пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
03.10.2020 | ХПГ-інформ
In memoriam...

Померла Раїса Руденко

   

Сьогодні, 3 жовтня, на 81-році життя померла Раїса Руденко – неодмінний секретар Української Гельсінкської групи (УГГ), журналістка, дисидентка.

Після невдалої нейрохірургічної операції Раїса Панасівна два тижні перебувала в комі.

Прощання відбудеться в понеділок, 5 жовтня, о 14:00 у морзі лікарні «Феофанія».

Поховають Раїсу Панасівну біля її чоловіка Миколи Даниловича Руденка – письменника, філософа, дисидента.

Раїса Панасівна Руденко (Каплун) народилася 20 листопада 1939 року в селі Петрівка Синельниківського району Дніпропетровської області в селянській родині. Дід по лінії батька Володимир Каплун (с. Рогізна Шпиківського р-ну Вінницької обл.) був розкуркулений. Дід по лінії матері Макар Очеретний (с. Лаврівка Вінницького р-ну) теж розкуркулений і висланий з сім’єю за Урал. Через десять років дід Макар і баба Ганна повернулися в Лаврівку. До них на початку війни перебралися й батьки Раїси. Батько загинув на війні. Росла з матір’ю, старшим братом Іваном і молодшою сестрою Ганною.

Перші три роки в школі Раїса була відмінницею. Але впала з горища, довго була в комі, після чого нікого не впізнавала. Довелося наново знайомитися з рідними і вчитися грамоти. Навчалася посередньо, але дуже любила літературу і пробувала сама писати. Закінчивши 1957 року школу, поїхала до Києва провідати хворого дядька та й залишилася там. Уперше побачила, як співробітники КГБ розганяли студентів біля пам’ятника Т. Шевченку в річницю його перепоховання 22 травня. Працювала, а вечорами вчилася на курсах медсестер, потім секретарів-машиністок. Працювала машиністкою, потім начальником відділу кадрів санаторію «Конча-Заспа» під Києвом. У 1964 році вийшла заміж за робітника Віктора Онищенка, та шлюб розпався через рік. У 1968 році вступила на заочний відділ Київського інституту культури. Улітку 1969 року познайомилася з письменником Миколою Руденком, якому передруковувала тексти. У 1971 році вийшла за нього заміж.

Життя в Кончі-Заспі стало напруженим, але цікавим. Раїса опинилася в колі письменників, художників, акторів. Слухала зарубіжні радіостанції. По кілька разів передруковувала твори Миколи Руденка, допомагала їх редагувати. Незабаром дізналася про заборону на його твори. Про заробіток літературною працею нічого було й думати. Щоб заробляти на прожиття та мати час для літературної й правозахисної діяльності, чоловік мусив улаштуватися сторожем. У Раїси теж не було надії закінчити інститут, тому чоловік порадив їй полишити навчання та вдатися до самоосвіти. Невзабарі довелося полишити й посаду начальника відділу кадрів, несумісну з дисидентською діяльністю. Раїса влаштувалася лаборанткою в котельні. Але й там за нею стежили, бо Руденки вже активно спілкувалися з такими відомими московськими дисидентами як ґенерал Петро Григоренко, академік Андрій Сахаров, О. Гінзбурґ, Мальва Ланда, В. Турчин, В. Некіпєлов, Тетяна Ходорович, А. Твердохлєбов. Познайомилися з Оксаною Мешко, а через неї з Левком Лук’яненком та іншими видатними діячами українського визвольного руху.

9 листопада 1976 року Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Усі підготовчі документи, перші Меморандуми, Кредо єдности, списки репресованих українських патріотів та інше – до арешту чоловіка – друкувала Раїса. Серед членів-засновників УГГ її ім’я не зазначалося: Микола Руденко вважав, що це допоможе «неодмінному секретареві» УГГ уникнути арешту. Потрібно було комусь залишитися на волі, щоб передавати інформацію та допомагати в’язням.

Розпочалися обшуки на квартирі в Кончі-Заспі (усього їх було 11). Уперше Микола Руденко був заарештований 18 квітня 1976 року, вдруге – 5 лютого 1977-го. Спочатку Раїса їздила до чоловіка в Донецьк, де велися слідство й суд, потім у мордовські табори ЖХ-385/19 і 385/3. З побачень вивозила його вірші та інформацію про події в таборах. Усе це розшифровувала, передруковувала, ховала і через А. Сахарова та О. Боннер передавала за кордон.

З цих пір життя Раїси різко змінилося. Допомоги не було нізвідки. Маленької зарплати не вистачало навіть на дорогу. Письменники, які жили в Кончі-Заспі, боялися навіть привітатися з нею. Тільки Василь Минко одного разу розпитав про чоловіка і непомітно всунув у руку 50 карбованців. Це було більше за її місячну зарплату.

Колишні друзі не зважувалися з нею спілкуватися. Та й сама вона уникала зустрічей, щоб не накликати біди на їхні родини. Спілкувалася тільки з дружинами та родичами політв’язнів і дисидентами, які ще були на волі. Це Валентина і Олесь Бердники, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Віра Лісова, Людмила Литовченко, Галина Дідківська (Пронюк), Дзвінка Сергієнко, Люба Мурженко. Працівники КГБ, особливо Іван Котовенко, умовляли Раїсу засудити в пресі антирадянську діяльність чоловіка і зректися його. Погрожували арештом. Але вона трималася стійко. То більше, 9 травня 1978 року провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві з гаслом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!»

Раїса Руденко була заарештована 15 квітня 1981 року і 20 серпня засуджена Київським облсудом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 років ВТК суворого режиму та 5 років заслання. На суді боронилася сама. У вересні 1981 року її привезли етапом у жіночу дільницю табору ЖХ-385/3, де неподалік за загорожею перебував її чоловік. Наступного дня, щоб запобігти зв’язку та щоб позбавити їх законного побачення, Миколу Руденка етапували в пермські табори. У жіночій зоні тоді були Оксана Попович, Тетяна Великанова, Тетяна Осипова, Ірина Ратушинська, Ольга Гейко, Галина Барац, Лаґле Парек, Лідія Дороніна та інші. Раїса мала хворі нирки, тому поводилася в таборі дуже стримано – в карцері загинула б. Весною 1984 року її привозили в СІЗО КГБ в Київ, умовляли розкаятися, але вона рішуче відмовилася.

Заслання їй призначили в Красноярському краю, та за наполяганням чоловіка, який звернувся до голови КГБ Чебрикова, у квітні 1986 року Раїсу під конвоєм привезли в село Майма на Горному Алтаї, де відбував заслання Микола Руденко.

Тільки у жовтні 1987 року Руденки дізналися, що указ про їхнє звільнення був підписаний ще в травні. Вони вилетіли в Москву, бо в Україну їх не пустили. Та й нікуди було повертатися: їхнє житло було конфісковане після арешту Раїси. У грудні довелося виїхати в Мюнхен, а в січні 1988-го – у Нью-Йорк. Микола Руденко працював на радіо «Свобода», а Раїса стала членом редакції газети «Свобода».

Тоді здавалося, що СРСР протримається ще довго і побачити їм Україну вже не доведеться. Та вже у 1990 році Микола Руденко був реабілітований, відновлений у радянському громадянстві й у вересні зміг приїхати в Україну. Раїса ж приїхала у вересні 1991-го, коли СРСР розпався – і вона… позбулася права на українське громадянство, бо в останні роки не проживала постійно в Україні. Після 4 років безнадійних поневірянь Раїса мусила прийняти громадянство США. Улітку 1998 року вийшла на пенсію. З великими труднощами вдалося одержати вид на проживання в помешканні чоловіка в Києві, який слід було продовжувати у ВВіРі України що два роки.

Микола та Раїса Руденки


Раїса Руденко упорядковувала та видавала спадщину чоловіка. Була секретарем Наукового товариства ім. С. Подолинського, створеного у 1999 році за ініціативою Миколи Руденка.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року була нагороджена у орденом «За мужність» І ступеня.

За матеріялами біографії, складеної Василем Овсієнком


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль