пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
07.10.2020 | Андрій Діденко
Право на справедливий суд

Виправдальні вироки

Вільнянська установа виконання покарань № 11, Запорізька область (ілюстраційне зображення)
   

Яка країна, такий і закон.
Невідомий автор

«Правосуддя – це справедливість у дії»
І. Самсін (Урядовий кур’єр, 15.12.2011)


«Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах…» – абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного суду України від 30 січня 2003 року у справі № 1-12/2003.

Конституційний суд України, як вищий судовий орган держави, у своєму рішенні визначає поняття «правосуддя», ставить правильні наголоси, говорить виважено і компетентно. Так воно має бути в цивілізованій країні. А що ж є насправді? І який висновок можна зробити? Чи є Україна країною цивілізованою? Чи, може, Конституційний суд проголошує у своєму рішенні суто декларації і метафори, а розуміти поняття «правосуддя» потрібно в переносному значенні?

Про якість правосуддя може яскраво свідчити кількість виправдальних рішень у кримінальних справах.

Для прикладу, у царській Росії було від 25 до 40 % виправдальних вердиктів. А от у СРСР за часів наймасовіших політичних репресій у 1935–1939 роках у середньому ухвалювалося близько 12 % виправдальних вироків. В Україні у 2000–2002 роках кількість виправдань була майже нульовою – 0,02 %, у 2008–2012 роках трохи більшою – 0,2 %, і, як досягнення, у 2013 році – 0,4 %. Іншими словами, у незалежній Україні виправдальний вирок – це щось нереальне.

Складається враження, що українські слідчі та судові органи ніколи не помилялися і не помиляються. При тому, що вирок суду має статус закону і обов’язковий до виконання.

Навіть у Російській Федерації показник виправдань на порядок вищий – у 2013 році, наприклад, кількість виправдальних вироків становила 4,5 %.

Водночас, для порівняння, показники в судах США корелюються в межах 17–25 %, континентальної Європи – 15–20 % (у ЄС – понад 25 %, у Великій Британії – близько 30 %) виправдальних судових рішень.

Може, українські правоохоронні органи й суди у 20–60 разів працюють краще, ніж у Великій Британії та США?

Спробуємо розібратися на конкретних прикладах.

Правосуддя – чи є воно в Україні?

Напевно питання риторичне і ми всі розуміємо, що можливо десь у світі і є правосуддя, але точно не в українських реаліях. Чому це так і звідкіля така впевненість?

У чому вимірюється правосуддя?

На це питання відповідь очевидна. Якість правосуддя в державі вимірюється реалізацією принципу невідворотності покарання. Тобто жодна особа, що вчинила злочин, не повинна уникнути відповідальності і справедливого покарання, і жоден невинуватий не має бути покараний.

Іншими словами, якість правосуддя вимірюється почуттям захищеності людини від свавілля з боку агентів держави.

Чи є в нашій країні таке відчуття захищеності від злочинних зазіхань з боку представників влади і чи реалізований повною мірою принцип невідворотності покарання? Знову питання риторичне.

Харківська правозахисна група протягом десяти років за кожної публічної нагоди висвітлює проблематику, що існує в країні, на реальних прикладах – історіях свавільно засуджених до вищої міри покарання (довічного позбавлення волі) без жодного шансу на справедливість, без жодної можливості на перегляд свого вироку в суді.

Змінюється влада, але незмінною залишається ситуація повної безнадії для свавільно засуджених довічно. Чому влада в країні не зацікавлена в реалізації правосуддя? Невже Президент або Генеральний прокурор не знають або не здогадуються про жахливу реальність із дотриманням прав людини в судовій сфері? Невже їм не було б цікаво виправити правові помилки минулої радянщини і з гордістю звітувати про подолання суперечок у законі і визволення з неволі десятків свавільно засуджених довічно?!

Чи можете ви собі уявити щось подібне у Сполучених Штатах Америки або Великій Британії, Франції, або навіть не треба далеко ходити – у сусідній Польщі?

Щоб правозахисники протягом десятиліття називали конкретні сфабриковані справи, називали прізвища свавільно засуджених, виступали публічно на всіляких ток-шоу, прес-конференціях і круглих столах, говорили, що має бути в країні інструментарій, який би виправляв судові помилки минулого, а з боку держави не було жодної реакції?! Чи можливо таке в цивілізованій країні?!

Україна перебуває в стані війни. Президент, чиновники державного рангу кожного дня нарікають на беззаконня окупанта і агресора, закликають до посилення міжнародних санкцій через утримання в неволі українських полонених, а в той самий час в Україні десятки свавільно засуджених довічно перебувають в ув’язнені десятками років без жодного шансу на виправлення ситуації.

Скажіть, будь ласка, це на справді відбувається у країні, яка є членом Ради Європи, має безвізовий режим з Євросоюзом, у країні, посли якої на міжнародних зустрічах з поважним виразом обличчя говорять про принципи демократії і верховенства права?!

Екскурс в історію законодавства

Систему правосуддя Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Свого часу частиною 1 «Декрету про суд» від 24 листопада 1917 року Радою Народних Комісарів РРФСР було скасоване судочинство царської Росії і почала творитися нова, радянська система. На декреті про суд будувалася постанова Народного Секретаріату УРСР від 4 січня 1918 року «Про запровадження народного суду» і Декрет Ради Народних Комісарів України від 14 лютого 1919 року про «Тимчасове положення про народні суди та Революційні Трибунали». На російських радянських кодексах, за деякою відмінністю. будувався перший український процесуальний карний кодекс з чинністю з 13 вересня 1922 року. Потім Верховна Рада УРСР затвердила 28 грудня 1960 року «Кримінально-процесуальний Кодекс УРСР», який з 1961 року почав діяти і був чинним (зі змінами і доповненнями) і після здобуття Україною незалежності ще протягом майже 23 років.

13 квітня 2012 року ухвалено Кримінальний процесуальний кодекс України, який вступив у дію 19 листопада 2012 року. У цьому кодексі кримінальний процес виписаний у якісно новій формі порівняно з редакцією КПК 1961 року. У ньому відображені положення, раніше не відомі кримінально-процесуальному законодавству України. Наприклад, під час дії радянського КПК обвинувачення будувалося на визнанні особою своєї винуватості (явці з повинною), у разі відмови підсудного від своїх показів, які давалися під час досудового слідства, суд міг абсолютно законно послатися на те, що підсудний намагається уникнути відповідальності і взяти за основу визнавальні свідчення, отримані під час слідства оперативником або слідчим. Новий КПК забезпечує дослідження всіх доказів тільки в суді. І якщо підсудний відмовляється від своїх свідчень, отриманих під час слідства, і заявляє, що його катували з метою отримання зізнань, суд не має права враховувати такі свідчення як докази, а тим більше посилатися на них у судовому рішенні.

Констатація реалій

У 2012 році під час чисельних публічних заходів ми наголошували на тому, що необхідно дати шанс на перегляд вироків особам, які засуджені до вищої міри покарання (довічного позбавлення волі) на підставі виключно зізнань, отриманих під тортурами, від яких особа в суді відмовилася. Проте спливає час, засуджені довічно помирають, не дочекавшись справедливого суду, як це сталося з Олександром Рафальським, Степаном Чернаком, Віктором Щеткою, Андрієм Сорокою і ще багатьма іншими, про яких ми не знаємо.

Як визначає у своєму дослідженні Експертний центр з прав людини: «У пострадянській системі координат, якщо слідство завершується виправдальним вироком, це означає, що слідчий погано працював, „недозбирав інформації“, або „прокурор чогось не помітив“. Статистика показує, що в Україні ще й досі виправдальні вироки не перебільшують одного процента, у той час, як за кордоном 25–30 % виправдальних вироків – це норма. У нас допит перетворився на процес збору доказів, що мусять підтверджувати ту версію, якою керується слідчий, впевнений, що він вже знає, „хто в усьому винен“».

Ми маємо цілу низку проблем, які залишилися невирішеними з радянських часів і для того, щоб показати складність ситуації, ми й вирішили досліджувати питання свавільно засуджених довічно.

Ця категорія людей є «справжнім непотрібом», тобто вони нікому не потрібні. Справді, кому потрібні люди, які засуджені на все життя без права на звільнення? Тільки рідні і близькі тягнуть це ярмо, непосильну ношу свавільного вироку. Адвокати вже давно «висмоктали» всі гроші, люди втратили бізнес, тільки і працюють на утримання в неволі своїх рідних. Якби хто знав, скільки пішло грошей на хабарі і ремонти камер, на передачі, побачення і різні дрібниці, такі як переведення до іншої камери чи створення більш пристойних умов утримання. Також, не зважаючи на час, люди продовжують добиватися в судах перегляду вироків через нововиявлені обставини – процедуру, яка не працює. Принаймні автору невідомо жодного прикладу скасування вироку засудженого довічно через цю процедуру з виправдальним рішенням. Однак відомі яскраві приклади судової багаторічної тяганини.

Як працює перегляд вироків за нововиявленими обставинами

Ми продемонструємо декілька прикладів з нашої фотовиставки «13 історій свавільно засуджених», які протягом багатьох років марно намагаються домогтися перегляду вироку через процедуру нововиявлених обставин. Нагадаємо, що нововиявленими обставинами вважаються тільки ті обставини, які не були відомі суду під час ухвалення вироку. Брутальні порушення прав людини, які були проігноровані судом, нововиявленими обставинами не вважаються.

Справа Ігоря Вовкодава та Ігоря Зінченка

У цій справі захист надає висновки судової експертизи, яка суперечить експертному висновку, покладеному в основу звинувачення. У справі представлені на дослідження два різні черепи нібито однієї і тієї ж людини. Результати експертизи з матеріалів справи зникли. Також існує два різних вироки з різними датами і різним місцем скоєння злочину стосовно вбивства однієї і тієї ж людини. Ці обставини не були відомі суду під час ухвалення вироку у вигляді довічного позбавлення волі стосовно Ігоря Вовкодава та Ігоря Зінченка.

Захист звернувся до апеляційного суду міста Києва, який ухвалив вирок, із клопотанням про перегляд за нововиявленими обставинами 15 лютого 2015 року. Суд прийняв заяву і направив для розгляду по суті в Дарницький районний суд міста Києва. У цьому суді не було присяжних, тому справа була перенаправлена у Дніпровський районний суд. Дніпровський суд також не став розглядати цю справу і перенаправив назад у Дарницький райсуд, який відмовив у розгляді. На рішення щодо відмови була подана апеляція і апеляційний суд направив справу в Деснянський районний суд, де вона розглядається до сьогодні під головуванням судді Лариси Бабайлової, за участісудді Інни Клочко, а також трьох присяжних Ігоря Гриневича, Наталії Підлісної та Дмитра Прихна (фактична відсутність в Україні суду присяжних – окрема тема). На останньому засіданні, 7 вересня 2020 року, судом визнано відсутність у матеріалах справи висновків експертизи і розгляд перенесений на 7 жовтня 2020 року на 14:00.

Справа Олександра Рафальського (покійний), В’ячеслава Барановського, Степана Чернака (покійний), Володимир Харченка (покійний)

Захистом була ініційована і експертним бюро проведена державна експертиза, яка повністю суперечить державній експертизі, на якій ґрунтується обвинувачення. У справі Рафальського за вбивство засуджено чотирьох людей. Експертиза свідчить про те, що особи, які зазначені обвинуваченням як вбиті, не могли бути ними. Ці матеріали не були відомі суду під час ухвалення вироку у вигляді довічного позбавлення волі Рафальському, Барановському і Чернаку, 15 років позбавлення волі – Харченку.

31 грудня 2015 року захист направив заяву про перегляд вироку за нововиявленими обставинами в апеляційний суд Київської області. Суд прийняв справу до розгляду і передав до Тетіївського районного суду Київської області. У цьому суді не вистачило суддів для формування колегії з трьох суддів і справа була повернута до апеляційного суду Київської області. Останній направив справу в Таращанський районний суд, у якому також не змогли зібрати колегію суддів і справа була повернута знову до апеляційного суду, який перенаправляє справу до Фастівського районного суду Київської області. У Фастівському суді також не було колегії і адвокати звернулися зі скаргою до Вищого спеціалізованого суду з кримінальних справ, який направив справу до Деснянського районного суду столиці. Ці перенаправлення справи тривали три роки і нарешті у 2018-му суддя Деснянського районного суду Котович О. Л. одноособово не знаходить у справі нововиявлених обставин і відмовляє у відкритті провадження. На це рішення захистом подана апеляція і апеляційний суд Київської області зобов’язує Деснянський суд розглянути заяву про перегляд вироку за нововиявленими обставинами. Потім справа потрапляє на стіл судді Деснянського суду міста Києва Роману Вінтоняку, який також не вбачає в справі нововиявлених обставин і закриває провадження. Адвокати знову подають апеляцію. Апеляційний суд задовольняє її і вже втретє справа повертається до Деснянського районного суду під головування вже відомої нам по справі Вовкодава та Зінченка судді Лариси Бабайлової. Суд у черговий раз не вбачає в цій справі нововиявлених обставин і відмовляє в розгляді по суті. Захист звертається до апеляційного суду і цього разу отримує відмову, на яку була подана касаційна скарга до Верховного суду. 1 вересня 2020 року Верховний суд (судді Олександр Марчук, Олег Могильний та Сергій Слинько)витребував матеріали справи з Деснянського суду.

Барановський, який єдиний із засуджених у цій справі залишився серед живих, написав клопотання про доставку в суд для розгляду заяви про перегляд вироку.

Справа Ярослава Мисяка, засудженого до розстрілу

Захист ініціював незалежні експертизи. Експертні висновки підтверджують підробку підписів, а також неможливість нанесення тілесних ушкоджень знаряддям, представленим слідством в якості доказів. Ці обставини не були відомі суду під час ухвалення рішення у вигляді смертної кари.

Із заявою про перегляд вироку в порядку нововиявлених обставин захист звернувся до Печерського районного суду міста Києва у 2014 році. Суд прийняв заяву до розгляду і перенаправив її за територіальною належністю в Закарпатський апеляційний суд. Апеляційний суд у свою чергу справу перенаправив до Ужгородського міськрайонного суду. Після призначення справи до розгляду і запитів адвокатів до спеціаліста, який відповідає за систему відбору присяжних, з’ясувалося, що списки присяжних не співпали, а суддя, призначений до розгляду справи, не мав необхідної кваліфікації.

Після повторного відбору присяжних і призначення суддів Ужгородський міськрайонний суд у січні 2017 року залишив заяву без задоволення. Захист оскаржив це рішення в апеляційному суді. Апеляційний суд Закарпатської області скасував рішення Ужгородського суду і призначив новий розгляд за новивиявленими обставинами, повернув справу знову в Ужгородський суд. Але через нестачу суддів для колегіального розгляду справу передали в Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області.

З 2017 року триває перегляд вироку під головуванням судді Віктора Гейруша, за участі суддів Володимира Носова, Сергія Камінського та запасного судді Оксани Маргитич.

Наступне засідання має відбутися 6 листопада 2020 року о 10:00.

Закордонні моделі перегляду вироків

Кожна країна самостійно намагається досягнути належного рівня правосуддя. А через якість судових рішень зростає довіра людей до суду. Ми пропонуємо розглянути два алгоритми перегляду остаточних кримінальних вироків – у сусідній Польщі та Великій Британії.

Польща

Польща також перебувала у соціалістичному таборі і так само, як і Україна, мала тоталітарну каральну спадщину. Проте в Польщі працює інститут Омбудсмена на захист права людей на справедливий суд.

Омбудсмен Польщі має право вносити касацію у кримінальних справах, що врегульовано кримінально-процесуальним законодавством. Він може оскаржити будь-яке, остаточне рішення суду, у тому числі й у тих справах, у яких було застосоване довічне позбавлення волі. Омбудсмен має право витребувати для ознайомлення офіційні судові документи після закінчення провадження у кримінальній справі. Омбудсмен не є стороною касаційного процесу, але є його учасником. Омбудсмена повідомляють про дату судового засідання в найвищій судовій інстанції, у якому Омбудсмен може брати участь.

Омбудсмен вивчає справи за заявою, а у виключних випадках – за власною ініціативою. Офіс Омбудсмена не веде статистики, що стосується кількості касацій, які подаються стороною провадження до Верховного суду. Кількість касаційних подань не є еквівалентною кількості касаційних подань Омбудсменом до Верховного суду, бо за відсутності правових підстав Уповноважений касацію не подає, а надсилає заявнику аргументоване роз’яснення. Ми про це писали раніше.

Велика Британія

Велика Британія має сталу демократичну історію, правову культуру, довіру суспільства до суду. Але навіть у Великій Британії, країні, де виправдальні вироки є звичайною практикою, існує процедура перегляду остаточних судових рішень.

В Англії, Уельсі та Північній Ірландії існує Комісія з розгляду кримінальних справ (Коуп), яка є державним органом. Згідно з відповідним законом на Комісію покладена відповідальність за розслідування передбачуваних судових помилок. Вона була заснована згідно зі статтею 8 Закону про кримінальну апеляцію 1995 року і приступила до роботи з розслідування можливих судових помилок. 3 1 березня 1997 року Комісія має право направити справу до апеляційного суду, якщо є підстави вважати, що існує реальна можливість того, що суд скасує обвинувальний вирок або пом’якшить покарання.

Комісія хоч і являється державним органом, але має незалежний статус. До її складу не входять представники правоохоронних органів.

Тотальна корупція у правоохоронній і судовій сферах

Відомий адвокат із США Стівен Піджеон, який у 2012 році балотувався на посаду прокурора Штату Вашингтон, після ознайомлення з ситуацією в Україні, сказав: «На мою думку, в Україні все вказує на системну корупцію в юриспруденції. Україна має погану репутацію у світі. В такій ситуації навіть Президент іншої країни не може почуватися в небезпеці.І з цими питаннями було б логічно, якби розбирався антикорупційний суд з палатою апеляції. Бо найбільша проблема – це скорумповані вироки. Україна має визначитися, чи вона рухається вперед чи назад. Я впевнений, що Україна має рухатися вперед у напрямку реформи юриспруденції. В мене складається таке враження, що на нижчому рівні не достатньо суддів, що займаються кримінальними справами. Також у мене таке враження, що негативна спадщина з радянських часів залишилася в Україні».

Стівен Піджеон наголосив, що «ухвалення проєкту закону № 3078 може бути першим кроком для того, щоб позбутися цих радянських традицій».

«В Україні ви маєте історії, що людей змушували підписувати сфабриковані документи під тортурами. Це все робилося для того, аби вибити з них зізнання. В Америці таких випадків не існує понад сто років. При тому, що у вас не має швидкого перегляду справ, у яких докази виключають вину», – також зазначив він.

Довічно важливо

Щоб ви розуміли, сама тема засуджених довічно дратує суспільство. Тому що асоціюється з серійними маніяками, різними негідниками й покидьками, які ґвалтують і вбивають, розчленовують людей. Щось таке і мало б бути насправді, адже термін «довічне позбавлення волі» передбачає такі склади злочинів, де йдеться про вбивства двох і більше осіб за обтяжливих обставин. Проте серед засуджених довічно можна на пальцях перерахувати дійсно зухвалих і суспільно небезпечних осіб, а живих маніяків навіть і не пригадаю (Ткач недавно помер у в’язниці). Так от, серед більш ніж півтори тисячі засуджених довічно (насправді їх тисяча вісімсот, але через тимчасову окупацію Донецької та Луганських областей частина довічників перебуває на окупованих територіях) близько тисячі – засуджені за нормами КПК 1961 року.

У минулому році Харківська правозахисна група спільно з European Prison Litigation Network, а також ГО «Театральна платформа», за підтримки посольства Франції реалізували науково-практичний проєкт з творчою складовою «Пеніта-опери», у якій митці розповідали про історії засуджених довічно жінок.

У суспільстві точаться дискусії навколо необхідності запровадження в країні умовно-дострокового звільнення для засуджених довічно в наслідок квазі-пілотного рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) Петухов проти України № 2, в якому Євросуд визнав порушення статті 3 (катування) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як системне явище, яке потребує змін у законодавстві. Іншими словами, ЄСПЛ визнав, що довічне позбавлення волі без перспективи звільнення є жорстоким поводженням з боку держави і Україна має це питання виправити. В цьому контексті Кабінет Міністрів підтримав два законопроекти Міністерства юстиції, які, зокрема, дозволять перегляд довічних вироків. Пропоновані норми відповідають практиці ЄСПЛ. «Прийнятими законопроєктами ми також наводимо лад зі звільненням осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки ЄСПЛ констатував, що існуючий механізм помилування в Україні не відповідає Європейській конвенції, і механізм звільнення довічників повинен бути чіткішим, прозорішим та передбачуванішим», – зазначив міністр юстиції Денис Малюська.

30 вересня 2020 року на засіданні Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності було обговорено проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» (реєстр. № 4049), поданий Кабінетом Міністрів України. Комітетом законопроєкт було підтримано та прийнято за основу. Законопроєктом пропонується гуманізація окремих норм кримінального законодавства стосовно застосування покарання у виді довічного позбавлення волі. В такий спосіб Кабінет Міністрів, а власне Мінстерство Юстиції, хоче продемонструвати, що квазі-пілотне рішення ЄСПЛ Петухов проти України № 2 виконується і засуджені довічно через 25–30 років матимуть шанс на звільнення.

Але ми маємо розрізняти перегляд вироків засуджених довічно з перспективою звільнення умовно-достроково і перегляд судових рішень засуджених, які стверджують, що не вчиняли злочини, або тих, які наполягають, що довічне позбавлення волі не пропорційне тяжкості скоєного правопорушення.

У цьому випадку має існувати зовсім інший інструментарій. Ми в черговий раз лобіюємо ухвалення законопроєкту «останньої надії» за № 3078, зареєстрованого депутатом Сергієм Власенком, який закликає підтримати цей законопроєкт як перший крок до справедливості. Як перший крок для запровадження в Україні принципів верховенства права і виправдувальних вироків засудженим довічно за КПК 1961 року.

Що потрібно зробити, щоб в Україні з’явилися виправдальні вироки?

ХПГ протягом десятиріччя намагається сприяти запровадженню на законодавчому рівні процедури, що дозволить перегляд вироків свавільно засуджених довічно. Було розроблено і зареєстровано в парламенті декілька законопроектів.

Перше, що необхідно зробити для того, щоб і в нашій країні почали діяти на практиці, а не тільки декларативно такі поняття, як правосуддя і верховенство права – це визнати помилки минулого і створити інструментарій для їх виправлення.

Це може бути ухвалення законопроєкту № 3078, який дасть можливість перегляду кримінальних вироків свавільно засудженим довічно за КПК 1961 року, бо ця категорія ув’язнених є найбільше дискримінованою – засуджені за старим, каральним і репресивним законодавством і засуджені за першою інстанцією обласним (апеляційним) судом.

По-друге, це розширення повноважень Омбудсмена. Омбудсмен є представник усього парламенту на захисті прав людини. Одним з найпоширеніших порушень є порушення права на справедливий суд. Уповноважений у даному випадку виступає як статистик порушень у своєму щорічному звіті. А які реальні інструменти впливу має Омбудсмен у разі брутальних порушень права на справедливий суд? Наприклад, у разі свавільного остаточного судового рішення? Жодних! Тому буде абсолютно логічно надати право Омбудсмену звертатися до Високого суду в разі розумного сумніву щодо справедливості остаточного судового вироку, як це відбувається в Польщі. Як пілотний проект – запропонувати Уповноваженому взяти опіку над засудженими довічно за КПК 1961 року.

По-третє, вдосконалити процедуру перегляду кримінальних вироків за нововиявленими обставинами, надавши реальну можливість судам не тільки скасовувати рішення щодо свавільно засуджених, а й ухвалювати виправдувальні вироки.

І на останок абсолютно логічним є повернути Верховному суду України повноваження перегляду кримінальних вироків у порядку виключного провадження в разі суттєвих порушень матеріального і процесуального права під час досудового слідства і розгляду справи по суті.

Верховний суд має право скасувати остаточне судове рішення самостійно і не чекати рішення ЄСПЛ.

«Ідея щодо незалежної інституції, яка переглядає вироки, цікава, але за загальними положеннями та принципами права – вирок, встановлений судом, може скасувати та змінити тільки суд. Тому я би цю незалежну комісію розглядав би як фільтр, який досліджує справи довічників і подає amiсus curie до суду, який переглядає справу», – каже директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.


Проєкт ЄС «Чинимо опір катуванням, жорстокому поводженню та безкарності в Україні»


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль