пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
21.04.2020 | Євген Захаров
Погляд

Відкритими очима

   

До 75-річчя закінчення Другої світової війни в Європі

Останнім масовим призовом до діючої проти німецьких загарбників армії був призов народжених у 1925 році, ровесників моїх батьків. Батько не потрапив на фронт, тому що всю війну точив снаряди у Серпухові на військовому заводі. Коли починав у 1941 – йому зробили підставку для ніг, тому що він не діставав до токарного верстата. У 1943 його не відпустили, як він не рвався, на фронт, залишили по броні. Мама працювала в хімічній лабораторії на військовому заводі в евакуації. Насамперед я хочу привітати їх ровесників й інших, хто воював, які дожили до цієї дати. Велике вам спасибі, і будьте здорові!

Але час невблаганний, і Друга світова поступово входить у період меморіалізації. Багатьма країнами її вже давно розпочато. Події Другої світової активно використовуються в політиці, в кожній країні по-своєму. І це дуже заважає знанню і усвідомленню тих подій, оскільки політичні інтереси диктують одні факти зробити головними, поставити в центр уваги сучасників, а інші – не згадувати зовсім, постаратися витіснити з пам’яті. І це може призвести до спотвореного розуміння тих подій і взагалі до цілком іншої історії. Адже історія, як любить повторювати мій друг і колега Василь Овсієнко – це не те, що було, а те, що написали.

Народи не люблять згадувати свої промахи, поразки, помилки і злочини. Всі вважають за краще пам’ятати і говорити про свої жертви, успіхи, перемоги і подвиги. Але невивчені та неусвідомлені історичні факти, незняті конфлікти і неспокутувані гріхи породжують помилкове уявлення про минуле і нові конфлікти. У результаті одні й ті ж події різні народи пам’ятають іноді навіть діаметрально протилежним чином, і виникає війна пам’ятей, яка може бути настільки образливою для сторін, що здатна поховати всі спроби співпраці. Можна навіть стверджувати, що конфлікт історичних пам’ятей є глибинною причиною всіх політичних, соціальних, культурних конфліктів в нових державах, які виникли на руїнах колишнього СРСР, і поміж цими державами, а також з державами-членами колишнього Варшавського договору. І є однією з обставин, якою скористалося керівництво Російської Федерації для анексії Криму і розпалювання збройного конфлікту на сході України шість років тому.

Згадаймо для прикладу події квітня 2007 року з перенесенням меморіалу «Бронзового воїна» з центру Таллінна до військового поховання. Демонтаж скульптури та знесення меморіальної стіни викликали масові заворушення російськомовної молоді в Таллінні та інших містах Естонії та різку критику в Росії, де блокували посольство Естонії та закликали бойкотувати естонську продукцію.

Для росіян (а також великої частини українців, які мешкають в центральній, східній, південній Україні та Криму), Друга світова була війною проти чужоземного нашестя, проти нацизму, проти жорстокого тоталітарного режиму, який намагався захопити весь світ і встановити новий порядок, в якому одні народи підлягали повному знищенню, а інші – мали обслуговувати вищу расу. Їхні батьки винесли на своїх плечах цю війну, перемогли в ній і назавжди залишаться в пам’яті, як визволителі від нацизму. І тому 15 загиблих в 1944, похованих в центрі Таллінна, – це солдати, які воювали проти нацистів, а «Бронзовий воїн» уособлює пам’ять про бійців, які перемогли Гітлера.

Проте саме загарбниками їх вважає більшість естонців, для яких Друга світова війна має зовсім інше значення: вона призвела до знищення їхньої незалежності й втрати статусу суверенної держави, що супроводжувалося національним приниженням і великими жертвами. Під час першої окупації 1940-1941 років було заарештовано близько 7 тисяч естонців і знищено, за різними даними, від 1850 до 2200 з них за обвинуваченнями у антирадянській пропаганді. Друга окупація 1944-1991 років також принесла численні жертви. 25 березня 1948 року було депортовано на північ та до Сибіру 29 тис. естонців – самі по собі ці цифри є просто катастрофічними для мільйонної Естонії. І тому «Бронзовий воїн» для більшості естонців – символ окупації. Загалом, за 15 років з 995 тис. естонців, які мешкали в Естонії в 1939 році, кожен п’ятий або загинув, або змушений був покинути батьківщину. У 1982 році в Естонії мешкало 948 тисяч естонців, тобто на 4.7% менше, ніж у 1939 р. Цікаво, що період 1941-1944 рр. естонці окупацією не вважають: це для них було, швидше, звільненням від комуністів, а німці – більшою мірою визволителями, ніж окупантами. Нагадаємо: Естонія – єдина захоплена Німеччиною європейська країна, в якій не було збройного антинацистського Опору.

Подібним є ставлення до Другої світової війни в Латвії. Але тут, на відміну від Естонії, вже був національний опір німцям. У Литві опір німцям був сильнішим, сильним був і збройний опір комуністичній окупаційній владі. І пізніше, в 60-80-ті роки ХХ ст., литовський дисидентський рух був значно сильнішим, ніж в Латвії та Естонії.

В Україні ситуація є значно складнішою: у порівнянні з балтійськими країнами Україна є дуже великою й містить в собі частини з дуже різним історичним шляхом, а відтак, і вочевидь різною історичною пам’яттю щодо подій Другої світової.  

Пам’ять тієї частини України, яка пережила в 1939 році окупацію радянськими військами, приблизно така сама, як і в країнах Балтії. Звірства комуністичного режиму 1939-1940 років тут були страшними. Відповідно, прихід німецької армії тут сприйняли як визволення, ОУН вітала німців. Але німці не визнали Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 року, заарештували авторів Акту і посадили їх у концтабір. Нацистам не була потрібна незалежна Українська держава. Ще раніше режим Хорті з благословення Гітлера знищив Карпатську Україну. З 1942 року велика частина ОУН і створена нею УПА стала на шлях партизанської боротьби з німцями, а потім – також з радянською владою. Як і литовці, латиші та естонці, українці Галичини і Волині не могли вважати солдат Червоної армії своїми визволителями. За радянськими солдатами прийшов знову жорстокий окупаційний режим, уже знайомий тут своїми кривавими злочинами 1939-1940 років. І західним українцям судилося з ним воювати, іншого виходу просто не було. Так пам’ятають ті події сьогодні діти і онуки бійців УПА.

Для переважної частини населення східної, південної та центральної України Друга світова війна ототожнюється з Великою вітчизняною, і пам’ять про воїнів тієї війни священна: вони врятували Україну від нацистів. Але у мешканців цих частин України вже зовсім не таке одностайне, як майже у всіх росіян, ставлення до подій у Галичині та Волині у 1943-1950 рр. І це прямо пов’язане з ідентифікацією себе як громадян незалежної України. Ті, що усвідомлюють себе громадянами України, здатні погодитися з визнанням воїнів УПА учасниками Другої світової та борцями за незалежну Україну, інші – як і майже всі росіяни, глибоко інфіковані бандерофобією.

У Криму ситуація ще складніша. Кримські татари завжди будуть пам’ятати, що Велика вітчизняна закінчилася для них депортацією всього народу. Вони справедливо вважають Крим єдиним місцем у світі, де вони можуть реалізувати своє право на самовизначення, і ніколи від цього не відмовляться. Для російськомовної спільноти Криму, навпаки, депортація кримськотатарського народу легітимізувала їх переїзд до Криму. Антагонізм цих двох спільнот було й донині важко подолати. А окупація Криму, яка має на меті розчинити кримських татар в загальній масі, позбавити їх етнічної та релігійної ідентичності, є тяжким ударом, що загрожує праву кримськотатарського народу на самовизначення.

Для переважної частини населення Донбасу, яке заселило цю спустошену після голоду територію в 30-ті роки, історична пам’ять є нетривалою і вся припадає на радянські часи. Такі мешканці Донбасу не можуть не відстоювати радянські пам’ятники і мають проблеми з ідентифікацією себе як громадян України. Для них бандерівці чужі і ніколи не стануть своїми. Чи стануть для їхніх дітей і онуків?

Слід зауважити, що існує конфлікт не лише справжніх історичних пам’ятей, які передаються й накопичуються навіть на генетичному рівні, а й квазіісторичних пам’ятей, що є продуктами радянської тоталітарної й посттоталітарної пропаганди. Радянська освіта буквально з пелюшок виховувала дітей у вигаданому світі зі спотвореною історією й породжувала фобії, яких більшість людей не може подолати все своє життя.

Один відомий російський правозахисник, колишній політв’язень, зауважив, що, коли образи минулого у різних народів конфліктують, то, може, доречно звернутися до загальнолюдської пам’яті? Якщо пристати до цього погляду, то, безперечно, Друга світова війна була насамперед війною з нацизмом незалежно від того, що в антигітлерівській коаліції був інший страшний тиран ХХ століття – Йосиф Сталін. Проте це не означає, що російська історична пам’ять є більш придатною для справедливої оцінки подій Другої світової війни, нібито ближчою до загальнолюдської, ніж національні пам’яті України та народів Балтії. Бо загальнолюдська пам’ять якраз і передбачає згоду одних народів припускати можливість і законність суттєво іншого потрактування світових за своїм масштабом подій іншими народами.

Дуже важливим наразі є публічне викриття й подолання історичної несправедливості й кривди. Українська держава поки що не досягла особливих успіхів у цьому. Наша історична освіта, подекуди, замість руйнування старих міфів створює нові, а українські медіа програють інформаційні війни російській державі, яка успадкувала від Радянського Союзу традицію замовчувати правду, з одного боку, а з іншого – перманентно відтворювати й впроваджувати історичну брехню.

Згадаймо маніакальні (а насправді – цілеспрямовано облудні) твердження, що польські офіцери в Катині, Мідному та Харкові були розстріляні не навесні 1940 року за рішенням радянського Політбюро, а значно пізніше німцями. Або нещодавні кричущі обвинувачення на адресу Польщі з боку Путіна, який представив її як реально відповідальну за спалах Другої світової війни. Путін виправдовує підписання СРСР з Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа про ненапад 23 серпня 1939 року, що увімкнуло зелене світло для вторгнення в Польщу військ обох диктаторів у вересні того ж року. Так само путінська пропаганда постійно бреше й щодо ролі України у Другій світовій війні.

Якою ж є відповідь України? Державна політика пам’яті будує історичний міф про справді героїчні визвольні змагання, спротив УПА і притлумлює або просто ігнорує правдиві факти про взаємопоборювання провідників ОУН, політичні вбивства, дії внутрішньої безпеки, участь у каральних акціях проти мирного населення. Замість того, щоб пояснити, чому ми називаємо вулиці іменами чільних діячів ОУН, які щиро сприймали прихід німецької армії як визволення та вітали Гітлера з днем народження, чи чому Кліму Савуру стоїть пам’ятник в Рівному, коли ця людина обвинувачується Польщею в загибелі десятків тисяч цивільних поляків, у тому числі старих, жінок і дітей, держава просто замовчує ці прикро правдиві факти. Спробуйте згадати в публічній площині єврейський погром у Львові 30 червня – 3 липня 1941 року з чотирма тисячами загиблих, чи Волинський погром 1943 року – вас одразу затюкають, ви отримаєте вкрай негативну реакцію і твердження, що «вони» (євреї, поляки, росіяни…) були… ще гірші. Українці (як, до речі, і поляки – згадаймо погром у Єдвабне 10 липня 1941 року і ставлення до нього) поки що не навчилися визнавати свої злочини, на відміну від німців, у яких ця здатність стала прямим наслідком денацифікації. Відвертої, системної, послідовної декомунізації в Україні у справжньому значенні цього слова не відбулося, вона обмежилася лише поверховою – якщо говорити про масштаб – деміфологізацією чільних ідеологів і практиків комунізму.

Примирення історичних пам’ятей необхідне для України. Навіть більше, без нього неможливе створення єдиної політичної української нації як державно організованого народу. Неможливим без цього є й наш суспільний поступ. Різні частини України мають зруйнувати хибні міфи, зрозуміти одна іншу й визнати право кожної з українських частин шанувати свої святині й своїх героїв. Без цього важко уявити собі майбутнє примирення та порозуміння з мешканцями непідконтрольних українському уряду територій, коли збройний конфлікт на сході закінчиться.

Зауважу, що все сказане не стосується масової свідомості, її не можна й не треба змінювати примусово, а адресоване тим, хто відносить себе до інтелектуалів. Вони мусять дивитися на історію Другої світової війни відкритими очима, називати речі своїми іменами, розрізняти правду і брехню. Саме вони завдяки своїм знанням і неформальній освіті здатні відрізнити хибні міфи й сумнівні святині – від справжніх, назвати злочинні дії – злочинами, хто б їх не скоював, визнавати нові знайдені історичні факти і враховувати їх, змінюючи суспільні уявлення, що склалися раніше, відповідно до цих фактів.

Лише інтелектуальна чесність, відкидання брехні, максимальна відкритість фактам і максимальна свобода історичних дискусій здатні забезпечити непідробну й достойну правдиву пам’ять про Другу світову війну. Бо, як заповідав письменник, гуманіст і борець з обома жахливими диктатурами ХХ століття Лев Копелев: «Брехню можна здолати тільки правдою».


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль