пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
03.07.2020 | Юрій Ярим-Агаєв
Погляд

Як Україні відстояти свою незалежність

   

Переговори в «нормандському форматі» і породжені ними Мінські угоди і формула Штайнмайєра стали головною загрозою для незалежності України. Слідування їм може призвести до контролю Путіна над усією країною, причому з її власної згоди і схвалення Європи. Україна може втратити незалежність, яку вона ще не встигла по-справжньому здобути.

Щоб не втратити свою незалежність, Україні необхідно: а)усвідомити, яку небезпеку становить Нормандський формат для її суверенітету; б)відмовитися від думки, що він прийнятний заради якихось вищих благ; в)зрозуміти, що Україну нічого не змушує його дотримуватися і г)знайти вихід з нього, який завдасть мінімальної шкоди у відносинах з іншими країнами.

Фото з відкритих джерел


***

Мінські угоди – це троянський кінь Путіна. З його допомогою він хоче протягнути автономію, або особливий статус, Донбасу, що і є його кінцевою метою щодо цього регіону. Путін не рветься приєднувати Донбас до Росії, особливо при зростаючому невдоволенні росіян з приводу того, у що їм обходиться його окупація і анексія Криму. Йому набагато вигідніше мати автономний Донбас в складі України і використовувати його як важіль впливу на всю країну. Проводячи з його допомогою політику «розділяй і володарюй», він сподівається таким чином домогтися контролю над усією Україною.

Тому компроміс по Донбасу – це компроміс по незалежності всієї України. А компроміс в цьому питанні неможливий, бо незалежність не може бути частковою або неповною. Ступенів незалежності не буває; є тільки ступені залежності. Якщо Україна піде на будь-які поступки щодо Донбасу чи Криму, вона не зможе стати незалежною країною.

Але саме таких компромісів домагається Зеленський, приймаючи формулу Штайнмайєра і продовжуючи переговори в Нормандському форматі. Він, ймовірно, вважає, що це може заспокоїти Путіна і зупинити його від подальшої агресії, догодити Європі і отримати від неї додаткову допомогу і, напевно, в надії припинити війну.

Але укладення миру саме по собі не робить країну незалежною. Мир може бути укладений по-різному і означати або перемогу і збереження суверенітету, або капітуляцію і підпорядкування іншій країні.

Ухвалення формули Штайнмайєра – це капітуляція, причому безумовна і беззастережна. Це навіть не компроміс. Ні від України, ні від жителів Донбасу подібної ініціативи ніколи не виходило. Це – ініціатива Путіна, і максимум того, що він хоче. Він вважає, що цього йому досить для встановлення контролю над Україною, і, приймаючи формулу Штайнмайєра, український уряд готовий йому такий контроль надати.

Отже, будь-які блага, які Україна може придбати в результаті виконання Мінських угод і формули Штайнмайєра, будь то мир з Росією або додаткові західні кредити, можуть бути придбані тільки ціною втрати частини її суверенітету.

***

Причому, для України цей процес може стати незворотним, бо вона ще не стала по-справжньому незалежною країною. Номінальна незалежність, яка буквально впала їй в руки, коли розпався Радянський Союз, була для України подарунком. За винятком невеликої групи дисидентів, за українську свободу в той час ніхто не боровся. Але дарована незалежність, як і дарована свобода, сама по собі багато чого не варта, – її ще треба доводити і відстоювати.

І це те, що Україна робить, і ще належить їй зробити. Боротьба за незалежність України почалася з Помаранчевої революції і Євромайдану. Крим і Донбас – це все ще перший етап цієї боротьби і головне випробування української незалежності. Поки Україна пройшла ці випробування не дуже успішно, віддавши Росії Крим і більшу частину Донбасу. Але їх забрали силою, всупереч її волі. Вона їх може повернути, нехай і у важкій боротьбі, але вийшовши з неї загартованою і такою, що довела свою незалежність. Але при добровільній відмові від незалежності, повернути її буде набагато важче, що Україна добре знає з власної історії.

У кінцевому рахунку, Україні самій вирішувати, наскільки незалежність для неї важливіше за все інше, і чи готова вона відстоювати її за будь-яку ціну. Якщо ні, то вона повинна принаймні не вводити в оману тих, хто її підтримує в боротьбі за її свободу. Політична підтримка, військова допомога, економічні санкції – всі вони стають безглуздими, якщо Україна приймає умови Путіна.

Але якщо незалежність для України найголовніше, то вона повинна чітко усвідомити, що, слідуючи Мінським угодами і формулі Штайнмайєра, вона ризикує віддати незалежність, навіть не встигнувши по-справжньому її осягнути.

Формула Штайнмайера – не тільки пряме формулювання путінських вимог; вона ще є принизливою і абсурдною для України. Питання про те, як буде визначатися статус Донбасу, вирішують всі... крім реальних представників цього регіону. Більшість цих людей, навіть якби вони прийняли умови придуманого без них референдуму, не змогли б у ньому брати участь, тому що евакуювалися з території, на якій він повинен проводитися. Формула Штайнмайєра пропонує вибори під контролем терористів, легітимність яких визначатимуть скомпрометовані і давно віджилі свій вік іноземні організації, що знаходяться під впливом загарбника цих територій.

Багато критиків вбачають головну проблему з Мінськими домовленостями в тому, що вони ставлять під загрозу унітарність України, що, як вони вважають, є для неї екзистенціальною загрозою. Однак унітарність аж ніяк не є необхідною умовою для незалежності країни. Багато країн вважають за краще мати федеративну структуру. Американські штати мають велику автономію від федерального уряду, як і швейцарські кантони. І це не заважає їм бути незалежними країнами, бо вони такий устрій вибрали самі. Чехословаччина, будучи незалежною державою, взагалі вирішила розділитися на дві країни, слідуючи вільному і демократичному вибору своїх громадян, але саме своїх громадян, а не когось іншого.

Для незалежності країни головне не те, яку державну структуру вона обере, а те, що вона зробить цей вибір сама без будь-якого втручання ззовні.

Але Нормандський формат і є таким прямим втручанням. Наполягаючи на особливому статусі Донбасу або як мінімум на діях, які повинні до нього привести, Франція, Німеччина і більш за усіх загарбник українських територій Росія намагаються визначити за Україну її внутрішній устрій.

Головна проблема не в абсурдності формули Штайнмайера і Мінських угод і не в тому, куди вони можуть завести Україну, а в тому, що ці договори взагалі існують. Чи не звучить парадоксально, що жодне з імен: Нормандія, Штайнмайєр, Мінськ, якими названі перемовини і договори, покликані визначати внутрішнє життя українців, не мають ніякого стосунку до самої України? І виправити це становище не можна зміною і поліпшенням цих договорів. Їх просто не повинно бути.

Незалежна країна не може дозволяти іншим країнам вирішувати питання про її внутрішній устрій. І до тих пір, поки Україна вважає себе незалежною державою, а Донбас своєю територією, питання його автономії є питанням внутрішнього державного устрою всієї України, і тільки їй одній і належить його вирішувати. Для незалежної країни це питання не може бути навіть предметом перемовин з іншими країнами, неважливо, ворожими або дружніми.

Для України великою поступкою незалежності було вже те, що вона вступила в ці перемовини. Мінські угоди і формула Штайнмайєра представляють для України крайню небезпеку, але вони поки не здійснилися. Перемовини ж з іншими країнами з приводу внутрішнього устрою України – це вже доконаний факт. І поки ці перемовини триватимуть, Україні буде дуже важко стати по-справжньому незалежною країною.

Незалежність країни означає усвідомлення її власними громадянами та визнання її іншими країнами. Нормандський формат показує, що Україна поки не досягла ані першого, ні другого. Факт участі України в цьому процесі, в якому інші країни вказують їй, якою вона повинна бути, говорить про те, що такого усвідомлення поки немає ані у її громадян, ані у її правителів. Факт участі в цьому процесі інших країн означає, що з їхнього боку немає реального визнання її незалежності, оскільки вони вважають себе вправі вирішувати її долю. Причому такого визнання немає не тільки з боку Росії, яка продемонструвала це ще раніше і в набагато більш відвертій формі, але і з боку Німеччини і Франції.

Помилкою було те, що Україна дозволила втягнути себе в цей процес. Відстоювати свою незалежність у цьому стані не просто. Як вона в ньому опинилась, і хто за це відповідальний, зараз не так важливо. Зеленський звинувачує в цьому Порошенка, який погодився на Мінські угоди. Сам же Зеленський, не встигнувши прийти до влади, поспішив прийняти формулу Штайнмайєра і схвалив Нормандський формат і тим самим лише погіршив ситуацію. Прийнявши Мінську угоду, Порошенко погодився прийняти в подарунок від Путіна його Троянського коня; прийнявши формулу Штайнмайєра, Зеленський відкрив для нього ворота.

Зараз, однак, головне не валити провину з одного на іншого. Обидва президенти, ймовірно, робили це з благих намірів, не маючи великого досвіду і перебуваючи у важких умовах. Питання не в тому, хто з них більш відповідальний за те, що Україна виявилася в цьому стані, а як з нього вибратися.

Порошенко, усвідомивши проблему з Мінською угодою, став її, по суті, саботувати. Схоже, що і Зеленський не поспішає дотримуватися формули Штайнмайєра. Але тягнути з цим нескінченно не можна і перехитрити Путіна і Захід тут не вдасться. Умиротворенням, хитрістю, затяжками цю проблему не вирішиш. Україні треба повністю вибратися з цієї пастки, і чим раніше, тим краще. Чим довше вона в ній буде знаходитися, тим менше буде у Путіна причин йти на будь-які поступки і тим більше Захід буде звикати до того, що проблема буде вирішена відповідно до Нормандських домовленостей, тобто з тим, чого хоче Путін.

Вийти з Нормандського процесу, не допустивши всього цього, не просто, але така можливість існує.

Допомогти Україні вирватися з тенет Нормандського формату і направити її на шлях незалежності, може Українська Рада, прийнявши закон, що проголошує таке:

Питання внутрішнього державного устрою суверенної країни України має вирішуватися тільки самою Україною, в його рішенні не можуть брати участь жодні інші країни, і він не може бути предметом перемовин з ними.

Такий закон дезавуює як Мінські угоди, так і формулу Штайнмайєра, обмежить Нормандський процес рамками російсько-українського конфлікту і повністю виключить з нього питання, пов’язані з внутрішнім устрієм України

У Зеленського і його прихильників не повинно бути заперечень проти подібного закону, вони повинні його лише вітати. Цей закон ніяк не обмежує прерогативу президента проводити зовнішню політику. Він не передбачає ніяких конкретних дій щодо будь-яких конкретних країн, а лише визначає загальні рамки, в яких ця політика може проводитися. Існування подібних рамок природно для президента будь-якої демократичної країни, і вони попереджають безглузді зусилля з укладення договорів, які після цього не можуть бути ратифіковані парламентом.

Зате такий закон допоможе Зеленському вийти з обтяжливих для України договорів і переговорів, не викликавши жодних докорів на його адресу. Звичайно, для цього закон бажано прийняти абсолютною більшістю, позбавивши Зеленського можливості накласти на нього вето і тим самим виключити будь-які претензії з боку партнерів по переговорах.

Аргумент, що подібних законів немає в інших країнах в силу його очевидності, безумовно, не можна застосувати в разі України. Будь це положення таким самоочевидним для її громадян і правителів, не було б підписано ані Мінські угоди, ані прийнято формулу Штайнмайєра. Україна – молода демократія, яка формується і лише пізнає правила незалежної країни. Ніякого законодавства, яке б надійно скеровувало б її на цьому шляху, у неї поки немає Прийнята нею в 1996 році Конституція стагнації внаслідок компромісу з комуністами, в основі якої, як і раніше лежить успадкована радянська конституція, не може бути основою формування нової демократичної держави. Тому нові закони, що відповідають на конкретні проблеми, з якими країна стикається на цьому шляху, можуть допомогти їй відбудувати це нове суспільство і стати основою для створення нової конституції.

Чим може загрожувати Україні подібне рішення? Швидше за все, нічим. Перевага, яку вона від цього отримає, істотно перевершить пов’язаний з ним ризик.

Навряд чи у неї виникнуть які-небудь проблеми з Європою і Америкою. І Меркель, і Макрон чудово розуміють, що Зеленський, будучи президентом демократичної країни, може діяти лише в рамках існуючого в ній законодавства, яке він одноосібно не в силах змінити.

Їм також важко буде заперечувати і проти самого закону, який природний для будь-якої суверенної країни. Вони самі дотримуються таких же правил і, коли вони офіційно визнають і підтримують незалежність України, то повинні визнати за нею ті ж самі права. І оскільки Франція, Німеччина та інші західні країни визнають, що весь Донбас є частиною Української території, вони повинні погодитися з тим, що його статус є питанням її внутрішнього державного устрою, яке їй самій належить вирішувати.

Що ж стосується Путіна, звичайно, не виключено, що після прийняття такого закону він може відмовитися від подальшої участі в Нормандських переговорах. Але в цьому випадку Росія, а не Україна опиниться стороною, яка їх перерве, і саме до неї будуть скеровані претензії інших учасників.

Вкрай малоймовірно, що Путін через це спробує анексувати Донбас або розширити інтервенцію на сході України. По-перше, йому це не потрібно. А по-друге, навіть якби він чогось хотів це зробити, навряд чи його від цього стримували б Мінські угоди або формула Штайнмайєра. Недавні події в Донбасі це явно підтверджують. Путінську агресію в Україні зупинила не ця угода і навіть не санкції, а в першу чергу українські батальйони. І якщо вони зуміли зробити це тоді, то при набагато більш сильної армії тепер зможуть не тільки зупинити російську агресію, але відвоювати назад весь Донбас.

Відмова України від Мінських угод навряд чи вплине і на можливість укладення з Путіним конкретних договорів, таких як обмін ув’язненими, припинення вогню, відведення військ від зони конфлікту. Знову ж немає підстав вважати, що його дії в цьому напрямку визначалися Нормандським процесом, а не його інтересами.

Якраз вихід України з Нормандських домовленостей може змусити Путіна піти на суттєві поступки. Поки Україна обіцяє виконати ці договори, йому немає ніякого резону це робити, незважаючи на санкції та інші проблеми, пов’язані з окупацією Донбасу. Якщо ж вона від цього відмовиться, то це змусить його думати, як вибратися з цієї ситуації. Саме в цьому випадку в України з’явиться реальний шанс повернути свої території.

***

Наскільки це все реалістично? Цілком. Як це точно станеться, сказати важко. Або Україна досягне необхідної військової та економічної потужності для того, щоб видворити з усіх своїх територій Росію, яка до цього часу ослаблена зовнішніми санкціями, внутрішніми суперечностями і зростаючою опозицією режиму, не матиме достатньо сил, щоб надати цьому серйозний опір. Або взагалі в Росії відбудеться чергова зміна влади, з відходом Путіна або черговою оксамитовою революцією, що зрушить її в бік демократії і добровільної відмови від своїх незаконних захоплень. Зрештою, в 1991 році в свій дуже короткий період народження демократії, вона була ініціатором незалежності всієї України, яка включала і Крим, і Донбас.

Але це реалістично тільки, якщо Україна займе тверду позицію, і змусить час працювати на себе. Поки, на жаль, час більше працює на Росію.

У політиці, як і в житті, є фактор забування, і фактор звикання. Чим довше Крим буде перебувати під контролем Росії, тим більше світ буде звикати до того, що він їй належить. Чим довше Україна буде слідувати Нормандського формату, тим більше світ буде звикати до того, що Донбас стане вотчиною Путіна.

Україна може повернути цей процес. Наступні умови можуть забезпечити її перемогу і прискорити її.

1. Визначити чітку позицію щодо окупованих територій

2. Усвідомити, і, по можливості, виправити зроблені помилки

3. Виробити правильну стратегію відстоювання своєї незалежності

4. Виграти у Росії інформаційну війну

5. Посилити свою економічну і військову міць, провівши необхідні для цього реформи

6. Викорчувати комунізм

Кожен з цих пунктів є предметом окремої статті. Тут я лише коротко поясню їх і наведу окремі приклади.

1. Україні слід усвідомити, що немає ніякої необхідності у будь-яких компромісах, а тим більше у капітуляції, і визначити для себе безкомпромісну позицію, дати про неї знати іншим і твердо її триматися. Ця позиція повинна бути в безумовному поверненні окупованих і анексованих територій, в тому, що ніякі рішення з приводу статусу Донбасу чи Криму неприпустимі до їх повного повернення і відновлення їх довоєнного статусу, і в тому, що ці рішення Україна буде приймати самостійно.

Україні треба вести постійну кампанію з повернення Криму. Зокрема, повторювати і пояснювати, що Крим ніколи не був частиною Росії як такої, що відповідає історичній правді.

Головне, Україні необхідно якомога швидше вийти з Нормандського формату і чітко визначити свою позицію щодо окупованих територій, вимагаючи їх безумовного повернення. І чим твердіше Україна буде стояти на цій позиції, тим більше світ буде звикати до неї і сприймати її.

2.Далі важливо визнати зроблені помилки, щоб їх, по можливості, виправити, або, принаймні, не повторювати.

Головними помилками України було те, що вона віддала Крим без будь-якого опору і навіть не закликала Америку і Англію на допомогу, що вона дозволила Стрєлкову-Гіркину захопити Донецьк, що вона ніколи не виробила чіткої позиції по відношенню до захоплених мешканців Донбасу і не надала необхідної допомоги для їхньої евакуації з цього регіону.

Зробленого не повернеш, але важливо поставитися до колишніх помилок критично, а не знаходити їм виправдання і не займатися самообманом, який виправдовує бездіяльність і непотрібні компроміси, і часто є просто прийняттям російської пропаганди.

Що, мовляв, в Донбасі нібито існували сепаратистські рухи, і що велика кількість людей їх підтримувала. Але ж насправді ніякого сепаратистського руху там не було. Ті ж «сепаратисти», які зараз воюють проти української армії з боку ДНР і ЛНР – це просто російські найманці, які воюють за російські гроші, яких поступово набрали з місцевих жителів, замінивши ними таких же найманців з Ростова, Чечні та Осетії, які були там на початку захоплення.

Більшість жителів Донбасу не бажала ніяких ДНРів і ЛНРів. Звичайно, ідеалізувати їх не варто: вони не герої, і багато хто з них є конформістами і, як і раніше, «совками». Але якщо до всіх жителів України пред’являти такі ж вимоги, які часом пред’являються до мешканців Донбасу чи Криму, і на підставі цього бути готовим відкидати цілі регіони, то Україна незабаром може взагалі залишитися без території.

3. Далі необхідно виробити стратегію боротьби за незалежність, протистояння російській агресії і повернення всіх анексованих і окупованих територій. Судячи з суто тактичного, і часто суперечливого процесу українського уряду, подібної стратегії поки що немає. У виробленні цієї стратегії важливо врахувати успішний досвід боротьби за незалежність інших країн.

4. Поки Україна збирається з силами для повного видворення окупантів зі своїх територій, вона повинна виграти у Росії інформаційну війну, яку вона поки їй програє. Необхідно викривати російську пропаганду, причому в усьому світі, не тільки на Заході, а й в Росії, на окупованих нею територіях, і навіть по всій Україні.

Але цього мало. В ідеологічній війні оборонна стратегія програшна. Необхідно переходити в наступ. Важливо розробити план і визначити основні принципи інформаційного наступу, які дозволять залучити ширше увагу і розширити контекст, такі як перетворення проблеми з локальної в глобальну, з національної в політичну.

Наприклад, говорити про те, що анексія Криму була найбільшим за всю історію ударом з нерозповсюдження ядерної зброї. Що вона відкинула цей процес на багато років назад. Спробуйте після цього переконати будь-яку країну у відмові від ядерної зброї. І вина за це повністю лежить на Росії

Україна повинна домагатися, щоб світ визнав «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями, а Росію спонсором тероризму

5. І, звичайно, необхідно зробити все можливе для посилення економічної та військової могутності України. Невиправдано низький економічний рівень України не тільки послаблює її позицію в боротьбі з Росією, але також деморалізує самих українців. Головний аргумент на користь незалежності України в тому, що українцям буде жити набагато краще без Росії, не підтверджується порівнянням економічного рівня двох країн.

Тому Україна не повинна ні на хвилину відкладати проведення необхідних політичних і економічних реформ. Ніякі зовнішні обставини, навіть військові дії, не повинні бути виправданням для їх затримки. Економічні санкції з боку Америки і Європи самі по собі справи не зроблять. Від того, що російська економіка ослабне, українська сильніше не стане. Санкції допомагають стримувати агресію Росії і дають Україні важливий перепочинок, але якщо вона не використовує цей час, щоб посилити свої позиції, толку від цих санкцій не буде

Порядок, в якому я перерахував необхідні умови для перемоги, не випадковий. За своїм дисидентським досвідом можу сказати, що в боротьбі твердість позиції і ясність мети важливіше, ніж і кошти, і зброя. У боротьбі за незалежність важливо знати, за що ти борешся, а не тільки проти кого. І цієї ясності і розуміння Україні поки що дуже бракує.

***

Звичайно, проведення реформи, навіть їх обговорення і вибір правильних рішень займе чимало часу. Але те, до чого Україна може приступити без усякого зволікання – це викорінення залишків комунізму, яких поки що в країні занадто багато. Це не тільки значно поліпшить життя українців, а й суттєво посилить позиції України стосовно Росії. Комунізм, ще не викоренений в Україні, прямо позначається в боротьбі України з російською агресією.

Патріоти, які протистоять цій агресії, або зрадники, які їй сприяють, визначаються не мовою і національністю, а своєю прихильністю свободі або комунізму. На Євромайдані протестували і гинули люди різних національностей, а ворога відбивали російськомовні батальйони. Але вони захищали свободу. А зрадники, які б вони не були українці, які розмовляли українською мовою, походили, головним чином, з успадкованих Україною від радянського комунізму структур КДБ, МВС і Міністерства оборони.

Євромайдан започаткував процес декомунізації, але поки він носить, в основному, символічний і поверхневий характер. Повалення пам’ятників Леніну і перейменування вулиць важливе. Але головне – це знищити старі комуністичні структури і закони і замінити їх на нові, демократичні. Не перейменувати або реформувати, а повністю знищити. Тоді буде толк.


Юрій Ярим-Агаєв – вчений і правозахисник. У 70-ті роки член Московської Гельсінкської Групи, у 80-і засновник і керівник Нью-Йоркського Центру Підтримки Демократії. Всі ці роки підтримував боротьбу українських дисидентів за свободу і незалежність України.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль