пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
21.08.2020 | Володимир Бацунов
Погляд

Серпень 68-го: про тих, хто в танку

Радянські танки на вулицях Праги. 21 серпня 1968 року (фото: Libor Hajsky /AFP)
   

…продавець, розкривши пакунок з поштою й не вірячи своїм очам, почав голосно вигукувати слова, складені великим шрифтом на першій сторінці: «Російські танки у Празі! Російські танки у Празі!»

М. Павич. Сторож вітрів


21 серпня 1968 року розпочалося вторгнення до Чехословаччини військ держав Варшавського договору, що призвело до придушення Празької весни.

Найбільший військовий контингент був радянський, Румунія участі в «Операції Дунай» (інша назва введення військ до ЧССР) не брала.

Празька весна – реформи в Чехословаччині, пов’язані з іменем Олександра Дубчека, обраного на початку року першим секретарем ЦК КПЧ. Це був період лібералізації, розширення прав і свобод громадян – свободи слова, пересування, зменшення державного контролю над засобами масової інформації. Саме тоді з’явилося словосполучення «соціялізм із людським обличчям».

Звісно, нова політика чеської влади не могла сподобатися Радянському Союзу – аби не «втратити Чехословаччину» «перша в світі соціялістична держава» й лідер «країн народної демократії» ініціювала військове вторгнення.

«Ми, ні про що не здогадуючись, приїхали у Прагу ввечері 20 серпня, хотіли як слід роздивитися чеське диво – і коли прокинулися 21-го рано, тут усе й розпочалося! – писав Генріх Белль у листі Леву Копелеву. – Чомусь нам не було страшно, але це, звісно, „грало на нерви“ – бачити доведених до крайности чехів, а навпроти них – бідних, невинуватих, таких саме доведених до крайности радянських солдатів! Це було шаленство, і ми, звісно, усі чотири дні думали, що ось-ось „почнеться“ – це була по-диявольському задумана чиста війна нервів між пражанами та радянськими солдатами. Я не скидаю з рахунку подію, під час якої загинула одна людина, і все ж таки маю сказати: обидві протистійні групи трималися сміливо й людяно».

І хоча бойові дії практично не велися, загиблі серед мирного населення були. І не одна людина, як з’ясувалося згодом.

Російський публіцист Петро Вайль, якому тоді було «під дев’ятнадцять», в есеї «У серпні 68-го» пише, зокрема, про мирні жертви вторгнення.

«Мій одноліток – молодший на 18 днів – студент Володимир Гнулик загинув 21 серпня 1968 року від вогнепальної рани в груди. Кухар Ярослав Кубеш – на 19 днів старший за мене – був розчавлений військовою вантажівкою. Студент Маріо Мусих – на рік старший – так само. Будівельник Мілан Лампер – старший за мене на два місяці – застрілений. Усі вони були вбиті 21 серпня біля будівлі Чеського радіо у Празі… (…) Біля радіо тоді загинуло шістнадцять людей. Від 18-річного автомеханіка Івана Лайти й 44-річного залізничника Ярослава Швеця, убитих осколками танкового снаряда, до 72-річного пенсіонера Яна Боборовського, згорілого живцем у своїй квартирі в домі напроти, коли танки стали стріляти по житлових будинках».

Люди гинули й пізніше – розчавлені танками, застрілені просто на вулиці – старі, жінки, підлітки. Вайль згадує імена й інших жертв, бо кожне життя – унікальне. Загалом, пише публіцист, під час вторгнення загинули 108 людей, близько 500 були серйозно поранені.

Згадуючи про тих, «хто сидів у танках», Петро Вайль пише лише про представників вищого командного складу, які насправді в танках не сиділи. Ясно, вони віддавали накази, виконуючи волю керівництва «імперії зла».

В оповіданні «Звіт за серпень» російський письменник Сергій Магід каже якраз про тих, хто сидів у танках. І хоча це – красне письменство, оповідання написане, як той казав, за реальними подіями – під час військової служби Магід брав участь у «братній помочі» народові Чехословаччини.

«Позавчора, на Карельському, нас вишукують на плацу й зачитують наказ. Двоє радистів першого класу командируються в Казахстан. На маневри. (…)

Учора нас звалюють на аеродром у Білорусі і зачитують новий наказ. Про братів-комуністів, братів по Варшавському договору та братів-слов’ян узагалі, яких ми для чогось у сорок п’ятому звільнили? Не для того, щоб війська бундесвера тощо. А Риба переходить на кока-колу і платівки бітлів.

Я кажу, на світ ми, звісно, подивимось, і це здорово, але ж і себе напевне покажемо, а ось це зовсім ні до чого. Але Риба каже, наша справа сказати „єсть“ і нічого не робити, та й потім ми ж їм хорошого хочемо. Так, кажу я, соціялізму з нелюдским обличчям. Та облиш, каже Риба, просто розвиненого. А я кажу, свобода передусім. Не знаю, каже Риба, у руках не тримав».

Строкова військова служба в Радянському Союзі не мала альтернативи. На тобі військова форма і ти виконуєш наказ. На захід, на південь чи куди накажуть.

Пропаганда, агітація, брехня, що подавалася як правда, причому – єдино можлива, породжували гіпнотичний стан. Наскрізь проідеологізований СРСР нічим у цьому сенсі не відрізнявся від інших тоталітарних держав.

Герой повісті «Поїзд точно за розкладом» згаданого вище Генріха Белля – солдат Вермахту, який вертається з відпустки на східний фронт. Це погляд на Другу світову війну з іншого боку, погляд очима звичайного німця, якого призвали до війська й кинули в шанці захищати невідомо що, хоча він, звичайний німець, і міг думати про Велику Німеччину. Гіпноз пропаганди розвіюється – залишається людина, якій треба робити вибір, що, на жаль, не завжди можливо.

«…і бадьорий голос з гучномовця м’яко оголосив: „Поїзд для відпускників з фронту, Париж–Перемишль через…“

(…)

Я міг би тут зійти, – думає Андреас, приглядаючись до вокзальної штовханини, – міг би тут зійти й податися світ за очі, аж поки б мене схопили й поставили до стінки, й тоді я помер би не між Львовом і Чернівцями, тоді б мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі. Але я стою біля вікна, як олов’яний. Не можу поворухнутись, я приріс до місця, цей поїзд належить мені, а я належу поїздові, який повинен нести мене назустріч моєму призначенню».[1]

Але, звісно, не всі рівною мірою піддавалися цьому гіпнозу, ступінь загіпнотизованости був різний, а з якогось часу дехто, стикнувшись з несправедливістю й розпізнавши явну брехню, починав бачити, що не все навколо гаразд. А хтось бачив це завжди. І Белль був серед таких.

Коли радянські танки з’явилися на вулицях Праги, не всі в СРСР вбачали в цьому – згідно з офіційною пропагандою – доцільність, необхідність і захист надбань соціялізму.

25 серпня 1968 року в Москві о дванадцятій годині дня восьмеро демонстрантів – Наталя Горбаневська, Віктор Файнберг, Лариса Богораз, Павло Литвинов, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Тетяна Баєва та Володимир Дремлюга – сіли на парапет біля Лобного місця на Красній площі й розгорнули плакати: «За нашу і вашу свободу!», «Руки геть від ЧССР!», «Ганьба окупантам!», «Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!».

За кілька хвилин демонстрантів арештували, побили й доставили до відділення міліції. Пізніше Делоне і Дремлюга були покарані тюремним ув’язненням, Бабицький, Богораз і Литвинов – засланням, Файнберг і Горбаневська – примусовим психіятричним лікуванням. Баєву інші демонстранти переконали казати, що вона опинилася на акції випадково й участі в ній не брала, тож її не судили.

Могли ці восьмеро не протестувати, адже не могли не усвідомлювати, що це нічого не змінить? Але що було робити із соромом та почуттям справедливости? І це вплинуло на подальшу долю цих людей.

На подальшу долю людей у військовій формі те, що вони опинилися в Чехословаччині в серпні 68-го, вплинуло також. Принаймні, на долю деяких з них. Для когось це стало особистою трагедією на все життя. Не завжди була можливість не виконати наказ. І не всі давили людей танками. А хтось намертво придушив свою совість, що завжди буває за таких обставин. Я не намагаюсь когось виправдати, просто хочу сказати, що не все так просто.

«Армія ваша де? – кричу я. Де армія?

Нічого не тямить. Зіштовхую його з броні. Він легкий і не пручається. Я відчуваю, що він так само боїться. За ним вимахує мужик, зарослий як бітник. Я також так ходив до призову. Цей мовчить. Я зустрічаюся з його очима. Пірнаю в люк, шарпнувши за собою сталеву ляду. Вона падає з грюкотом. У неймовірно довгому просвіті між білим і чорним застигає розверзлий рот у рудій бороді, що встигає крикнути: „Вбивця!“

Тільки тут я усвідомлюю, що він кричав це російською. Добре кричав, з потрібною інтонацією і без акценту.

Це я вбивця, чи що?» (Сергій Магід. Звіт за серпень)

Радянські танки залишалися на території Чехословаччини до 1991 року.


[1] Переклад Галини Сварник.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль