери; і (3) заявник знаходиться під вартою у закладі, який при загальному огляді вважається доречним місцем утримування, і немає ніяких інших обтяжуючих аспектів умов його ув’язнення. Коли особистий простір складає від 3 до 4 квадратних метрів, чинник простору залишається значним при оцінці належності умов ув’язнення. За таких обставин порушення статті 3 буде визнано, якщо такий чинник супроводжуватиметься іншими аспектами неналежних фізичних умов ув’язнення, зокрема, доступу до вправ на свіжому повітрі, природного освітлення або повітря, доступністю вентиляції, належною температурою у приміщенні, можливістю використання туалету на самоті, та дотриманням базових санітарно-гігієнічних умов (див. Muršić, цит. вище, §§ 138-39; див. також Ananyev and Others, цит. вище, §§ 149-159; Neshkov and Others, цит. вище, §§ 233‑243; та Varga and Others v. Hungary, №№ 14097/12 та 5 інших, §§ 75-78, 10 березня 2015).

87.  Що стосується умов перевезення та утримування у суді у дні слухань, Суд постановив, що загальні принципи стосовно зобов’язання держави забезпечувати, щоб особи знаходилися під вартою в умовах, сумісних з повагою до їх людської гідності, також застосовні у цих ситуаціях (див. Lutsenko v. Ukraine ( 2), № 29334/11, § 155, 11 червня 2015 року, з подальшими посиланнями). Крім того, він нещодавно узагальнив принципи стосовно умов перевезення. Таким чином, оцінка того, чи мало місце порушення статті 3, не може обмежуватися лише чисельним підрахунком простору, доступного для взятої під варту особи протягом перевезення. Лише всеосяжний підхід до конкретних обставин справи може забезпечити точну картину реалій для особи, яка перевозиться. Однак, виникає сильна презумпція порушення, коли затриманих осіб перевозять у транспортних засобах, які забезпечують менш ніж 0.5 квадратного метра. особистого простору. Низька висота стелі, особливо у відділеннях для одного затриманого, що змушує затриманих схилятися, може погіршити фізичні страждання та втому. Неналежний захист від зовнішніх температур, коли відділення для ув’язнених недостатньо опалюються або мають погану вентиляцію, є обтяжуючим чинником. Цю презумпцію можна спростувати лише у випадку коротких або нечастих перевозок. На відміну від цього згубний вплив переповнення необхідно взяти до уваги, як той, що погіршується при підвищенні тривалості та частоти транспортування, що посилює порушення у справі заявника (див. Tomov and Others v. Russia, № 18255/10 та 5 інших, §§ 123-26, 9 квітня 2019).

2.  Умови утримування заявника у Дніпровському СІЗО

(a)  Щодо прийнятності

88.  Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції та не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути оголошена прийнятною.

(b)  Щодо суті

(i)  Загальні висновки

89.  Суд зазначає, що у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник згадував лише питання ізоляції туалету, вентиляції, свіжого повітря, вологості та комах у камері, в якій він перебував. Він не повторив свої початкові доводи про питання водовідведення у туалеті та служби душу та пральні. Тому Суд не буде коментувати ці питання (див., з необхідними змінами, Sergey Antonov v. Ukraine, № 40512/13, § 89, 22 жовтня 2015).

90.  Що стосується перших питань, Суд зазначає, що доводи заявника стосовно камер № 931 та 911 підтримуються фотографіями та письмовими твердженнями його співкамерників та інших затриманих (див. пункти 14 та 15 вище). Уряд не опротестував ці докази. Доводи заявника також підтримуються доповіддю КЗК за 2014 рік (див. пункт 30 вище). Суд також зазначає, що встановив аналогічні умови ув’язнення у справі інших заявників, які утримувалися у Дніпровському СІЗО у той же період, як і заявник у даній справі (див. Bilozor and Others v. Ukraine[CTE], № 9207/09 та 5 інших, 20 Липня 2017; Maystrenko v. Ukraine [CTE], № 45811/16, 28 червня 2018; Syenin v. Ukraine[CTE], № 19585/18, 21 лютого 2019; Radyukin v.  Ukraine [CTE], № 27805/18, 11 липня 2019; Petrov and Korostylyov v. Ukraine [CTE], №№ 19591/18 та 19596/18, 11 липня 2019; Lysenko v. Ukraine [CTE], № 38092/18, 19 вересня 2019 року; Tsukur and Others v. Ukraine [CTE], №№ 53132/18, 53181/18 та 59802/18, 17 жовтня 2019; та Onyshchenko and Others v. Ukraine [CTE], № 54434/18 та 4 інших, 14 листопада 2019). Зі свого боку Уряд зробив лише загальні твердження, в яких обмежився посиланням на інформацію, підготовану тюремною адміністрацією в березні 2018 року, тобто, через один-чотири роки після утримування заявника у вищеозначених камерах (див., аналогічно, Belyaev and Digtyar v. Ukraine, № 16984/04 та 9947/05, § 38, 16 лютого 2012, та Rodzevillo v. Ukraine, № 38771/05, § 53, 14 січня 2016). Крім того, стосовно деяких з питань, згаданих заявником (вологість та комахи у камерах), Уряд зовсім не зробив коментарів. Беручи це до уваги, Суд приймає наданий заявником опис умов утримування у камерах № 931 та 911.

91.  Однак, у тому, що стосується камер № 655 та 661, Суд зазначає, що вони були розташовані у відділенні 6 (див. пункт 10 вище). Суд не може не звернути увагу на той факт, що після свого візиту до Дніпровського СІЗО у 2009 році КЗК зауважив, що блок утримування, до якого входило відділення 6, був відремонтований, кожна камера була обладнана ізольованим туалетом, а вентиляція видавалася належною (див. пункт 28 вище). Хоча заявник знаходився у цих камерах з 2012 до 2014 року, Суд не може виключити, що ситуація, яку відмітив КЗК у 2009 році, могла усе ще бути актуальною протягом утримування заявника у відділенні 6. Відповідно, він не може зробити висновок «поза розумним сумнівом», що камери № 655 і 661 були у тому ж стані, як і камери № 931 та 911.

92.  Нарешті, Суд зазначає, що заявник мав щоденні прогулянки на свіжому повітрі тривалістю одна година протягом перебування у Дніпровському СІЗО (див. пункти 17 та 79 вище).

93.  Тому Суд далі розгляне умови утримування заявника у чотирьох вищезгаданих камерах.

(ii)  Утримування заявника у камерах № 655 та 661

94.  З 12 липня 2012 року до 8 травня 2014 року заявник утримувався у камерах № 655 та 661, в яких він мав 3.35 квадратні метри особистого простору (див. пункт 10 вище). Тому чинник простору є вагомим чинником при оцінці належності умов утримування заявника у цих камерах (див. Muršić, цит. вище, § 139). Становище заявника також погіршувалося через той факт, що заявник знаходився у камерах протягом двадцяти трьох годин на добу і його доступ до вправ на свіжому повітрі обмежувався прогулянкою тривалістю в одну годину. Двір для прогулянок розміром 11.5 квадратних метрів був лише на 3.8 більше, ніж самі камери (див. пункт 17 вище) і в той же час використовувався іншими затриманими. Тому, на думку Суду, він був занадто малий для забезпечення справжньої можливості здійснення вправ (див., аналогічно, Trepashkin v. Russia ( 2), № 14248/05, § 118, 16 грудня 2010). Таким чином Суд зазначає, що чинник простору супроводжувався тим фактом, що заявник мав проводити більшість свого часу inвсередині камери протягом одного року та десяти місяців. Ситуацію заявника можна порівняти з іншими справами (див., наприклад, István Gábor Kovács v. Hungary, № 15707/10, § 26, 17 січня 2012, в якій заявник мав 3.5 квадратні метри особистого простору протягом шістдесяти семи діб, та Truten v. Ukraine, № 18041/08, §§ 51 та 54, 23 червня 2016 року, в якій заявник мав 3.1 квадратні метри особистого простору протягом більш ніж року), в яких Суд визнав порушення статті 3 за обставин, у яких утримування заявників під вартою супроводжувалося тим, що вони були змушені проводити двадцять три години на добу всередині камер. Тому Суд робить висновок, що в даній справі також мало місце порушення статті 3 Конвенції (див. також Muršić, цит. вище, § 139).

(iii)  Утримування заявника у камері № 931

95.  З 8 до 26 травня 2014 року заявник перебував у камері № 931, в якій він мав від 2.6 до 3.25 квадратних метрів особистого простору, в залежності від кількості осіб, які були ув’язнені разом з ним (див. пункт 11 вище). Навіть якщо припустити, що у його розпорядженні була друга згадана площа особистого простору протягом більшої частини відповідного періоду (див., аналогічно, Gaspari v. Armenia, № 44769/08, § 60, 20 вересня 2018), питання простору усе ще було вагомим чинником при оцінці належності умов ув’язнення (див. Muršić, цит. вище, § 139). Становище заявника також погіршувалося іншими аспектами умов його утримування (див. пункти 90 та 92 вище). На думку Суду, спільний вплив вищезазначених чинників дорівнював порушенню статті 3 Конвенції.

(iv)  Утримування заявника у камері № 911

96.  З 26 травня 2014 року до 22 березня 2017 року заявник знаходився у камері № 911. З 26 травня 2014 року до 1 січня 2015 року він мав від 2.6 до 3.25 кв. м особистого простору, в залежності від кількості осіб, які перебували у камері з ним; а з 1 січня 2015 року до 22 березня 2017 року він мав у різні непослідовні періоди, 2.6, 3.25 або 4.3 квадратні метри особистого простору (див. пункт 12 вище).

97.  Зокрема, з 1 січня 2015 року до 22 березня 2017 року заявник мав 2.6 квадратні метри особистого простору протягом низки непослідовних періодів від тридцяти восьми до 177 діб. На думку Суду, жоден з цих періодів не можна використовувати в плані тривалості кожного з них, для спростування сильної презумпції порушення статті 3 (див. Muršić, цит., §§ 151-52, де навіть коротший період тривалістю двадцять сім діб не міг бути використаний для спростування такої презумпції). Крім того, мали місце декілька інших непослідовних періодів, тривалістю від однієї до чотирнадцяти діб, протягом кожного з яких заявник також мав 2.6 квадратні метри особистого простору. Хоча ці непослідовні періоди були короткими, на думку Суду, такі зменшення особистого простору нижче межі у три квадратні метри повинні вважатися частиною більш тривалої, постійної ситуації утримування заявника у камері № 911 (див., аналогічно, Gaspari, цит. вище, § 57). У будь-якому випадку, ці умови не компенсувалися іншими чинниками (див. Muršić, цит. вище, § 138, та Nikitin and Others v. Estonia, № 23226/16 та 6 інших, § 179, 29 січня 2019). Навпаки, діяльність заявника на свіжому повітрі була обмеженою, а також існували інші обтяжуючі аспекти умов його утримування (див. пункти 90 та 92 вище). Тому Суд вважає, що Уряд не спростував сильну презумпцію порушення статті 3 по відношенню до періодів тривалістю від однієї до чотирнадцяти діб, коли заявник мав у своєму розпорядженні 2.6 квадратні метри особистого простору.

98.  Що стосується періодів, протягом яких заявник мав 3.25 квадратні метри особистого простору у своєму розпорядженні, навіть якщо припустити, що з 26 травня 2014 року до 1 січня 2015 року він мав 3.25 квадратні метри особистого простору більшість часу, чинник простору погіршувався іншими аспектами умов його утримування (див. пункти90 та 92 вище). Їх спільний вплив також дорівнював порушенню статті 3 Конвенції.

99.  Нарешті, протягом декількох непослідовних періодів, тривалістю від однієї до дванадцяти діб, заявник мав у своєму розпорядженні 4.3 квадратних метрів особистого простору, тому не виникає ніяке питання стосовно особистого простору (див. Muršić, цит. вище, § 140). Крім того, Суд зазначає, що у своїх зауваженнях заявник конкретно пов’язував стверджуване порушення статті 3 Конвенції з періодами, протягом яких він мав менше трьох або від трьох до чотирьох квадратних метрів особистого простору (див. пункт 79 вище). Тому Суд не буде робити ніякі висновки стосовно періодів, протягом яких заявник мав 4.3 квадратні метри особистого простору в камері № 911.

(v)  Висновок

100.  Суд робить висновок про те, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами утримування заявника у Дніпровському СІЗО (окрім періодів, протягом яких він мав 4.3 квадратні метри особистого простору в камері № 911).

3.  Умови перевезення та утримування заявника у дні слухань

101.  З 8 листопада 2012 року до 12 березня 2018 року заявника 392 рази перевозили, з Дніпровського СІЗО до районного суду (див. пункт 21 вище). Оскільки у кожний день слухань умови перевезення заявника чергувалися з умовами його утримування у суді, Суд оцінить ці умови разом (див., для аналогічного підходу, Seleznev v. Russia, № 15591/03, §§ 57-63, 26 червня 2008, та Svetlana Kazmina v. Russia, № 8609/04, §§ 76-79, 2 грудня 2010).

102.  Суд зазначає з самого початку, що він не має інформації від сторін про особистий простір, доступний заявникові у тюремних фургонах та у камерах для тримання у суді. Так, у своїх початкових доводах заявник лише стверджував у загальних та безособових термінах, що один з фургонів мав дві камери, одну розміром 2.1-2.2 квадратні метри та призначену для шести-десяти осіб, та другу, розміром 0.4 квадратного метру та призначену для однієї особи; він не вказав, чи перевозили його особисто в одній або обох з цих камер, скільки ще затриманих перевозили з ним у камерах та скільки разів. Він лише стверджував, що у камерах для тримання зазвичай знаходилося від трьох до семи затриманих. Ані у своїх початкових доводах, ані у подальших зауваженнях заявник, який повинен був надати в розумній мірі детальний опис стверджуваних подій (див. Ananyev and Others, цит. вище, § 122), не вказав розміри камер у інших фургонах. Він також не вказав, зі скількома ув’язненими та скільки разів його особисто перевозили в різних тюремних фургонах та тримали у камерах у суді. Він також не стверджував, що не міг надати усю цю інформацію або її частину. Суд також приймає до уваги абстрактну та безособову мову, використану заявником у його початкових доводах (див. пункти 22 та 25 вище). Заявник, якого представляв адвокат, мав значну можливість надати подробиці щодо цих тверджень після того, як Уряду було повідомлено про скарги. Однак, він не надав детального опису того, як і в якій мірі те, що було описаним у його загальних твердженнях, вплинуло на його індивідуальну ситуацію. Не маючи цієї інформації та подробиць, Суд не може здійснити ніякої оцінки особистого простору, доступного заявнику у фургонах та у камерах у суді (див., з необхідними змінами, Zakshevskiy v. Ukraine, № 7193/04, §§ 75, 77 та 78, 17 березня 2016).

103.  Суд надалі зазначає, що у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не повторив свої початкові доводи про неналежне освітлення та температуру у тюремних фургонах; він лише явно згадав проблеми з вентиляцією (див. пункт 80 вище). Аналогічним чином, він не повторив свої початкові доводи про відсутність доступу до природного освітлення та відсутності столів у камерах для тримання, а також питання користування туалетом; він лише згадав відсутність вентиляції у цих камерах (див. пункт 81 вище). Звідси випливає, що єдиним аспектом умов перевезення та утримування заявника у дні слухань, який необхідно розглянути, є питання вентиляції у тюремних фургонах та камерах тримання у суді.

104.  Суд зазначає, що доводи заявника про неналежну вентиляцію в тюремних фургонах у цілому підтримуються доповіддю НАМ за 2013 рік (див. пункт 47 вище). Більш того, навіть якщо припустити, що заявника перевозили у фургонах, на які посилався Уряд, Суд зазначає, що у записах за 21 листопада 2017 року говорилося, що вентиляція функціонувала лише в одному з них, в той час як в інших вона була «доступною» (див. пункт 23 вище). Крім того, записи були підготовлені більш ніж через п’ять років після того, як заявник уперше був перевезений, і навіть запис, у якому згадувалася працююча система вентиляції в одному з фургонів, не обов’язково відображав її фактичний стан на момент перевезення заявника (див., з необхідними змінами, Belyaev and Digtyar, § 38, та Rodzevillo, § 53, обидва цит. вище). Що стосується відсутності вентиляції у камерах для тримання у суді, вона підтверджувалася листом від 25 травня 2015 року (див. пункт 26 вище). Тому Суд вважає, що доводи заявника у цьому відношенні не були спростовані Урядом.

105.  Суд приймає до уваги кількість разів, коли заявник був змушений знаходитися у погано вентильованих або не вентильованих камерах у фургонах та суді, та визнає, що ця обставина могла завдати йому певний рівень незручності. Однак, він також зазначає, що заявник нічого не стверджував стосовно характеру та ступеню його стверджуваних страждань від цієї незручності та не продемонстрував, чи досягла ця незручність рівня жорстокості, необхідного для приведення цього питання до сфери дії статті 3 Конвенції. За таких обставин Суд вважає, що заявник не зробив аргументованого твердження стосовно умов його перевезення у тюремних фургонах та утримування у камерах суду у дні слухань (див., з необхідними змінами, Temchenko v. Ukraine, № 30579/10, § 97, 16 липня 2015, та Korban v. Ukraine, № 26744/16, §§ 106 та 108, 4 липня 2019).

106.  Відповідно, ця частина заяви є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

107.  Заявник також скаржився, по суті, відповідно до статті 13 Конвенції, на те, що не мав ефективних засобів правового захисту в Україні стосовно своїх скарг відповідно до статті 3. Це положення передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

A. Доводи сторін

1.  Заявник

108.  Заявник стверджував, що не мав ніяких ефективних засобів правового захисту по відношенню до своїх скарг стосовно статті 3. Скарги до адміністрації Дніпровського СІЗО не мали б ніякого позитивного результату, оскільки погані умови ув’язнення були систематичною проблемою в Україні. Що стосується можливості звернутися зі скаргами до прокурора, на яку Уряд посилається нижче, у справі Melnik v. Ukraine (№ 72286/01, § 69, 28 березня 2006) Суд постановив, що Уряд не продемонстрував, що така скарга могла б забезпечити належну компенсацію умов ув’язнення, які суперечили статті 3. Цей висновок був повторений у низці інших справ, у яких Суд постановив, що заявники не мали у своєму розпорядженні ефективного засобу правового захисту стосовно своїх аналогічних скарг. Таким чином заявник зробив висновок, що йому не був доступний ефективний засіб правового захисту по відношенню до його скарги за статтею 3.

2.  Уряд

109.  Посилаючись на статтю 8 кодексу 2003 року (див. пункт 64 вище) Уряд стверджував, що заявник мав можливість звернутися до прокурора зі скаргою на умови утримування. Він звертався до прокурора зі скаргами на санітарно-гігієнічні умови утримування, але не на умови утримування у камерах, вказаних у даній заяві, або умови його перевезення та утримування у дні слухань. Перевірка за скаргами заявника привела до обґрунтованих відповідей від прокурора (див. пункти 18 та 20 вище). Тому заявник мав у своєму розпорядженні ефективний національний засіб правового захисту стосовно своєї скарги відповідно до статті 3, і не було порушення статті 13 Конвенції. Наприкінці Уряд посилався на законопроект 2016 року, який передбачав запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту по відношенню до неналежних умов утримування під вартою (див. пункт 72 вище).

B. Оцінка Суду

1.  Щодо прийнятності

110.  Суд зазначає, що він проголосив явно необґрунтованою скаргу заявника на умови його перевезення та утримування у дні слухань. Відповідно, немає аргументованого твердження за статтею 13 Конвенції у цьому відношенні (see Temchenko, cited above, § 98).

111.  Що стосується скарги на стверджувану відсутність засобів правового захисту для скарги на умови утримування у Дніпровському СІЗО, Суд зауважує, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції; вона також не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути оголошена прийнятною.

2.  Щодо суті

(a)  Загальні принципи

112.  Стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу правового захисту для закріплення суті прав та свобод Конвенції у будь-якій формі, в якій вони можуть бути захищені. Тому вплив цієї статті полягає в тому, щоб вимагати забезпечення національного засобу правового захисту, здатного вирішити суть аргументованого твердження відповідно до Конвенції та надати доречне відшкодування. Цей засіб правового захисту повинен бути ефективним у праві та на практиці. Така ефективність не залежить від упевненості сприятливого результату для відповідної особи (див., наприклад, Hirsi Jamaa and Others v. Italy[GC], № 27765/09, § 197, ECHR 2012).

113.  Обсяг зобов’язань відповідно до статті 13 залежить від характеру скарги відповідно до Конвенції. Стосовно скарг за статтею 3 на умови утримування можуть існувати два види відшкодування: поліпшення таких умов та відшкодування шкоди, понесеної в їх результаті. Для особи, яка утримується в таких умовах, має найбільшу цінність засіб правового захисту, здатний швидко закінчити порушення, яке триває. Однак, як тільки таку особу звільняють або поміщують до умов, які дотримують вимоги статті 3, ця особа повинна мати захищене право на відшкодування за будь-які порушення, які вже відбулися. Так, у справі Domján v. Hungary ((dec.), № 5433/17, § 25, 14 листопада 2017), яка була відповіддю на пілотне рішення Varga and Others (цит. вище), Суд зазначив, що в національному законодавстві містилися дві передумови для застосування компенсаційного засобу правового захисту: по-перше, попереднє використання запобіжного засобу правового захисту, якщо кількість діб, проведених у неналежних умовах утримування, перевищувала тридцять (якщо неналежні умови утримування існували протягом довшого періоду, не було необхідно подавати подальшу скаргу протягом трьох місяців); і по-друге, дотримання шестимісячного строку, який розпочинався з дати, коли неналежні умови утримання переставали існувати або, для осіб, які вже були звільнені на момент набуття сили новим законом, з конкретної дати, встановленої законом. Суд постановив, що жодна з цих передумов не виявлялася необґрунтованою перешкодою у доступності засобу правового захисту. Відповідно, запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту могли доповнювати один одного для того, щоб вважатися ефективними (див. Ananyev and Others, §§ 96‑98 та 214, і Neshkov and Others, § 181, обидва цит. вище; див. також Varga and Others, цит. вище, §§ 48-49, та Ulemek v. Croatia, № 21613/16, § 72, 31 жовтня 2019 [не остаточне]).

Для цілей вичерпання національних засобів правового захисту відповідно до статті 35 Конвенції Суд постановив, що за відсутності запобіжного засобу правового захисту, який передбачає ефективну можливість, якою заявники могли та повинні були скористуватися протягом свого утримування під вартою, використання компенсаційного засобу правового захисту після закінчення незадовільних умов ув’язнення є зазвичай ефективним засобом правового захисту. Однак, якщо ефективний запобіжний засіб правового захисту був встановлений, заявники під вартою, як правило, не можуть бути звільнені від зобов’язання скористуватися ним. Інакше кажучи, до звернення зі скаргами до Суду вони повинні спочатку скористуватися доступним та ефективним запобіжним засобом правового захисту і тоді, якщо це доречно, відповідним компенсаційним засобом. Якщо використання доступного та ефективного в інших випадках засобу правового захисту є марним через невелику тривалість перебування заявника у неналежних умовах утримування, єдиним доступним вибором буде компенсаційний засіб правового захисту, який передбачає можливість отримати відшкодування за попереднє поміщення у такі умови. Цей період може залежати від багатьох чинників, які стосуються характеру дії національної системи засобів правового захисту та характеру стверджуваної неналежності умов утримування заявника. У будь-якому випадку компенсаційний засіб у цьому контексті зазвичай необхідно використати упродовж шести місяців після закінчення стверджуваних неналежних умов утримування. Це, звичайно, мається на увазі без шкоди для можливості того, що національне законодавство передбачає різні схеми використання засобів правового захисту або довший статутний строк для використання компенсаційного засобу, у цьому випадку використання такого засобу визначається відповідними національними положеннями та строками (див. Ulemek, цит. вище, §§ 82-83 та 86‑90).

114.  Орган, на який йде посилання у статті 13, не обов’язково є судовим органом. Суд вже постановляв, що засоби правового захисту по відношенню до умов ув’язнення, пов’язані з адміністративними органами, можуть задовольнити вимоги цього положення. Однак, повноваження та процесуальні гарантії, якими володіє орган, є важливими при визначенні того, чи буде ефективним доступний засіб правового захисту. Наприклад, для того, щоб запобіжний засіб по відношенню до умов ув’язнення, пов’язаний з адміністративним органом, був ефективним, такий орган повинен: (i) бути незалежним від пенітенціарних органів; (ii) забезпечувати ефективну участь затриманого у розгляді його скарги; (iii) забезпечувати оперативний та ретельний розгляд скарги; (iv) мати у своєму розпорядженні широкий спектр правових інструментів для усунення проблем, які привели до цієї скарги; та (v) бути здатним винести обов’язкові та здійсненні рішення у короткий в розумній мірі строк (див. Ananyev and Others, §§ 214-16 і 219, та Neshkov and Others, §§ 182-83, обидва цит. вище).

115.  Що стосується компенсаційних засобів правового захисту, тягар доведення, який накладається на затриманого, не повинен бути надмірним. Хоча від нього може потребуватися створення справи prima facie та надання доступних доказів, таких, як детальний опис оскаржуваних умов, твердження свідків або скарги до адміністрації в’язниці чи контрольних органів та відповіді на них, після цього вже органи влади повинні спростувати ці твердження. Крім того, процесуальні правила, які регулюють розгляд позовів щодо компенсації, повинні відповідати принципу справедливості, закріпленому у статті 6 § 1 Конвенції, у тому числі вимозі розумного строку, і правила, які регулюють кошти, не повинні накладати надмірний тягар на затриманого, якщо його позов є виправданим. Нарешті, не потрібно вимагати, щоб затриманий встановив, що конкретні посадові особи приймали участь у незаконному поводженні, оскільки погані умови ув’язнення не обов’язково є результатом помилок окремих посадових осіб, а часто є продуктом більш широкомасштабних чинників (див. Ananyev and Others, §§ 228-29, та Neshkov and Others, § 184, обидва цит. вище).

116.  Ефективним засобом правового захисту, який потребує стаття 13, є такий засіб, при якому орган або суд, який розглядає справу, повинен розглянути суть скарги відповідно до Конвенції. У справах, аналогічних даній справі, для того, щоб національний засіб правового захисту по відношенню до умов утримування був ефективним, цей орган або суд повинен розглянути дії або бездіяльність, які, нібито, дорівнювали порушенню статті 3 Конвенції, у відповідності з принципами та стандартами, викладеними цим Судом у своєму прецедентному праві стосовно цього положення. Саме лише посилання на це положення у національних рішеннях не є достатнім; розгляд справи повинен відповідати стандартам, які витікають з прецедентного права Суду (див. Neshkov and Others, цит. вище, §§ 185-87).

117.  Якщо орган або суд визнає, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами, в яких ув’язнений перебував або перебуває, він повинен забезпечити відповідне відшкодування. У контексті запобіжних засобів правового захисту відшкодування, в залежності від характеру проблеми, може складатися з заходів, які впливають лише на відповідного ув’язненого, або – наприклад, якщо справа стосується переповненості – з ширших заходів, здатних усунути ситуації масивних та спільних порушень прав ув’язнених у результаті неналежних умов у конкретній пенітенціарній установі. У контексті засобів компенсації грошова компенсація повинна бути доступною для будь-якого сучасного або колишнього ув’язненого, який знаходився у нелюдських чи таких, що принижували гідність, умовах, і подав заяву у цьому відношенні. Висновок про те, що умови порушували вимоги статті 3, приводить до сильної презумпції того, що вони завдали ув’язненому моральної шкоди. Національна практика та правила, які регулюють дію засобу правового захисту, повинні відображати це припущення, а не ставити присудження компенсації у залежність від можливості ув’язненого довести існування моральної шкоди у вигляді емоційного стресу. Нарешті, ув’язнені повинні мати можливість скористуватися засобами правового захисту без страху того, що вони призведуть до покарання або негативних наслідків (там же, §§ 188-91).

(b)  Застосування цих принципів у даній справі

(i)  Запобіжні засоби

118.  Суд зазначає, що Уряд посилався на статтю 8 Кодексу 2003 року, яка стосується права ув’язнених звертатися зі скаргами до різних органів, у тому числі прокурора. Однак, він також зазначає, що цей Кодекс стосується засуджених ув’язнених, а не осіб, які перебувають у попередньому ув’язненні, як заявник у даній справі. Однак, стаття 9 Закону про попереднє ув’язнення передбачає затриманим аналогічне право (див. пункт 54 вище).

119.  Суд вже розглянув ефективність подання скарги до прокурора у низці справ. Так, ще у 2006 році він постановив, що скарга, подана до прокурора, відповідно до Закону про попереднє ув’язнення або Закону про прокуратуру, не була ефективним та доступним засобом правового захисту, оскільки статус прокуратури в національному праві та її конкретна «обвинувальна» роль у розслідуванні кримінальних справ не забезпечували належні гарантії незалежного та неупередженого розгляду скарги. Крім того, така скарга не могла привести до запобіжних або компенсаційних засобів відшкодування. Суд вже постановив, що проблеми, які стосувалися умов ув’язнення, відносилися не до конкретної ситуації, а мали структурний характер (див. Koval v. Ukraine, № 65550/01, § 95, 19 жовтня 2006). З тих пір він відхилив аналогічні посилання Уряду в низці інших справ (див., наприклад, Yakovenko v. Ukraine, № 15825/06, § 75, 25 жовтня 2007; Koktysh v. Ukraine, № 43707/07, § 86, 10 грудня 2009; Znaykin v. Ukraine, № 37538/05, § 42, 7 жовтня 2010; Iglin v. Ukraine, № 39908/05, § 43, 12 січня 2012; Belyaev and Digtyar, цит. вище, § 31; Samoylovich v. Ukraine, № 28969/04, § 55, 16 травня 2013; Gorbatenko v. Ukraine, № 25209/06, § 125, 28 листопада 2013; Zinchenko v. Ukraine, № 63763/11, § 53, 13 березня 2014; Rodzevillo, цит. вище, § 41; та Zakshevskiy v. Ukraine, № 7193/04, § 59, 17 березня 2016).

120.  Суд також зазначає, що у правовій системі України громадський прокурор несе відповідальність за забезпечення дотримання закону протягом застосування заходів, які стосуються обмеження свободи. При здійсненні такої задачі прокурор має право вимагати, щоб відповідні посадові особи усунули будь-які порушення, а також причини та умови, які їм сприяли (див. пункти 58-59 вище). Хоча прокурор, безсумнівно, має повноваження відігравати значну роль у забезпеченні належних умов ув’язнення, скарга до прокурора не відповідає вимогам ефективного засобу правового захисту ще й через процесуальні недоліки. Така скарга не базується на особистому праві ув’язненого на отримання відшкодування, і немає вимоги, щоб така скарга розглядалася за участі ув’язненої особи або вимоги того, щоб прокурор забезпечував таку участь (у тому числі можливість прокоментувати доводи начальника слідчого ізолятора, які запросив прокурор, задати питання та надати додаткові доводи). Питання буде вирішуватися лише між прокурором та відповідною установою, і ув’язнений матиме право лише отримати інформацію про те, яким чином прокурор розглянув його скаргу (див., аналогічно, AnanyevandOthers, §§ 104 та 216, і NeshkovandOthers, § 212, обидва цит. вище).

121.  Крім того, навіть якщо ув’язнений отримує від прокурора наказ, який вимагатиме, щоб адміністрація місця утримування під вартою компенсувала порушення прав ув’язненого на належні умови утримування, його особисте становище у вже переповненій установі зможе поліпшитися лише за рахунок інших ув’язнених та їм на шкоду. Беручи до уваги структурний характер проблеми, яку Суд виявив у низці інших справ проти України та підтвердив у даній справі (див. пункти 135-143 нижче), адміністрація не матиме можливість задовольнити велику кількість аналогічних запитів (див., з необхідними змінами, Ananyev and Others, § 111, та Varga and Others, § 63, обидва цит. вище).

122.  У даній справі Уряд не надав ніякої нової інформації щодо того, як звернення до прокурора зі скаргою про неналежні умови ув’язнення могло б запобігти стверджуваному порушенню або його продовженню, або надати заявникові належне відшкодування. Тому Суд робить висновок, як і у попередніх справах проти України, що така скарга не відповідає вимозі ефективного засобу правового захисту.

123.  Суд також зауважує, що єдиним національним засобом правового захисту, який запропонував Уряд у даній справі, була скарга до прокурора. Як визнається вище, вона не може вважатися ефективним засобом правового захисту. У низці інших аналогічних справ Уряд пропонував інші нібито ефективні засоби правового захисту по відношенню до скарг, пов’язаних з умовами ув’язнення. Розглянувши їх, Суд визнав, що вони також були неефективними, зокрема, скарга до адміністрації СІЗО (див., наприклад, Zinchenko, цит. вище, § 53) або до будь-якого іншого органу державної влади (див., наприклад, Koval, цит. вище, § 96), а також цивільний або адміністративний позов до судів (див., наприклад, Malenko v. Ukraine, № 18660/03, § 37, 19 лютого 2009; Iglin, цит. вище, § 43; Samoylovich v. Ukraine, № 28969/04, § 55, 16 травня 2013; та Kobernik v. Ukraine, № 45947/06, § 38, 25 липня 2013). Суд прийняв до уваги те, що оскаржувані проблеми мали структурний характер та не стосувалися лише особистого становища  заявників. Він вважає, що за цих же підстав вищенаведені засоби правового захисту не будуть ефективними і в даній справі.

(ii)  Компенсаційні засоби

124.  Суд зазначає, що Уряд не стверджував, що будь-які такі засоби правового захисту були доступними для заявника у даній справі.

(iii)  Висновок

125.  Тому Суд зазначає, що мало місце порушення статті 13 Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, у зв’язку з відсутністю у заявника ефективного засобу правового захисту для оскарження умов його утримування у Дніпровському СІЗО.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ

126.  Стаття 46 Конвенції передбачає у відповідній частині:

“1.  Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2.  Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.”

A. Доводи сторін

1.  Заявник

127.  Заявник стверджував, що не міг надати коментарі стосовно придатності даної справи для застосування процедури пілотного рішення, і залишив це питання на розсуд Суду. У той же час він стверджував, що більшість позитивних змін, згаданих Урядом нижче, відбулася лише нещодавно, і деякі з них відбулися вже після того, як він подав свою заяву. Заявник знаходився у неналежних умовах у Дніпровському СІЗО з липня 2012 року. Відповідно, незалежно від згаданих Урядом реформ, його права відповідно до статей 3 та 13 Конвенції були порушені.

2.  Уряд

128.  Уряд стверджував, що тюремна реформа в Україні розпочалася у 2016 році. До неї мали місце поправки до кодексу 2003 року (див. пункти 64-65 вище), які поширили права ув’язнених та внесли зміни до умов ув’язнення відповідно до європейських стандартів. У вересні 2016 року Верховна Рада прийняла декілька законів, спрямованих на поліпшення доступу до правосуддя для утримуваних та засуджених осіб; виконання покарань та здійснення засудженими особами їхніх прав; гуманізацію порядку та умов виконання покарань та застосування нових стимулів та покарань до засуджених осіб. Ці закони зробили процес винесення вироку більш гуманним та забезпечили механізми, які дозволяли засудженим особам здійснювати свої права. У 2017 році була прийнята Концепція (див. пункти 68-71 вище). Що стосується засобів правового захисту щодо неналежних умов ув’язнення, Уряд посилався на законопроект 2016 року (див. пункт 72 вище). Він також стверджував, що Міністерство юстиції підготувало низку інших проектів законодавства.

129.  Крім того, до Положень 2013 року (див. пункти 66-67 вище) були внесені поправки для того, щоб дозволити особам, утримуваним під вартою, звертатися онлайн зі скаргами про погані умови ув’язнення до НПМ, адміністрації в’язниць та прокурорів. Ця служба запропонувала широкий спектр інструментів для подання електронних скарг та відправлення їх на  одну або декілька адрес, отримання та перегляду відповідей, і доступу до історії кореспонденції. У вісімдесяти шести пенітенціарних установах були встановлені вісімдесят шість наборів обладнання та 104 термінали для відправлення таких скарг.

130.  У травні 2016 року Державна пенітенціарна служба була ліквідована, її задачі були видані Міністерству юстиції; таким чином, відповідальність за пенітенціарні установи була передана Міністерству юстиції. У 2016 році були проведені ремонтні роботи у 889 об’єктах, які належали пенітенціарним установам (будівлях, інженерних спорудах та сітях) на суму у 20.6 мільйонів українських гривень (UAH). Відповідно до бюджетних запитів, зроблених Міністерством юстиції, у 2016 році необхідність у капітальному та поточному ремонті 952 об’єктів дорівнювала 53.6 мільйонам гривень, а у 2017 році необхідність у ремонтуванні 856 об’єктів дорівнювала 59.68 мільйонам гривень. У вересні 2017 року Міністерство юстиції ухвалило перелік одинадцяти виправних центрів або в’язниць, де повинні були пройти консерваційні роботи. З метою раціонального розподілу засуджених та утримуваних осіб та запобігання переповненості, були створені відділення слідчої ізоляції в установах мінімального та середнього рівня безпеки та спеціалізованих лікарнях. Тривала подальша праця стосовно законодавчої та інституційної реорганізації Державної пенітенціарної служби, цей процес потребував значної фінансової підтримки та співпраці багатьох органів.

131.  Уряд також стверджував, що у 2016 році був створений підрозділ Міністерства юстиції для інспекції дотримання прав людини в пенітенціарних установах. У 2017 році він перевірив  двадцять пенітенціарних установ і надіслав міжобласному бюро Міністерства юстиції рекомендації щодо усунення виявлених порушень та вжиття заходів.

132.  Уряд також стверджував, що тюремна реформа в Україні проводилася за підтримки міжнародних організацій та деяких держав. Так, у рамках співпраці з Радою Європи у 2011 – 2014 році було досягнуте наступне: (a) втілення проекту «підтримка тюремної реформи в Україні», спрямованого на підтримку та розвиток діяльності, пов’язаної до введення системи випробовувань, вдосконалення керування пенітенціарними установами та органами і слідчими ізоляторами в Україні; а також (b) участь у проекті «боротьба з жорстоким поводженням та безкарністю», який фокусувався на вдосконаленні ефективності децентралізованих запобіжних механізмів у пенітенціарних установах шляхом посилення функціональної здатності установ громадського суспільства. В результаті цього проекту були зроблені двадцять три рекомендації щодо оцінки механізмів, які дозволяють засудженим особам висувати скарги на жорстоке поводження. Зацікавлені сторони проекту визнали, що ані існуючи механізми подання скарг для стверджуваних постраждалих від жорстокого поводження, ані відповіді на них органів влади, не відповідали принципам незалежності та неупередженості, оперативності, достатньої участі постраждалого та прозорості цивільного контролю. У 2015 році був запущений проект «подальша підтримка тюремної реформи в Україні». Він фокусувався на вдосконаленні реабілітаційного підходу до виконання кримінальних покарань та вдосконаленні процедур та практики інспекції тюрем та розгляду скарг, висунутих утримуваними та засудженими особами. Одним з результатів співпраці з Радою Європи стало також підготування буклету про керування в’язницями, кодексу поводження для тюремного персоналу та посібника щодо юридичної системи та прав людини, і розвинення стандартів оцінки роботи пенітенціарних установ. Нарешті, досвід інших країн у втіленні системи випробовування в Україні був взятий до уваги.

133.  Уряд також стверджував, що протягом своєї 1302-ї зустрічі (див. пункт 39 вище) Комітет міністрів відмітив із задоволенням законодавчі та адміністративні заходи, вжиті для реформи тюремної системи. Беручи до уваги обставини даної справи та проведені реформи, Уряд зробив висновок, що в даній справі було недоречно застосовувати процедуру пілотного рішення.

B. Оцінка Суду

1.  Загальні принципи

134.  Відповідні принципи стосовно застосування статті 46 Конвенції у провадженнях з процедурою пілотного рішення були узагальнені у рішенні Ananyev and Others (цит. вище, §§ 180-83; див. також Neshkov and Others, § 267, та Varga and Others, §§ 94-97, обидва цит. вище) наступним чином:

(i)  Стаття 46 § 1, у світлі статті 1 Конвенції, накладає на державу-відповідача зобов’язання втілювати під контролем Комітету Міністрів доречні загальні та/або індивідуальні заходи для захисту прав заявника, які Суд визнає порушеними. Такі заходи повинні також бути вжиті по відношенню до інших осіб у становищі заявника, зокрема, шляхом усунення проблем, які призвели до висновків Суду. Комітет міністрів неодноразово підкреслював це зобов’язання при контролі за виконанням рішень Суду;

(ii)  Для полегшення ефективного втілення своїх рішень у цьому контексті Суд може скористатися процедурою пілотного рішення, яка дозволяє йому ідентифікувати структурну проблему, яка лежить в основі порушення, та вказати заходи, які держава-відповідач повинна вжити для вирішення цієї проблеми. Однак, цей підхід застосовується з повагою до функції органів Конвенції: відповідно до статті 46 § 2 Конвенції Комітет міністрів повинен оцінити втілення відповідних заходів;

(iii)  Інша важлива роль процедури пілотного рішення полягає в тому, щоб спонукати державу-відповідача до вирішення великої кількості індивідуальних справ, які походять з однієї й тієї ж структурної проблеми на національному рівні, таким чином втілюючи принцип субсидіарності, який лежить в основі системи Конвенції. Задача Суду, як визначено у статті 19 Конвенції, не обов’язково виконується найкращим чином шляхом повторення одних і тих же висновків у низці справ. Мета процедури полягає в полегшенні найбільш оперативного та ефективного усунення недоліку, який впливає на захист відповідних прав Конвенції у національному правовому порядку. Хоча дії держави-відповідача повинні переважно бути спрямованими на усунення такого недоліку та введення, якщо це доречно, ефективних засобів правового захисту по відношенню до виявлених порушень, до них також можуть входити ad hoc рішення, такі, як мирні врегулювання з заявниками або односторонні пропозиції щодо виправлення у відповідності до вимог Конвенції. Суд може відкласти розгляд усіх аналогічних справ, даючи державі-відповідачу можливість вирішити їх такими шляхами;

(iv)  Якщо держава-відповідач не вживає такі заходи після пілотного рішення, Суд не матиме вибору окрім продовження розгляду будь-яких аналогічних заяв, які очікують розгляду у ньому і які Суд міг вирішити відкласти, і доведення їх до стадії рішення, з метою забезпечення ефективного дотримання Конвенції.

2.  Існування структурної проблеми, яка виправдовує застосування процедури пілотного рішення у даній справі

135.  Суд зазначає, що дана справа стосується повторюваної проблеми, яка лежить в основі частих порушень Україною статті 3 Конвенції. Зокрема, з моменту прийняття свого першого рішення стосовно умов ув’язнення в Україні (Nevmerzhitsky v. Ukraine, № 54825/00, ECHR 2005‑II), Суд виніс п’ятдесят п’ять рішень (у деяких зі справ було декілька заявників), у яких визнав порушення статті 3 у зв’язку з поганими умовами утримування у слідчих ізоляторах (для переліку рішень див. Додаток).

136.  У низці цих рішень Суд також зробив висновок, що мало місце порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних національних засобів правового захисту для скарг заявників за статтею 3. Крім того, у більшості з цих рішень Суд постановив, що проблема умов ув’язнення в Україні мала структурний характер (див., наприклад, Koval, цит. вище, § 96; Koktysh, цит. вище, § 86; Visloguzov v. Ukraine, № 32362/02, §§ 42-43, 20 травня 2010; Logvinenko v. Ukraine, № 13448/07, §§ 57-58, 14 жовтня 2010; Petukhov v. Ukraine, № 43374/02, § 78, 21 жовтня 2010; Izzetov v. Ukraine, № 23136/04, § 38, 15 вересня 2011; Ustyantsev v. Ukraine, № 3299/05, § 58, 12 січня 2012; Iglin, цит. вище, § 43; Belyaev and Digtyar, цит. вище, §§ 30-31; Barilo v. Ukraine, № 9607/06, § 56, 16 травня 2013;Gorbatenko, цит. вище, § 125; Zinchenko, цит. вище, § 53; Rodzevillo, цит. вище, § 41; Sosnovskiy v. Ukraine, № 9450/06, § 65, 8 грудня 2016; та Komarov v. Ukraine, № 4772/06, § 94, 19 січня 2017).

137.  Більшість зі справ проти України, в яких Суд визнавав порушення статті 3 Конвенції, стосувалися проблем переповнення та різних інших повторюваних проблем, пов’язаних з матеріальними умовами ув’язнення: неналежними санітарно-гігієнічними умовами, неналежним освітленням та вентиляцією, присутністю комах та плісняви у камерах, обмеженим доступом до душу, обмеженими щоденними прогулянками, відсутністю усамітненості при використанні туалету, поганою якістю їжі тощо. Порушення були виявлені у багатій кількості установ у різних областях України. Таким чином дійсно видається, що порушення не були результатом ізольованого випадку або конкретних подій у кожній окремій справі. Вони походили з широко поширеної структурної проблеми, яка була результатом поганого функціонування пенітенціарної системи України та недостатніх гарантій проти поводження, забороненого статтею 3.

138.  Незважаючи на ці висновки, висловлювані Судом стосовно України майже щорічно з 2005 року, структурна проблема видається усе ще невирішеною на національному рівні. Дійсно, відповідно до бази даних управління справами Суду, біля 120 prima facie виграшних заяв проти України, пов’язаних зі скаргами на умови ув’язнення, на даний момент очікують розгляду у Суді. Ця цифра, взята сама по собі, вказує на існування повторюваної структурної проблеми (див. Ananyev and Others, § 184, та Varga and Others, § 98, обидва цит. вище). Крім того, ідентифікація системної проблеми, яка виправдовує застосування процедури пілотного рішення, не обов’язково пов’язана лише з цією кількістю заяв, які очікують розгляду; потенційний приплив аналогічних заяв у майбутньому також є важливим чинником (див. Neshkov and Others, цит. вище, § 270). У цьому зв’язку Суд зауважує, що з 1 квітня 2019 року кількість осіб, утримуваних у слідчих ізоляторах в Україні, знаходилася на рівні 20,346 осіб (див. пункт 76 вище). Як зазначається у низці міжнародних та національних доповідей (див. пункти 28-33, 44, 46 та 48-50 вище), багато з цих осіб перебували у переповнених та/або іншим чином неналежних умовах. Крім того, вони не мають ефективних засобів правового захисту, які б дозволили їм досягти поліпшення ситуації (див. пункти 118-125 вище).

139.  Комітет міністрів також визнав структурний характер проблеми умов ув’язнення в Україні. Він контролював виконання рішень Суду стосовно умов ув’язнення з 2005 року. У грудні 2018 року він прийняв тимчасову резолюцію, в якій знову підкреслив структурний характер цієї проблеми. Він зауважив, що у попередніх рішеннях вже неодноразово закликав органи влади України вжити рішучі заходи для встановлення запобіжних та компенсаційних засобів з метою вирішення цієї проблеми. Хоча деякі кроки були зроблені, ніякий конкретний прогрес не був досягнутий, що також наклало на систему Конвенції непотрібний тягар. Тому Комітет міністрів підкреслив термінову потребу органів влади продовжити працювати над прийняттям усеосяжної довгострокової стратегії, здатної привести до вирішення цих структурних проблем, з чіткими та обов’язковими строками для вжиття відповідних заходів та надання необхідних ресурсів (див. пункт 41 вище).

140.  КЗК також неодноразово визнавав постійний характер проблем умов ув’язнення в Україні. У своїй нещодавній доповіді стосовно України він привітав поточну реформу тюремної системи та заходи, вжиті для зменшення переповненості, але підкреслив, що реформа не вплинула на становище осіб, які перебували у попередньому ув’язненні, та закликав органи влади надалі зменшити їх кількість. Він зазначив, що стара норма у 2.5 квадратні метри житлового простору на одного ув’язненого у СІЗО усе ще була в силі, і складні правила розділення різних категорій затриманих продовжували приводити до локалізованої переповненості. Тому Комітет закликав органи влади України здійснити рішучі кроки для виправлення законодавства та режиму для таких осіб. Він також відмітив погані матеріальні умови утримування у відвіданих СІЗО, у деяких з них умови навіть погіршилися з моменту попередніх візитів (див. пункт 31 вище).

141.  Недостатній прогрес в усуненні проблеми поганих умов ув’язнення також помітив НПМ, який дійшов висновку про те, що незважаючи на поточну тюремну реформу, у більшості СІЗО в Україні продовжували відбуватися систематичні порушення прав людини (див. пункт 48 вище). Аналогічні висновки також зробив Омбудсмен, який виконував функції НПМ з 2012 року (див. пункт 45 вище) і який помітив неналежні умови майже в усіх СІЗО України. Омбудсмен рекомендувала органам влади привести національні стандарти особистого простору та умов ув’язнення у відповідність до європейських стандартів (див. пункт 50 вище).

142.  Суд зазначає, що хоча Уряд стверджував, що дана справа не була придатна для застосування процедури пілотного рішення, зокрема, беручи до уваги поточну тюремну реформу, він не заперечував існування структурної проблеми, яка стосувалася умов ув’язнення в Україні. В дійсності ця проблема була безпосередньо визнана у Концепції 2017 року, в якій говорилося, що більшість з пенітенціарних установ в Україні була у незадовільному, або навіть у критичному стані, цей факт потребував комплексних рішень та належного фінансування (див. пункт 69 вище). Тому Суд вважає, що незважаючи на те, що в Україні були зроблені позитивні кроки в рамках поточної тюремної реформи, актуальність проблеми умов утримування в останні роки не зменшилася. Порушення, визнані у даній справі, були виявлені через чотирнадцять років після першого рішення Суду стосовно умов утримування в Україні, незважаючи на зобов’язання Уряду відповідно до статті 46 здійснити необхідні загальні та індивідуальні заходи.

143.  Беручи до уваги поточні міркування та наявну проблему, яка існувала протягом багатьох років, значну кількість осіб, на яку вона вплинула або здатна вплинути, та термінову необхідність забезпечити їм необхідне та доречне відшкодування на національному рівні, Суд вважає доречним застосувати процедуру пілотного рішення в даній справі (див., аналогічно, Torreggiani and Others v. Italy, №№ 43517/09 та 6 інших, § 90, 8 січня 2013; Ananyev and Others, цит. вище, § 190; Neshkov and Others, цит. вище, § 271; Varga and Others, цит. вище, § 100; та Rezmiveș and Others v. Romania, № 61467/12 та 3 інших, §§ 110-11, 25 квітня 2017).

3.  Загальні заходи для вирішення структурної проблеми

144.  Оскільки рішення Суду є по суті деклараційними, держава-відповідач має право на свій розсуд, під контролем Комітету міністрів, обрати засоби, за допомогою яких вона виконає своє зобов’язання відповідно до статті 46 Конвенції, якщо вони сумісні з висновками, зробленими у рішенні Суду. Однак, з метою допомоги державі-відповідачу виконати своє зобов’язання, Суд у виняткових випадках може вказати тип заходів, які можуть бути вжиті для усунення проблеми, яку він ідентифікував (див. Varga and Others, цит. вище, §§ 101-02). У низці справ Суд вже вказав загальні заходи для полегшення найбільш оперативних та ефективних рішень для повторюваних недоліків в умовах ув’язнення (див. Orchowski v. Poland, № 17885/04, § 154, 22 жовтня 2009; Torreggiani and Others, §§ 91-99; див. також Ananyev and Others, §§ 197-203 та 214-231; Neshkov and Others, §§ 276-78; Varga and Others, §§ 104-05; та Rezmiveș and Others, §§ 115‑120, усі цит. вище).

(a)  Заходи для зменшення переповненості та покращення умов утримування

145.  Суд хотів би підкреслити, що поліпшення умов утримування в Україні виходить за межі його судової функції. Однак, хоча він не зобов’язаний давати вказівки щодо комплексної тюремної реформи або рекомендації щодо того, як Україна повинна організовувати свою пенітенціарну систему, для чого краще підходить Комітет міністрів, Суду не забороняється підкреслювати конкретні питання, які можуть гарантувати розгляд українською владою. Такі питання, підкреслені Судом, можуть допомогти визначити контури проблеми, наведені у пілотному рішенні, та знайти для цієї проблеми вирішення (див. Ananyev and Others, §§ 194-95; Neshkov and Others, § 274; та Varga and Others, § 105 з подальшими посиланнями, усі цит. вище).

146.  Тому для цілей даного пілотного рішення Суд вважає важливим підкреслити проблему переповненості, яку Україна неминуче повинна буде розглянути при втіленні цього рішення. Він повторює, що коли держава не може гарантувати кожному ув’язненому умови, які відповідають статті 3 Конвенції, найбільш доречним рішенням проблеми переповненості буде зменшення кількості утримуваних осіб шляхом частішого використання заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, і шляхом мінімізації використання попереднього ув’язнення (див. Ananyev and Others, § 197; Varga and Others, § 104; та Rezmiveș and Others, § 115, усі цит. вище; див. також відповідні рекомендації КЗК та Комітету Міністрів у пунктах 27, 33, 34 та 38 вище).

147.  У цьому зв’язку Суд зазначає, що проблема переповненості протягом попереднього ув’язнення тісно пов’язана з іншою проблемою, яка часто виявляється у рішеннях проти України стосовно скарг відповідно до статті 5, а саме, надмірною тривалістю попереднього ув’язнення. Зокрема, він неодноразово визнавав порушення статті 5 § 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного виправдання як для коротких, так і для довгих періодів попереднього ув’язнення в Україні (див., наприклад, Kharchenko v. Ukraine, no. 40107/02, § 99, 10 лютого 2011; Komarova v. Ukraine, № 13371/06, §§ 77-81, 16 травня 2013; Osakovskiy v. Ukraine, № 13406/06, §§ 82-85, 17 липня 2014; Yaroshovets and Others v. Ukraine, №№ 74820/10 та 4 інших, §§ 123-28, 3 грудня 2015; Ignatov v. Ukraine, № 40583/15, §§ 40-42, 15 грудня 2016; Zherdev v. Ukraine, № 34015/07, §§ 121-24, 27 квітня 2017; Makarenko v. Ukraine, № 622/11, §§ 91-94, 30 січня 2018; та Krivolapov v. Ukraine, № 5406/07, §§ 106-08, 2 жовтня 2018).

148.  На сьогодні Суд визнав порушення статті 5 § 3 Конвенції у більш ніж дев’яноста справах проти України. Так, у справі Kharchenko (цит. вище, §§ 98-101), яка стосувалася, зокрема, сумісності старого КПК (прийнятого у 1960 році) зі статтею 5 Конвенції, він запросив державу-відповідача вжити термінові заходи для приведення національного законодавства та адміністративної практики у відповідність з висновками Суду стосовно статті 5. У справі Ignatov (цит. вище, §§ 52-53) він також постановив, що незважаючи на прийняття у 2012 році нового КПК, порушення статті 5 постійно відбувалися у прецедентному праві стосовно України, та вважав, що найбільш доречним шляхом їх усунення буде створення реформи законодавства та/або практики для забезпечення того, щоб національні кримінальні провадження відповідали статті 5.

149.  Суд також зауважує, що складена генеральною прокуратурою статистика (див. пункт 77 вище) демонструє зменшення у 2018 році кількості запитів прокурорів щодо наказів про утримування під вартою, в порівнянні з 2012 роком. Однак, ці числа усе ще вище, ніж у 2013, 2014 та 2016 роках, що свідчить про те, що зменшення кількості таких звернень не є стабільним та постійним. Суд також зауважує, що кількість запитів, відхилених судами, подвоїлася у 2018 році у порівнянні з 2012 роком. Він вітає зроблені українськими судами кроки для суворішого контролю за запитами щодо тримання під вартою, який приводить до зменшення кількості осіб, стосовно яких ці запити задовольняються. Однак, він зазначає, що незважаючи на зроблені судами кроки, кількість осіб, утримуваних у СІЗО в Україні, збільшилася у 2019 році у порівнянні з 2015-17 роками (див. пункти 74-76 вище), що можна пояснити збільшенням використання наказів про продовження утримування або іншими підставами (див. пункт 33 вище). Якою б ні була підстава для збільшення переповненості СІЗО, Суд хотів би повторити, що прокурорів та інших працівників правоохоронних органів України слід заохочувати до подальшого зменшення кількості запитів щодо початкового утримування під вартою та його продовження, окрім найбільш серйозних справ. Прокурорів та суддів слід також заохочувати до використання альтернатив триманню під вартою в найбільшій можливій мірі.

150.  Зменшення переповненості СІЗО також випливатиме зі зміни у поточному мінімальному національному стандарті 2.5 квадратні метри особистого простору на одного ув’язненого, який передбачається у статті 11 Закону про попереднє ув’язнення 1993 року (див. пункт 55 вище); цю змін КЗК неодноразово рекомендував увести (див. пункти 28, 30, 31 та 33 вище) і вона була необхідна у зв’язку зі стандартами, встановленими Судом у справі Muršić (цит. вище, §§ 138-40).

151.  Інша проблема стосується вдосконалення матеріальних умов в українських СІЗО. Хоча Суд вітає заходи, на які посилалася держава-відповідач (див. пункт 130 вище), він зазначає, що незважаючи на ці заходи, матеріальні умови у СІЗО залишаються поганими, або навіть погіршилися, як підтверджують міжнародні та національні доповіді (див. пункти 28-33, 44, 46 та 48-50 вище). З огляду на обсяг цієї проблеми, Суд вважає, що постійні та довгострокові зусилля та вжиття подальших заходів, спрямованих на значне оновлення існуючих місць утримування під вартою, або на заміну застарілих або законсервованих установ новими, повинні продовжуватися без затримок, і для цієї цілі повинні бути виділені належні фінанси. Хоча реалізація цих заходів може потребувати значних фінансових ресурсів, відсутність ресурсів не може у принципі виправдати умови утримування, які дорівнюють порушенню статті 3 Конвенції. Держава-відповідач повинна організувати свою пенітенціарну систему таким чином, щоб забезпечити дотримання цього положення, незалежно від будь-яких труднощів (див. Neshkov and Others, §§ 277‑78, та Varga and Others, § 103 з подальшими посиланнями, обидва цит. вище).

152.  Суд залишає на розсуд влади України, під контролем Комітету міністрів, здійснення практичних кроків, які влада вважає доречними для зменшення переповненості та поліпшення умов ув’язнення, до яких можуть також входити заходи, означені вище.

(b)  Ефективні засоби правового захисту

153.  Як і в інших пілотних рішеннях (див. Ananyev and Others, § 212, та Neshkov and Others, § 279, обидва цит. вище), Суд у даній справі утримався від надання конкретних вказівок щодо загальних заходів, які повинні вжити органи влади України для приведення умов утримування у слідчих ізоляторах у відповідність до статті 3 Конвенції при виконанні даного рішення. Пропонуючи можливі шляхи вирішення деяких проблем, Суд вважає, що надання конкретних інструкцій щодо цих виходитиме за межі його судових функцій. Однак, позиція по відношенню до загальних заходів, необхідних для компенсації за систематичну проблему, яка лежить в основі виявленого у цій справі порушення статті 13 Конвенції, зовсім інша. Висновки Суду відповідно до цього положення потребують конкретних змін в законодавстві України, які дозволять будь-якій особі у становищі заявника скаржитися на порушення статті 3 в результаті поганих умов утримування та отримувати належне відшкодування за будь-яке подібне порушення на національному рівні. Суд вже виявив недоліки в українському законодавстві та встановив принципи Конвенції, якими повинні керуватися органи влади при створенні національних засобів правового захисту, існування яких потребує стаття 13 у цьому контексті (див. пункти 112-125 вище). Звичайно, держава-відповідач вільна, під контролем Комітету міністрів, обирати засоби виконання своїх зобов’язань відповідно до статті 46 § 1 Конвенції (див. Ananyev and Others, § 213, та Neshkov and Others, § 280, обидва цит. вище). Вона може створити нові засоби правового захисту, такі, як ті, що передбачалися у законопроекті (див. пункт 72 вище), який у подальшому був відкликаний з Верховної Ради, або виправити існуючі засоби з метою приведення їх у відповідність з вимогами статті 13 Конвенції (див. Ananyev and Others, § 232; Torreggiani and Others, § 98; та Neshkov and Others, § 280, усі цит. вище). Для того, щоб допомогти державі-відповідачу знайти доречні рішення, Суд встановить нижче можливі запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту.

(i)  Запобіжні засоби

154.  Запобіжний засіб правового захисту повинен повністю відповідати вимогам, встановленим у пункті 114 вище, і, найважливіше, бути здатним надати оперативне відшкодування. Найкращим шляхом його встановлення буде створення спеціального органу для контролю за місцями утримування під вартою. Розгляд скарг затриманих спеціальним органом зазвичай приводить до швидшого результату, ніж їх розгляд у звичайних судових провадженнях. Для того, щоб цей орган був ефективним засобом правового захисту, він повинен мати право контролювати порушення прав затриманих, бути незалежним від пенітенціарних органів, мати повноваження та зобов’язання розслідувати скарги за участі особи, яка подала скаргу, і бути здатним приймати обов’язкові рішення, які підлягають виконанню, з означенням належного відшкодування (див. Ananyev and Others, §§ 215‑16; та Neshkov and Others, §§ 281-82, обидва цит. вище).

155.  Держава-відповідач може також встановити таку процедуру в існуючих органах, наприклад, у прокуратурі. Як зазначається вище, на даний момент скарга до прокурора не є ефективним засобом правового захисту в Україні за декількох підстав (див. пункти 119-121 вище). Тому, якщо держава-відповідач вирішить виконати це рішення шляхом внесення змін до процедури звертання зі скаргою до прокурора, ця процедура повинна буде дотримуватися принципів, наведених у пунктах 114 та 154 вище.

156.  Суд хотів би підкреслити, що саме українські органи влади повинні вирішити, який вид органу передбачити (для прикладів запобіжних засобів правового захисту, які були реалізовані в аналогічних справах, див. Stella and Others v. Italy (dec.), № 49169/09, §§ 46-55, 16 вересня 2014; Domján v. Hungary (dec.), № 5433/17, §§ 21-23, 14 листопада 2017; та Ulemek, цит. вище, §§ 73, 93 та 103). Він також зазначає, що законопроект, на який посилався Уряд (див. пункт 72 вище), передбачав створення суддів, які ведуть працю після засудження, які нестимуть відповідальність за розгляд заяв щодо запобіжних та компенсаційних засобів правового захисту та прийняття маючих законну силу рішень у цьому відношенні. Хоча видається, що інститут таких суддів, його повноваження та функції, передбачені у законопроекті, на перший погляд відповідали вимогам «запобіжного засобу», Суд зауважує, із жалем, що 29 серпня 2019 року законопроект був відкликаний з Верховної Ради (див. пункт 73 вище), і Уряд не повідомив Суду про поточний розгляд будь-яких альтернатив.

(ii)  Компенсаційні засоби правового захисту

157.  Якщо порушення статті 3 Конвенції вже відбулося, держава повинна визнати його та забезпечити компенсацію. Сам по собі компенсаційний засіб не буде достатнім, оскільки засіб правового захисту, який запобігає або зупиняє порушення статті 3, не може виправити нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, коли воно вже відбулося. Тому повинен також існувати засіб правового захисту, який може відшкодувати ті порушення, які відбулися. Такий засіб є особливо важливим з огляду на принцип субсидіарності, щоб потерпілі особи не були змушені звертатися до Суду зі скаргами, які потребують визнання базових фактів та надання матеріальної компенсації, що повинно бути повноваженнями національних судів (див. Ananyev and Others, § 221, з подальшими посиланнями, та Neshkov and Others, § 285, обидва цит. вище). Таким чином, запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту можуть доповнювати один одного для того, щоб вважатися ефективними (див. також пункт 113 вище). Слід також узяти до уваги взаємозв’язок між ними, на який посилається другий підпункт пункту 113 вище.

158.  Один із виглядів компенсації може полягати у скороченні вироку для відповідної особи пропорційно до кожної доби, проведеної нею у неналежних умовах утримування. Такий засіб може стосуватися лише осіб, які усе ще перебувають під вартою (див. Neshkov and Others, цит. вище, § 287). Однак, скорочення їх вироку може становити для таких осіб належне та достатнє відшкодування, лише якщо воно призведе до визнання порушення статті 3 Конвенції та надасть вимірне відшкодування цього порушення (див.  Stella and Others, цит. вище, §§ 58-60, та Porchet v. Switzerland (dec.), № 36391/16, § 20, 8 жовтня 2019).

159.  Іншою формою відшкодування є надання грошової компенсації, і це є єдиним вибором для осіб, які більше не знаходяться під вартою. Будь-який такий засіб правового захисту повинен повністю відповідати вимогам, встановленим у пунктах 115 та 117 вище. Крім того, сума відшкодування моральної шкоди не повинна бути нерозумною в порівнянні зі сумами справедливої сатисфакції, які надає Суд в аналогічних справах. Відповідний національний орган повинен буде надати виключно переконливі підстави для виправдання рішення щодо присудження меншої суми компенсації або відмови у присудженні компенсації такої шкоди (див.  Ananyev and Others, цит. вище, § 230). Що стосується елементів, важливих для оцінки рівня шкоди, час, проведений затриманим в умовах, які були визнані такими, що порушують вимоги статті 3 Конвенції, є найважливішим чинником (там же, § 172). Нарешті, компенсаційний засіб повинен діяти ретроспективно, у сенсі надання компенсації за порушення статті 3, які відбулися до його введення, як у справах, у яких оскаржувана ситуація вже закінчилася звільненням затриманої особи або іншим результатом, так і у справах, у яких затримана особа продовжує знаходитися у відповідних умовах (там же, § 289).

(iii)  Строк для того, щоб зробити доступними запобіжні та компенсаційні засоби

160.  Суд зауважує, що у своїй тимчасовій резолюції 2018 року (див. пункт41вище) Комітет міністрів підкреслив термінову потребу органів влади України продовжувати працювати над прийняттям усеосяжної довгострокової стратегії, здатної привести до рішення структурних проблем, з «чіткими та обов’язковими строками» для вжиття відповідних заходів, без зазначення цих строків. У свою чергу, Суд вважає, що, з огляду на постійний та довгостроковий характер структурної проблеми, визнаної у даній справі, та на очевидну відсутність будь-якого конкретного рішення цієї проблеми на розгляді на національному рівні на даний момент, повинен бути встановлений конкретний строк, і необхідні запобіжні та компенсаційні засоби правового захисту повинні стати доступними не пізніше, ніж через вісімнадцять місяців після того, як це рішення набуде статусу остаточного (див. Torreggiani and Others, § 99; Neshkov and Others, § 290; та, з необхідними змінами, Tomov and Others, § 198, усі цит. вище).

(c)  Процедура, якій необхідно слідувати в інших аналогічних справах

161.  Відповідно до правила 61 § 6 свого Регламенту, Суд може відкласти розгляд усіх аналогічних заяв в очікуванні втілення державою-відповідачем заходів, встановлених у цьому пілотному рішенні. Однак, відкладення не є обов’язковим, як демонструють слова «якщо це доречно» у цьому правилі та різноманітність підходів у попередніх пілотних рішеннях (див. Ananyev and Others, цит. вище, § 235, з подальшими посиланнями). З огляду на принципи, встановлені у справі Ananyev and Others (§ 236), Суд не вважає необхідним на цьому етапі відкладати розгляд аналогічних справ, які очікують розгляду або стоять на черзі (див. також Neshkov and Others, § 291, та Varga and Others, § 116, обидва цит. вище).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

162.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Відшкодування шкоди

163.  Заявник вимагав сплатити йому 20,000 євро (EUR) в якості відшкодування моральної шкоди.

164.  Уряд вважав вимогу надмірною та запропонував Суду її відхилити.

165.  Що стосується порушення статті 3 Конвенції, виявленого у даній справі, Суд вважає, що заявник поніс моральну шкоду в результаті порушення його прав відповідно до цього положення. Беручи до уваги усі матеріали справи, зокрема, тривалість періоду, протягом якого заявник залишався в умовах, які порушували статтю 3, принципи, які регулюють присудження відшкодування моральної шкоди у цій галузі (див. пункт 159 вище), та приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 9,500 євро у цьому відношенні. Що стосується порушення статті 13 Конвенції, Суд вважає, що визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію (див. Ananyev and Others, § 173; Neshkov and Others, §§ 299-300; та Varga and Others, § 120, усі цит. вище).

B. Відшкодування судових витрат

166.  Заявник не зробив ніяких вимог у цьому відношенні.

167.  Відповідно, Суд нічого не присуджує у цьому відношенні.

C. Пеня

168.  Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Проголошує прийнятною скаргу заявника відповідно до статті 3 Конвенції на умови його утримування у Дніпровському СІЗО та його скаргу відповідно до статті 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів правового захисту по відношенню до цієї скарги, а решту заяви неприйнятною;

2.  Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами утримування заявника у Дніпровському СІЗО (окрім періодів, коли доступний йому особистий простір був більше 4 кв. м);

3.  Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних засобів правового захисту для скарги заявника відповідно до статті 3;

4.  Постановляє, що визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно статті 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції;

5.  Постановляє, що

(a)  стосовно статті 3 держава-відповідач повинна сплатити заявникові, протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 9,500 (дев’ять тисяч п’ятсот євро),конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b)  зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції;

7.  Постановляє, що держава-відповідач повинна протягом вісімнадцяти місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, зробити доступною комбінацію ефективних національних засобів правового захисту по відношенню до умов утримування під вартою, які мають як запобіжний, так і компенсаційний вплив, для повного дотримання вимог, встановлених у цьому рішенні.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 30 січня 2020 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Клаудіа Вестердійк                                                      Анжеліка Нюссбергер
       Секретар                                                                          Головуючий

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення прикріплюється окрема думка судді Грозева.

A.Н.
К.В.

СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІ ГРОЗЕВА

Я погоджуюся з даним рішенням, яке висуває важливі структурні питання стосовно переповненості та умов тримання у СІЗО та доступних ефективних національних засобів правового захисту в Україні, і я проголосував за усі пункти з більшістю. Підставою для моєї окремої думки є сумніви, які я маю стосовно наведення принципів, включених у рішенні, щодо відношення між запобіжними та компенсаційними засобами правового захисту у справах, які стосуються заявлених нелюдських умов тримання під вартою. У пункті 113 рішення більшість стверджує, що для цілей вичерпання національних засобів правового захисту відповідно до статті 35 Конвенції заявник повинен вичерпати існуючий та ефективний запобіжний засіб до того, як він отримає можливість прагнути грошове відшкодування за допомогою компенсаційного засобу. Це твердження принципу не стосується конкретних обставин даної справи, оскільки в Україні не існує ніякий ефективний запобіжний засіб правового захисту. Однак, це є новою подією у прецедентному праві Суду, яка випливає з дещо аналогічного obiter dictum у нещодавній хорватській справі (див. Ulemek v. Croatia, № 21613/16, § 86-87, 31 жовтня 2019). Оскільки це твердження принципу висловлюється у дуже загальних поняттях, воно викликає деякі занепокоєння, і я вважаю за краще висловити свої сумніви щодо його придатності та подальшого застосування.

Більшість постановила у пункті 113, якщо правильно навести, що “... якщо ефективний запобіжний засіб правового захисту був встановлений, заявники під вартою, як правило, не можуть бути звільнені від зобов’язання скористуватися ним. Інакше кажучи, до звернення зі скаргами до Суду вони повинні спочатку скористуватися доступним та ефективним запобіжним засобом правового захисту і тоді, якщо це доречно, відповідним компенсаційним засобом. Якщо використання доступного та ефективного в інших випадках засобу правового захисту є марним через невелику тривалість перебування заявника у неналежних умовах утримування, єдиним доступним вибором буде компенсаційний засіб правового захисту, який передбачає можливість отримати відшкодування за попереднє поміщення у такі умови. Цей період може залежати від багатьох чинників, які стосуються характеру дії національної системи засобів правового захисту та характеру стверджуваної неналежності умов утримування заявника. У будь-якому випадку компенсаційний засіб у цьому контексті зазвичай необхідно використати упродовж шести місяців після закінчення стверджуваних неналежних умов утримування.”

Я розділяю вищенаведене, що також наводиться у рішенні Ulemek, що для особи, яка знаходиться під вартою в нелюдських умовах, «засіб правового захисту, здатний оперативно усунути порушення. яке триває, буде ціннішим» (див. пункт 113). Закінчення порушення статті 3, абсолютного права, звичайно, повинно мати пріоритет. Однак, це є великим кроком від твердження про те, що запобіжний засіб є дуже важливим, до перетворення його на обов’язковий засіб, від якого залежить можливість прагнути компенсацію. Спроба накласти на Уряд та заявників перевагу запобіжного засобу за допомогою наших вимог прийнятності не позбавлена ризиків. Моє занепокоєння полягає в тому, що при спробі накласти таку перевагу запобіжного засобу правового захисту Суд заплутається у своїй прецедентній практиці щодо прийнятності та ризикуватиме створити процесуальний лабіринт як для Уряду, при розробці національних засобів правового захисту, так і для заявників при їх вичерпанні.

Моє перше занепокоєння полягає в тому, що ставлення доступу до компенсаційного засобу правового захисту в залежність від вичерпання запобіжного засобу, встановленого в абстрактних термінах, без конкретних елементів індивідуальної справи, створюватиме значний ризик створення плутанини. Як час так і інші чинники будуть критичними для рішення щодо того, чи був ефективним запобіжний засіб і, у свою чергу, щодо того, коли компенсаційний засіб буде або повинен бути доступним. Скільки часу у заявника пішло на те, щоб подати скаргу, як довго органи влади реагували, чи є нелюдські тюремні умови систематичною проблемою, і якими були доступні альтернативи для закінчення утримування конкретного заявника у нелюдських умовах – усі ці питання будуть важливими. Суд може вирішити, чи прийнятне в даній справі очікування протягом одного, двох або трьох місяців до переведення особи, яка утримувалася в нелюдських умовах, до іншої установи. Після цього він може оцінити, чи сумісна конкретна національна система, яка задовольняє або відхиляє позов щодо компенсації, і точка, в якій це визначається, з Конвенцією. Однак, абстрактне прийняття такого рішення є набагато більш проблематичним.

Моє друге занепокоєння має більш базовий характер. Цей новий підхід до прийнятності позову щодо відшкодування мовчазно визнає, що Суд готовий відмовити особі, затриманій у нелюдських та таких, що принижують гідність, умовах, у праві на відшкодування за певний період часу, проведеного у таких умовах. Суд може визнати, що необхідність визначити в якості пріоритету запобіжний засіб правового захисту виправдовує обмеження права на відшкодування для особи, яка знаходиться під вартою у нелюдських умовах. Однак, ці моменти складно врівноважити, особливо якщо врівноваження проводиться загальним, абстрактним шляхом.

Нарешті, цей новий підхід до прийнятності позову щодо відшкодування за нелюдські тюремні умови також створює тиск по відношенню до встановленого принципу у прецедентному праві Суду, який полягає в тому, що якщо доступно більше одного потенційно ефективного засобу правового захисту, заявникові необхідно скористатися лише одним із них (див. Aquilina v. Malta[GC], [GC], № 25642/94, ECHR 1999, § 39) і що саме заявник має вибрати засіб правового захисту, який є найбільш доречним у його справі (див. O’Keeffe v. Ireland[GC], № 35810/09, ECHR 2014 §§ 110-111, та Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania[GC], № 41720/13, 25 червня 2019 § 176). Надання пріоритету запобіжному засобу, та прийняття до уваги логіки прецедентного права Суду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, ризикуватиме створити неочікуваний результат – підірвати національні компенсаційні засоби правового захисту. В індивідуальних справах та, особливо, у справах, які стосуються систематичних проблем з тюремними умовами, запобіжний засіб правового захисту не може забезпечити полегшення, навіть після певного періоду часу. Якщо Суд передасть компенсаційному заходу допоміжну роль, результатом буде те, що компенсаційний засіб або стане неефективним, оскільки він не зможе усунути нелюдські умови, або повторюваним – або і те, і інше. Таким чином Суд стане «першою інстанцією» для позовів щодо нелюдських тюремних умов. Замість посилення національних засобів правового захисту він зможе опинитися у позиції підриву працюючої системи відшкодування на національному рівні, в порушення принципу субсидіарності.

Додаток

Подальший перелік містить посилання на остаточні рішення проти України, в яких було виявлено порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами утримування заявників у СІЗО, разом з назвою СІЗО та періодом, протягом якого заявник у ньому утримувався.

1. Nevmerzhitskyv. Ukraine, № 54825/00, ECHR 2005‑II (витяги); СІЗО № 1 Київської області (2000);

2. Dvoynykhv. Ukraine, № 72277/01, 12 жовтня 2006; Симферопольський СІЗО (2000);

3. Kovalv. Ukraine, № 65550/01, 19 жовтня 2006; Київський СІЗО № 13 (2000);

4. Malenkov. Ukraine, № 18660/03, 19 лютого 2009; Маріупольський СІЗО (1999-2003);

5. Koktyshv. Ukraine, № 43707/07, 10 грудня 2009; Симферопольський СІЗО (з 2007);

6. Visloguzovv. Ukraine, № 32362/02, 20 травня 2010; Симферопольський СІЗО (2003-2004);

7. Znaykinv. Ukraine, № 37538/05, 7 жовтня 2010; Симферопольський СІЗО (2005-2006);

8. Kharchenkov. Ukraine, № 40107/02, 10 лютого 2011; Київський СІЗО № 13 (2001-2003);

9. Izzetov v. Ukraine, № 23136/04, 15 вересня 2011; Симферопольський СІЗО (1999-2006);

10. Ustyantsevv. Ukraine, № 3299/05, 12 січня 2012; Одеський СІЗО (2001-2006);

11. Iglinv. Ukraine, № 39908/05, 12 січня 2012; Дніпровський СІЗО (2004-2006);

12. BelyaevandDigtyarv. Ukraine, №№ 16984/04 та 9947/05, 16 лютого 2012; Сумський СІЗО (2001-2004 та 2002-2004);

13. Gavulav. Ukraine, № 52652/07, 16 травня 2013; Київський СІЗО № 13 (2003-2010);

14. Samoylovichv. Ukraine, № 28969/04, 16 травня 2013; Симферопольський СІЗО (1999-2006);

15. Kobernikv. Ukraine, № 45947/06, 25 липня 2013; Луганський СІЗО (2007);

16. Vitkovskiyv. Ukraine, № 24938/06, 26 вересня 2013; Дніпровський СІЗО (2007-2009);

17. Gorbatenkov. Ukraine, № 25209/06, 28 листопада 2013; Харківський СІЗО (2004-2006 та 2011-) і Дніпровський СІЗО (2006, 2007 та 2011);

18. AndreyYakovenko v. Ukraine, № 63727/11, 13 березня 2014; Одеський СІЗО (2003-2005) та Київський СІЗО (2005);

19. Zinchenkov. Ukraine, № 63763/11, 13 березня 2014; Одеський СІЗО (2003-2005);

20. Buglovv. Ukraine, № 28825/02, 10 липня 2014; Донецький СІЗО (з 2000);

21. Kushnirv. Ukraine, № 42184/09, 11 грудня 2014; Київський СІЗО (2009-2012);

22. Lutsenkov. Ukraine (№ 2), № 29334/11, 11 червня 2015; Київський СІЗО (2010-2012);

23. Rodzevillov. Ukraine, № 38771/05, 14 січня 2016; Дніпровський СІЗО (2003-2007);

24. Zakshevskiyv. Ukraine, № 7193/04, 17 березня 2016; Харківський СІЗО (2004);

25. Korneykova and Korneykov v. Ukraine, № 56660/12, 24 березня 2016; Харківський СІЗО (2012);

26. Kleutinv. Ukraine, № 5911/05, 23 червня 2016; Одеський СІЗО (2004‑2007);

27. Trutenv. Ukraine, № 18041/08, 23 червня 2016; Полтавський СІЗО (2006‑2010);

28. Savchenkov. Ukraine[CTE], № 1574/06, 22 вересня 2016; Херсонський, Одеський та Київський СІЗО (2005-2012);

29. Yarovenkov. Ukraine[CTE], № 24710/06, 6 жовтня 2016; Симферопольський (2004-2006), Дніпровський (2006) та Київський  СІЗО (2006);

30. Sosnovskiyv. Ukraine[CTE], № 9450/06, 8 грудня 2016; Симферопольський СІЗО (2006);

31. Komarovv. Ukraine [CTE], № 4772/06, 19 січня 2017; Запорізький СІЗО (2003-2006 та 2008-2009);

32. Kulikv. Ukraine[CTE], № 34515/04, 2 лютого 2017; Київський СІЗО (2003-2005);

33. Kiyashkov. Ukraine[CTE], № 37240/07, 23 лютого 2017; Полтавський СІЗО (2004-2007);

34. MalchenkoandOthersv. Ukraine[CTE], № 3001/06 та 6 інших заяв, 6 квітня 2017; Харківський СІЗО № 27 (2002-2007, 2010-2013), Полтавський СІЗО (2006-2010, 2011, Івано-Франківський СІЗО № 12 (2011‑2013), Київський (2010-2013, 2013-2014) та Одеський СІЗО (2011-);

35. BilozorandOthersv. Ukraine[CTE], № 9207/09 та 5 інших заяв, 20 липня 2017; Миколаївський (2007-2010), Київський (2007-2011, 2011-2013, 2013-2014), Харківський (2010-2012) та Дніпровський СІЗО (2013-2015);

36. D.S. v. Ukraine[CTE], № 24107/13, 9 листопада 2017; Харківський СІЗО (2012-2015);

37. Urzhanovv. Ukraine[CTE], № 24392/06, 14 грудня 2017; Одеський СІЗО (2002-2008);

38.  StarenkiyandRudoyv. Ukraine[CTE], №№ 44807/10 та 15752/14, 11 січня 2018; Київський СІЗО (2010-2014);

39. YeremenkoandKochetovv. Ukraine[CTE], №№ 68183/10 та 62963/13, 14 червня 2018; Львівський (2009-2010) та Симферопольський СІЗО (2010‑2014);

40. Maystrenko v. Ukraine [CTE], № 45811/16, 28 червня 2018; Дніпровський СІЗО (2012-2016);

41. Garmash v. Ukraine [CTE], № 74163/13, 8 листопада 2018; Маріупольський СІЗО (2012-2013);

42. Grabovskiy v. Ukraine [CTE], № 4442/07, 29 листопада 2018; Харківський СІЗО (2005-2006);

43. Shcherbak v. Ukraine [CTE], № 81646/17, 20 грудня 2018; Запорізький СІЗО № 10 (2015-2018);

44. Beketov v. Ukraine [CTE], № 44436/09, 19 лютого 2019; Київський СІЗО (з 2008);

45. Syenin v. Ukraine [CTE], № 19585/18, 21 лютого 2019; Дніпровський СІЗО (2014-2018);

46. Korol and Others v. Ukraine [CTE], № 54503/08 та 7 інших заяв, 7 березня 2019; Маріупольський СІЗО (2009-2011);

47.  Malyy v. Ukraine [CTE], № 14486/07, 11 квітня 2019; Дніпровський СІЗО (2005-2007);

48. Radyukin v. Ukraine [CTE], № 27805/18, 11 липня 2019; Дніпровський СІЗО (2015-2018);

49. Petrov and Korostylyov v. Ukraine [CTE], №№ 19591/18 та 19596/18, 11 липня 2019; Дніпровський СІЗО (2014-2018 та 2013-);

50. Lysenko v. Ukraine [CTE], № 38092/18, 19 вересня 2019; Дніпровський СІЗО (2016-2018);

51. Tsukur and Others v. Ukraine [CTE], № 53132/18, 53181/18 та 59802/18, 17 жовтня 2019; Київський СІЗО (2016-2018 та 2015-2018) та Дніпровський СІЗО (2014-2018);

52. Petruk and Others v. Ukraine [CTE], № 1343/19 та 5 інших, 14 листопада 2019; Київський СІЗО (різні періоди з 2012 до 2018);

53. Onyshchenko and Others v. Ukraine [CTE], № 54434/18 та 4 інших, 14 листопада 2019; Дніпровський СІЗО (різні періоди з 2012 до 2019);

54.  Smilyanskaya v. Ukraine [CTE], № 46196/11, 21 листопада 2019; Харківський СІЗО (2011);

55.  Tsatsenko v. Ukraine [CTE], № 17853/19, 5 грудня 2019; Дніпровський СІЗО (2017-2019).


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль