пошук  
версія для друку
03.04.1999 | Євген Інін

Хто винний?...

   

На питання, які події 1998 року слід вважати головними, я б відповів, що це був рік репресій проти опозиційної преси. Приклади можна наводити довго, відзначу найбільш гучні факти: призупинено випуск «Правди України», а її головний редактор Олександр Горобець знаходиться під слідством по звинуваченню у спробі згвалтування; з великими перервами виходили «Киевские ведомости», які знаходяться під загрозою знищення у випадку підтвердження Верховним Судом України судового рішення про виплату астрономічної суми відшкодування збитків міністрові внутрішніх справ Юрію Кравченкові через розповсюдження інформації, що ображає честь і гідність (а саме за цієї причини закрилися «Всеукраїнські відомості» після задовольнення позова Григорія Суркіса), рішенням суду закрита «Політика», а на її головного редактора Олега Ляшка видано постанову про арешт у зв’язку з неявкою до суду, що розглядає справу по звинуваченню його в наклепі та зловживанні службовим становищем. Кримінальні справи за фактом наклепу та цивільні позови за образу честі й гідності стали інструментом боротьби посадових осіб з пресою. Загалом протягом 1998 року принаймні 11 газет, дві місцевих телекомпанії та чимало журналістів були оштрафовані на великі суми за такі дії.

Журналісти вбачають у цьому намагання влади придушити вільну пресу, зробити її ручною. Здається, це тільки частка правди. За нашими спостереженнями, журналістам доволі часто бракує професійності, їх зраджує смак та почуття міри, і вони, критикуючи центральні і місцеві органи влади, діяльність правоохоронних органів, не щадять критикованих і дійсно ображають їх. Але реакція ображених настільки неадекватна — обвинувачення в наклепі з можливими наслідками у вигляді позбавлення журналіста волі або позов, що призводить до знищення ЗМІ — що ми вимушені захищати журналіста, хоча він підтримки іноді й не заслуговує.

Типовим прикладом є історія з «Політикою» та її головним редактором.

Олег Ляшко звинувачується в тому, що він, зловживаючи своїм службовим становищем, опублікував у своїй газеті статті «Дурдинцовщина», «Экономьте колючую проволоку, гражданин Дурдинец», у яких він звів наклеп на В.В. Дурдинця, який тоді був виконуючим обов’язки прем’єрміністра України, а також статті «Аферист и генерал» та «Аферист и генерал оказались... родственниками», в яких він звів наклеп на начальника Одеського облуправління МВС Івана Григоренка та колишнього співробітника міліції мешканця Одеси Олександра Сірика. Всі вони визнані потерпілими.

Я не хочу цитувати ці статті. Мені не подобається ані стиль, яким вони написані, ані тон — скандальний та знущальний. На мою думку, про що б не писав журналіст, він не повинен нікого ображати. Але це моя особиста думка, думка читача. В іншого читача може бути інша думка, багато хто надає перевагу жовтій пресі. Але у будь-якому випадку журналіст зобов’язаний уміти довести достовірність фактів, про які він пише. Інша справа — погляди, оціночні судження, це не потребує доведення. Чи можна назвати висловлювання поглядів наклепом? На мій погляд, ні. Суд повинен буде довести, що Ляшко знав, що розміщує інформацію, яка не відповідає дійсності, що він свідомо брехав. Мені здається, автор висловлював свою думку і був абсолютно переконаний в достовірності тих фактів, які він наводив, тому мова може йти про хибну думку, але не про наклеп. Звинувачення ж у зловживанні службовим становищем представляється зовсім некоректним: виконання журналістом — у цьому випадку головним редактором газети — своїх професійних обов’язків, як на мене, ніяк не може бути зловживанням службовим становищем. Зазначимо, що максимальна санкція у частині 3 статті 125, яку йому інкримінують — п’ять років позбавлення волі. Чи не є це покарання занадто суворим? У жодній країні Європи, яка вважає себе демократичною, за останні десятиліття не було випадків, щоб людину позбавили волі за образу влади або за наклеп. За моєї пам’яті, у незалежній Україні тільки одного разу п’ять років тому журналіст Олександр Волосов потрапив за грати через виконання своїх професійних обов’язків, до речі, у дуже схожій ситуації, але ненадовго: був внесений протест Верховного Суду, і справа була переглянута. Чи зроблять наші правоохоронні органи з редактора скандальної газети мученика, позбавивши його волі?А ось інший приклад неадекватної, на мою думку, реакції правоохоронців у безневинній загалом ситуації.

Одна харків’янка, назвемо її Іванова, заволоділа шляхом обману грішма іншої жінки, яку ідентифікуємо як Петрову. Петрова звернулася до райвідділу внутрішніх справ зі скаргою на шахрайство Іванової. За твердженням Петрової, співробітники карного розшуку запропонували їй, щоб вона віддала їм половину суми, яка буде отримана від Іванової. Петрова відмовилась. Працівники міліції запропонували зачекати, поки Іванова зможе віддати борг, а Іванова тим часом виїхала до Чехії. Петрова двічі оскаржувала дії міліції, але безрезультатно. Тоді вона звернулася до відомого тележурналіста Сергія Потімкова, ведучого програми «Комендантська година», і той зняв притчевий, як він потім висловився, сюжет. Петрова розповіла телеглядачам свою історію в діалозі з Потімковим, не називаючи жодних прізвищ, лице її було сховане. Було названо тільки місце дії — один з райвідділів Харкова. Між іншим, Петрова сказала: «Розумієте, взагалі відомо, що вся міліція, як рекет, бере 50 на 50. Вони повертають половину, а половину забирають собі». Перед показом Потімков зазначив: «...але ця історія дійсно була, і її можна назвати зворушливожіночою, а може, зворушливоміліцейською. У принципі, вона банальна для нашого часу, коли ніхто нікому не вірить». Після закінчення монологу жінки він резюмував: «Ось така історія жіночої солідарності». Далі він розповів, що був у начальника райвідділу, і той пояснив, що перевірка факту шахрайства не встановлена і тому у порушенні карної справи обгрунтовано відмовлено. Журналіст завершив сюжет словами про те, що можна тільки поспівчувати цій жінці, міліція виявилася безсилою їй допомогти і що, на жаль, держава не може забезпечити нашої економічної безпеки.

Харківське міське управління міліції звернулося до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди до журналіста та Харківської обласної телерадіокомпанії. Позивач вважав, що сюжет передачи «Комендантський час» зачіпає честь та ділову репутацію всіх співробітників міліції, дає підстави сумніватися в їх чесності і порядності.

У судове засідання жінка, що була названа Петровою, не з’явилася, і суд ухвалив рішення за її відсутності. Суд дійшов висновку, що через коментарі журналіста «сюжет був наділений ознаками достовірності». А оскільки Потімков був не в змозі довести в суді, що інформація відповідає дійсності, він був визнаний винним у заподіянні шкоди. Посилання на притчевий характер сюжету суд визнав непереконливими, бо був названий конкретний райвідділ. Суд визнав обгрунтованою аргументацію позивача і ухвалив рішення задовольнити позов у повному обсязі. Це рішення було підтверджено судом другої інстанції. Сумма позову була визначена, виходячи з вартості ефірного часу для реклами, і склала 1755 гривень.

Напевне, Потімков мав би акуратніше коментувати показаний сюжет. Уявімо собі чесного і порядного співробітника міліції, сумлінно виконуючого свої обов’язки (а такі люди в міліції, безумовно, є!), який почув, що «ВСЯ міліція, як рекет, бере 50 на 50», а тележурналіст ніяк не реагував, і погодимось, що образа цієї людини обгрунтована. Проте я вважаю, що підстав для такого рішення суду немає.

Інформоване й активне громадянське суспільство — головна ознака успішних країн. Засоби масової інформації слугують у них механізмом, що зв’язує владу і громадян. Це значить, що головний обов’язок журналіста — звертати увагу і всебічно обговорювати гострі соціальні проблеми, передусім ті, які викликають найбільший громадський інтерес. У своїй передачі Потімков тільки торкнувся складної проблеми правопорушень в органах МВС. І, на жаль, журналіст мав підстави говорити про це. За даними МВС, за період з 1992 до 1996 р. кількість працівників органів внутрішніх справ, що були притягнуті до дисциплінарної відповідальності, збільшилась в 2,5 рази і досягла у 1997 році 10% особистого складу МВС. І це, як відмічено у висновках МВС, тільки верхівка айсберга, бо фіксуються тільки ті порушення норм і правил, які неможливо приховати. У числі порушень значаться і хабарництво, вимагання. За даними МВС, у 1996 році були порушені карні справи за обвинуваченням у вимаганні проти 111 працівників міліції. Ці сумні цифри показують, що означена проблема, на жаль, існує, і її обговорення необхідне, а рішення, що ухвалені судом, призвели до закриття передачі «Комендантська година» і фактично знеохочують журналістів торкатися гострих проблем.

Справи Ляшка і Потімкова об’єднує те, що потерпілою стороною є співробітники міліції. Припустімо, що журналісти вичерпають усі засоби правового захисту в Україні, остаточно програють свої справи та звернуться до Європейського Суду в Страсбурзі з позовом проти нашої держави про порушення статті 10 Європейської Конвенції про права людини, яка захищає свободу слова, свободу думок і свободу інформації. Які перспективи цих позовів?

Навіть побіжний огляд практики рішень Європейського Суду за скаргами на порушення 10-ї статті Конвенції показує, що його ставлення до подібного роду конфліктів суттєво відрізняється від прийнятого в нас. Суд неодноразово підкреслював, що стаття 10 захищає публікацію інформації та ідей, які є провокаційними та шокуючими, так само як і безперечну інформацію: «Свобода висловлювань є однією з основ демократичного суспільства та однією з невід’ємних умов його розвитку... Це стосується не тільки інформації та ідей, які сприймаються прихильно, або таких, що вважаються не образливими чи нейтральними, але й образливих, шокуючих, провокаційних. Такі вимоги плюралізму, терпимості, широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства» (ця та всі наступні цитати взяті з рішень Суду). У справі Лінгенс проти Австрії Суд зазначив, що «межі припустимої критики ширші, якщо її об’єктом є політик, а не приватна особа», та що «необхідно розмежовувати факти та оціночні судження, і якщо достовірність фактів можна якось продемонструвати, то правдивість оціночних суджень довести не можна». Суд встановив, що неможливо вимагати від журналіста доказів правдивості оціночних суджень. Проблему, чи повинні питання громадської зацікавленості користуватися таким же високим ступенем захисту, Суд вирішив позитивно у справі Торгейрсон проти Ісландії, у якій Суд застосував поширення меж критики для публічних політиків на будьяких посадових осіб. А в справі Кастелс проти Іспанії Суд постановив, що «межі припустимої критики на адресу уряду ширші, аніж на адресу приватної особи чи навіть політичного діяча».

На справі Торгейрсона варто зупинитись окремо. Ісландський журналіст опублікував дві статті про жорстокість поліції, в яких він закликав до встановлення ефективнішої системи розслідування злочинів працівників поліції. При цьому журналіст не соромився у виразах, він зокрема назвав офіцерів поліції «тварюками у формі». Торгейрсон був визнаний національним судом винним за наклеп і заплатив штраф на підставі того, що деякі його заяви видавалися «образами» і «лайкою», а інші твердження були наклепницькими (наприклад, заява про те, що офіцери поліції вчинили велику кількість актів фізичного насильства над особами, які через те стали інвалідами). Проте Європейський Суд ухвалив рішення на користь журналіста, зазначивши, що багато які з тверджень відбивали громадську думку або грунтувалися на «чутках», «історіях» чи заявах інших і було б, отже, нерозумно вимагати від пана Торгейрсона встановлювати фактичну основу цих заяв. Рішення Суду у цій справі захищає принцип, згідно з яким журналіст користується захистом, якщо його заяви грунтуються на громадській думці, не принижують приватних осіб, що названі по імені, і/або націлені на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державної інституції.

Розгляд рішень Європейського Суду в порівнянні з нашими історіями свідчить, як далеко нам до цивілізованої преси та до цивілізованого ставлення до преси. Межі критики щодо політиків і представників владних структур та їхніх дій ширші, ніж стосовно приватних осіб. Свідомо виставляючи себе під контроль та реакцію на свої слова й дії, вони повинні бути більш терпимими до нападок. Що, звичайно, не означає, що політики і посадові особи позбавлені права на захист свого доброго імені та можуть бути безкарно ображені. У кожному конкретному випадку питання захисту репутації повинно розглядатися з урахуванням цінності відкритих політичних дискусій.

КОРОТКА ДОВІДКА ПРО РОБОТУ ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ

Харківська правозахисна група (ХПГ) була заснована як окрема юридична особа у листопаді 1992 р., хоча вона була відома як правозахисна група Харківського «Меморіалу» ще з 1988 р. Окремі члени групи брали участь у правозахисному русі 60-х — 80-х років, дехто з них були за це засуджені. У 1988-1990 багато в чому завдяки зусиллям членів групи було припинено переслідування громадян за використання національної символіки, за розповсюдження демократичної преси. Група надавала моральну, юридичну та матеріальну допомогу особам, засудженим за політичними мотивами.

Протягом 1991-1992 років група провадила роботу з розробки та реалізації Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Вдалося також добитися скасування психіатричних діагнозів у кількох здорових людей, які безпідставно знаходилися на психіатричному обліку. Факти про порушення прав людини висвітлювалися через пресу та телебачення, про порушення в галузі психіатрії за матеріалами групи було створено й трансльовано по телебаченню 40-хвилинний документальний фільм.

1993 року ХПГ розпочала займатися правовим просвітництвом: заснувала центр підготовки видань з прав людини, встановила контакти з Інститутом прав людини ООН (Женева, Швейцарія). Перекладено українською мовою та видано двадцять випусків серії FACT SHEETS, брошуру АВС «Викладання прав людини», підготовлені цим інститутом. ХПГ бере участь у підготовці до видання серії «История инакомыслия в СССР». Побачило світ шість книг.

Розпочато роботу щодо створення системи збирання й поширення інформації про порушення прав людини в Україні. ХПГ тричі на місяць видає інформаційний бюлетень «Права людини», який розповсюджується серед регіональних правозахисних груп та використовується численними засобами масової інформації. Вийшло вже 160 чисел бюлетеня. Раз на місяць готується огляд бюлетеня англійською мовою. Також поширюється література з правозахисної тематики, що видається ХПГ. Таким чином поступово створюється Українська правозахисна мережа.

За допомогою засобів масової інформації, в тому числі закордонних, оголошено контактну адресу ХПГ. У 1993-1996 рр. отримувала близько 160 письмових заяв про порушення прав та велику кількість усних скарг. У 1997 р. ми отримали 248 письмових заяв, у 1998 р. — близько 300.

З цього приводу ХПГ звертається до Верховної Ради, Верховного Суду, Генеральної Прокуратури, місцевих правоохоронних органів, відвідує виправнотрудові заклади, залучає до співробітництва адвокатів. До роботи залучаються високопрофесійні вчені-правознавці та адвокати. Іноді члени ХПГ беруть участь в судових процесах як громадські захисники. Таким чином при ХПГ створено Бюро з надання юридичної допомоги. Кожного року ХПГ готує річний звіт про роботу Бюро.

Наприкінці 1995 року почала працювати громадська бібліотека, де мешканці міста мають змогу отримати інформацію про механізми захисту прав людини, ознайомитися з документами, отримати юридичну консультацію. У фондах бібліотеки чимало рідкісних книг, що використовуються в роботі істориками, політологами, юристами тощо.

Протягом 1995-1996 рр. ХПГ брала активну участь в організації та проведенні 28 просвітницьких семінарів з питань прав людини у 7 містах України згідно з проектом «Розвиток громадянського суспільства в СНД» (грант за програмою TACIS адмініструвався Українською секцією Міжнародного товариства з прав людини). Кожен учаснік семінару — військовослужбовці, працівники міліції, суду, прокуратури, журналісти, активісти громадських організацій — отримали комплект інформаційних матеріалів за темою семінару. Члени ХПГ брали участь як лектори в кількох семінарах, організованих Радою Європи. ХПГ також організувала та провела три міжнародні конференції з прав людини (у 1993, 1994, 1997 р.) та три семінара регіональних правозахисних груп (квітень 1992 р. — 17 представників з 5 груп, грудень 1996 р. — 75 представників з 62 груп, вересень 1997 р. — 95 представників з 75 груп).

У 1995 р. ХПГ почала дослідження з імплементації норм міжнародного права до внутрішнього законодавства. Підготовлено та надруковано декілька аналітичних звітів:
— порівняльний аналіз українського законодавства та законозастосовчої практики з нормами першого розділу Європейської Конвенції прав людини;
— виконання в Україні Конвенції ООН проти катувань;
— проект Закону України «Про омбудсмена»;
— проект Закону України «Про громадські організації»;
— процедура подання скарг до Європейської Комісії з прав людини;
— свобода доступу до офіційної інформації в Україні;
— підслух телефонів у міжнародному праві, та сімох європейських країнах та в Україні;
— дослідження психологічних особливостей активістів правозахисних організацій.

Такі інформаційні матеріали ХПГ поширює в формі спеціальних випусків бюлетеня «Права людини». Загалом підготовлено 46 спеціальних випусків, в тому числі дев’ять книжок: «Проти катувань», «Нужна ли Украине смертная казнь?», «Європейські стандарти утримання в’язнів», «Свобода и государство», «Эссе о политике», «Конституционализм. Украинский опыт», «Гуманізація процесу виховання неповнолітніх засуджених в Україні», «Права людини: моя власна думка» (збірка есе школярів старших класів — учасників 1 та 2 Всеукраїнського конкурсів на кращий твір з прав людини), «Тюремная реформа: поиски и достижения».

У 1996 року ХПГ почала працювати у двох міжнародних проектах, де вона представляє Україну. Перший проект — «Створення міжнародного біографічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР». ХПГ мусить підготувати українську частину словника. Члени ХПГ збирають архівні матеріали з історії дисидентства в Україні, беруть аудіоінтерв’ю в дисидентів. Створюється база даних учасників дисидентського руху в Україні. Підготовлено перший варіант списку українських політв’язнів, де більш ніж 2000 прізвищ. Згідно з другим проектом «Спецслужби та конституційна демократія», члени ХПГ аналізують законодавство про спецслужби та законозастосовчу практику. З цього питання підготовлено чотири аналітичні записки.

У травні 1998 р. ХПГ було присуджено премію Європейського Союзу/США «За демократію і громадянське суспільство».

У жовтні 1998 р. ХПГ почала працювати за новою програмою — моніторинг свободи висловлювань і приватності (тобто недоторканності особистого та сіймейного життя). Започатковано нове видання — щоквартальник «Свобода висловлювання та приватність».

З лютого 1999 р. одне з трьох чисел бюлетеня «Права людини» стало спеціалізованим — воно орієнтоване на фахівців, що працюють в галузі громадянської освіти і викладання прав людини. Назва нового видання — «Права людини. Громадянська освіта».

Сьогодні до складу ХПГ входять близько сорока чоловік — журналісти, історики, філологи, юристи, математики, фізики, програмісти, вчителі, інженери, студенти. У штаті працюють 20 чоловік, решта — за сумісництвом та на громадських засадах.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори