пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
29.04.2020
In memoriam...

Помер Зіновій Антонюк

   

Зіновій Антонюк народився 24 грудня 1933 року в с. Деполтичі (тоді — в Люблінському воєводстві, Польща) в сім’ї українських селян, яка від кінця 1939 року жила вже в Холмі і стала робітничою. Закінчивши 1944 р. початкову школу, що була при Холмській українській гімназії, склав вступні іспити до гімназії, проте з від’їздом викладацького складу далі на Захід гімназія припинила своє існування. Наприкінці серпня Антонюки переїжджають в Україну. Рік живуть у Луцьку, а з осені 1945 – у Львові.

1952 закінчив Львівський технікум залізничного транспорту. 1953-58 навчався на механічному факультеті Львівського політехнічного інституту за фахом «економіка й організація виробництва», а 1960-64 — в заочній аспірантурі того інституту. Відпрацювавши рік інженером-економістом на Львівському приладобудівному заводі, перейшов на роботу в науково-дослідний сектор Львівської Політехніки (1959-60). З травня 1960 жив у Києві, до самого арешту 1972 працював на різних інженерних посадах у Всесоюзному науково-дослідному та проектно-конструкторському інституті з нафтопереробки і нафтохімії (НВО «МАСМА»).
1962 через Аллу Горську познайомився з Іваном Світличним, який справив на Антонюка величезний вплив. «Отак я вперше зрозумів, — писав пізніше Антонюк, — що справжній, а не показний патріотизм завжди некрикливий, завжди серйозний і завжди громадянський, а не вузько етнічний». Антонюк бере участь у тиражуванні й розповсюдженні самвидаву. Як член профкому інституту, сприяє регулярному проведенню в актовому залі інституту загальнокиївських вечорів молодої поезії. 1964 через парткоми свого інституту та Інституту історії Академії Наук ініціював створення при інституті, де працював, постійного історичного лекторію, яким керував відомий історик М.Брайчевський. На прохання Івана Світличного переклав з польської мови на українську декілька великих статей з історії польсько-українських стосунків. Арешти 1965 року серед української інтелігенції, особливо перший арешт Світличного, вразили Антонюка, але це стимулювало ще більшу громадську його активність. «Та головним був самвидав. Важливо було переконати начальство, що воно вибрало не тих, що самвидавська активність триває і без заарештованих». Зіновій Антонюк був причетний до отримання із політзон інформації та подальшої її передачі разом з самвидавом за кордон, у тому числі «Українського вісника», де все згодом публікувалося в українській та іншомовній періодиці, передавалося по радіо «Свобода».
У січні 1972, під час широкомасштабних арештів української інтеліґенції, був заарештований і Антонюк. Суд, формально відкритий, але фактично закритий для друзів, відбувся 8-15.08.1972. Зіновія винуватили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). Вирок: 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.
Свій термін Антонюк відбував у 35-й зоні пермських таборів. Бере активну участь у численних голодовках та інших акціях протесту і, найважливіше, стає однією з головних фігур у забезпеченні нелегальної передачі інформації на волю, – як і колись, до арешту, в отриманні “волею” інформації із зон, передруковуванні її та подальшій передачі. Зіновій переписував дрібним скорописом більшість повідомлень про становище в таборі, протестні заяви ув’язнених та інші матеріали. Існує версія, що Андрій Сахаров якось показав виготовлені Антонюком «ксиви» іноземним кореспондентам, ті опублікували копії, за якими в КДБ був ідентифікований виконавець. Хоча сам Антонюк вважав, що його ”заклав” стукач із зони, бо були неодноразові, побудовані на точній інформації про час та спосіб виготовлення “ксив” спроби зловити його “на гарячому”. Зіновій був засуджений на 3 р. тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі. У липні 1978, відбувши тюремне ув’язнення, Антонюк знову прибув у 35-й табір, де в нього був діагностований туберкульоз. Медична комісія постановила відправити Зіновія в спеціалізовану лікарню в Ленінград, однак цього ніколи не було зроблено.

                                         Зіновій Антонюк та Євген Сверстюк

Зіновій Антонюк – один з авторів (разом з Ю.Орловим, В.Марченком, П.Плумпою, М.Кийрендом) відомого документа Московської Гельсінської групи «Про становище в’язнів у таборах СРСР» (1978).
18.01.1979 Антонюк прибув на місце заслання — м. Бодайбо Іркутської обл. Приймаючи на роботу, медкомісія виявила в нього туберкульоз легень. З місцевого тубдиспансеру Зіновія згодом послали в обласну лікарню для тривалого лікування, де його провідав засланець В’ячеслав Чорновіл. Та коли Антонюк відмовився виконати наполегливі «поради» лікарів не спілкуватися і не листуватися з деякими, а якими – сам має здогадатися, людьми, то його виписали й повернули в Бодайбо.
Відбувши заслання, Зіновій Антонюк у грудні 1981 повернувся в Київ. Працював нормувальником на заводі «Червоний гумовик». У 1982 засуджений за сфабрикованою справою за обвинуваченням в „дармоїдстві” (ст. 214, ч. 1 КК УРСР) на 1 рік ув’язнення у зоні суворого режиму: 6 місяців відбув у Білій Церкві (35 зона) і 6 міс. у Харкові (43 зона). 1983-93 працював слюсарем на Київському ремонтному заводі електротранспорту ім. Ф.Дзержинського.
У 1990 Антонюк обраний депутатом Київської міської ради. У 1992-96 — член комісії з відновлення прав реабілітованих при Київській міськраді. З грудня 1992 по березень 2003 — співголова громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини; був членом редколегії інформаційно-аналітичного бюлетеня «Права людини в Україні»; експертом Міжнародного фонду «Відродження» за програмою «Громадянське суспільство». Цінуючи насамперед власну незалежність, Зіновій відмовлявся від усіх державних нагород. Є автором численних статей з прав людини, з питань суспільної свідомості й духовної культури.
У «Спогадах про Івана Світличного» Антонюк писав: «Україна важко усвідомлювала потребу вплетення своїх визвольних змагань у світовий контекст універсальної ідеї захисту прав людини... По собі знаю, що тільки зустріч з Іваном Світличним і Семеном Ґлузманом у 35-й зоні допомогла мені остаточно поставити крапки над „і” та одірватися від групової свідомості в сприйманні світу й вилікуватися від мислення в рамках етнографізму, що й досі дає мені постійне відчуття тих років як найкращих років мого життя... Та Україна ще й сьогодні погано засвоїла ідею самодостатності особи з притаманністю їй свободи безумовної, а також вартості свободи особи самої по собі, особи, що дотримується чітких моральних максим...».

Бібліографія
Антонюк З. Правозахист в Україні. // Права людини в Україні, 1994, вип. 4.
Антонюк З. Вступне слово на публічній процедурі розгляду питання про присудження премії ім. Валерія Марченка за 1993-1994 рік. // Права людини в Україні, 1994, вип. 10.
Антонюк З. Релігія в суспільстві: можливості взаємного реформування через право відрізнятися, тобто зберігати індивідуальність? // Права людини в Україні, 1995, вип. 13.
Антонюк З. Про чистоту і простоту. // Сучасність, 1996, №5. — C. 52-65.
Антонюк З. Знати, щоб увласнити. // Права людини в Україні, 1996, вип. 16.
Антонюк З., Глузман С., Маринович М. Листи з волі. – К.: Сфера, 1999.
Антонюк З. «Як не я — тоді хто?»› // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — К.: ЧАС, 1998. — C. 247-256.
Антонюк З. Відповіді на опитування до 30-річчя Української Гельсінської Групи.
Антонюк З. Конспект самоусвідомлення. Частина 1 – Київ, Харків: Дух і літера, 2007. – 472 с.; Частина 2, 2007. – 336 с.
Антонюк З. Рефлексії ідентичності. – Київ–Харків: Дух і Літера, 2007. – 272 с.
Антонюк З. Рефлексії правозахисту. – Харків: Права людини, 2019. – 317 с.


За матеріалом Володимира Каплуна


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль