MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Правова кваліфікація вбивства польських громадян у квітні–травні 1940 року як злочину геноциду

13.11.2020   
Євген Захаров

У цьому тексті зроблена спроба довести, що вбивство більше ніж 21,8 тисяч громадян Польщі у квітні–травні 1940 року має ознаки геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року.


Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року в Парижі і набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року.

Відповідно до статті ІІ Конвенції геноцид визначається як

«наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

d) заходи, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи;

е) насильницька передача дітей із однієї групи в іншу.»

Згідно із статтею 3 Конвенції караними є наступні діяння:

«а) геноцид;

b) змова з метою вчинення геноциду;

c) пряме або публічне підбурювання до вчинення геноциду;

d) замах на вчинення геноциду;

e) співучасть у геноциді».

Резюме історичних фактів

Для коректної правової кваліфікації страти польських громадян необхідно розглянути події осені 1939 року – весни 1940 року, які передували розстрілам. Вони добре вивчені, і тут наводяться дані, що мають прямий стосунок до страти. При цьому ми спираємося на Книги пам’яті, підготовлені міжнародним товариством «Меморіал»[1].

У вересні – на початку жовтня 1939 року було взято в полон 240–250 тисяч солдатів і офіцерів Війська Польського, включаючи жандармерію, поліцію і Прикордонну варту, а також службовців Тюремної варти. Переважна більшість полонених ні в яких військових діях проти Червоної армії взагалі не брали участь. Приблизно половина рядових і унтер-офіцерів Війська Польського була роззброєна і відразу відпущена, а решта польських військовослужбовців: всі офіцери, рядовий і командний склад поліції, жандармерії Війська Польського, Корпусу охорони прикордоння, Прикордонної варти, Тюремної варти були здані Червоною армією в приймальні пункти, підпорядковані спеціально утвореному 19 вересня 1939 року Управлінню НКВС у справах військовополонених (УПВ). Наприкінці вересня – початку жовтня більшість полонених вивезли в десять новостворених стаціонарних таборів НКВС для військовополонених в глибині країни, в тому числі Старобільський табір на території УРСР і Козельський та Осташковський табори на території РРФСР.

Більшість рядових і унтер-офіцерів з таборів були вивезені: жителі територій Польщі, включених до складу СРСР, були розпущені по домівках, а жителів територій, окупованих німцями, по домовленості про обмін полоненими передали Німеччині. Німеччина ж взамін передала полонених польських військовослужбовців, жителів територій, захоплених Радянським Союзом.

Розпуск по домівках польських військовополонених, мешканців захоплених СРСР територій, був здійснений за наказом НКВС СРСР № 001177 від 3 жовтня 1939 року, прийнятому на виконання постанови уряду СРСР, яке в свою чергу було прийнято відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП (б), яке затвердило пропозиції наркома внутрішніх справ Л. П. Берії і начальника Головного політичного управління РСЧА Л. З. Мехліса, датовані тим же днем 3 жовтня 1939 року.

Після розпуску частини полонених по домівках і передачі іншої їх частини Німеччині в радянському полоні відповідно до зведення УПВ від 19 листопада залишалося 25 тисяч польських рядових і унтер-офіцерів, близько 8,5 тисяч армійських офіцерів, які не підлягають розпуску і передачі Німеччині, і близько 6,5 тисяч поліцейських і жандармів рядового і командного складу (в це число входили також прикордонники, службовці Тюремної варти, чиновники і «осадники» – польські колоністи, які отримали на початку 20-х років земельні ділянки на східних територіях). Рядових і унтер-офіцерів використовували згодом на різних роботах: на шахтах і металургійних підприємствах в Криворізькому і Донецькому басейнах, підприємствах Запоріжжя, будівництві залізниці Новоград-Волинський – Львів.

Наказ НКВС № 001177 від 3 жовтня 1939 року й видана в той же день директива НКВС СРСР № 4441/Б згідно з рішенням Політбюро наказували військовополонених офіцерів, великих військових і державних чиновників зосередити в Старобільському таборі, поліцейських, жандармів, тюремників, розвідників і контррозвідників – в Осташковському таборі, а військовополонених солдат, котрі підлягали передачі в Німеччину – в Козельському та Путивльському таборах. У той же день були видані і окремі директиви про категорії військовополонених, що підлягають утриманню в кожному з трьох таборів – Старобільському (директива 4444/Б), Осташковському (директива 4445/Б) і Козельському (директива 4446/Б). Але вже 16 жовтня начальник УПВ повідомив начальнику Козельського табору, що табір призначається для розміщення 5 тисяч офіцерського складу, а 23 жовтня УПВ уточнило, що в Старобільському та Козельському таборах повинні міститися тільки офіцери і великі державні та військові чиновники. Не пізніше 18 жовтня всі табори НКВС отримали термінове розпорядження УПВ про негайну підготовку і відправку на станцію Осташків Калінінської залізниці в Осташківський табір військовополонених – поліцейських, розвідників, контррозвідників, жандармів і тюремників. Тим самим було остаточно визначено призначення кожного з трьох таборів військовополонених – Козельського, Старобільського та Осташковського, бранців яких через кілька місяців було розстріляно.

В’язнями НКВС стали не тільки військовополонені. На захоплених і включених до складу СРСР територіях не припинялися арешти офіцерів і поліцейських, які уникли полону, членів польських політичних партій та громадських організацій, журналістів, лікарів, промисловців, великих землевласників, комерсантів, порушників кордону та інших «ворогів радянської влади».

5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про розстріл тих, що «знаходяться в таборах для військовополонених 14700 польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників», а також 11000 заарештованих, які містяться у в’язницях західних областей України і Білорусі, «членів різних контрреволюційних, шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків».

Формальною підставою для рішення Політбюро від 5 березня 1940 року стала доповідна записка наркома внутрішніх справ СРСР Л. П. Берії в ЦК ВКП(б) І. В. Сталіну. Необхідність розстрілу польських військовополонених і певних категорій заарештованих, яких утримували у в’язницях західних областей України та Білорусі, обґрунтована тим, що «всі вони є закоренілими невиправними ворогами радянської влади». Ці два документи – доповідна записка Берії і рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року – неодноразово публікувалися[2].

Страта польських військовополонених і в’язнів була здійснена в квітні–травні 1940 року (розстріли заарештованих, які утримувалися у в’язницях в західних областях, можливо, тривали довше і закінчилися влітку). Всіх в’язнів Козельського, Осташковського і Старобільського таборів (крім 395 чоловік, яким з різних причин було дароване життя) відправляли етапами від декількох десятків до 500 осіб в розпорядження обласних управлінь НКВС, які здійснювали страти прибувших бранців. Управління НКВС у Смоленській області проводило розстріли в’язнів Козельського табору в Катинському лісі (деяку частину в’язнів розстріляли у в’язниці в Смоленську і поховали останки в Катинському лісі). У Калініні розстріли в’язнів Осташковського табору проводилися ночами в будівлі внутрішньої тюрми НКВС у Калінінської області, поховали загиблих біля села Мідне в 30 км від Калініна. В’язнів Старобільського табору розстрілювали в комендатурі управління НКВС у Харківській області та ховали загиблих в лісопарковій зоні за північною околицею Харкова.

Було розстріляно понад 14,5 тисяч в’язнів трьох таборів і 7,3 тис. в’язнів тюрем, загалом понад 21,8 тис. польських громадян.

Вбивство польських громадян у 1940 році – злочин геноциду

Об’єкт злочину геноциду

Відповідно до Конвенції, під геноцидом розуміються певні «дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії, «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як всередині держави, так і поза її межами»[3].Оскільки левова більшість розстріляних були етнічними поляками, їх сукупність можна розглядати як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду.

Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під «національною групою» слід розуміти «об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки»[4].

Тлумачення «національної групи» дає підстави розглядати також об’єкт злочину геноциду як національну групу – частину польського народу, що стала жертвою страти 1940 року.

Отже, у якості об’єкту злочину геноциду можна розглядати одночасно і етнічну, і національну групу.

Разом з тим, елемент знищення групи полягає також у «знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому».[5] Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.)[6] наголосила:

«82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити меншу кількість обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої».

У даному випадку мала місце друга форма геноцидного умислу. Для страти було обрано всіх офіцерів Війська Польського, що потрапили в полон, в тому числі 295 генералів, полковників та підполковників, 2080 майорів та капітанів, державних чиновників, в тому числі таких, що обіймали великі пости, просто соціально активних людей. Сталіну мало було знищити польську державу, він бажав, щоб вона не могла відродитися в майбутньому, і для того знищив найбільш активних та досвідчених бранців – всіх, до кого можна було дістатися. Кадрові офіцери становили приблизно третину від загальної кількості розстріляних. У трьох таборах для військовополонених виявилися й ті, кого в полон не беруть – промисловці, землевласники, комерсанти, члени політичних партій та громадських організацій, священики… Навіть близько 100 журналістів і понад 800 лікарів, серед яких було чимало вчених із світовим ім’ям.

Склад злочину геноциду

Страта більше ніж 21,8 тис. бранців Козельського, Осташковського та Старобільського спеціальних таборів для полонених та тюрем західних областей УРСР та Білоруської РСР є складом злочину геноциду.

Мотив злочину

Конвенція про геноцид не вимагає встановлення мотиву суб’єкту злочину. Разом з тим, воно може допомогти при визначенні злочинного умислу суб’єкту злочину.

Ключ до розуміння мотивів репресій проти поляків можна знайти в листі Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р. Наводимо відповідний фрагмент мовою оригіналу.

«[…] 3) … Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.

Так дальше продолжаться не может.

Нужно:

а) взять из Украины Косиора и заменить его Вами с оставлением Вас секретарем ЦК ВКП(б);

б) вслед за этим перевести на Украину Балицкого на пост преда украинского ГПУ (или ПП Украины, так как должности преда ГПУ Украины, кажется, не существует) с оставлением его замом председателя ОГПУ, а Реденса сделать замом Балицкого по Украине;

в) через несколько месяцев после этого заменить Чубаря другим товарищем, скажем Гринько или кем-либо другим, а Чубаря сделать замом Молотова в Москве (Косиора можно сделать одним из секретарей ЦК ВКП);

г) Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть.

Без этих и подобных им мероприятий (хозяйственное и политическое укрепление Украины, в первую очередь – ее приграничных районов и т.п.), повторяю – мы можем потерять Украйну».

Цей лист означав фактичне згортання політики «коренізації», яке було закріплене в таємних постановах ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р,. і початок масових репресій проти поляків.

Як відомо, коли Косіор доповідав Сталіну про результати колективізації в Україні, той спитав: а що це за біла пляма? Це були райони, населені поляками, які вперто не бажали йти в колгоспи, незважаючи на те, що туди давали значно більше коштів, ніж в сусідні українські райони, там суди і навіть НКВС вели справи польською мовою, там була своя література, кіно, три польських театра, радіостанції. Усе це було зроблено, щоб створити ядро для майбутньої комунізації Польщі. Проте поляки не сприймали таку радянську політику.

Наприкінці листопада 1932 р. Сталін відрядив до України особоуповноваженого ОДПУ Всеволода Балицького із завданням, викладеним в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня, де вказувалося, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок.» Із цього робився висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом».[7] У оперативному наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. по ДПУ УСРР В. Балицький уже підбивав підсумки виконання наказу Сталіна: ударно-оперативна група № 2 «викрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій і депо, ряд пунктів прикордонної смуги. В процесі ліквідації встановлений зв’язок з закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, «УВО», УНДО) і польським Головштабом».[8]

Балицький вигадав т. зв. Польську організацію військову, запозичивши назву реальної організації часів Першої світової війни, що припинила свою діяльність у 1921–22 рр. Обвинувачення в приналежності до цієї організації до кінця 1930-х рр. стало зручним засобом репресій НКВС проти поляків в СРСР та УСРР. У 1933–1934 рр. за причетність до «ПОВ» на Правобережній Україні лише Київським обласним управлінням ГПУ УСРР було заарештовано 114 осіб, з яких 70 дістали різні терміни ув’язнення або ж були страчені, а решта – 44 – звільнені за недоведеністю складу злочину (що, зрозуміло, не давало гарантій від репресій в подальшому). За іншими даними, до травня 1937 р. органами НКВС УСРР у «справі» «ПОВ» було ув’язнено 225 осіб (не рахуючи одинаків), з яких двох стратили, а 211 дістали різні терміни таборів та заслання[9].

Аж до 1939 р. радянське керівництво вважало Польщу плацдармом, використовуваним європейськими державами для підривної діяльності проти СРСР і можливого військового нападу. Розвиток польсько-англійських, а потім польсько-німецьких відносин розглядалося як потенційна загроза безпеці СРСР. Однак і сама по собі Польща сприймалася як супротивник. Очевидно, це одна з основних причин того, що серед жертв масових репресій епохи Великого терору вельми значну частку склали поляки і люди, звинувачені у зв’язках з Польщею.

11 серпня 1937 року був виданий оперативний наказ НКВС СРСР № 00485 «Про ліквідацію польських диверсійно-шпигунських груп і організацій ПОВ [Польської військової організації]» (його проект затверджений Політбюро 9 серпня). Репресуванню підлягали зокрема «колишні військовополонені польської армії, перебіжчики з Польщі, політемігранти та політобміняні з Польщі, колишні члени ППС [Польської соціалістичної партії] та інших польських політичних партій». Одночасно наказувалося припинити звільнення за кінцем строку з таборів усіх, підозрюваних у шпигунстві на користь Польщі, справи їх передавати на Особливу нараду. Найжорсткіших репресій зазнали представники польської діаспори, які працювали у військово-стратегічних галузях (транспорт, зв’язок, оборонна промисловість, армія, органи безпеки, і т.п.), а також польські культурні співтовариства. Наказ створював особливий позасудовий орган – «двійка» (Комісія Наркома внутрішніх справ СРСР і Прокурора СРСР), використовувався «альбомний порядок» оформлення справ (розгляд справ проводився заочно, за списками, зшитими в «альбоми»). Цей механізм застосовувався при проведенні всіх «національних операцій». За «польською операцією» протягом 1937–1938 рр. було засуджено 139 815 поляків, з яких 111 071 засуджені до розстрілу[10].

«Польська операція» НКВС 1937–1938 рр. була найбільш кровавою серед усіх національних операцій Великого терору. Було знищено близько 20 % від загальної кількості поляків, які мешкали в СРСР. Ця операція, безсумнівно, має всі ознаки злочину геноциду як умисне вбивство значної частини польської етнічної меншини в СРСР, виконане за заздалегідь підготовленим планом, затвердженим керівництвом органів державної безпеки НКВС СРСР.

Отже, мотивом розстрілів 1940 року була ненависть керівництва СРСР до польської держави та до поляків, яких всіх поголовно вважали «ворогами народу». У свідченні Галини Єханурової, польки, матері колишнього прем’єр-міністра України Юрія Єханурова, є такий страшний епізод, коли батько приходить з роботи і каже: діти, запам’ятайте, ми більше не поляки, бути поляком в СРСР – це злочин.[11]

Умисел

Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу знищення членів відповідної групи в силу їх приналежності до неї. Дії, передбачені положеннями статті ІІ Конвенції, чітко вимагають наявності певних суб’єктивних факторів, серед яких умисел, як необхідна складова злочину геноциду, є визначальним елементом кваліфікації злочину: «дії, визначені у статті ІІ, повинні бути вчинені з умислом знищити [захищену] групу цілком або її частину».[12]

Розстріли польських громадян відбулися згідно з рішеннями керівництва СРСР, тобто свідомо, відповідно до заздалегідь розробленого плану, коли 14,5 тисяч польських громадян, колишніх військових та цивільних, розділили за категоріями та вмістили в три табори, а також визначили категорії серед 11 тисяч заарештованих, які утримувалися в тюрмах західних областей УРСР та Білоруської РСР і підлягали страті відповідно до рішення Політбюро ЦК РКП(б) від 5 березня 1940 року та директив НКВС, виданих у порядку її виконання. Тому умисел на страту великої групи бранців трьох таборів та тюрем західних областей України та Білорусі уявляється очевидним.

Суб’єкт вчинення злочину

Головними організаторами геноциду польських полонених та заарештованих були особисто Йосиф Сталін та Лаврентій Берія. Безпосередньо злочин здійснювали службовці репресивно-каральних органів НКВС, зокрема його Смоленського, Калінінського та Харківського обласних управлінь.

Можливості для правової кваліфікації розстрілів поляків 1940 року як геноциду

Ми констатували, що цей злочин має всі необхідні ознаки злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Чи можна застосувати положення цього міжнародного договору щодо подій в СРСР 1940 року і кваліфікувати згідно з ним розстріли 1940 року як злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даного міжнародного договору?

Існує дві аргументації, які призводять до взаємовиключних висновків, проте обидві виглядають несуперечливими.

Перша. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». З цього витікає можливість ретроактивної дії Конвенції про геноцид. Дійсно, сама Конвенція посилається на Резолюцію 96 (I) Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. «Злочин геноциду», в якій стверджується, що «геноцид, з точки зору міжнародного права, є злочином, який засуджується цивілізованим світом»[13].

Доказом можливості ретроспективної дії Конвенції є також рішення Верховного Суду Ізраїлю у справі Адольфа Ейхмана 1961–1962 рр. (це рішення є яскравим прикладом застосування зворотної сили закону[14]) та Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 28 травня 1951 року «Застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Верховний Суд Ізраїлю, зазначивши, що відмінність геноциду від злочинів проти людяності лише у наявності специфічного умислу, підтвердив, що Резолюція 96 (I) та Конвенція 1948 р. не створюють нового злочину, а закріплюють існуючий. Міжнародний суд ООН також ясно висловився з цього приводу: «Принципи, на яких ґрунтується Конвенція [1948 р.], є принципами, визнаними цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких конвенційних положень»[15]. Крім того, згідно з Конвенцією ООН про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності 1968 р. злочин геноциду не має строку давності. Тобто строк давності, встановлений законом, не застосовується до судового переслідування та покарання за воєнні злочини та злочини проти людяності.

Друга аргументація заперечує можливість застосування Конвенції про геноцид щодо подій, які мале місце до набуття нею чинності. Взяті за Конвенцією ООН 1968 р. зобов’язання не застосовувати строків давності щодо злочинів проти людяності і, зокрема, геноциду, не свідчать про зворотну дію у часі Конвенції 1948 р., а застосування другої частини статті 7 Конвенції та другої частини статті 15 Пакту є неможливим, оскільки міжнародним співтовариством на той момент такі дії ще не було визнано злочином. Крім того, згідно із статтею 58 Конституції України та статтею 54 Конституції РФ «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Слова «геноцид» у 1940 році тоді не існувало, воно було запропоноване для вжитку автором Конвенції 1948 року Рафаїлом Лємкіним у 1944 році. Згідно з вимогою частини третьої статті 3 Кримінального кодексу України 2001 р. «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом». За частиною другою статті 4 КК України, яка регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Аналогічні норми є в КК РФ. Принцип заборони зворотної сили закону, який встановлює кримінальну відповідальність, є одним з фундаментальних принципів права. Цей принцип закріплений статтею 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якою «положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника» в тому випадку, «якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб». Конвенція про геноцид 1948 року не містить положень щодо власної зворотної дії у часі, що не дає можливості застосувати її для визнання геноцидом дій, вчинених до набрання нею чинності. Отже, Конвенція 1948 року не може бути застосована для кваліфікації розстрілів 1940 року як геноцид.

Можна зробити висновок, що питання про можливість ретроактивного застосування Конвенції про геноцид 1948 року залишається дискусійним. Проте, судовий процес у справі Ейхмана показує, як можна пояснити цей парадокс – наявність двох взаємовиключних аргументацій. Верховний суд Ізраїлю зазначив, що в тих країнах, де принцип заборони зворотної сили закону включений до конституції чи кримінального кодексу, ретроактивне застосування його неможливе. Але це стосується не всіх країн. Наприклад, в Об’єднаному Королівстві такої заборони немає. Суд вирішив, що в Ізраїлі сфера застосування цього принципу така ж сама, як і в Великобританії[16]. Отже, якщо національна правова система дозволяє застосування зворотної сили закону, то ретроспективна дія Конвенції про геноцид може бути обґрунтована.

На жаль, Конституція України в статті 58 жорстко закріплює принцип заборони зворотної сили закону, а її статті 9 та 151 презюмують відповідність міжнародних договорів Конституції. В тій частині, в якій вони Конституції не відповідають, вони не діють. Таким чином, українські суди на відміну від ізраїльських та британських кваліфікувати як геноцид злочин, який відбувся до набуття чинності Конвенції про геноцид, не зможуть. Отже, для правової кваліфікації розстрілів 1940 року на території України як геноцид необхідно змінити статтю 58 Конституції України і викласти її в такій редакції:

1. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

2. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

3. Ця стаття не перешкоджає судовому розгляду і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила злочин чи кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

Також необхідно змінити статтю 4 КК України, скасувавши абсолютну заборону зворотної сили закону.

Аналогічні зміни треба ввести до Конституції РФ та Кримінального кодексу РФ для кваліфікації розстрілів бранців Козельського та Осташковського таборів як геноцид. Але сподівань на те, що це може відбутись найближчими роками, немає.

Інший підхід до здійснення правової кваліфікації злочинів комуністичного режиму СРСР полягає у заснуванні спеціального Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації злочинів тоталітарного режиму СРСР (за аналогією з Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом 1945 року, Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії 1993 року та Міжнародним трибуналом по Руанді 1994 року).

Зазначимо також, що європейська спільнота наполягає на розслідуванні та засудженні злочинів тоталітарних режимів. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» стверджується, зокрема, таке:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно, широкій громадськості майже невідомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.

Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань».

Слід особливо підкреслити при цьому, що, хоча Російська Федерація є правонаступницею СРСР, Російська держава не є відповідальною за злочини тоталітарного комуністичного режиму СРСР. Вони не входять до переліку прав і обов’язків, які Російська Федерація унаслідувала від СРСР. Не можна вчинити позов про відшкодування збитків неіснуючій державі. Крім того, російський народ був жертвою цих злочинів поряд з українським, казахським та іншими народами та національними, соціальними й політичними групами і має так само кваліфікувати такі злочини як голод, колективізацію, знищення цілих соціальних груп – дворянства, козацтва тощо, як й інші народи колишнього СРСР.

Злочини повинні бути названі та доведені хоча б у такій символічній формі як Міжнародний трибунал.

[1] Див., наприклад, «Убиты в Калинине, захоронены в Медном. Книга Памяти польских военнопленных – узников Осташковского лагеря НКВД СССР, расстрелянных по решению Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940 года», том 1. – Москва, товариство «Меморіал», 2019. – 684 с.

[2] Див. указане видання, с. 9-13.

[3] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Gerzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Jadgment of 26 February 2007, p.9.

[4] William A. Schabas, Genocide in International Law. The Crime of Crimes (Cambridge: Cambridge University Press, 2000), “Chapter 3. Groups protected by the Convention». (Quoted in Serbin, The Ukrainian Famine of 1932-1933 and the UN Convention on Genocide, p.5).

[5] Id. at 10 (emphasis added).

[6] Prosecutor v.Goran Jelisic, ICTY (Trial Chamber I), Case No. IT-95-10 “Breko», Judgement of 14 December 1999.

[7] Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький: Особа, час оточення. – К.: 2002. – С. 189.

[8] Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – К.: 2008 – С.511-512.

[9] Справа «Польської Організації Військової» в Україні. 1920– 1938 рр. /Упоряд.: С.А. Кокін, Р.Ю. Подкур, О.С. Рубльов. – К.: Головна редколегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією», 2011. – с.15.

[10] Н.Г. Охотін, А.Б. Рогінський. Великий терор 1937-1938: коротка хроніка. – http://khpg.org/1183376118

[11] Татьяна Вольтская. Быть поляком – это преступление. – https://svoboda.org/a/28749156.html

[12] Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Judgment of 26 February 2007, p. 9.

[13] A/RES/96 (I).

[14] Ейхман був викрадений ізраїльськими спецслужбами в Аргентині й засуджений за ізраїльськими законами про злочини проти єврейського народу під час Другої світової війни. Захист Ейхмана заявив протест, заснований на твердженні, що відправлення правосуддя судом Ізраїлю відносно злочинів, зроблених за межами Ізраїлю й до утворення цієї держави, є порушенням міжнародного права. Верховний Суд апеляцію відхилив і залишив у силі рішення ізраїльського суду.

[15] CIJ, Réserves à la Convention sur le Génocide, Avis consultatif, CIJ Recueil 1951, p. 23.

[16] Мошенская Н.В. Проблема придания обратной силы Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказания за него от 9 декабря 1948 года. http://genocide.ru/lib/moshenskaya/2-3.htm

 Поділитися