пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
30.10.2020 | Євген Захаров
Кримінально-виконавча система

Чи є COVID-19 у пенітенціарних установах та СІЗО?

Depositphotos
   

Станом на 1 квітня цього року в 17 слідчих ізоляторах (СІЗО) та 12 установах виконання покарань (УВП) з функціями СІЗО утримувалося 19 794 ув’язнених, а в 76 виправних колоніях і центрах – 32 942 засуджених. У цих установах працювало приблизно 28 тисяч працівників. За даними Центра охорони здоров’я (ЦОЗ) Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС), які регулярно публікуються, станом на 29 жовтня підтверджено 288 діагнозів COVID-19 у 7 ув’язнених, 10 засуджених, 218 працівників ДКВС, 53 працівники ЦОЗ ДКВС. Проведено лише 1318 ПЛР-тестів, в тому числі у 863 контактних осіб. Виправні центри, де немає медичних частин ЦОЗ, ця статистика не охоплює.

Мізерні дані про хворих на COVID-19 в пенітенціарній системі не повинні вводити в оману: ми впевнені, що хворих значно більше, але це не виявлено. Тестування в’язнів не передбачено взагалі. У частини ув’язнених тести бути проведені ще до потрапляння в СІЗО. Моніторинг виправних колоній показує, що у багатьох з них медичні частини забиті засудженими, яких лікують від застуди і не тестують. Лікаря-інфекціоніста, який міг би поставити діагноз за перебігом хвороби, в медичних частинах, як правило, немає. Водночас звернень про прохання надати медичну допомогу багато, в’язні часто впевнені, що хворіють саме на COVID-19. Але перевірити ці твердження неможливо. Так і виходить: немає тестування – немає COVID-19!

Як стверджує омбудсмен Людмила Денисова, коли під час розтину у померлих в’язнів знаходять ще й COVID-19, це не фіксується у вказаній статистиці, вважається, що вони померли від основного захворювання – СНІД, туберкульоз тощо.

В’язні дискриміновані порівняльно з вільними людьми: вони не можуть пройти тести, а наявність індивідуальних засобів захисту (ІЗЗ) цілком залежить від бажання та здатності керівництва установи знайти на це кошти. Обов’язку забезпечити в’язнів цими засобами нормативні акти Міністерства юстиції та ЦОЗ ДКВС не передбачають.

Введення карантину погіршило загальну ситуацію з наданням медичної допомоги. Наприклад, хворі на туберкульоз, який виявили вже після його введення, лишилися без лікування, оскільки можуть отримати його тільки в спеціалізованих установах для таких в’язнів. Оскільки переведення в’язнів на час карантину було заборонене, та й Укрзалізниця не працювала, то такі хворі залишалися там, де були під час введення карантину. Так, 7 засуджених, хворих на туберкульоз, були в міжобласній лікарні при ВК № 85 в Бучі і не могли потрапити до спеціалізованої ВК № 27 в Харківській області, і омбудсмен Людмила Денисова організовувала в червні спеціальний етап, який відвіз би таких хворих. Аналогічна історія була з 7 засудженими у Вознесенській колонії № 72 й в інших установах й з іншими хворобами.

Працівники Харківської правозахисної групи (ХПГ) склали Опитувальник та збирали інформацію про теперішній стан пенітенціарних установ через раніше встановлені контакти із засудженими, їх родичами, адвокатами, а також працівниками пенітенціарних установ. Ми отримали дані про зміни в режимі відбування покарання, викликані епідемією, дані про реальні спроможності установ ЦОЗ запобіганню поширенню COVID-19: укомплектованість персоналом, забезпеченість ліками, необхідними умовами та обладнанням для діагностики та лікування тощо, наявність індивідуальних засобів захисту тощо. Ми отримали інформацію про стан протидії епідемії в 36 пенітенціарних установах, в тому числі у 7 слідчих ізоляторах (Київський, Харківський, Одеський, Черкаський, Запорізький, Херсонський та Кропивницький), 9 установах виконання покарань (Дніпровська, міжобласна лікарня при Дніпровській УВП, Чортківська, Івано-Франківська, Вінницька, Полтавська, Новгород-Сіверська, Вільнянська, Бахмутська), 18 виправних колоніях (Софіївська, Синельниківська, Жовтоводська, Криворізька, Замкова, Цуманська, Бучанська, Бердичівська, Менська, Кропивницька, Одеська, Стрижавська, Полтавська, Олексіївська, Качанівська, Темновська та дві колонії, розташовані на непідконтрольній території, – Донецька та Слов’яносербська) і 2 виправних центрах (Ігреньський та Хролівський). Дані збиралися декілька разів, оскільки ситуація є динамічною і в окремих установах були певні зміни.

Загальна системна проблема – нестача або взагалі відсутність ІЗЗ. Ними забезпечені лише працівники установ та медичні працівники, і не у всіх установах. Як пишуть наші респонденти, в УВП та СІЗО маски видають тільки тим, кого везуть на судові засідання. У виправних центрах – коли засуджені виходять за межі центрів. У виправних колоніях засуджені, як правило, взагалі без засобів захисту. А є такі установи, в яких персонал або взагалі без масок, або має, але не використовує їх.

Друга загальна системна проблема – брак медичної допомоги. Катастрофічно не вистачає лікарів, немає ліків. Внаслідок цього у багатьох установах медична допомога хворим фактично не надається. Наприклад, респондент у Полтавській УВП № 23 повідомив наступне: «У засудженого вже майже тиждень болить горло, виникають болі у голові, запаморочення, болі в м’язах, інколи піднімається температура, але лікар до нього досі не прийшов. Тільки одного разу молодший інспектор сам дав термометр. Була температура 38,8». Засуджений вказує, що лікарів в установі дуже мало, тому вони й не приходять на допомогу. Ось що написав засуджений зі Стрижавської ВК № 81: «Хоча я знаходжусь у міжобласній лікарні, але потрапити на консультацію до лікаря дуже складно. У мене кожного дня підіймається температура, виникає блювота, але допомогу не надають. Лікар приймає рідко, і огляди проводить тільки для новоприбулих». А респондент з Дніпровської УВП № 4 пише, що «лікарів в установі дуже мало, тому вони й не приходять на допомогу. Це пов’язано з неможливістю обійти всіх засуджених за день. Лікар приходить на виклик у кращому випадку на наступний день». Відповідно, фактично не забезпечена вимога щоденного температурного скринінгу.

Третя повсюдна проблема – неможливість дотримуватися соціальної дистанції більше двох метрів. Лише після розвантаження пенітенціарних установ можна намагатися зменшити скупченість і змінити процедури в пенітенціарних установах з метою збільшити соціальну дистанцію між засудженими.

Щодо інших питань ситуація строката. В жіночих колоніях ситуація загалом краще, ніж в чоловічих. Ізоляція тих, хто захворів, у 8 установах здійснюється швидко, в 15 – повільно, в 13 – взагалі не здійснюється. В одних установах є можливість займатися фізичними вправами, в інших немає. В 4 установах засуджені мають доступ до Інтернету в спеціально обладнаних класах раз на день за графіком, у 9 – два рази на тиждень, у 7 – раз на тиждень, у 16 установах – взагалі не мають. У 28 установах не надається жодних роз’яснень щодо симптомів хвороби, як убезпечити себе від неї, правил проведення дезінфекції тощо, а у 8 установах окремі такі відомості надаються.

Найбільший ризик зараження на COVID-19 або передати цю хворобу на волю мають засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі – у виправних центрах. У цих установах немає медичних частин, і засуджені мають більше контактів із зовнішнім світом. Ось опис, в цілому характерний для всіх виправних центрів: «Я перебуваю у виправному центрі. У нас працює приблизно 10%, а інші просто нічого не роблять, тому що установа не може забезпечити нас роботою. У зв’язку із коронавірусом на даний час в центрі видають тільки марлеві пов’язки і тільки тим особам, що виходять за територію установи. Міряють температуру тільки для галочки. Якщо коронавірус потрапить в наш центр, то захворіють усі. Адже згідно з законом нас зобов’язані під наглядом водити і до магазину, і до аптеки, і до поліклініки, і ми постійно контактуємо з іншими громадянами. Тобто ми можемо легко підхопити вірус або передати його іншим. Умови життя в установі також тільки сприяють зараженню. Ми постійно в будь-який час доби перебуваємо разом в тісному контакті. Побути на самоті дуже важко».

Гострим питанням було позбавлення побачень засуджених з родичами, це вкрай погано впливало на їхній психологічний стан. За спільною пропозицією ХПГ та омбудсмена спочатку на початку серпня були дозволені короткострокові побачення через скло, а в жовтні – й довгострокові побачення. Проте, ми пропонували умову наявності негативного тесту родичів на COVID-19, зробленого не пізніше, ніж за добу до побачення. А в інструкції додали ще вимогу проведення тесту засудженого власним коштом. Ця вимога видається нерозумною, є дуже обтяжливою для родини засудженого і виглядає просто знущанням.

Виправні установи можна було б розгрузити за рахунок амністії та умовно-дострокового звільнення (УДЗ). Ще в квітні Міністерством юстиції за участю експертів Харківської правозахисної групи були розроблені відповідні законопроекти, вони були схвалені урядом 24 квітня та внесені на розгляд парламенту 27 квітня. Проте вони не розглядалися в комітетах. Стверджували, що Президент проти цих заходів, бо це погано вплине на його політичний рейтинг.

Тому ми вирішили розпочати кампанію за ухвалення закону про амністію. ХПГ публічно заявила таку позицію. У кампанії взяли участь Центр громадянських свобод, Міжнародна амністія в Україні, УГСПЛ та інші члени платформи «Правозахисний порядок денний» та інші організації. 9 червня був проведений пікет родичів засуджених перед офісом Президента та Верховною Радою, 8 червня був опубліковане відкрите звернення від правозахисних та інших громадських організацій до Президента та керівництва ВРУ, підписи під ним збиралися на порталі ХПГ, його підписало більше 40 організацій та 400 громадян. Паралельно ХПГ організувала збір підписів під аналогічними зверненням від літераторів – письменників, перекладачів, журналістів, видавців, який підписали 56 літераторів, в тому числі найбільш відомих в Україні та за її межами (оприлюднено 15 червня), та зверненням від мистецької спільноти міста Києва (оприлюднено 16 червня), яке було підписано 32 художниками, мистецтвознавцями, галеристами, фотографами та іншими.

В результаті законопроекти розглянули 17 червня на засіданні профільного парламентського комітету. Законопроект про УДЗ відхилили, про амністію – спрямували на доопрацювання, проте у вересні зняли з розгляду.

Інформаційна кампанія, спрямована на прийняття закону про амністію тривала. 10 липня був проведений Правозахисний клуб на цю тему. 7 липня була опублікована стаття Євгена Захарова в «Новом времени», 22 липня – стаття Оксани Покальчук, директорки Amnesty International Ukraine на порталі liga.net. 16 липня оприлюднено Звернення політв’язнів до керівництва держави у зв’язку з протидією поширенню COVID-19 у пенітенціарних установах, яке підписали 16 політв’язнів радянського періоду та 10 політв’язнів періоду 2014-2020 рр., про необхідність проведення амністії.

1 липня група з 89 депутатів внесла до парламенту новий законопроект про амністію (р.н. № 3765). Але й він не розглядається – з тієї ж причини.

Зібрана інформація була заново узагальнена у вигляді доповіді Про готовність кримінально-виконавчої системи України до протидії поширенню COVID-19, яка була опублікована українською та англійською мовами.

В кінці серпня ХПГ поновила моніторингові візити до виправних колоній, і за два місяці побувала у 18 колоніях. Загальне враження – суттєве збільшення засуджених в медичних частинах, які так і не отримують належної медичної допомоги.

Тим часом пандемія COVID-19 наростає. Обрана державними органами позиція очікування, що виправні установи та СІЗО залишаться поза хворобою, є хибною. Ці помилки можуть дорого коштувати.

Якщо керівництво держави всерйоз каже про боротьбу з поширенням COVID-19, воно просто зобов’язане проводити тести в’язням та персоналу в установах, де є підтверджений діагноз, державним коштом і терміново розглянути законопроект 3765. Не хочеться навіть згадувати норми статті 3 Конституції, що життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю і що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, і статті 24 – що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Бо ставлення керівництва держави до коронавірусу в тюрмах показує, що ці норми Конституції для них – лише лицемірні та пустопорожні декларації.


Публікація підготовлена в рамках реалізації проекту ПРООН «Громадянське суспільство задля розвитку демократії та прав людини в Україні», що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.

Матеріали публікації захищені авторським правом. Проте, Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні заохочує поширення цієї інформації в некомерційних цілях.


Проєкт ЄС «Чинимо опір катуванням, жорстокому поводженню та безкарності в Україні»


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль