пошук  
Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи
версія для друку
20.11.2020
Хроніка
джерело: 21.helsinki.org.ua

Docudays UA – ми також будуємо мости між людьми та країнами

   

Мандрівний Docudays UA в умовах пандемії постав перед великими викликами. Але форсмажорні обставини спонукали знаходити нові можливості у комунікації, пошуку глядача та співбесідника. Стрічку «Межа» з колекції онлайн-кінотеатру «DOCUSPACE» дивилися онлайн у форматі «віртуального мосту Тернопіль–Харків».

Ясна річ, при традиційній моделі проведення мандрівного фестивалю про це можна було лише мріяти.

Спікерами у дискусії після перегляду фільму виступали:

Євген Захаров – Голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини, директор Харківської правозахисної групи, член Ініціативної групи «Першого грудня», член Виконавчої ради Українського ПЕН (Харків)

Володимир Каплун – член Ради та керівник освітніх програм ХПГ, багаторічний координатор Мандрівного фестивалю Docudays UA (Харків).

Андрій Оленюк – адвокат «EVERLEGAL», «The Washingtron Group» (Чортків, Київ)

Олександр Степаненко – голова ГО »Гельсінська ініціатива-ХХІ», член Правління УГСПЛ, координатор Мандрівного Docudays UA у Тернопільській області (Чортків).

Ведучою – Марія Юрчак, історикиня, менеджерка культурних проектів, журналістка, художниця (Тернопіль).

У дні, коли увага світу була прикута до підрахунку голосів на виборах президента США, ми намагалися вести розмову у широкому колі питань: що ж не так з Америкою, яку ми вважали зразком освіченості, демократії та верховенства права? Чи володіють традиційні західні демократії достатнім запасом міцності, для того щоб вистояти у новітніх кризах та не впасти під натиском популістів? Де власне та межа, що відділяє захист інтересів нації від фашизму? Чи можна вважати, що модель відкритого суспільства вичерпалася і людство повертається до зведення нових стін між країнами? Що важливіше для сучасних державних діячів: дослухатися до порад політтехнологів, чи бути спроможними розрізняти факти та будувати виважені плани дій? Чому критичне мислення виборців так легко розмивається під дією політтехнологій? Як можна протидіяти маніпуляціям зі свідомістю громадян? Нарешті, чи не протопче той самий Стів Беннон власну стежку ще й до вищого українського політикуму, як свого часу це зробив горезвісний Пол Манафорт?..

Марія Юрчак: На початку стрічки її головний персонаж, Стів Беннон, який на момент зйомок вже пішов з офіційної посади у Білому Домі, кидає репліку про те, що нацистські концтабори – це не що інше, як ідеально реалізовані дизайнерські рішення. Сьогодні цей чоловік сам виступає дизайнером мислення, стійкою домінантою у якому я поняття «ВОНИ», «ІНШІ», «НЕ МИ». За сучасного розвитку комунікаційних технологій не потрібно будувати табори і стіни між країнами. І без цього можна налаштувати людей проти отих «усіх інших». Чому популістам часто вдається знаходити привабливу форму викладення своїх ідей і схиляти аудиторію на свій бік?

Євген Захаров: Я гадаю, через те, що популізм – це просто. Так само, як було просто з нацизмом. Людям обіцяють прості засоби вирішення складних проблем. У більшості люди так влаштовані, що вони вірять, буцімто можна швидко і легко подолати проблеми, які постали перед суспільством. Останнім часом це стало певним трендом у світі. Чим більше політики обіцяють, тим більше їм хочуть вірити. Тоді як людей, котрі зберегли критичне мислення, значно менше. Тому якщо політики окреслюють проблеми в усій складності, говорять про те, що необхідно довго і важко працювати над їхнім вирішенням, вони не мають успіху у виборця, який хоче чуда. Що стосується України, тут ще треба враховувати те, що значна частина громадян у нас залишається бідними і малоосвіченими...

Марія Юрчак: Чому ж так складно проголошувати альтернативні ідеї опонентам популістів?

Євген Захаров: Можна проголошувати ідею про необхідність важко і довго працювати, але вона не буде настільки популярною, щоб її носії перемагали на виборах.

Володимир Каплун: Так, можна зверхньо дивитися на цю ситуацію, але для нас справді важливо розуміти, де МИ припустилися помилок – ті, хто вважає, що вони не втратили спроможності реалістично дивитися на речі.

Мене турбує надмірна поляризація думок, коли люди, які дотримуються протилежних поглядів, практично втрачають спроможність нормально спілкуватися. До того ж ситуація, коли градус полеміки надто високий, зручна саме для популістів та їхніх політтехнологів – її вони доводять до цілковитої профанації.

Можливо, у політичній дискусії, коли сторони перестають чути одна одну, потрібна присутність третьої сторони, неупередженого посередника, який дотримується засадничих принципів, які сформувалися ще до того, як виникла суперечка. Це як на мене є отим ідеальним форматом справедливого суду, якого нам часто бракує. Ми часто спостерігаємо політичні суперечки, сторони якої насміхаються та ображають одна одну, звертаються по підтримку до «своїх», тоді як сама суперечка відходить від суті предмету. І нікому зупинити її та спрямувати у конструктивне русло. Якби між ними, над їхніми розбіжностями стояв неупереджений суддя, авторитет, «Ваша честь», який зважує аргументи однієї та іншої сторони, то і якість полеміки зростала б, і була можливість досягнення у ній якогось порозуміння.

Хто ж може бути таким суддею? Мабуть, люди, які не втягнуті у конфлікт позицій, які до того ж володіють високою суспільною довірою, «моральні авторитети». Інколи їх справді непросто знайти у своїй країні. Тоді можливо іноземці.

Важливо також знаходити і привертати увагу до історичних аналогій з іноземного досвіду. До прикладів успішного розв’язання конфліктів, які безпосередньо нас не зачіпають.

Марія Юрчак: У нас в Україні також присутні ультраправі сили, але на мій погляд, у нас праві – окремо, а популісти – окремо. Як ви гадаєте, наскільки вірогідним є такий сценарій, за якого рука Стіва Беннета та його правий рух дістануться нашої країни? І які політичні сили могли скористатися з його послуг?

Євген Захаров: Історія незалежної України свідчить про те, що праві політичні сили не мають у нас значної підтримки. Але є такі спостереження, які свідчать, що погляди тих політиків, які зараховують себе до центристів та націонал-демократів, насправді не надто відрізняються від правих. Чи є у нас поле для діяльності таких політтехнологів, як Беннет? Не думаю. Український виборець більш індивідуалістичний. Його мало цікавлять питання можливих політичних змін у європейських країнах. Хоча за роки, які минули після Євромайдану та початку війни з Росією, відбулися суттєві зміни у настроях наших громадян. Якщо до війни абсолютна більшість не підтримувала членства у НАТО, а підтримка наближення до ЄС не була одностайною, то тепер все інакше. Тепер більшість зрозуміла, що іншого виходу, шляху альтернативного до євроатлантичної інтеграції в України просто немає. Але це не означає, що в країні немає прихильників протилежного вектору розвитку та повернення до старих радянських практик. Звідси і поляризація настроїв, адже частина громадян, образно кажучи, живе у післязавтра, а інша – у позавчора.

Марія Юрчак: Пане Володимире, пане Андрію, чи правий популізм має майбутнє в Україні, Європі?

Володимир Каплун: Мені здається, що він є нашою реальністю вже зараз. Майже всім українським політичним партіям властиві риси популізму. Політики маніпулюють свідомістю виборців для того, щоб залишатися при владі. Найбільш відомий приклад – використання мовного питання задля мобілізації «свого» електорату. Це прикро, тому що по-перше, з цього користають політики, котрі зіштовхують інтереси виборців, а не шукають шляхів згуртування довкола цілей розвитку. А по-друге, з цього користає ворог для того, щоб виправдовувати свою агресію.

Андрій Оленюк: Сюжет фільму підтверджує висновок, що популізм не є ідеологією. Політик-популіст не дає аргументованих відповідей на системні запитання. Він не володіє системою усталених уявлень про те, як повинно бути побудоване суспільство, як повинні взаємодіяти суспільні інституції. Це не що інше, як політтехнологія, набір інструментів для того, аби здобувати владу завдяки маніпуляціям із свідомістю виборців. Цей набір інструментів і в Америці, і в Європі доволі традиційний. З одного боку це: мова ворожнечі, гіперболізована загроза від мігрантів, інших міноритарних груп. З іншого – апеляція до традиційних цінностей широких верств населення. І тут ми бачимо, що це не завжди погані цінності. Популізм в Америці – це проголошення цінностей віри, християнських уявлень про шлюб, сім’ю. У сфері економіки – це гасла, які сприймаються більшістю у будь-якій країні. «Економічний націоналізм» виступає за розвиток виробництва всередині країни, створення робочих місць, ріст соціальних гарантій... При цьому, як звернув увагу пан Євген, популізм часто використовує «солодку брехню» про швидкі та ефективні засоби досягнення щастя для усіх. Це сприймається широкими верствами суспільства. Звісно, оця солодка брехня не призводить до проголошених бажаних результатів. І тут вкидається друга компонента популізму – пошук винного, «цапа-відбувайла». І саме тому політтехнологія популізму небезпечна.

Євген Захаров: Щодо Америки хочу зауважити , що не варто ототожнювати республіканську партію з популізмом, з оточенням Трампа. У партії є дуже різні люди, багато тих, хто дуже негативно оцінює дії президента. У той же час ці люди ще більш негативно ставляться до політичного курсу демократів. Америка розколота навпіл, дуже поляризована і це є її великою проблемою насправді

Андрій Оленюк: Можливо варто сказати, як же боротися з популізмом?

Олександр Степаненко: Мені здається, підвищуючи рівень політичного діалогу. Окреслюючи проблеми в усій їхній складності, з різних точок зору. Демократія приносить свої солодкі плоди лише у суспільстві освіченому та відповідальному. У країні, яка прийняла певний набір універсальних цінностей. Тобто суспільство мусить також дозрівати до демократичної форми правління. Боротися з популістами можна фактами. Якщо популіст виголошує все те, що хочуть чути його виборці, аби лише перебувати у владі, то еліта суспільства повинна вести мову про проблеми і ризики, які можливо не настільки популярні, як здобуття «хліба насущного». Повинна не розділяти людей на наших і чужих. Вести мову про потребу нової солідарності людства у протидії загрозам, яких чимало насправді. Це економічна нерівність, трудова міграція, виснаження природних ресурсів, забруднення довкілля, глобальна зміна клімату, тероризм, локальні конфлікти. Авторитарні режими, нарешті. Припускаю, якщо скажімо британські політики завзято будуватимуть свій, відособлений від загальноєвропейських реалій, «британський світ», а французи – власний французький, то лише у Кремлі аплодуватимуть цій дезінтеграції Європи, послабленню західного світу, який обстоює цінності права, поваги до особистості, культурного розмаїття.

Звідси велика відповідальність інтелектуальної еліти, незалежних медіа – як можливих арбітрів у політичних суперечках.

На роль Docudays UA, як фестивалю серйозного, нерозважального кіно, ми також дивимося у цьому контексті. Його місія – формувати критичне мислення, окреслювати реальні проблеми, бачити світ в усій його складності, не через рожеві окуляри популізму. А також – будувати мости між людьми та країнами. Не зводити стіни, не поглиблювати межі.


Рекомендувати цей матеріал
При передруку посилання на khpg.org обов'язкове. Думки і міркування авторів не завжди збігаються з поглядами членів ХПГ
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль