пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
07.10.2020 | Зіновій Антонюк
Дисиденти і час

Моральний кодекс руйнівника комунізму

   

Ми публікуємо статтю Зіновія Антонюка (24.12.1933–28.4.2020) 2005 року, але вона виглядає як тільки-но написана, настільки вона пасує сьогоднішнім викликам. Стаття, наскільки нам відомо, не публікувалася, знайдена в архіві ХПГ.

Розпочну цю репліку, відштовхнувшись від зауваження Івана Дзюби, яке прозвучало на відкритті міжнародної конференції «Совєтський тоталітаризм в Україні: історія та спадщина». Цілком поділяю Дзюбине застереження, що тоталітаризм в Україні не слід зводити винятково до поняття «совєтський», занесеного із сусідньої Росії. Проте ніяк не можу прийняти дуже обережного оцінювання, до якого вдається Дзюба, співвідношення між завезеною часткою в цьому тоталітаризмі, оціненою в 90–95 відсотків, і рідною, українською, оціненою з патріотичних мотивів лише на 5–10 відсотків.

Назва нашого тоталітаризму справді невдала, зокрема, якщо згадати рефлексію Алєна Безансона про тоталітаризм як фальсифікацію добра. Мені видається вдалішим щось на зразок, скажімо, «тоталітаризм оправославленого зла». Ця моя рефлексія відштовхується від відомої фрази Георґія Фєдотова про те, що оправославлене зло куди жахливіше за відверте антихристианство. Звичайно, Фєдотов завжди протиставляє православ’я Москви та Києва. Я також їх не ототожнюю, але реальна недохристианізованість притаманна і їм, і нам. І не забуваймо: ми – своєрідні «сполучені посудини», і саме завдяки цьому недохристианізована темрява наша поєдналася з іншими темрявами й змогла занурити всіх гуртом у тоталітарну модель соціяльної утопії.

Якщо фігурально, перефразовуючи Шевченка про москалів, маємо визнати: «у них народ і тоталітаризм, і в нас народ і тоталітаризм» (бо то таки нас стосується: «дивились, та мовчали, // Та мовчки чухали чуби. // Німії, подлії раби»). Не говоритиму про риси схожості й відмінності між нашими «оправославленими тоталітаризмами». Взагалі кажучи, може існувати тоталітаризм формально атеїстичний, навіть «православно-атеїстичний», скажімо, по тому, як більшовики захопили владу в Російській імперії, а може бути й релігійно-фундаменталістський, скажімо, як після мусульманської революції в Ірані. Так само цілком можливий і тоталітаризм православного фундаменталізму (такі нотки сьогодні не можна не помітити в надмірно войовничо-православно-заклопотаних).

Але не торгуймося про співвідношення між домашністю і запозиченістю в нашому тоталітаризмі. Маємо, чесно усвідомивши, що ми, сьогоднішні, всі походимо «зі збільшовиченої ери», рішуче та беззастережно прийняти вину в тому тоталітаризмі на себе. Не в якихось патріотично допустимих відсотках, а в повному обсязі. Візьмімо вину і на себе особисто, і на себе як спільноту, незважаючи на те, що «внесок» сходу та заходу України в той тоталітаризм різний і що чиїсь предки могли свого часу віддати життя в боротьбі з ним. Прадіди віддали життя, а їхні нащадки мають нести вину за нинішній тоталітаризм порівну з нащадками тих, що, загіпнотизовані чарівним перетворенням гіркої соціальної тогочасності на солодке майбуття для прийдешніх поколінь, були причетні до цього занурення всіх в «оправославлене зло». Без такого свідомого прийняття всіх моральнісної вини на себе не буде жодних надій на його реальне подолання.

Не перекладаючи вини на сусідів, послідовно моральнісно долаючи свій тоталітаризм, ми тим самим солідарно допомагатимемо подоланню тоталітаризму в сусідів, із якими опинилися колись у спільній тоталітарній ямі соціальної утопії.

Проблема подолання тоталітаризму стоїть дуже гостро, адже він корениться дуже глибоко: у нашій духовній, світоглядно-моральнісній сфері. Все в людському житті так чи так упирається у моральнісне осмислення. На рівні особистісному, груповому та суспільному. Розуміємо, що хоч скільки давай нових і нових шансів прихильникам тоталітарного сприймання світу, досягнути європейського рівня розвитку неможливо. Вже розуміємо, що владі не допоможе в цьому й чергове (в дусі відомих китайських попереджень) проголошення на словах своєї відданості європейським чи загальнолюдським цінностям. Мало почати хреститися, напоказ відвідавши храм: фальш формальності видно неозброєним оком, хоча насправді люди судять за ділами, за нормальною, а не класовою, моральністю, і поготів не за вмінням хреститися. Оцінюють і владу, і свої міжособові стосунки.

Загальновідомо, що два суспільства можуть мати начебто тотожні системи цінностей, але суттєво різнитися, якщо в них панують різні етичні системи. А рівень розвитку є похідним не від формального проголошення тих цінностей, а від можливості зреалізувати їх у суспільстві завдяки етичній системі, тобто наборові правил переходу від елементарних цінностей до реґулятивних суспільних комплексів. Але чи вміємо розрізняти такі два фундаментальні поняття, як систему цінностей і етичну систему, що насправді панує у суспільстві?

Звичайно, структура моральної свідомості людини універсальна й жорстко не залежить від конкретної культури – домонотеїстичної, дохристиянської, православно-християнської, мусульманської, юдейської чи просто атеїстичної. Але вона має лише один ступінь свободи у ставленні до Добра й Зла, що автоматично визначає існування двох типів моралі залежно від оцінки можливості поєднання Добра та Зла: це поєднання є або добром, або злом. Відповідно, й конфронтація добра і зла може бути лише або добром, або злом.

Відсилаючи зацікавлених математичною формалізацією моральнісної проблематики хоча б до книжки відомого тепер у світі психолога, а нашого колишнього земляка Володимира Лефевра, «Алгебра совісті», що кілька років тому вийшла в перекладі російською мовою, зазначу, що саме ці оцінки і є вододілом, який визначає дві різні етичні системи чи етичні філософії: постулюючи, що перша базується на принципі – «компроміс між добром і злом є злом», а друга на принципі – «компроміс між добром і злом є добром», такими собі зрощеними намертво й навіки сіамськими близнюками. Перша етична система скерована безпосередньо на індивіда, на особу й переважає в західній культурі. Друга – скерована через певного групового посередника (секту, плем’я, клас, націю), і її сьогодні зазвичай пов’язують із комуністичною ідеологією та фашизмом, хоча, вочевидь, вона притаманна й домонотеїстичним релігійним системам, і нинішнім екстремістським релігійним філософіям.

Сьогоднішній світ звикає до необхідності послідовно визнавати права та свободи особистості, що випливають з її гідности як цілком раціональної загальнодемократичної вартості, а також і до усвідомлення того, що без постійного підживлювання цих раціоналізованих вартостей імпульсами з духовної (моральної) сфери вони неминуче поступово вимиваються з життя. Та й сама ідея сучасного громадянського суспільства з матеріалізованим сучасним феноменом ринкової економіки, політичним і культурним плюралізмом теж базується на своєрідному духовному каркасі – вірі в активну присутність надприродних духовних цінностей у житті людства. Але без обов’язкового пов’язання з будь-якою конкретною релігійною конфесією. З поважанням різної глибини їх змісту й розмаїття форм сприймання, осмислення та переживання цих цінностей. Але неодмінно як щось справді відкрите, недогматизоване, недосформульоване. Звичайно, справді серйозно й глибоко усвідомлює та переживає ці цінності небагато хто, але їх вартість від цього не зменшується. На них тримаються загальнозначущі норми моральної та правової реґуляції та демократичного співжиття у світі.

Сьогодні, після відходу офіційного атеїзму, ідея надприродного самоцінного статусу людини як такої наче й не заперечується, проте освячені ґулаґами та голодоморами формули так званої класової моралі минулої епохи не зникають самі собою з нашого менталітету.

Зможемо подолати тоталітаризм, лише рішуче відмовившись від тих формул колишньої моралі, тобто від панівної в нас другої етичної системи. Наше п’ятнадцятиріччя після проголошення суверенітету переконливо засвідчує, що перехід на першу етичну систему є болісним і тривалим суспільним процесом. Але особливо пильно маємо стежити за цим процесом у владі, бо її відставання в цьому русі гальмує весь суспільний поступ.

Не таємниця, що особи, не вельми заклопотані точністю суджень, у тому числі й колишні та нинішні комуністи (наприклад, Мороз і Симоненко), ототожнювали й досі намагаються ототожнювати головні формули етичної системи, що їх містив «Моральний кодекс будівника комунізму», з християнськими. Це звична православна хвороба підміни та застосування не до місця вироблених іншими понять. Як можна іґнорувати те, що в основі християнства лежить Моральнісна Угода Авраама як батька множини народів із Єдиним Моральнісним Богом Всесвіту й закони Мойсея з Декалогом Заборон («не вбий», «не вкради», «не чужолож», «не свідчи ложно на ближнього твого», «не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого» тощо), що веде до неґативної оцінки етичного компромісу та позитивної оцінки етичної конфронтації. Іншими словами, дотримання етичних заборон означає безкомпромісність в етичних оцінках і компроміс у людських взаєминах. Моральний кодекс будівника комунізму замість етичних заборон містить декларацію добра й заклики до людини бути «чесною, правдивою, морально чистою, простою та скромною» з одночасною вимогою бути «непримиренним до ворогів». Такі формули ведуть до етичного компромісу, оскільки зло не заборонено і до нього, якщо треба, можна вдаватися задля «перемоги добра». Я навіть не торкаюся того, що сам вибір між Добром і Злом може не бути збіжним.

Очевидне звернення персоналій нової (старої) влади до зовнішнього наголошування ознак своєї релігійності не може змінити практичної відданості цих осіб другій етичній системі, бо вони ніколи не були симпатиками християнської етики, натомість усе життя фактично боролися та борються з нею, про що опосередковано свідчить їхня нинішня запекла боротьба з ближніми за збереження самої природи зверхньої, антидемократичної, непідконтрольної та непідзвітної народові влади й себе у цій владі та за безмірне нагромадження матеріальних благ коштом позбавлення ближніх (і називають тих ближніх дуже виразно: нікчемні невдахи, «біомаса» або й просто – «всякая срань») права навіть на елементарний, життєво необхідний рівень.

Хоча Лефевр і наголошує, що відмінності між західним і пострадянськими суспільствами є дуже глибокими, бо зачіпають фундаментальні структури, пов’язані з категоріями Добра і Зла, не слід впадати у відчай, бо вся дохристиянська Європа належала до другої етичної системи; з другого боку, відомо, що дореволюційна Російська імперія офіційно послуговувалася нормативною першою етичною системою, попри наявність навіть дуже значних «пережитків язичництва» з безумовно другою етичною системою, яку сповідував і злочинний світ, і люмпен-пролетаріат.

В одній торішній дискусії з приводу запровадження в Україні конституційної реформи мені вже доводилося привертати увагу до однієї з думок зі згаданої Лефеврової книжки:

«Ми доводимо, що другосистемне суспільство не має процедур розв’язання конфлікту. Конфлікт закінчується або перемогою однієї зі сторін, або його припиняє зверхня інстанція. Якщо такої інстанції нема, навіть незначна суперечність здатна безмежно розростися, спричиняючи соціальні катастрофи, в яких гинуть тисячі людей.»

Конституція 1996 року в ролі миротворчого зверхника, потрібного в другій етичній системі, передбачала владного президента. Марно з’ясовувати, який має бути механізм вирішення неминучих конфліктів у ініціаторів скасування такої посади (Симоненка) чи зведення її до однозначно лялькового характеру (в Мороза й Кравчука з Медведчуком), якщо в нашому суспільстві досі панує друга етична система – моральний кодекс будівника комунізму.

На мій погляд, вельми суспільно корисним було би проведення за ініціативи Інституту Критики схожих на ці читання з тоталітаризму читань із проблем етичних трансформацій, наприклад, довкола згаданих праць Володимира Лефевра із залученням до участі в них його самого та всеукраїнського товариства психологів. Певен, що звично високий для Критики рівень реалізування ідей Товариство психологів самотужки втілити не зможе.

Для суспільства в цей перехідний до першої етичної системи період важко переоцінити значення типу тієї етичної системи, якою керуються ключові фігуранти влади, зокрема президент України. Президент із другою етичною системою всіляко гальмуватиме цей процес, бо це ґарантуватиме продовження його урядування в тоталітарному режимі. Президент із першою етичною системою є для суспільства інструментом прискорення цього процесу декучмізації.

Мушу зазначити, що сьогодні я вже сумніваюся в тому, що нинішній президент таки послідовно сповідує першу етичну систему: низка фактів свідчить про те, що він діє в тій же етичній системі, що й попередні президенти – Кравчук і Кучма. Це вже по тому, як українське суспільство спроміглося наприкінці минулого року на Майданний зрив і психологічний та моральнісний розрив із тоталітаризмом.

Належність Віктора Ющенка до першої етичної системи викликає сумнів і через сповідувану неймовірно дику сьогодні для влади систему кумівства та родичання, яку ми ще не забули з відомих середньоазійських скандалів радянського часу, так само як не викликає сумніву належність до другої етичної системи його союзників і соратників, практично переважної частини нинішнього українського політикуму.

За нинішнього збереження другої етичної системи суспільство не може не бентежити наше зловживання такою категорією, як патріотизм, котру ставимо на перше місце, формулюючи вимоги до чиновників. Знімімо його принаймні з першого місця: там має бути лише звичайна мораль, далі – професійність, бо без такої моралі патріотизм стає звичайним дикунством. Чи може бути сумнів, що, оголосивши конкурс на заповнення якоїсь структури чиновниками за ознакою насамперед патріотизму, насправді отримаємо добір аґресивних найбільших негідників?

Не забуваймо, що все, що приймається в рамках другої етичної системи, мало піддається демократичним новаціям. Концентруючи зусилля саме на суспільстві для швидшого запанування в ньому першої етичної системи, пам’ятаймо, що це тривалий процес і його не прискорить штучне створення єдиної Помісної православної церкви, бо насправді проблема не в єдності християнства, а в його справжності, спроможності налаштовувати суспільство на першу етичну систему. Соціологічні опитування засвідчують, що близько 70% громадян зараховують себе до християн. Але скільки з них і наскільки послідовно ці самозаявлені християни дотримуються питомих моральнісних норм? Не можна іґнорувати наявності 30% заявлених атеїстів, хоча це не означає, що всі вони не визнають цих загальнолюдських моральнісних норм у міжособистісних взаєминах, тобто свідомо перебувають у владі другої етичної системи.

Отже, мова не про насаджування християнства чи системи монотеїстичних релігій, а про потребу створення відкритої – як для воцерковлених і невоцерковлених вірних чи просто атеїстів, так і для Церкви як інституту – відкритої суспільної атмосфери, коли б норми моралі, притаманні першій етичній системі, ставали зразком, еталоном, якого вигідно дотримуватися всім заради здоров’я суспільства та власного почування комфортності життя в такій відкритій суспільній структурі.

Звичайно, жодна сучасна культура не є настільки гомогенною, щоб породжувати індивідів лише одного типу. Навіть більше, кожне сучасне суспільство є ареною боротьби між двома етичними системами. Проте факт панування відповідної етичної системи в кожному суспільстві неважко з’ясувати, так само, як і виявити наявність у кожній культурі окремих субкультур, що належать до іншої етичної системи. Разом із панівною етичною філософією визначається і панівний нормативний характер індивіда як продукту специфічного виховання та освіти. Я не стверджую, що особисто Морозові чи будь-якому іншому «моральному політикові» з другою етичною системою є зовсім чужою перша етична система, але вони готові сприймати її лише скерованою на себе, але не від себе. Тому й доречним є застереження від спокуси божевільних кроків на підтримку розмаїтих суроґатних моральних політиків, оскільки в Україні на загал панівною все ще залишається друга етична система.

Хіба ми вже позбулися свого традиційного лиха: говорити одне, а мати на увазі, виявляється, зовсім інше? Робити комусь неймовірне свинство й удавати, нібито нічого не сталося. Маємо майже суцільні смислові розходження і в політичному лексиконі. Вживаємо однакові слова, але вкладаємо в них різний зміст. Усе це не може не ускладнювати взаємну комунікацію. Це було би лише півбіди, бо зміст, за бажання, можна вточнити під час діалогу. А як бути з нами, коли свідомо зловживаємо тим різним змістом для своїх махінацій і маніпуляцій при розмові в режимі наче з верхнього начальницького поверху вниз із довірливими «простими людьми», які існують лише для того, щоб прославляти начальство? Хіба не звідси ж, не з тієї-таки другої етичної системи й пошесть і любов до цинічних грубих «кидків» навіть своїх економічних чи політичних партнерів як «довірливих простачків», «лохів»?

Ще вчора з владного олімпу лунало категоричне твердження, що для України громадянське суспільство – зайве, надумане, чуже... Так, якщо брати за відправну точку вузькокомуністичний, тоталітарний досвід. Ні, якщо брати світовий демократичний досвід. Сьогодні, після Майдану, таке твердження виглядало б анахронізмом. Але чи акцентуємо при цьому на етичному аспекті? Адже в громадянському суспільстві має панувати перша етична система. Без цього матимемо лише імітацію громадянського суспільства. Не маємо права забувати про притаманну нам любов до підміни майже всього можливого потьомкінськими імітаціями: стережімось цього вірусу і з боку нинішньої влади щодо реальної підтримки ініціатив і зусиль суспільства.

Завдання українського суспільства складне: не піддатися гіпнозові словесних обіцянок влади щодо наближення до Європи, не долучатися до пустопорожнього неконструктивного схвалення щодо підтримки нинішньої владної та провладної паперової активності на підтримку начебто творення громадянського суспільства, а в конкретних вимогах – вироблення чіткої процедури для рішучого й реального, безперешкодного переходу на панування в Україні першої етичної системи. Що категорійно відповідає термінові Всеволода Речицького про «Етику відкритості» щодо взаємин між громадянським суспільством і демократичною владою у сфері інформації. Саме запанування в Україні першої етичної системи закладе міцний фундамент під розбудову громадянського суспільства, а вже воно допоможе відсунути завірусовані тоталітаризмом суспільні молекули на далекі узбіччя, цілком безпечні марґінеси.

Звісно, носії вірусу тоталітаризму сповідувати «етику відкритості» не будуть, не можуть, бо здавна звикли сповідувати «етику закритості» й прагнуть усіляко в ній залишатися, ще й нас залишити. Проте не схоже, що Україна не готова являти світові нові докази прагнення відродити своє етичне обличчя та осучаснити своє громадянське суспільство.

Перестаньмо «розбудовувати державу»! Запам’ятаймо, що гасло побудови чи розбудови держави – це головне гасло тоталітаризму. В концентрованому вигляді він і є приматом держави з її тоталітарним принципом: «есть такое мнение» – як реґулятором «просто реального» (новототалітарного) панування поза межами права, звітності й відповідальності.

Якщо наше суспільство дієво не організується як самозмінюване, відкрите, з орієнтацією на панування першої етичної системи, ми неминуче опинимося перед фактом трансформування нашого більшовицького тоталітаризму в нові форми, проте влада далі пануватиме над Україною як своєю власністю. А «своя власність» – і для необільшовиків не порожній звук! Бо ще Лєнін наголошував, що питання власності для більшовиків є ключовим.

На наших очах закінчувалася «збільшовичена ера». Здавалося, що більшовизм остаточно відійшов у минуле. Проте виявилося, що він закінчився лише як модель соціальної утопії для мас, але не закінчився для «щасливчиків» як модель політичного й економічного панування у «своїй державі».

Тому суспільство має пильно стежити за всіма, хто прагне цю політично збанкрутілу «збільшовичену еру» увічненням свого панування протягнути в майбутнє. Маємо поіменно знати всіх прихильників і адвокатів продовження «збільшовиченої ери» та заздалегідь помічати їхні спроби заблокувати саму можливість наших суспільних змін.

Лише виборці, суспільно, належно морально осмислюючи все, навесні 2006 року вирішуватимуть справжній напрямок змін за допомогою чесних, прозорих і справді демократичних виборів нового парламенту. Бо під пильним міжнародним контролем та й свій, громадський, контроль максимально змобілізуймо. Перевіряючи обранців у ділах на належність саме до першої етичної системи. Тільки тоді покінчимо з пануванням в Україні «морального кодексу будівника комунізму» з побудовою самого комуністичного раю для «обраних на пророків» – колишніх чи нових «щасливчиків темряви».


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль