пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
18.02.2020 | Всеволод Речицький
Конституція і права людини

Імператив толерантності – витоки і становлення

   

Проблема полягає в тому, що до всього
оточуючого ми мусимо ставитись серйозно
і несерйозно водночас…

(Зенон Баньковський)[1]

Терпимість, говорить академічний словник, це «здатність миритися з ким-небудь, чим-небудь, ставитися поблажливо до будь-кого, будь-чого»; це також «здатність терпимо <…> ставитися до чужих звичок, звичаїв, поглядів і т. ін.» [1, 359; 2, 95]. Цікавим є те, що чотиритомний академічний словник Б. Грінченка (видання 1909 р.) взагалі не містить у собі такого поняття. Читачеві пропонується лише «терпіння» й «терпління» як синоніми, причому одне із значень цих слів відповідає «стражданню» [3, 257].

Проте толерантність (терпимість) – це водночас сучасний правовий імператив, принцип, який має власні генетичні витоки і джерела. Уявити собі існування сучасної правової системи без цієї вимоги неможливо. Право – це завжди позначення міри вільної дії в державі, суспільстві і колективі, тому свободу в соціумі, який не допускає терпимості, важко собі навіть уявити. Зрозуміло, що в різних галузях права принцип (вимога, імператив) толерантності проявляє себе по-різному. Наприклад, у порівняно молодому конституційному праві терпимість є тісно пов’язаною з економічною і політичною свободою, правами опозиції, ідеологічним плюралізмом, культурним різноманіттям загалом.

Конституціоналізм – це сучасне втілення ідеї верховенства права, а коли вищим авторитетом і регулятором робиться абстрактна норма, говорити про терпимість до всього, що нас оточує, стає набагато легше. Найбільш актуальною терпимість є у сучасному західному світі, де у ролі практичної філософії життя утвердився постмодерн. Адже, як стверджує найлаконічніше мотто постмодерну – у світі допустимим є все (anything goes), відтак постмодерн і терпимість – брати-близнюки.

Як відомо, перша в світі Конституція США (1787 р.)[2] була орієнтована на швидкий поступ, досягнути якого передбачалося завдяки інтелектуальній свободі, підприємництву і ринку за мінімальної участі потенційно небезпечної держави. На відміну від Європи, де «статути свободи дарувалися владою» (Д. Медісон), у США народна свобода сама взялася за юридичне визначення обсягу владних (офіційних) прерогатив [4, 45]. Як відомо, Західна Європа погодилася з основними параметрами американської моделі з суттєвими застереженнями, проте на визначення аксіом органічного конституціоналізму це в стратегічному аспекті не вплинуло. Сьогодні аксіомами конституціоналізму заведено вважати головні, субстанціональні моделі взаємовідносин між такими фундаментальними обставинами (факторами) життєдіяльності людей, як свобода, власність і демократія (держава).

Свобода є першою з аксіом конституціоналізму, оскільки саме вона виступає критично необхідною умовою диверсифікованого пошуку цінностей, розмаїття в інвестуванні людських здібностей і талантів. Інакше кажучи, чим більша кількість автономних суб’єктів – індивідів та організацій – матиме свободу в задоволенні своїх життєвих планів, амбіцій та інтересів, тим кращим обіцяє бути сумарний (національний) ефект. Але якщо дійсно люди, як вважав свого часу Г. Гегель, мають силою обставин боротися за розпізнавання і престиж, то досягнути максимального ефекту у використанні належної їм свободи, ігноруючи толерантність, неможливо.

Відомо, що на рівні окремих галузей права імператив толерантності проявляє себе по-різному. У конституціоналізмі терпимість безпосередньо пов’язана із політичним (ідеологічним, партійним) та економічним (форми власності, свобода договору, відкрите підприємництво, ринок) плюралізмом, взаємними правами й обов’язками опозиції і влади, маятниковими коливаннями людських очікувань і зваб, економічними циклами тощо.

Витоки конституційного різноманіття і терпимості генетично межують із постійним проникненням все нових елементів у політичний процес (К. Дойч) [5, 89]. Як помітила свого часу Х. Арендт, більшість нових конституцій відображають у собі наслідки перманентного розширення народного представництва. Будь-який політичний процес відбувається на тлі широкого «антагоністичного» протистояння структур влади, з одного боку, та громадянської свободи і права – з другого.

На більш високому, філософському рівні вимога толерантності пов’язана з констатацією того факту, що для створення світу необхідні всі види (Б. Бозанке) [6, 204–205]. Однак, як показує досвід, у більшості випадків усвідомлення терпимості як імперативу, тобто як суворої необхідності зважати на потреби інших (з опонентами включно) приходить до людей непросто. Судячи з усього, толерантність – це доброчесність не природжена, а доброчесно набута. Вона формується поступово, в дискретному та спонтанному процесі на економічному, політичному і культурному ринках.

Так чи інакше, але вже в середньовічній Європі в одній спільноті співіснували, не збігаючись між собою, цілком життєздатні автономні моральні системи. Ба більше, саме цей історичний період заведено вважати справжньою ареною боротьби єдності й розмаїття. Оцінюючи масштаб пертурбацій, які мали місце в тогочасному європейському контексті, Ж. Ле-Гофф порівнював їх з апокаліптичною боротьбою добра і зла. Конкуруючим сторонам і учасникам, щоб не знищити себе повністю, довелося усвідомити й засвоїти цінність хоча б мінімальної взаємоповаги.

Спочатку, однак, порушення консенсусу виглядало непідробним скандалом. Про тих, хто не долучився, писали як про ганебників (tupis), оскільки незгода та різнодумство в корпорації чи колегії ототожнювалося у Середні віки з ганьбою. Від ліберальних підходів у той час рішуче відхрещувалися, керуючись практичною ідеєю якісної більшості. Як стверджували теологи й декретисти XIII ст., хоча людська природа є схильною до незгоди, сама по собі ця властивість походить від первородного гріха.

Терпимість до розмаїття як політична норма, правовий принцип і прикмета республіканізму стали предметом жвавих дискусій значно пізніше. Толерантне настановлення важко долало християнський монотеїзм, заснований на рішучому відкиданні поганського ідолопоклонства. У межах самого християнського світу толерантність також повільно й непросто торувала собі дорогу. У Британії підтримувана вищою державною владою Англіканська церква в час «великого пробудження» змушена була відчайдушно оборонятися від наступу інакодумства. Сліди цієї звитяги залишаються помітними до нашого часу.

Політичний ландшафт Європи XVII–XVIII ст. також зазнавав на собі інтелектуального впливу інновацій. У той час у більшості випадків це відбувалося на абстрактно-теоретичному рівні. Більшість політичних утопій – від А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Морелі, Г. Б. де Маблі й до К. Маркса з Ф. Енгельсом включно – відзначалися відвертою умоглядністю й були непримиренними по суті.

З другого боку, саме в Новий час розмаїття і терпимість стали вперше затребуваними в реально широких масштабах. Адже органічний розвиток індивіда й суспільства в епоху первісного нагромадження капіталу вимагав різноманітності ситуацій. Навіть найбільш вільний і незалежний від корпоративного впливу суб’єкт не мав шансів досягнути високого рівня культурного чи економічного розвитку в одноманітних й однобічних умовах [7,  30].

Не менш затребуваними терпимість і плюралізм виявилися у «буржуазному» мистецтві. Заведено вважати, що початок співіснуванню найбільш несхожих між собою естетичних концепцій та ідей поклав модерн. Останній виявився настільки яскравим і потужним «наскрізним» стилем, що охопив своїм впливом не тільки літературу, музику і живопис, а й скульптуру, архітектуру і промисловий дизайн.

Згодом авторитарні й тоталітарні політичні режими завдали катастрофічного удару по культурному розмаїттю й терпимості [8, 37], чому також сприяла потужна спокуса опертися на державу в період загострення соціальних та економічних проблем [9, 21]. Однак переломити тренд до формування автономної особистості Д. Рісмена, наростання інтелектуальних амбіцій творчого суб’єкта, розширення спектру бізнесових ініціатив тоталітаризму все-таки не вдалося.

З другого боку, лише в найбільш досвідчених демократіях першої половини ХХ ст. плюралізм і терпимість могли скористатися захисним потенціалом правових гарантій. Зберегти відданість «етиці ірраціонального початку» класичного ринку (Ф. Фукуяма) могли собі дозволити в цей час хіба що Сполучені Штати.

Після Другої світової війни третя хвиля демократизації зажадала від країн і народів масового посилення терпимості й плюралізму. Держави радянського блоку почали несподівано втрачати свій консенсус, що ж стосується Західної Європи і США, то тут ще до падіння «берлінського муру» постали тисячі угрупувань, що відчайдушно сперечалися між собою. Невдовзі вплив регіональних культур затопив собою весь світ [10, 251, 255]. Як писав з цього приводу С. Гантінґтон, наприкінці ХХ ст. децентралізація стала актуальним політичним гаслом «від Каліфорнії до Києва».

Сучасні ліберальні демократії є досить терпимими і плюралістичними по своїй суті, адже вони щиро переконані в тому, що монолітний стан суспільства загрожує не лише достоїнству окремої людини, а й поступу людства. Називаючи спонтанно посталі мову, мораль, закон і гроші головними інструментами цивілізації, Ф. фон Гаєк побоювався їх серйозної корозії під впливом науково-технологічної стандартизації – спокуси, яка здавалася у той час універсальною.

Подібна загроза зазвичай виникала в тих випадках, коли соціалістичній державі або іншій авторитарній владі вдавалося захопити у свою власність більшість партикулярних відправлень громадянського суспільства. Поступово, однак, навіть комуністичний Китай змушений був схилитися перед широтою і непередбачуваністю викликів ринку.

Ставши ринковим, Китай став також капіталістичним. Очільники цієї країни врешті-решт змушені були усвідомити, що жоден уряд не може подолати нестатки й голод в умовах заборони вільного переміщення людей, запасів зерна, інформації і капіталу [11, 35–36].

Що ж стосується Заходу, то євроатлантичний конституціоналізм нині рішуче засуджує все, що прямо або опосередковано веде до ідейної уніфікації, ксенофобії та монотеїзму. Органічний конституціоналізм спрямований на спрощення й прискорення соціальних трансакцій, на заваді яким зазвичай стоять антиринкова ментальність, жорсткий контроль над міграцією, державна монополія на засоби масової інформації й неповага до культури (антиінтелектуалізм). Навпаки, позитивне сприйняття строкатості світу й мозаїчності людських починань вважаються тут світоглядними гарантіями успішності життєвих стратегій і тактик.

У тоталітарних  і авторитарних державах, де витворення рейтингів з усього, що має цінність і на що існує попит, монополізується владою, ризик помилки у використанні соціального капіталу та інших ресурсів стає невиправдано високим. Навпаки, у вільному суспільстві диверсифікація стратегій накопичення і витрачання будь-чого має сталу тенденцію до зростання. Подібний тренд сприймається тут як органічна норма, елемент цивілізаційного коду, так званого конституційного перед-права.

Сучасна ринкова економіка, на думку Р. Коуза і Н. Вана, є можливою лише тоді, коли більшість з її активних суб’єктів не претендують на універсальну обізнаність. Як писав із цього приводу Ф. фон Гаєк (інтелектуальний спадок якого залишається все ще недостатньо засвоєним), головну перевагу ринкової економіки становить не ефективний розподіл ресурсів, а вільне й не-цілеспрямоване поширення всієї наявної в суспільстві інформації.

Це означає, що на філософському рівні ринкова економіка передбачає дві епістемологічні установки: 1) на визнання обмеженості будь-яких існуючих знань; 2) на вміння гранично терпимо ставитися до невизначеності.

Саме з цієї органічної причини на конституціоналізм – сучасне втілення верховенства права – покладається просування не лише свободи як такої, а й службового щодо неї принципу толерантності й різноманіття, заперечення притаманного державі прагнення у все втручатися і все регламентувати [12, 29].

Різноманітність і строкатість буття разом із толерантним ставленням до нього є настільки жаданими і цінними, що політичний канон вимагає від держав не лише охороняти лідерів опозиції, а й захищати одну групу екстремістів від її знищення іншою. Не виключено, що саме з цієї причини ортодоксальні «воїни за віру» разом з їх фанатичними прихильниками емігрують на Захід (голосують ногами) навіть тоді, коли стрілка їх ментального компасу залишається орієнтованою на Схід.

Уникнути впливу терпимості і плюралізму неможливо ще й тому, що люди від початку їх історії знаходять собі задоволення у предметах і видах діяльності, які зазвичай коливаються між крайнощами добра і зла, доброчесності і гріха, землі і неба [13, 139]. На переконання ж особливо чутливого до таких питань П. Чаадаєва, «окремі народи й окремі особистості володіють такими знаннями, яких не мають інші народи й інші особистості» [14, 88], що є серйозним аргументом проти будь-якої штучної уніфікації чи єднання.

Навіть у критично налаштованій до світу науці толерантність і плюралізм нині замінили собою «єдино істинний погляд на речі» (П. Фейрабенд). Що ж стосується політичного світу, то в його лабіринтах лише «залізні» та «бамбукові» завіси дозволяють подекуди зберігати монолітність (М. Мід). Західний світ вже давно «нахилився» у бік терпимості і множинності існуючих потрактувань будь-чого. Що ж стосується країн Східної та Центральної Європи, то і тут підпорядкування особистості визнаним авторитетам із часом все більшою мірою поступається «різноманітності індивідуальних життєвих проектів» [15, 27].

Цей процес, однак, є незавершеним, бо навіть капіталістичний Китай сумнівається у доцільності запровадження ринку ідей та остаточному виправданні інтелектуальної свободи. Володіючи дуже широким спектром ринку промислових товарів, він тільки-но починає виходити на ринок символічних зразків (форм) як продуктів вільної людської уяви. Що ж стосується транзитних демократій (Росія, Україна, Польща тощо), то в них інтелектуальну свободу хоча й визнають, але все ще намагаються водити на помочах.

Заперечення тоталітарного минулого межує тут із провінційними рецидивами цензури й має не завжди конструктивний характер. На відміну від США, ідейна та інформаційна «какофонія» сприймається у цих країнах все ще як ознака слабкості, а не сили.

Утім, більшість описаних процесів можуть розглядатись як симптоми хвороби зростання. Догматизм і людська упертість дали тріщину вже тоді, коли Г. Гегелю вистачило прозірливості заявити, що в світі відбувається не боротьба добра зі злом, а боротьба добра з добром.

Недарма в Аристотеля витоки істини і брехні укорінені не стільки в речах, скільки в головах індивідів, налаштованих сперечатися щодо їх суті. З цим мусив погодитися Т. Аквінський, а пізніше також ближчий до нас в часі і почуттях Р. Декарт. Як писав із цього приводу Ф. Ніцше, істина – це один із різновидів думки, без якої певний клас живих істот не може існувати. Інакше кажучи, ніцшеанська істина – це лише один зі способів, варіантів мислення, яке по своїй суті не може не деформувати (М. Гайдеґер).

Очевидна відносність усього погодженого і схваленого яскраво проявляє себе в парламентській демократії. Невипадково старі демократії сприймають думку більшості радше як моду на певний клас уявлень та ідей, ніж як прояв політичної «істини» або «правди». Натомість у молодій демократичній Україні політична опозиція – це майже завжди той, хто блукає далекими манівцями. Однак, як говорить сучасна максима, у цьому світі страшним є те, що кожен по-своєму є правим.

На планеті існує безліч ціннісних систем, що дозволило В. Гавелу рішуче протестувати проти стандартизації людської поведінки, у тому числі й хорошої. На думку ж Д. Ролза, будь-яка конституційна держава повинна виходити з усвідомлення присутності в житті не лише конфліктів, а й непоєднуваних між собою концепцій добра і зла. Усвідомлення потреби в цьому пронизує собою нашу культуру з часів Реформації [16, 796].

Терпимість і плюралізм виявляють себе по-різному, але це тільки підтверджує їх реальність. Одностайна в конфесійному розумінні Франція характеризується політичним плюралізмом, а в США все влаштовано мало не протилежним чином. Що ж стосується західної традиції як такої, то тут зв’язок між політичною та релігійною терпимістю прийнято вважати доведеним. Баланс, що поступово склався внаслідок їх взаємодії, є універсальною конституційною цінністю.

Принцип «фальсифікації» К. Поппера нині також працює не лише на академічному майданчику. Флуктуаціям і біфуркаціям піддаються мистецькі стилі й естетичні смаки, політичні і релігійні уподобання. Не випадково в політичній науці здавна помічено кругообіг політичних форм. Про кругообіг аристократичних і демократичних політичних симпатій писали в різний час Аристотель, Д. Віко й П. Сорокін. З визнання політичної циклічності розпочинається вступ до міфологізованої у нас «Конституції П. Орлика» (1710 р.). Заперечувати множинність проявів феномену політичного може лише необізнаний. Невипадково Б. Рассел так рішуче протестував проти «технократичної» централізації західних суспільств – тенденції, яка набрала  сили після закінчення Другої світової війни [17, 34].

Критика перенасиченого ксенофобією радянського суспільства стала, як відомо, атрибутом горбачовської перебудови [18, 226]. Падіння «берлінського муру» послужило потужним аргументом на підтримку терпимості й плюралізму, хоча в Україні міжконфесійна терпимість і політичний плюралізм все ще залишаються для багатьох людей психологічно дискомфортними. Зокрема, пошук шляхів порозуміння українських греко-католиків із православними становив проблему в період президентства Л. Кравчука. Нині окремі ознаки протистояння можна помітити в стосунках православних Київського і Московського патріархатів.

Загалом, терпимість становить характерну ознаку західної правової і політичної культури, які є тісно пов’язаними з ліберальним сприйняттям народоправства. Ще у 1941 р. Е. Фостер висловив ідею про те, що в повоєнному світі терпимість може стати новим категоричним імперативом [19, 13]. Так або інакше, сьогодні толерантність вважається не лише класичним атрибутом західного громадянського суспільства, а й важливим принципом його ліберально-демократичного політичного режиму [20, 305].

Як людина і лідер нації президент Ф. Рузвельт обстоював право будь-якої з політичних меншин проявити свою сутність, чого в умовах нетерпимості домогтися було неможливо. Очевидно прихильне ставлення США до ідеї національного самовизначення, яке випливало звідси, був змушений брати до уваги в своїх міжнародних ініціативах У. Черчилль. Що ж стосується «архетипу» – первинних психологічних передумов терпимості, то вони завжди були тісно пов’язані зі здоровим глуздом.

Зокрема, класична для США традиція особистої терпимості значною мірою походила з глибокого переконання нащадків фермерів-переселенців у тому, що вони є не кращими, але водночас і не гіршими за будь-яких інших північно-американських шукачів долі.

Важливо також наголосити, що конкурентний капіталізм і притаманний йому відкритий на продаж і купівлю ринок спирався на такий індивідуалізм і терпимість, які були далекими від виправдання зрівнялівки й державницького патерналізму [8, 153][3]. Як писав із цього приводу У. Черчилль, «організація суспільства, що [нині] існує, приводиться в дію пружиною конкурентного відбору. Не виключено, що це вкрай недосконала організація, але вона єдина, що здатна відділити нас від варварства» [21, 945].

З другого боку, ринково організованому суспільству без компромісів не обійтися. Саме тому воно призвичаює своїх членів дослухатися до чужих аргументів. Крім того, терпимість сама по собі породжує небагато проблем, якщо існує достатній простір люфту між суб’єктом і об’єктом терпимості [22, 297].

Як помітив це в другій половині ХХ ст. історик архітектури Я. Вуєк, характерною ознакою розбудови західних міст стало прагнення їх будівничих знайти відповідь на парадоксальний запит середнього класу: бути тісно включеними до спільноти і, водночас, швидко виключеними із неї, щойно з’явиться подібне бажання[4].

Як стверджує економічна наука, основний аргумент на користь загальновідомої непередбачуваності ринку становить недосконалість людської природи. Якби суб’єкт господарювання міг оволодіти всією наявною інформацією, ринок здавався б нам нічим не виправданою грою. Але людську необізнаність годі подолати. Оскільки ж право має стояти на ґрунті реальності, вироблення юридичної моделі людини, вільної від будь-яких недоліків, прийнято вважати загрозливим і протиправним. Як писав Г. Спенсер, закон, що надто завищує моральні вимоги до індивіда, є по суті злочинним. З другого боку, ніщо так не наближає право до ідеалу справедливості, як заохочення ним меритократії здібностей, людського таланту.

Толерантність суперечить сліпій ортодоксальності, але не виправдовує компромісів, які вимагають серйозних жертв. На жаль, громадянська або інша війна може розпочатися просто через нездатність погано освічених й зарозумілих людей визнавати мінливість світу [24, 141]. Невипадково більшість теоретиків лібералізму виправдовує терпимість лише стосовно  тих, хто сам є терпимим.

З другого  боку, політична наука свідчить про те, що толерантність буває тісно пов’язаною з проявами якогось вищого рівня ортодоксії. Йдеться про помічений людьми зв’язок багатства творчого мислення з усталеними етичними принципами, твердими моральними установками. Зокрема, корифеями науки терпимості прийнято вважати Е. Роттердамського, квакерів і Д. Локка. Видатними ідеологами терпимості були також Н. Кузанський, М. Фічіно і Т. Мор. Е. Фостер пропонував додати до них також М. Монтеня й Ґете [25, 13].

На думку К. Ясперса, терпимість найчастіше властива людям, яким органічно притаманний аристократизм. Яскравим прикладом такої особистості для нього був Солон. Значно меншою мірою, на його думку, терпимість є характерною для вихідців із середніх класів, які є твердо переконаними в тому, що лише вони знають істину, а інші – помиляються. Нарешті, терпимість є практично відсутньою у людей плебейського складу, здатних лише «наносити удари» [26, 224].

Цікаво, що громадянський збройний конфлікт на українському Донбасі (2015–2016 рр.) сприймається дуже по-різному залежно  від того, на якому рівні протистояння він аналізується. Якщо всередині України він має риси непідробного драматизму і навіть трагізму, то для європейських й американських політичних еліт це більшою мірою прояв державницького шантажу, типової гри імперських амбіцій. Спектр можливих оцінок із приводу цього конфлікту є реально неосяжним, варіативність пояснень – невичерпна.

З другого боку, як зазначають в американському Білому домі, анексія завжди залишається анексією, й саме з цього політикам необхідно виходити й починати. Множинність і варіативність пояснень самі по собі не заперечують етичної і моральної визначеності. Почуття справедливості керує людьми більш владно, ніж навіть витончений розум.

Виправдання терпимості пов’язане також із визнанням людьми тієї обставини, що їм не варто ігнорувати ірраціональну частину своєї особистості, хоча ще нещодавно багато хто відкидав можливість існування у людині підсвідомості чи ірраціонального початку [27, 42]. Толерантного ставлення до себе вимагають також прояви творчого і бунтарського духу, який традиційно надихає собою поступ. Як стверджував М. Шлемкевич, до героя і революціонера закон не застосовний у його повній суворості. Невипадково у Ф. Ніцше смиренний і поміркований у своїх життєвих аспіраціях індивід є не героєм, а ідеальним рабом прийдешнього.

Імператив толерантності до нонконформізму й інакодумства є виправданим також із позицій існування людського виду як такого. Адже добре відомо, що більшість продуктивних ідей пропонується зазвичай єретиками і дисидентами, виживанню яких в агресивному соціальному середовищі часто сприяє лише терпимість. Толерантне ставлення до дисидентства підкріплюється також спостереженням Т. Адорно відносно того, що толерантні люди зазвичай отримують від життя більш глибоке почуттєве задоволення, ніж люди нетерпимого складу [28, 976].

У цьому сенсі дуже цікавим і почасти обнадійливим є висновок академічної науки про те, що справжня капіталістична економіка не є прагматичною в традиційному значенні цього слова. Тобто чистий капіталізм, який іноді називають «американським стилем життя», є більшою мірою альтруїстичним за своєю емпіричною аурою, аніж прагматичним у питомому значення цього слова. Про це свого часу писав Й. Шумпетер (див.: «Capitalism, Socialism and Democracy», 1942 р.).

Повномасштабний капіталізм, побудований на вільному ринку не лише класичних товарів і послуг, а й примхливих і хвилюючих образів, ідей та емоцій (наприклад: Ч. Чаплін, Гі Дебор, В. Ален) робить людей не просто заможними чи співчутливими до інших, а й реально щасливими. Натомість обмежений у своєму ринковому спектрі капіталізм китайського зразка подібного ефекту не досягає. Ба більше, капіталізм без визнання ринку ідей і терпимості до дисидентів є очевидно дефектним.[5]

На думку І. Канта, природна нерівність людей, розмаїтість їх характерів і особистих доль є органічними супутниками морального й матеріального прогресу людства. У цьому сенсі будь-яке придушення оригінальності й інакодумства є не лише неефективним, а й таким, що суперечить природі людського серця. Моральна нетерпимість до всього незвичного й відмінного з часом може спровокувати соціальний вибух. Саме тому толерантність у поєднанні з правом на сумнів можна вважати найкращим виходом для безлічі конфліктних ситуацій.

Ще в 1682 р. П. Бейль наполягав на тому, що невіра є кращою за марновірство, вимагаючи від держави терпимості навіть для крайніх єретиків. З погляду сучасної етики терпимість є корисною властивістю кожної особистості, яка зобов’язана протистояти груповому нарцисизму. Як писав із цього приводу В. Розанов, «індивідуум почався там, де раптом було сказано закону природи: „стій! не пускаю сюди!“ Той, хто його не пустив, – і був першим „духом“, не-природою“, „не-механікою“. Інакше кажучи, „особа“ в світі з’явилася там, де вперше відбулося „порушення закону“. Порушення його як одноманітності й сталості, як норми і „звичайного“, як „органічного“ й „загально очікуваного“» [28, 27].

Вражаючі за своїми географічними масштабами наслідки нетерпимості демонструє історія заселення колоністами Північної Америки. Розпочата пуританами (Нова Англія), еміграція на американський континент була з часом продовжена католиками (Меріленд), прихильниками Єлизавети (Віргінія), Стюартів (Кароліна), Ганноверської династії (Джорджія), баптистами (Массачусетс), квакерами (Пенсильванія), а також іншими, гнаними у себе на батьківщині індивідами, групами і соціальними прошарками.

Ефективне співіснування у стані реальної (функціональної) свободи колоністам мав забезпечити абстрактний регулятор – конституція, ідейний каркас якої мав виникнути з типового для Сполучених Штатів Америки ідеологічного протистояння. З одного боку, як зазначають дослідники, ідейне наповнення конституційного проекту забезпечували федералісти: Д. Медісон, А. Гамільтон, Д. Джей; з другого – група обдарованих пенсільванських анти-федералістів та їх прихильників: М. Сміт, Л. Мартін, Дж. Уінтроп, Д. Мейсон, П. Генрі, Е. Геррі.

Велична ідея забезпечення правовими гарантіями свободи народу й співіснування найрізноманітніших економічних, соціальних і культурних практик блискуче відобразилася у Конституції США 1787 р. Недарма остання мала таку дивовижну історію інтелектуального зростання. Якщо в 1770 р. під конституцією в Північній Америці розуміли «кордони земельної ділянки», то в 1773 р. – «усталене мірило для дій уряду», яке останній не має права міняти. У 1774 р. конституція – це «образ правління», а в 1775 р. – «фундаментальні джерела», від ясності і визначеності яких «однаковою мірою залежать права підданих і правителів». Причому навіть законодавцеві не дозволялось їх переглядати [4, 207].

Що ж стосується імперативу терпимості в суто економічному сенсі, то він став наслідком тієї обставини, що в Новий час толерантність формувалась як нагальна практична потреба. Безліч досягнень науки, техніки і мистецтва цього періоду є результатом відверто непопулярних серед широкого загалу поглядів і переконань, здобутком ексцентричних одиночок.

Йдеться не лише про висміювання обивателями живопису імпресіоністів, бичування морганістів-менделістів, а й про рекомендації офіційної науки не розробляти ядерну енергетику, будувати ракетні двигуни чи витрачати бюджетні кошти на кібернетику з ЄОМ включно.

Однак здорова в психічному сенсі особистість, як вважав К. Юнґ, є від початку схильною до того, щоб «не погоджуватись». Як писав з аналогічного приводу Л. Гумільов, людям більшою мірою властиво боротися «проти», ніж «за». Не менш характерним для них є гасло: «у дружбі, але нарізно». Зовсім невипадково в філософії В. Розанова кожен росіянин, починаючи з віку 16 років, готовий прилучитися до партії (анти)державних заколотників.

Крізь всю історію людства, наполягав Д. Мережковський, тягнеться лінія боротьби особистості – з суспільством, одного – з усіма. Причому ніколи ця боротьба не була настільки рішучою, як у випадку боротьби «ідеальної правди анархізму» з «реальною правдою соціалізму» [29, 153]. Не дивно, що для рафінованого Д. Ллойд-Джорджа соціалізм від самого початку здавався «суспільством в кайданах», а герой антиутопії Д. Оруела «1984» У. Сміт був розчавлений тоталітарною машиною не стільки за своє бунтарство, скільки за неприйнятне відхилення від шаблону.

Як стверджував свого часу Г. Маркузе, наукові й технічні досягнення ХХ ст. витворили технократичну систему, яка самим фактом свого існування підштовхує людей до раціоналізації несвободи, обмеження їх автономії, заперечення права кожного вільно чинити власною долею [30, 209]. Навіть у наш час простору соціальної комунікації в Європі бракує елементів спонтанності й діалогу.

Прикладів існує доволі: провал у Франції проекту «Конституції для Європи», нідерландський референдум щодо європейських перспектив України, британський Brexit… Прикметно, що характерний песимізм у настроях європейської молоді другої половини ХХ ст. Г.-Ґ. Гадамер пояснював почасти тим, що стилю її виховання бракувало невимушеності[31, 7].

Схоже, що болісне балансування на межі свободи й несвободи, толерантності й ксенофобії ризикує стати долею ще не одного українського покоління. Принаймні, окремі ознаки такого протистоянні виразно проявляють себе в наші дні. Що ж стосується ширших історичних узагальнень, то в писаній історії людства єретики завжди користувалися більшою мірою людським співчуттям, аніж реальною повагою, автономією чи свободою. Як відомо, Аристотель радив можновладцям звільняти час від часу своє оточення від видатних особистостей [32, 553] і ця порада досі не залишається забутою.

Досягнутий європейською цивілізацією рівень справедливості, писав Б. Рассел, все ще не дозволяє, як цього вимагає верховенство права, по-справжньому зрівняти людей перед лицем закону і влади. З другого боку, хоча наші моральні досягнення й успіхи є доволі скромними, більшість із них походить із переконання у тому, що доброта і терпимість вартують всіх віровчень у світі. Слідом за Ш. Фур’є й всупереч зрілому К. Марксу, людство крок за кроком навчається розрізняти класи, не відокремлюючи й не протиставляючи їх при цьому.

Як писали свого часу радянські дисиденти Л. Богораз і О. Даніель, у СРСР імператив толерантності виріс із різноманітної нонконформістської практики. Започаткувавшись буколічними зльотами клубів самодіяльної пісні (КСП), інакодумство згодом знайшло своє відображення в акціях громадянської непокори й відкритого протесту [33, 147–148]. У грудні 1965 р. О. Єсенін-Вольпін організував у столиці СРСР демонстрацію, гаслом якої було: «Поважайте радянську Конституцію!» Влада не сприйняла апеляції до формальної логіки і О. Єсенін-Вольпін провів довгі роки в таборах, на засланні й у психіатричній лікарні, після чого був висланий з СРСР [34, 17].

В Україні жертвами нетерпимості в 60–70-ті роки ХХ ст. стали такі особистості, як І. Кандиба, А. Коваль (В. Лісовий), члени Української Гельсінкської групи (УГГ-1976) – правозахисники О. Тихий, Ю. Литвин, В. Романюк, В. Стус, В. Марченко, М. Маринович та ін. Підсумовуючи результати боротьби дисидентів за свободу і верховенство права, Ю. Литвин у статті «Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи» писав: «Суспільство – це живий організм, що живе і розвивається за своїми природними законами з тенденціями до все більшої свободи. <…> Інакодумство на Україні має свої глибокі революційно-демократичні і ліберальні традиції. <…> Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації» [35,  365].

На жаль, сьогодні подолання нетерпимості, яка проявляється не лише з боку Української держави, а й з боку молодого громадянського суспільства та його інститутів, залишається в Україні актуальним завданням.

Що ж стосується толерантності в її найбільш загальному вимірі і масштабі, то тут релігійних і моральних героїв духу, які раніше традиційно стояли на боці збереження консервативного modus vivendi і status quo, поступово витісняють свідомі й несвідомі нонконформісти, дисиденти й «маверики» (mavericks)[6] – тобто всі ті, хто ризикнув заробляти на життя не традиційним способом [30, 75–76]. Відтак бенефіціантами терпимості нині все більшою мірою стають не лише національні меншини, корінні народи або ексцентричні ЛГБТ-спільноти, а й серйозний бізнес, гарна політика й органічне конституційне право.

Використані матеріали

  1. Словарь русского языка : в 4 т.– М. : Русский язык, 1988. – Т. IV. –  800 c.
  2. Словник української мови : в 11 т. / ред. колег. І. К. Білодід (голова) та ін. – К. : Наукова думка, 1970 – 1980. – Т. 10. –  840 с.
  3. Репринтне видання: «Словарь української мови». Т. IV. – К. : Вид-во Кіевская Старина, 1909. –  616 с.
  4. Бейлин Б. Идеологические истоки Американской революции / Б. Бейлин. – М. : Новое изд-во, 2010. –  308 с.
  5. Дойч К. Основные изменения в политологии // Политические отношения: прогнозирование и планирование / К. Дойч. – М. : Наука, 1979. –  230 с.
  6. Гауз Д. Індивідуальність: ліберальні теорії людини // Лібералізм: Антологія / Д. Гауз. – К. : Смолоскип, 2002. – С. 199–228.
  7. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры / В. фон Гумбольдт. – М. : Прогресс, 1985. –  452 с.
  8. Dahl R. Dilemmas of Pluralist Democracy / R. Dahl. – London : Yale University Press, 1982. –  232 р.
  9. Бжезинский З. Большой провал / З. Бжезинский. – N.-Y. : Liberty Publishing House, 1989. –  250 с.
  10. Toffler A. The Third Wave / A. Toffler. – N.-Y. : Bantam Books, 1994. –  560 р.
  11. Коуз Р. Как Китай стал капиталистическим / Р. Коуз, Н. Ван. – М. : Новое изд-во, 2016. –  386 с.
  12. Денкэн Ж.-М. Политическая наука / Ж.-М. Денкэн. – М. : МНЭПУ, 1993. –  162 с.
  13. Юркевич П. Философские произведения / П. Юркевич. – М. : Правда, 1990. –  670 с.
  14. Чаадаев П. Сочинения / П. Чаадаев. – М. : Правда, 1989. –  515 с.
  15. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность / Ю. Хабермас. – М. : Наука, 1992. –  256 с.
  16. Ролз Д. Справедливість як чесність: політична, а не метафізична // Лібералізм: Антологія. – К. : Смолоскип, 2002. – С. 779–802.
  17. Russell B. Authority and the Individual / В. Russell. – N.-Y. : Simon and Shuster, 1949. –  104 р.
  18. Малютин М. Неформалы в перестройке: опыт и перспективы // Иного не дано / М. Малютин. – М. : Прогресс, 1988. – С. 210–227.
  19. Фостер Э. Похвальное слово терпимости / Э. Фостер // Литературная газета.– 1997. – 23 июля.
  20. Fukuyama F. The End of History and the Last Man / F. Fukuyama. – N.-Y. : Free Press, 1992. –  464 р.
  21. Гилберт М. Черчилль. Биография / М. Гилберт. – М. : Колибри, 2015. – 1056 с.
  22. Riesman D. The Lonely Crowd / D. Riesman. – N.-Y. : Doubleday Anchor Books, 1953. –  315 р.
  23. Вуек Я. Мифы и утопии архитектуры ХХ века / Я. Вуек. – М. : Стройиздат, 1990. –  286 с.
  24. Солженицын А. Нобелевская лекция / А. Солженицын // Новый мир. – 1989. – № 7. – С. 135–144.
  25. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс. – М. : Политиздат, 1991. –  528 с.
  26. Бовуар С. де. Друга стать : у 2 т. / С. Бовуар – К. : Основи‚ 1995. – Т. 2. –  392 с.
  27. Adorno T. The Authoritarian Personality / Т. Adorno. – N.-Y. : Harper and Brothers, 1950.
  28. Розанов В. Уединенное / В. Розанов – М. : Правда, 1990. – Т. 2. –  718 с.
  29. Мережковский Д. Больная Россия / Д. Мережковский. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1991. –  272 с.
  30. Маркузе Г. Одномерный человек / Г. Маркузе. – М. : REFL-book, 1994. – 368 с.
  31. Гадамер Х.-Г. Телевидение породит новых рабов // Литературная газета.1997. – 23 июля.
  32. Аристотель. Сочинения : 4 т.– М. : Мысль, 1983. – Т. 4. –  830 с.
  33. Богораз Л., Даниэль А. В поисках несуществующей науки // Проблемы Восточной Европы. – 1993. – № 37–38. – С. 142–161.
  34. Гессен М. Совершенная строгость / М. Гессен. – М. : Астрель, 2011. –  272 с.
  35. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті.– Нью-Йорк : Сучасність, 1983. – Т. 3. –  381 с.

Всеволод Речицький – кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого).

Пропонований читачам матеріал – переклад статті «Азбука демократии: толерантность».


[1] Zenon Bańkowski (1946 р.) – професор теорії права Единбурзького університету, Велика Британія.

[2] Строго кажучи, першими у світі були конституції несуверенних американських штатів.

[3] Характерним прикладом цього підходу є відхилення (2016 р.) швейцарським референдумом можливості отримання безумовного державного прибутку для кожного громадянина країни.

[4] Більш докладно: [23].

[5] Із цього приводу Р. Коуз та Н. Вон писали: «У 1991 р., приймаючи в Пекіні Френка Марбля – свого друга і колегу по Caltech (Каліфорнійський технологічний інститут. – В. Р.) Цзян [Сюесень] (керівник китайської космічної програми, зірка Caltech. – В.Р.) тихо сказав, ніби вибачаючись, чим дещо здивував свого співрозмовника: «Знаєш, Френку, ми багато чого зробили для Китаю. У людей тепер є досить їжі. Вони працюють, добиваються успіху. Але, Френку, вони нещасливі» [11,  308].

[6] Кінь, що йде не в ногу (англ.), позначає також тип особистої поведінки, яка за своїми ознаками відрізняється від загальноприйнятної.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль