пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
15.09.2020 | Олександр Сушко, політолог-міжнародник, виконавчий директор МФ «Відродження»
Погляд

Україна як «наше»

Олександр Сушко (фото: nv.ua)
   

Успішна демократична держава – це тисячі непомітних, але діючих каналів зв’язку, це невидимий «щоденний плебісцит», на якому громадяни підтверджують чи спростовують свою лояльність та ідентичність в чинних політичних кордонах.

Недавня історія України містить деякі свідчення позитивного «голосування» громадян на таких «плебісцитах». Варто згадати хоча б унікальний за масштабами волонтерський рух на підтримку оборони країни чи широку громадянську мобілізацію обох Майданів (2004, 2013−14). В деяких випадках громадський активізм навіть заміняв собою неспроможну державу.

В той же час наведені приклади свідчать і про свої межі: вони є реакцією виключно на екстраординарні виклики, така мобілізація не може бути тривалою і не перетворюється у повсякденну культуру громадянської участі. Втома і вигоряння є неминучими незалежно від результату.

Водночас історичний код українців із закарбованими в нього різноманітними формами гніту та упослідження із давніх-давен успадкував тяглість відсторонення, своєрідної «соціальної дистанції» від систем суспільного управління – формула виживання в умовах колоніального синдрому. Держава, влада, панівний клас – це, зазвичай, «вони», а не «ми». Архетипічний вислів про «мою хату скраю» відображає історичну травму, яка досі значною мірою пояснює відсторонення масового українця як від «справ великих», які потребують мобілізації суспільства в цілому, так і «справ малих» – впорядкування життя громади навколо себе.

Лише 7−8 % визнають, що регулярно беруть участь у громадському житті, на будь-якому рівні, у будь-якій формі. Це значно нижче, ніж в успішніших країнах. Більшість, яка стоїть осторонь, визнає, що не бачить сенсу у проявах громадської участі, ба більше, не завжди готова надавати активній меншості навіть неформальний мандат на представлення своїх інтересів. Тому звитяжні здобутки активної меншості часто нівелюються як браком суспільної енергії, так і результатами демократичних виборів, що породжують нездійсненні очікування з боку «мовчазної» більшості і глибоку фрустрацію активної меншості.

Таким чином, в середовищі людей, схильних до активізму і громадської участі, зростає розчарування від відчуття світоглядної дистанції з більшістю «патерналістського» суспільства, а у більшості, в свою чергу, – відчуття недовіри до активної меншості, яка «займається своїми справами», пропонує складні рішення і є частиною тієї ж «еліти», яка не заслуговує на довіру. Замкнене коло.

Так закладається міна під шанси суспільства на гармонійний розвиток, під розумні соціальні ліфти, суспільну довіру, формуються підстави для хронічної депресії, дестабілізації та «антиелітного бунту». А у випадку України – ще й створюються передумови для поглинання «старшим братом» як більш організованим і ресурсним суб’єктом.

Такий стан речей становить екзистенційну загрозу країні, і їй доведеться дати раду.

Спільне завдання політичного класу, інтелектуалів, лідерів бізнесу – допомогти більшості громадян віднайти сенс і форму взаємодії задля опанування компетенцій та інструментів повсякденної участі в житті держави.

Штучна «активізація» тут не спрацює. Критична маса відповідальних та компетентних громадян не може бути створена указом чи наказом. Однак атмосфера сприяння і запит з боку держави все ж має велике значення.

Варто думати над впровадженням чесних, не-імітаційних практик залучення широких верств громадян до вироблення державних політик за допомогою онлайн-технологій на пілотних проєктах на кшталт роботи над «суспільним договором», над модернізацією конституційного дизайну.

Мають бути докорінно модернізовані чи створені з нуля секторальні платформи, де носії інтересів та експертизи (стейкхолдери) вестимуть регулярну комунікацію і між собою, і з владою.

Має бути створена багатошарова, багатоканальна тканина громадської участі, яка, з одного боку, відповідатиме на запити найбільш активних та компетентних, з іншого, долатиме відчуття відчуження широких верств «пересічних» громадян.

Україна не сама в цих пошуках. Дистанція між громадянами і «правлячим класом» відчувається всюди в демократичному світі. Нині чимало популістів грають гаслом «повернути країну її громадянам». Але в руках популістів такі спроби дають дедалі більшу поляризацію та конфліктність, хіба створюють короткострокові ілюзії, які завершуються новими травмами.

Тож той, хто віднайде вірний шлях реалізації запиту доброчесних громадян на «свою» державу, – отримає квиток у майбутнє. Як цього досягти – в повній мірі не знає ніхто, перевірені протоколи лікування й рецепти відсутні. Однак ця гра вартує того, щоб у неї увійти.

Джерело: НВ, проєкт «Українські основи»


«Українські основи» – спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та НВ, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські активісти розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль