пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
06.05.2020 | Віталій Погосян, адвокат
Армія

Державна зрада полоненого

У таких підвалах утримували полонених (ілюстраційне зображенняз відткритих джерел)
   

7 квітня 2020 року Шевченківським районним судом міста Києва було винесено обвинувальний вирок Без’язикову Івану Миколайовичу (полковнику ЗСУ, начальнику розвідки 8 армійського корпусу) за ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 258-3 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк 13 років.

Цей вирок є дуже цікавим та показовим як з погляду застосування норм діючого національного законодавства, так і в світлі міжнародного права.

На мою думку, під час винесення вироку суд вдався до довільного тлумачення подій на сході України та дійшов висновків на підставі законодавства, яке набрало чинності вже після подій, які було інкриміновано Без’язикову І. М.

Так, термін «збройний конфлікт» було офіційно визначено в п. 7 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України» № 2469-VIII від 21.06.2018 року: збройний конфлікт – збройне зіткнення між державами (міжнародний збройний конфлікт, збройний конфлікт на державному кордоні) або між ворогуючими сторонами в межах території однієї держави, як правило, за підтримки ззовні (внутрішній збройний конфлікт).

Судді прийшли до висновку, що «на час проведення антитерористичної операції Україна перебувала у стані, що характеризується діями щодо вирішення національно-етнічних, релігійних та інших протиріч із застосуванням засобів збройного насильства, за яких держава не переходить в особливий стан, що визначається як війна, і не вводить режим воєнного стану в країні або на частині її території, а збройна боротьба не виходить за межі операційного напрямку (мають місце різні військові інциденти, військові акції, інші військові зіткнення обмеженого масштабу (низької інтенсивності) із застосуванням іррегулярних або регулярних збройних формувань), тобто перебуває у стані збройного конфлікту».

Однак вказаний висновок не узгоджується з нормами законодавства, які діяли у 2014 році, а саме: Законами України «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» і Указом Президента «Про часткову мобілізацію».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» особливий період – період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період – період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або введення воєнного стану в Україні або в окремих місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до Указу Президента України від 17.03.2014 року № 303/2014, затвердженого Законом України від 17.03.2014 року № 1126-VII «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію», було оголошено про проведення часткової мобілізації.

Згідно з рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 13.04.2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», уведеного в дію Указом Президента України від 14.04.2014 року № 405/2014, у Донецькій та Луганській областях проводилася антитерористична операція.

Таким чином, з 18.03.2014 року в Україні діє особливий період.

Тому висновки суду в частині визначення внутрішнього збройного конфлікту є хибними.

У вироку зазначено, що 16 серпня 2014 року полковник Без’язиков отримав завдання від начальника штабу сектора «Д» прибути в н. п. Степанівка Шахтарського району Донецької області, де мав провести переговори з представниками незаконних збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» з приводу можливого обміну полоненими. Факт отримання вказаного завдання не було перевірено належним чином. Завдання, згідно Статутів ЗСУ, повинно оформлюватися письмово, однак у суді цей письмовий документ не було досліджено безпосередньо. Крім того, не було перевірено, чи мав повноваження начальник штабу сектору «Д» приймати рішення визначати та надавати повноваження особі або групі осіб для проведення переговорів з терористами.

Тим більше, що Без’язиков І. М. мав доступ до державної таємниці, як зазначив у суді допитаний начальник сектору «Д», який дав завдання, – Без’язиков І. М. був носієм секретної інформації.

При цьому, за весь час знаходження Без’язикова І. М. в полоні з 16 серпня 2014 року по 5 липня 2016 року, жодна відома йому секретна інформація не була використана бойовиками. Про це свідчить відсутність посилань на вказані факти у вироку.

При винесенні вироку суд взагалі не бере до уваги Женевську Конвенцію про поводження з військовополоненими, не дивлячись на те, що постійно вказує на доведеність факту його «перебування у полоні на непідконтрольній українській владі території м. Донецька Донецької області».

Отже, з одного боку, суд визначає, що Без’язиков І. М. був полоненим і не заперечує, що з 16 серпня 2014 року він знаходився в будівлі СБУ м. Донецьк разом з іншими полоненими, де до нього застосовували фізичне насильство та допитували, з 25 серпня 2014 року він знаходився в підвальному приміщенні будинку, що знаходився у парковій зоні у м. Донецьк і його вивозили до так званого офісу, який знаходився в будинку колишньої приватної фірми по вул. Щорса у м. Донецьк.

25 травня 2015 року Без’язикова І. М «невідомі особи перевезли спочатку до приміщення офісу, розташованого по АДРЕСА-7, де утримували у полоні близько місяця, та де він не міг контактувати з родиною, в подальшому його перемістили до погребу, а далі підвалу Інституту фізкультури у м. Донецьк, де утримували окремо від інших полонених. У серпні 2015 року будівлю, у якій його утримували, захопило інше збройне формування, його перевезли до телецентру м. Донецька, де утримували у полоні до його звільнення 5 липня 2016 року».

Виходячи з обставин перебування Без’язикова І. М. у полоні практично 2 роки, йому інкримінується державна зрада та участь у терористичній організації протягом лише 9 місяців. Тому виникає питання, чому учасника терористичної організації, який, на думку суду виконував певні завдання для бойовиків, ще більше року утримували в полоні?

Вимоги Женевської Конвенції, які повинні бути застосовані до полоненого, яким був Без’язиков І. М., наступні:

Ст. 17 – відносно повідомлення своїх анкетних даних та можливості отримання посвідчення особи;

Ст. 27 – отримання одягу;

Ст. 49 – праця військовополонених;

Ст. 51 – умови для праці;

Ст. 60 – грошове забезпечення;

Ст. 62 – винагорода за працю;

Ст. 70, 71 – зв’язок з родиною.

Виходячи з зазначених вимог Женевської Конвенції, усі дії, які інкримінуються Без’язикову І. М., підпадають під цю Конвенцію.

Покази свідків, які судом було покладено в основу вироку, не підтверджують виконання Без’язиковим І. М. дій, які можуть свідчити як про державну зраду, так і про участь у терористичній організації. Тим більше, що більшість цих показів – покази з чужих слів, які вже мають певну інтерпретацію з обвинувальним нахилом.

Використані матеріали НСРД, взяті з інших кримінальних проваджень, дані з ресурсу «Стоп террор», зазначені в вироку посади, посадові обов’язки та функції зазначених у вироку посадових осіб так званого розвідувального управління «ДНР», а також і сама структура «ДНР», наявність політичного та силового блоку, план злочинної діяльності та чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення, є очевидно недопустимими доказами, тому що немає жодного передбаченого КПК доказу, яким можна обґрунтовувати встановлення їх судом.

Найбільш яскравим порушенням суду є таке: «Таким чином, зафіксовані розмови, зміст яких розкрито вище, на переконання суду, свідчать, що в них безпосередньо брав участь обвинувачений ОСОБА_1.

До таких висновків суд дійшов шляхом аналізу сукупності досліджених судом доказів, в тому числі, з урахуванням голосу обвинуваченого ОСОБА_1, який суд сприймав безпосередньо в судовому засіданні від самого обвинуваченого, притаманні йому манери спілкування, інтонації, тону його розмов, а також шляхом прослуховування звукозаписів телефонних розмов за участі останнього».

Суд, у порушення вимог кримінального процесуального законодавства України, взяв на себе функції експерта та визначив належність голосу за своїм внутрішнім переконанням.

Вказаний вирок – це збір систематизованих порушень діючого законодавства та яскравий приклад односторонності проведення судового розгляду справи з лише обвинувальним ухилом.

Сподіваюсь, що апеляційна інстанція виправить порушення та винесе справедливий та законний вирок.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль