пошук  
версія для друку
03.04.1999 | Євген Захаров

Держава боїться Інтернету

   

Указ Президента «Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері» вже був приводом для коментарів. Ішлося, в основному, про монополізацію інформаційної сфери державою. А втім, ніхто не звернув уваги на деяку неадекватність дій влади стосовно тієї «небезпеки», що її може становити Інтернет. Проте можливість незалежного (від держави) отримання громадянами не лише інформації, а й послуг, поставлено під загрозу. Ця обставина, як і сама тема Указу вельми показові й дуже важливі для характеристики нашої влади, яка в цьому випадку яскраво продемонструвала державницький фетишизм. Спробуємо це довести.

СТРАТЕГІЯ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНА

По-перше, тема Указу є стратегічно важливою для країни, оскільки стосується новітніх інформаційних технологій, зокрема Інтернету. Сучасне розвинене суспільство часто називають «інформаційним», і якщо вже ми прагнемо до нього, то уряд повинен особливо уважно підходити до політики в цій галузі. Власне, «інформаційне» суспільство тому й «інформаційне», що грунтується передусім на свободі отримання та поширення інформації, внаслідок чого остання набуває особливої цінності. Указ Президента, що наказує Державному комітету зв’язку України забезпечити вихід у закордонні мережі передавання даних тільки через мережі підприємств «Укртелеком», «Укркосмос», «Інфоком», цілком суперечить цій ідеї.

ЩО Ж ТАКЕ «ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА»?

По-друге, президентський Указ особливо гостро виявив тотальну некомпетентність держави, вся політика якої зводиться до «тягнути й не пускати». Просто інформаційна сфера — річ відносно нова та «незрозуміла», і в ній державна некомпетентність виявилася особливо гостро. Як завжди, дії держави виправдовуються добрими намірами, у цьому випадку — інформаційною безпекою. Про характер розуміння цієї самої безпеки державою яскраво свідчить перша частина ст. 17 Конституції України, в якій забезпечення інформаційної безпеки України оголошено «справою всього українського народу». Прокоментувати це положення дуже складно, якщо тільки не вважати справою всього українського народу перешкоджати намірам держави порушувати право на інформацію під виглядом захисту інформаційної безпеки.

ДЕРЖАВА ПОРУШУЄ ЗАКОН

По-третє — це вже банально й традиційно — запроваджуючи правила, держава постійно порушує свої ж правила. На мою думку, Указ суперечить Конституції України і може бути оскаржений у Конституційному Суді: порушується право вільно поширювати інформацію (ст. 34). Порушено також статтю 10 Європейської Конвенції про права людини, якої Україна зобов’язана дотримуватися. Грубо порушується і ст. 42 Конституції (свобода підприємницької діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку) і низка статей Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності». Бо вимога користування винятково мережами «Укртелекому», «Укркосмосу» та «Інфокому» і є не що інше, як «нав’язування таких умов договору, що ставлять контрагентів у нерівні умови» (ст. 4), «витіснення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших підприємців» (ст. 5), «дискримінація підприємців органами влади та управління» (ст. 6). І не рятує становища застереження, що «законодавчими актами України можуть бути встановлені винятки з положень ст. 6 із метою забезпечення національної безпеки, оборони, суспільних інтересів», бо Указ не є законодавчим актом.

ДЕРЖАВА — ПОНАД УСЕ

По-четверте, Указ особливо яскраво виявив одну просту річ — інтереси держави переважають над інтересами суспільства і свідомо, і підсвідомо. Якщо вже говорити про реалізацію стратегічних завдань суспільства державою, то хотілося б одержати від гаранта Конституції і прав людини щось на зразок заборони на будь-які обмеження доступу до міжнародних кабельних мереж недержавним організаціям та індивідуальним користувачам. Та де там... На жаль, автори Указу не керувалися правовим принципом, як це заведено в цивілізованому суспільстві — «Наскільки можливо — дерегулювання, наскільки необхідно — встановлення меж».

ДЕРЖАВА ЗНАЄ ВСЕ І ЗНАЄ КРАЩЕ ЗА ВСІХ

П’яте. Скидається, що власна некомпетентність нітрохи не турбує державу. «Ламання дров» у стратегічній інформаційній сфері лише загострила згубність звичайної практики — законопроекти, проекти Указів та інших нормативних актів в Україні обговорювати не прийнято, й суспільство ставлять перед фактом: законодавство діє — виконуйте. Фактично Указ забезпечує монополію на зовнішні канали «Укртелекому», «Укркосмосу» та «Інфокому», і це при тому, що ціни на послуги в них і так непомірно високі (у 6–8 разів вищі, ніж у Чехії і США). Цікаво, чи узгоджувався проект Указу з Антимонопольним комітетом? І як він відреагує на його прийняття? Боюся, що ніяк, оскільки Указ повністю відповідає державній політиці інформатизації. Прочитавши «Концепцію Національної програми інформатизації», легко пересвідчитися, що держава збирається керувати процесом розвитку інформаційного ринку. Небезпечна і згубна для країни самовпевнена тенденція! При цьому звертає на себе увагу й те, що в Указі нічого не сказано про розвиток інформаційного середовища в країні. А хотілося б бачити заходи, спрямовані на створення умов, за яких інформація між українськими кореспондентами проходила б лише територією України, як це зроблено в Канаді, де заборонено використання мереж США для транзиту під час обміну інформацією всередині країни.


НАСЛІДКИ

Якщо виходити з п. 2 Указу, то можна припустити, що обмеження на роботу з Інтернетом стосуються лише органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та державних структур, що мають у своєму складі режимно-секретні підрозділи. Сподіватимемося на краще — на те, що слово «винятково» в п. 1 Указу (який ми цитували на початку статті) не означає вимоги виходу в міжнародні мережі лише через названих операторів ВСІМ користувачам (що фактично веде до вимкнення міжнародних комерційних каналів), а йдеться про поділ Інтернету на державний і недержавний із забезпеченням спеціальних режимів роботи для державних структур, які є носіями державних таємниць. Але навіть за такого оптимістичного трактування залишається безліч запитань.

Незрозуміло, наприклад, що буде з тими вузами, у яких є режимно-секретні підрозділи (а де їх немає?), а обладнання, подароване німецькими, американськими й іншими фірмами безпосередньо або через доброчинні фонди. Зрозуміло, що реалізація Указу порушить підписані раніше договори і зобов’язання. Далі, Указ боляче вдарить по багатьох наукових інститутах, що будуть змушені під’єднатися до значно дорожчих мереж, зазначених у п. 1 підприємств і наукових співробітниках, які користуються Інтернетом переважно на роботі, — якість зв’язку та умови роботи стануть гіршими. Як із гіркотою написав один із фахівців, «наслідком насильного послідовного введення в життя цього Указу може бути лише четверта хвиля еміграції українських фахівців (системних адміністраторів, менеджерів тощо) до тієї країни, де їм не заважатимуть займатися улюбленою справою. Справою, яка тільки в нашій країні не приносить будь-яких дивідендів, адекватних затратам праці».

Ці побоювання не видадуться безпідставними, якщо прочитати статтю голови Держкомітету з охорони державних таємниць і технічного захисту інформації Павла Мисника в «Урядовому кур’єрі» від 12 лютого, у якій він, зокрема, пише: «Інформація в нинішньому світі цінується надзвичайно високо, бо вона є тим стартовим капіталом, який може забезпечити непередбачувано велику віддачу в майбутньому. Важко спостерігати, як нині розтікаються, а іноді й зовсім втрачаються можливості, закладені в інформації. У цьому плані мене особливо непокоїть збір наукової інформації. За доволі скромні (у доларовому еквіваленті) гранти скуповуються наукові розробки та ідеї наших дослідників. Тотальне збирання інформації — не на користь нашій державі, її майбутньому. Тому керівники Національної академії наук, міністерств і відомств, у системі яких діють науково-дослідні інститути, повинні більше цікавитися, куди спрямовується інформація, — вкрай необхідна нашій державі, перспективна для її розвитку!».

Я вже уявляю собі інструкції перших відділів НДІ, що дозують вихід в Інтернет... А втім, ідея тотального контролю передавання інформації за рубіж в Інтернеті уявляється безглуздою, якщо врахувати сучасний рівень захисту даних і необхідність здійснювати цей контроль за всіма можливими порушниками вдень і вночі! Хотілося б знати точніше, чим займатимуться підрозділи технічного захисту інформації, на створенні яких наполягає пан Мисник. На мою думку, краще було б вкладати кошти в наукові дослідження або віддавати вченим давно заборговану зарплату.

ХРОНІКА ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ ІНФОРМАЦІЇ

Взагалі останнім часом охоронні тенденції стають усе сильнішими. У січні 1997 р. Верховна Рада схвалила «Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України». З-поміж загроз національній безпеці названо й загрози в інформаційній сфері — «інформаційна експансія з боку інших держав, витік інформації, що становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави» (зазначимо, що конфіденційна інформація може бути власністю тільки юридичних і фізичних осіб, але не держави — див. ст. 30 Закону «Про інформацію»).

У квітні 1997 р. було проведено парламентські слухання «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи». У рекомендаціях учасників слухань відзначено, зокрема, що «Інтернет може посилити загрозу для державних таємниць, особистої конфіденційної інформації громадян і збільшити залежність національного інформаційного простору від зарубіжної продукції, чужої інформаційної політики».

Восени 1997 р. почалася газетна кампанія проти Інтернету — можна було прочитати, що Інтернет становить загрозу моральності населення і безпеці держави, що електронними каналами поширюється порнографія. Про Інтернет як інформаційне середовище, без якого сьогодні неможливе існування країни, що вважає себе цивілізованою, в статтях нічого не було сказано.

11 лютого 1998 р. було підписано Указ Президента про створення Комісії з інформаційної безпеки. Її очолив генерал-лейтенант СБУ Олександр Бєлов (за відгуками преси — інтелектуал і серйозний аналітик). В інтерв’ю, що він його дав півтора місяці тому, генерал стверджував, що Комісія зробить усе для того, аби державна політика у сфері інформаційної безпеки не впливала на вільний доступ до інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Про те саме говорив і голова Національного агентства у справах інформатизації при Президентові України Олександр Матов: будь-яка країна повинна знати, як втрачає цінні для неї інформаційні ресурси, йдеться лише про впорядкування спілкування через мережу, і взагалі ненормально, коли воно здійснюється через зарубіжні сервери, причому, як наголосив Олександр Якович, маються на увазі тільки державні установи, і дуже б не хотілося, щоб це впорядкування торкнулося українських провайдерів.

Відродилися до колишньої активності перші відділи в науково-дослідних і проектних інститутах. Кабінет Міністрів затвердив Концепцію технічного захисту інформації. Підготовлено низку нових нормативних актів, зокрема, зміни та доповнення до Закону «Про державну таємницю» та «Інструкцію про порядок забезпечення режиму секретності в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях України». На «Інструкції» вже поставлено гриф «Для службового користування», оскільки, на думку розробників, «ця інструкція повністю розкриває методи та форми захисту секретної інформації в нашій державі». Цей документ схожий на засекречену інструкцію, відому під номером 0126, яка регламентувала питання секретності в колишньому СРСР, навіть більше, — деякі положення старої інструкції залишили в новому документі в такому ж вигляді. Нині проект проходить випробування в міністерствах, відомствах, підприємствах, де є інформація, що становить державну таємницю. Підготовлено також проект закону, що передбачає адміністративну відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.

ЧИ ЗДАТНА ДЕРЖАВА НА ДИСКУСІЮ?

Ніхто не заперечує проти необхідності захисту національної безпеки. Однак її можна і треба захищати, не порушуючи при цьому прав людини. Обмеження прав людини припустимі лише тоді, коли держава доведе, що це обмеження передбачено законом і воно необхідне в демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки. Тільки такий підхід можливий у демократичній країні, і для його здійснення необхідна широка суспільна дискусія про цілі й методи такого захисту. Чи здатна на це наша держава? Автор дякує фахівцям, які надали йому дані про інформаційний ринок в Україні.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори