пошук  
версія для друку
03.12.1999 | Сандра Колівер

Свобода преси за Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.

   

Вступ

Рада Європи створила значну кількість правових норм та стандартів стосовно свободи преси та доступу до інформації, розвинула судову практику. Основні положення щодо цих питань сформульовані у статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція). Європейський Суд з прав людини (далі — Суд) використовував норми статті 10 під час винесення десятків рішень про свободу преси та інших пов’язаних з нею прав, положення цієї статті були далі розроблені в рекомендаційних повідомленнях Європейської Комісії з прав людини (далі — Комісія). Комісія вирішує, чи можна брати на розгляд заяви та повідомлення про факти, і висловлює свою думку, грунтуючись на відповідному законодавстві. Додаткові рекомендації стосовно плюралізму в пресі та доступу до інформації виробляють Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея 1.

Стаття 10 вплинула також і на законодавство Європейського Співтовариства (ЄС). Органи та інститути ЄС заявили, що в своїй діяльності вони зобов’язуються дотримуватися Конвенції2, а Європейський Суд послідовно підтверджує, що основні права людини, особливо ті, що сформульовані в Конвенції, „відображені в основних принципах права Співтовариства“3.

Усі рішення Європейського Суду з прав людини є обов’язковими лише для країн, що приєдналися до Конвенції4. Тим не менш Конвенція має великий вплив і за межами Європи: її положення враховувалися при складанні Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП)5, Американської Конвенції про права людини6, національних конституцій та законів 7.

У даній главі розглядаються зобов’язання стосовно свободи преси, що накладаються Конвенцією. Також приділено увагу положенням статті 19 МПГПП, які в основному збігаються з положеннями статті 10 Конвенції, хоча не вживаються так широко. На початку глави наведено основні принципи, які стосуються норм Конвенції, далі розглянуті різні аспекти свободи преси, доповнені аналітичним дослідженням по главах.

1. Основні принципи


Параграф 1 статті 10 наголошує, що „кожен має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів“. Однак, згідно з параграфом 2, користування цими свободами „може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві“ для захисту різних суспільних та особистих інтересів8.

Суд відзначив, що при оцінці кожного детального обмеження йому доводиться стикатися „не з вибором між двома протилежними принципами, але з принципами свободи виявлення поглядів, із якого є низка винятків, що повинні тлумачитися якомога вужче“9. Держава повинна твердо встановити, що будь-яке обмеження: 1) „передбачено законом“ 2) має законну мету, а саме одну з цілей, перелічених у параграфі 2; 3) „необхідно в демократичному суспільстві“ для досягнення цієї мети 10.

„Обмеження, що „накладається згідно із законом“, повинно бути „досить доступним“ і передбачуваним, тобто воно повинно бути „точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свою поведінку“11. Однак обмежуюча норма не обов’язково має бути кодифікована; досить того, щоб вона була частиною загального права.

Щоб мати законну мету, обмеження повинно бути спрямовано на захист одного з положень, сформульованих у статті 10.

Щоб бути „необхідним“, обмеження зовсім не повинно бути „невід’ємним“, однак воно зобов’язано бути більшим, ніж просто „обумовленим“ чи „бажаним“. Повинна бути „справжня соціальна необхідність“, обмеження мають бути пропорційними переслідуваній законній меті, і підстави для обмеження повинні бути достатніми і стосуватися справи12. Щоб визначити, чи виправдане обмеження наявністю „достатніх“ причин, Суд повинен брати до уваги суспільний інтерес13. Коли предмет обмеження — інформація, що торкається питання „необговорюваного суспільного інтересу“, інформація має бути обмежена тільки у випадку „абсолютної впевненості“, що її поширення призведе до несприятливих наслідків для держави14.

Також важливий і ступінь обмеження. Абсолютне обмеження, як, наприклад, заборона розголошення будь-якої інформації, стосовно справ, що знаходяться у судочинстві, неприйнятне; Суд може схвалити обмеження свободи виявлення поглядів, тільки якщо він „упевниться, що це обмеження було необхідним, беручи до уваги факти та обставини, визнані при розгляді попередньої схожої справи“15. Практика інших держав може бути ще одним доказом у розв’язанні питання про необхідність обмеження16.

Кожна держава має свої власні критерії визначення необхідності обмеження, однак ці критерії „йдуть поряд з європейськими нормами“17. Цей нагляд повинен бути суворим, і він не обмежується лише з’ясуванням того, чи діяла держава обгрунтовано, обережно та добросовісно; скоріше, необхідність обмеження „повинна бути встановлена переконливо“18. Діапазон критеріїв змінюється згідно з поставленою метою. Наприклад, критерій захисту моралі досить широкий, адже державна влада має більші можливості для оцінки необхідності втручання, ніж органи Конвенції19. Мета, яка за своєю природою об’єктивніша, наприклад, підтримання авторитету судової влади, має вужчі критерії оцінки20.

2. Особлива роль преси
у демократичному суспільстві


Європейський Суд неодмінно підкреслює „видатну роль, яку відіграє преса у правовій державі“21. Розширені привілеї (так само як і особливі обов’язки) необхідні пресі для виконання подвійної ролі „постачальника інформації та суспільного охоронця“22. Оскільки преса не повинна переходити меж, визначених у статті 10 Конвенції, її обов’язок полягає в „поширенні інформації та ідей, що являють суспільний інтерес“23. Завдання преси — публікувати інформацію такого роду, а у суспільства є право отримувати її24. Говорячи про те, що роль преси полягає у повідомленні інформації, Суд категорично відхилив заяву про те, що „завдання преси — давати інформацію, а інтерпретувати її повинен читач“25.

Інформація, що стосується питань суспільного інтересу26 або така, що повідомляється в контексті політичних дебатів, чи така, що стосується якогось політичного діяча, повинна користуватися особливим захистом27. Кажучи словами Суду, „Свобода преси надає суспільству один з найефективніших засобів пошуку та формування думки про ідеї й поведінку їх політичних лідерів. Зокрема вона дає політикам можливість прокоментувати речі, які хвилюють громадську думку, також спонукають кожного брати участь у вільних політичних дебатах, що є однією з основ концепції демократичного суспільства28.

Накладення санкцій за публікацію в пресі інформації стосовно питань суспільного інтересу, неприпустиме, за винятком низки обмежених випадків, адже покарання можуть „завадити журналістам зробити свій внесок до громадського обговорення питань, що стосуються життя співтовариства“29.

У п’яти з шести справ за участю журналіста або газети Суд підкреслив особливу роль преси та заявив, що обмеження свободи преси порушує статтю 10 Конвенції30. Більше того, Суд підкреслив важливу роль преси у кількох справах, відповідачем у яких виступав не представник преси, а автор опублікованої статті. Наприклад, у справі Бартольда Суд засудив заходи, що заважали людям передавати інформацію пресі на підставі того, що ці люди за законом повинні приховувати інформацію31.

Суд неодноразово підтверджував принципи, вперше сформульовані у справі Хендісайд, що стаття 10 захищає публікацію інформації та ідей, які є протиправними або шокуючими, саме так, як і безперечну інформацію: „Свобода виявлення поглядів, як вказано в параграфі 1 статті 10, є однією з основ демократичного суспільства і однією з невід’ємних умов його розвитку... Згідно з параграфом 2, це стосується не лише інформації або ідей, які сприймаються прихильно або вважаються необразливими або нейтральними, але й образливих, шокуючих, провокаційних. Такі вимоги плюралізму, терпимості, широти поглядів, без яких немає демократичного суспільства“32.

Не лише питання палкого суспільного інтересу повинні користуватися захистом, але й повсякденна інформація, така як програми радіо та телепередач33; художні тексти34; реклама35.

3. Регулювання права власності


Стаття 10 Конвенції обмежує гарантії свободи виявлення поглядів свободою від „втручання державної влади“. У статті 19 МПГПП немає відповідного положення. При обговоренні статті 19 Пакту, що тільки готувався, така думка обговорювалася, але в кінцевому підсумку була відхилена після того, як деякі делегації висловили стурбованість тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може являти таку ж загрозу свободі преси, як і втручання з боку держави36. Як зазначено у Загальному коментарі Комітету з прав людини до статті 19, „у зв’язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективних заходів для запобігання контролю над пресою, який втручався б у здійснення права на свободу висловлювань таким чином, яким не передбачено у параграфі 3 статті 19“37.

Європейський Суд та Комісія вважають, що різні статті Конвенції накладають на держави, що підписали Конвенцію, зобов’язання діяти, не просто втримуватися від втручання38. Стосовно свободи преси Комісія заявила, що право на інформацію та власну думку може створити ситуацію, коли держава буде неспроможна виконати своє зобов’язання щодо захисту від надто високої концентрації преси39.

У резолюції 1974 року Комітет Міністрів рекомендував державам-учасницям Конвенції перевірити, як держави надають допомогу пресі, включаючи субсидії різним газетам40. 1978 року Парламентська Асамблея Ради Європи закликала держави прийняти закони, що обмежують монополії та об’єднання преси, а також визнала необхідність державних субсидій, щоб фінансово підтримати газети, і рекомендувала, щоб вибіркову допомогу в будь-якій формі здійснювали тільки незалежні органи41.

1982 року Комітет Міністрів заявив, що „обов’язок держави — попереджати посягання на свободу виявлення поглядів та інформації і проводити політику, спрямовану на стимулювання різноманітності засобів масової інформації та багатоманітності джерел інформації, забезпечуючи таким чином плюралізм ідей та думок“42.

Підтримку інтерпретації статті 10 у тому сенсі, що вона накладає активні зобов’язання на державу, можна також знайти в кінцевій доповіді щодо Конвенції на Севільському колоквіумі 1985 року: ԭ. Поняття „необхідний у демократичному суспільстві“ є не лише основним у нагляді за діяльністю державних органів щодо захисту від посягань та втручання щодо здійснення права на свободу виявлення поглядів та інформації, але також має на увазі обов’язок держав-учасниць забезпечувати плюралізм та виправляти нерівність“.

Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея продовжують наполягати на тому, щоб держави вживали позитивних заходів для забезпечення плюралізму преси, але в той же час намагалися не впливати на зміст публікацій та не ставили виділення державної допомоги в залежність від редакційної політики43.

4. Реєстраційні вимоги


Ліцензування, згідно з яким перед друкуванням нового видання, необхідно отримати ухвалення держави, прямо не заборонено Конвенцією, однак часто така заборона мається на увазі. Ні Суд, ні Комісія не приймали ніяких рекомендацій або постанов стосовно ліцензування, що відображає фактичне зникнення цієї вимоги у країнах-членах Ради Європи. Американська Конвенція з прав людини у статті 13 забороняє будь-яку „попередню цензуру“. Навпаки, реєстраційні вимоги, що передбачають реєстрацію імен та адрес людей, які відповідають за видання, дозволені Конвенцією і застосовуються в деяких європейських країнах.

5. Регулювання імпорту та експорту друкованих видань


І стаття 10 Конвенції, і стаття 19 МПГПП гарантують свободу поширення інформації та ідей „незалежно від кордонів“. Цими словами заборонено контроль над експортом та імпортом, що накладає додаткові обмеження на рух інформації та ідей у порівнянні з вимогами загального законодавства.

6. Наклеп
44

За останні п’ять років свобода дій європейського уряду та судів стосовно законодавства про наклеп була значно обмежена Європейським Судом. У гучній справі Лінгенса Європейський Суд постановив, що „межі допустимої критики... ширші, якщо її об’єкт — політик, а не приватна особа“45. Політики повинні бути терпимі до жорсткішої критики, адже: „Свобода преси надає суспільству один з найкращих засобів пошуку та формування думок про ідеї та поведінку політичних лідерів. Свобода політичних дебатів є однією з основ концепції демократичного суспільства...“.

Австрійський журналіст, що виступав відповідачем, був засуджений за статтею 111 кримінального Кодексу за публікацію двох статей, де він жорстко критикував канцлера Крайскі за підтримку, яку той надавав політикові, що був офіцером СС. Австрійський суд визнав, що в статті не містилося ніяких хибних тверджень, але знайшов, що п. Лінгенс не міг довести „правдивість“ своїх думок, що було необхідно для визнання його невинним у наклепі. П. Лінгенс був оштрафований, а видання з цими публікаціями були конфісковані.

Європейський Суд одностайно заявив, що: 1) „межі допустимої критики ширші, якщо її об’єктом є політик, а не приватна особа“46, і 2) вимога, щоб обвинувачуваний доводив істинність наклепницької думки, порушує право висловлювати свої погляди в сенсі статті 10, і так само право громадськості на їх отримання. Як заявив Суд, „необхідно розмежовувати факти та оціночні судження. І якщо достовірність фактів можна якось продемонструвати, то правдивість оціночних суджень довести не можна“47.

Суд розвинув висновки справи Лінгенса у справі Обершлик проти Австрії48. П. Обершлик, австрійський журналіст, був визнаний винним і засуджений до сплати штрафу за публікацію матеріалу, де він та інші люди висунули проти лідера Австрійської ліберальної партії звинувачення у розпалюванні національної ненависті, а також у діяльності в цілях націонал-соціалістичної партії. Звинувачення базувалося на заявах політика, де він ратував за збільшення допомоги на сім’ю для австрійських жінок на 50%, щоб дати їм стимул не робити абортів через фінансові проблеми, тоді як допомога для матерів-іммігранток, повинна бути зменшена на 50%. Звинувачення наголошувало, що дана пропозиція „повністю відповідає філософії і цілям націонал-соціалістів“ і може каратися в кримінальному порядку згідно з австрійським заборонним законом (Austria’s Prohibition Act)49. Австрійський суд засудив п. Обершлика за наклеп і зобов’язав його сплатити штраф, відшкодувати моральні втрати політикові, при цьому всі випуски образливої публікації конфісковуються. Згідно з рішенням суду, заяви політика „поки що не містили якихось схвалюючих націонал-соціалізм висловлювань і не були злочинними“, і, таким чином, п. Обершлик не був правдивий у своїх твердженнях. Суд далі зробив висновок, що п. Обершлик „звів нанівець принципи чесної журналістики, ... приписавши політикові погляди, які той сам не висловлював“50.

Європейський Суд знову зробив ті ж висновки, що і в справі Лінгенса, про те, що підсудний у справі про наклеп не повинен доводити істинність своїх думок. Суд постановив, що опубліковане звинувачення містило факти, за якими йшли оціночні судження, і що неможливо вимагати від журналіста доказів правдивості оціночних суджень, оскільки це „є утисненням свободи виявлення поглядів“51.

Повторюючи другий висновок справи Лінгенса про те, що політики повинні бути терпимі до великого обсягу критики з приводу їх державної діяльності, ніж прості громадяни, Суд вніс додатковий доказ для розгляду на іншому рівні: „Політик обов’язково повинен розуміти, що кожне його слово та кожен вчинок стає предметом ретельного обговорення як журналістами, так і всією громадськістю, і повинен демонструвати більшу терпимість, особливо роблячи публічні заяви, які, природно, підлягають критиці“52.

Але що вражає в даному прикладі, то це рішучість Суду розглядати як висловлення думки заяви про те, що погляди політика „відповідають філософії та цілям націонал-соціалістичної партії“. І лише один суддя вважав це висловлення помилковою інтерпретацією факту53. Більшість визнала дане висловлення провокаційним, але погодилася, що „політик, який висловлюється таким чином, звичайно, викличе сильну реакцію з боку журналістів та громадськості“54. Іншими словами, провокаційна заява виправдовує більш провокаційну реакцію, ніж ті ж ідеї, висловлені більш зважено.

У справі Швабе, третій проти Австрії, Суд знову піддав критиці австрійські суди за те, що вони вимагають від людей, звинувачених у наклепі, доказів правильності оціночних суджень55. П.Швабе підготував прес-реліз, опублікований потім у газеті, де він привернув увагу до засудження на 18 років позбавлення волі віце-президента каринського уряду за дорожньо-транспортну подію, викликану їздою в нетверезому стані, під час якої одна людина загинула. П.Швабе зробив свою заяву в контексті обговорення того, що глава уряду пред’являє завищені вимоги, закликаючи мера, недавно звинуваченого у керуванні автомобілем у нетверезому стані, подати у відставку, і в той же час замовчує подію з керуванням автомобілем у нетверезому стані віце-президентом; п. Швабе заявив, що обидва політики не відповідають своїм посадам.

П.Швабе був звинувачений у наклепі на підставі того, що його порівняння вини двох політиків було невірним; а саме, віце-президент був засуджений не за їзду в нетверезому стані, а за вбивство, що сталося через необережність (хоча алкоголю в його крові було достатньо, щоб звинуватити його в керуванні автомобілем у нетверезому стані). П.Швабе був також засуджений за те, що згадав злочин, вирок щодо якого вже набув чинності.

Європейський Суд постановив, що засудження п. Швабе порушило статтю 10, адже з цього прес-релізу виходило, що він не збирався використовувати хибні відомості, а лише висловив оціночне судження, будучи впевненим у тому, що обидва випадки можна порівнювати. Іншими словами, як і в справі Обершлика, де оціночні судження грунтувалися на фактах (тут — порівняння двох дорожніх подій, а в справі Обершлика — порівняння заяв політика і цілей Націонал-соціалістичної партії), це не можна вважати наклепом, адже факти правдиві і викладені добросовісно, а оціночні судження не мали на увазі брехні, навіть коли їх і можна було зрозуміти невірно56.

На додачу Суд постановив, що засудження п. Швабе за згадку про злочин, покарання за який уже було відбуто, було неправомірним, адже певні кримінальні вироки (включаючи вироки за злочини, скоєні з необережності) можуть бути визнані необхідними факторами для визначення, чи підходить дана особа для виконання посади політика57.

У справі Кастеллса Суд додав ще один аспект захисту політичних виступів. Не лише критика політиків та уряду повинна користуватися особливим захистом (див. розділ 9, нижче), додатковий захист потрібен також критичним виступам виборних представників, особливо членів опозиції. Таким чином, вказуючи, що засудження члена парламенту порушує статтю 10, Суд зробив висновок, що „хоча свобода виявлення поглядів важлива для всіх, особливу важливість вона має для виборних представників... Відповідно, свобода виявлення поглядів члена парламенту від опозиції, яким є відповідач, вимагає найуважнішого розгляду Судом“58.

Це рішення важливе ще й тому, що воно встановлює принцип, згідно з яким, коли наклеп частково грунтується на викладенні фактів, обвинувачуваному має бути дозволено доводити свою правоту. Іспанський суд відмовив п. Кастеллсу в праві доводити правдивість своєї заяви про те, що уряд вчинив незаконно, навмисне проваливши розслідування вбивства людей, звинувачених у приналежності до сепаратистського руху басків. Хоча Суд і визнав, що стаття п. Кастеллса містила й думки, і факти, і що деякі з його звинувачень були досить серйозними, він надав вирішального значення тому, що судді не давали йому можливості навести докази правдивості його тверджень. Суд постановив, що стаття повинна розглядатися як єдине ціле і що Кастеллс повинен спробувати довести правдивість своїх заяв і свою добросовісність59.

Проблему про те, чи повинні питання суспільної зацікавленості, що не стосуються політики, користуватися такою ж мірою захисту, Суд розв’язав позитивно справі Торгейрсона60. Суд відхилив заяву уряду про те, що ставлення до політичних дискусій повинно бути іншим, ніж до обговорення інших питань, що викликають законний суспільний інтерес61.

П. Торгейрсон опублікував дві статті про жорстокість поліції, де він закликав до встановлення нової, ефективнішої системи розслідування злочинів, що скоюються поліцейськими. Він був визнаний винним і сплатив штраф за наклеп на офіцерів поліції на підставі того, що деякі із його заяв мали вигляд „образи“ та „лайку“ (наприклад, він називав офіцерів поліції „тваринами у формі“), а інші твердження були хибними (наприклад, заява про те, що офіцери поліції скоїли велику кількість актів фізичного насильства над людьми, що стали після того інвалідами, і що паралізований чоловік, якого п. Торгейрсон бачив у лікарні, став жертвою жорстокості поліції).

Серед інших обставин, що стосуються справи, важливо те, що темою статті стала нагальна проблема, і, на думку Суду, головною метою статті п. Торгейрсона було сприяння проведенню реформи, а не приниження поліції.

На додаток до розширення висновків у справі Лінгенса стосовно питань суспільної небайдужості, рішення Суду цікаве тим, що, на його думку, статті грунтуються на адекватній фактичній основі. Суд відзначив, що багато з тверджень відображали громадську думку або грунтувалися на „чутках“, „історіях“ або заявах інших і було б, відповідно, нерозумно вимагати від п. Торгейрсона встановлювати фактичну основу цих заяв. Насправді ж уряд надав Судові достатній доказ хибності одного з найгучніших звинувачень, запросивши як свідка паралізованого чоловіка (згаданого у статті), який засвідчив, що він був побитий не поліцейським. П. Торгейрсон у відповідь міг сказати лише те, що хоч у нього й погана пам’ять на обличчя, але, на його думку, свідок не був тією самою людиною.

У світлі вищенаведеного рішення Суд у справі Торгейрсона захищає принцип, який полягає в тому, що журналіст або видавець користується захистом, якщо його заяви грунтуються на громадській думці, не принижують названих по імені приватних осіб і/або націлені на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державного інституту. Видавець повинен навести деякі докази на підтримку своїх заяв (у даному разі, засудження офіцера поліції за жорстокість), однак це не таке вже важке завдання.

Єдина справа про наклеп, у якій Суд не знайшов порушення Статті 10, — це справа Барфода проти Данії62. П. Барфод, журналіст, був засуджений за образу в зв’язку із статтею, що критикувала винесене Високим судом, що складався з трьох чоловік, рішення на користь місцевого агентства громадянських служб на підставі того, що двоє із суддів були службовцями агентства і повинні бути відведені. Він, зокрема, написав, що судді „виконали свій обов’язок“, прямо заявляючи, що на їх рішення впливали. Європейська Комісія визнала чотирнадцятьма голосами проти одного, що навіть ця заява користується захистом на підставі того, що „здійснення правосуддя має більшу вагу, ніж інтереси двох суддів щодо захисту від подібної критики“63. Думки суддів розбіглися під час винесення рішення про те, що критика складу Суду знаходилася під захистом і що заява п. Барфода „була серйозним звінуваченням, яке завдало значних втрат суддям в очах громадськості“.

Справа Барфода розглядалася 1989 року, і нині в світлі справ Кастеллса та Торгейрсона могло б бути вирішено по-іншому. Барфод міг стверджувати, що діапазон припустимої критики на адресу суддів вужчий, ніж на адресу політиків, представників виконавчої влади та правоохоронних органів, а також вужчий, ніж критика, спрямована на приватних осіб, а не на орган загалом.

Перераховані вище справи дозволяють сформулювати низку принципів, які національні суди повинні брати до уваги під час розгляду справ про наклеп: 1) важлива роль преси в інформуванні громадської думки з питань, що представляють громадський інтерес, а також роль суспільного сторожа вимагають того, щоб пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку; 2) виборним представникам, особливо членам опозиції, також надається певна свобода дій; 3) межа допустимої критики на адресу політичних діячів та уряду ширша, ніж спрямованої на адресу приватних осіб; 4) представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці; 5) від відповідача не слід вимагати, щоб він доводив істинність оціночних суджень, заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що грунтуються на чутках або заявах інших осіб; 6) оцінюючи згадки про злочин, за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10; 7) заява про наклеп не так обумовлена, якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

7. Вторгнення у приватне життя


Стаття 8 (1) Конвенції гарантує кожному „право на повагу його приватного та сімейного життя, його дому та листування“. Стаття 8 (2) дозволяє державній владі накладати на це право обмеження, якщо цього вимагає захист різних суспільних та особистих інтересів. Цей перелік відрізняється від списку інтересів, наведеного в статті 10 (2), тим, що він містить „економічний розквіт країни“ і не містить „територіальної цілісності“, „попередження розголошення конфіденційної інформації“, „збереження авторитету та неупередженості судочинства“. Жодна із справ, що розглядалися у статті 8, не стосувалася того, наскільки далеко преса може втручатися у приватне життя.

Рішення Комісії встановили, що розголошення третьою особою фактів, пов’язаних з фізичним станом, здоров’ям чи особою людини, порушує її право на невтручання у приватне життя, але може бути виправдано, якщо здійснено з метою попередження злочину64. Саме так використання особистих фото як доказ у суді, збереження записів, включаючи документи, фото, відбитки пальців, що стосуються минулої злочинної діяльності, порушують статтю 8, проте можуть бути виправдані, якщо зроблені з метою попередження злочину або захисту громадського порядку65.

Із цього зовсім не випливає, що Європейська Конвенція зобов’язує країни, що підписали її, прийняти закони, які захищають приватне життя. 1986 року Комісія визнала неприйнятною заяву про те, що відсутність у Великобританії закону, який захищає особисте життя, є порушенням статті 8.

8. Право на відповідь і/або виправлення


Деякі юристи вважають, що право на відповідь непрямо гарантовано статтею 10 (2) у світлі того, що вона виражає захист „репутації та прав інших“. Однак цей аргумент важко підтримати, і той факт, що Комітет Міністрів зобов’язує країни, що підписали Конвенцію, визнати це право, передбачає, що воно ще не гарантовано66.

9. Образа державних органів
та приватних осіб


Суд ще не зайшов настільки далеко, щоб заборонити всі покарання за образу держави, її органів та символів. Однак у справі Кастеллса проти Іспанії Суд шістьма голосами проти одного дав зрозуміти, що уряди зобов’язані бути терпимими до пильної уваги до себе навіть у більшій мірі, ніж політики, і можуть заборонити критику на свою адресу лише в дуже обмежених випадках, наприклад, коли країна роздирається національним безладдям або терористичними актами, а критика може викликати безладдя чи насильство67.

1979 року п. Кастеллс, сенатор, що представляв Херрі Батасуна, члена сепаратистської організації басків, опублікував у тижневому журналі статтю, що засуджувала вбивства та насильство з боку озброєних угруповань проти басків. Зокрема, він звинуватив уряд у небажанні розслідувати ці злочини і навіть у їх фактичній підтримці. Він був визнаний винним в образі уряду й засуджений до тюремного ув’язнення та усунення з посади строком на один рік. (Покарання було призупинено Конституційним судом і так і не було здійснено). Уряд заявив, що Кастеллс образив демократичний уряд з метою дестабілізувати його в дуже відповідальний у політичному відношенні час, коли різні політичні угрупування удаються до насильства. На додаток до існуючих прецедентів, що стосуються наклепу взагалі (див вище, розділ 6), Суд постановив, що „межі допустимої критики на адресу уряду ширші, ніж на адресу приватної особи або навіть політичного діяча. У демократичній системі вчинки та помилки уряду повинні аналізувати не лише судові органи, а й преса і громадськість“68.

10. Державна таємниця та доступ
до урядової інформації


Право на отримання інформації „забороняє уряду обмежувати людину в отриманні інформації, яку йому хочуть повідомити“69. Обов’язок держави — не втручатися до процесу обміну інформацією, що дуже істотно, якщо ця інформація життєво важлива для приватного чи сімейного життя одержувача інформації. Таким чином, Суд постановив, що Стаття 8 Конвенції (яка гарантує право на захист приватного та сімейного життя) накладає на уряд зобов’язання забезпечити приватним особам можливість перегляду незалежним органом відмови в наданні конфіденційної інформації з урядових джерел, яка є життєво важливою для їх приватного або сімейного життя70.

У справі Гаскіна Суд постановив, що приватна особа, яка знаходилася під державною опікою як вихованець, зацікавлена в отриманні доступу до записів про своє дитинство та виховання. Також було відзначено, що й приватні особи, і уряд зацікавлені в збереженні конфіденційності документів, повідомлених таємно (зацікавленість уряду пояснюється бажанням збільшити потік конфіденційної інформації): Суд зробив висновок, що особа, яка подала запит, має право доступу до інформації, що зберігається в уряду і є життєво важливою для неї, і що Великобританія порушила статтю 8, не створивши органу, незалежного від інституту, що зберігав інформацію, у повноваження якого входило б винесення рішень про доступ до інформації. Однак Суд не знайшов порушень статті 10, роз’яснивши, що це право презуміює необхідність отримання доступу тільки до інформації, життєво важливої для людини.

У справі Ліндера Суд розглянув скаргу від людини, якій відмовили у призначенні на посаду в шведському уряді на підставі інформації, що зберігалася в секретному архіві поліції, яку уряд відмовився обнародувати, посилаючись на інтереси національної безпеки. Суд постановив, що відмова уряду не виходила за рамки Конвенції, але, тим не менш, заявив, що оцінка урядом національної безпеки повинна мати межі, „адже існує ризик, що система збереження таємниці через питання національної безпеки може бути загрозою демократії під приводом її захисту“.

Європейський Суд, таким чином, постановив, що право отримувати інформацію не тягне за собою презумпцію доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні уряду, хоча обмежена презумпція стосовно інформації, що являє суспільний інтерес, ні в якому разі не відхиляється. Більше того, хоча й не існує прецедентного права, що встановлює загальну презумпцію, Комітет Міністрів прийняв рекомендацію, що закликає країни, які підписали Конвенцію, визнати її. Рекомендація про доступ до інформації, що належить державним органам, прийнята 1981 року, закликає держави забезпечити „усім, хто знаходиться під їх юрисдикцією, право отримувати за запитом інформацію, що є в державних органах, крім законодавчих та судових, за винятками, необхідними в демократичному суспільстві для захисту законних суспільних та особистих інтересів“71. Також рекомендовано, щоб це право включало до себе право на розв’язання питання протягом розумного періоду часу на зазначення причин відмови та право на його перегляд.

Комітет Міністрів услід за розглянутою вище рекомендацією прийняв Декларацію з метою переконати країни, що підписали Конвенцію, проводити „політику відкритої інформації у державному секторі, щоб розширити можливості приватних осіб відкрито обговорювати політичні, соціальні, економічні та культурні питання“72.

У Конвенції не передбачено положень про доступ до інформації про навколишнє середовище. Відповідний акт можна знайти у законодавстві ЄС. Директива про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище закликає країни-учасниці Конвенції забезпечити доступ до інформації про навколишнє середовище, яка зберігається у державних органах, природно, з низкою винятків. Конвенція повністю збігається з Директивою. Стаття 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий неупереджений суд для визначення „цивільних прав та обов’язків“, може за деяких обставин зажадати перегляду відмови у наданні інформації про навколишнє середовище73.

11. Доступ до судових слухань
та публікація судових матеріалів


Доступ до судових документів та засідань регулюється статтею 10 (2) Конвенції з метою захисту „прав інших“ або підтримки „авторитету судової влади“.

Основне „право інших“, яке може мати на увазі доступ до інформації, — це зазначене у статті 6 Конвенції право будь-якої людини, якій пред’явлено звинувачення у скоєнні злочину або яка бере участь у судовому процесі, на визначення її громадянських прав та обов’язків „у справедливому та гласному процесі незалежним та неупередженим судом у розумний строк“. Стаття 6 наголошує, що „в демократичній державі преса та громадськість можуть бути не допущені до будь-якої частини судового процесу в інтересах захисту моралі, громадського порядку та національної безпеки, коли це потрібно в інтересах неповнолітніх або для захисту приватного життя сторін, а також за тих обставин, коли упередженість громадськості може зашкодити правосуддю“.

Існують два пояснення захисту судочинства. По-перше, як заявила Комісія, „гласність процесів сприяє захисту сторін від необ’єктивності суддів“74. По-друге, „у співвідношенні з публічним оголошенням вироку гласність судочинства дозволяє інформувати громадськість, зокрема через пресу“75. Таким чином, громадськість має право бути присутньою в суді. З іншого боку, у деяких справах Суд ухвалив проведення закритих слухань при взаємній згоді сторін, передбачаючи, що суспільна зацікавленість у доступі може бути й не такою великою76.

Інший інтерес, який можуть переслідувати національні суди, обмежуючи розкриття інформації, полягає у підтримці авторитету судової влади. Європейський Суд постановив, що національні суди повинні враховувати зацікавленість громадськості в отриманні інформації суспільної важливості77.

У справі Вебера78 Суд дослідив засудження до сплати штрафу за швейцарським кримінальним законом, який вважає злочином опублікування „документів або інформації про судове розслідування“, поки воно „кінцево не завершено“. Франц Вебер, журналіст та відомий еколог, порушив судову справу про наклеп проти автора листа до редактора. Незадоволений результатом судового розгляду, Вебер провів прес-конференцію, на якій він розповів, що після подачи позова суддя зобов’язав його подати певні документи і що він частково погодився. Через рік він організував ще одну конференцію, на якій повторив інформацію, розкриту раніше, і знову проголосив, що він подав скаргу проти судді, який розслідував його справу. Вебера було визнано винним у розголошенні конфіденційної інформації, і вирок був стверджений. Швейцарські суди підтвердили, що він і раніше розголошував інформацію, проте, тим не менш, постановили, що він не повинен публікувати її знов.

Європейський Суд вказав на три фактори, згідно з якими засудження журналіста не було необхідним для охорони законних інтересів і тим самим порушило статтю 10. По-перше, хоча це й не має вирішального значення, суспільство було зацікавлене в даній справі завдяки відомості Вебера й через те, що він оголосив слідство несправедливим. По-друге, Суд постановив, що швейцарський уряд не мав законного інтересу у збереженні конфіденційності інформації, яка раніше вже була розголошена79. По-третє, прес-конференція не могла вплинути на суддю, адже до того часу останній вже вирішив притягти журналіста до суду, і, таким чином, фактично завершив розслідування80.

Схожа ситуація виникла й у справі щодо книги „Ловець шпигунів“. Європейський Суд постановив, що Великобританія не мала законного права перешкоджати публікації книги „Ловець шпигунів“, оскільки вона вже була опублікована за кордоном81.

У справі Санді Таймс82 газетам „Таймс“ заборонили друкувати статтю, де критикувалася практика перевірки та маркетингу, яку проводив британський виробник та постачальник талідоміду — ліків, що спричинили ускладнення у дітей, матері яких вживали ці ліки під час вагітності. Палата Лордів Великобританії заявила, що дана заборона необхідна для збереження єдності судового процесу, оскільки сторони були залучені до тривалих переговорів щодо урегулювання суперечки, на які публікація статті могла б вплинути. Суд зробив висновок, що дана заборона порушила статтю 10, адже інцидент з талідомідом — питання безперечного суспільного інтересу і публікація не завадила б процесу урегулювання суперечки. Суд постановив: „Той факт, що суди не можуть функціонувати у вакуумі, є загальновизнаним. Вони є форумом для розв’язання суперечок, однак це не означає, що не можна заздалегідь обговорювати спірні питання будь-де, хай це спеціалізований журнал, преса взагалі чи просто громадськість. Більше того, оскільки засоби масової інформації не повинні переступати межі, встановлені в інтересах належного відправлення правосуддя, їх обов’язок — давати інформацію щодо питань, які розглядаються судом, саме так як і про інші сфери життя суспільства83.

На додаток Суд засудив прийняття деякими членами Палати Лордів абсолютного правила (так само, як і в справі Вебера у швейцарських судах) про те, що ніяка інформація, яка стосується ще не завершеної справи, не може бути розкритою на законних підставах84. Суд знову підтвердив важливість оцінки необхідності обмежень, основаних на певних фактах справи.

12. Попередні обмеження


Стаття 10 не забороняє накладення попередніх обмежень на публікації. Та все-таки Європейський Суд у справі „Ловець шпигунів“ підкреслив, що „небезпека, прихована в попередніх обмеженнях, вимагає дуже ретельного розгляду з боку суду“, особливо в тих випадках, коли йдеться про пресу, адже „новини навіть у разі невеликої затримки їх виходу в світ можуть втратити свою цінність“85.

У цій справі суди Великобританії видали велику кількість постанов, що забороняли газетам друкувати уривки з книги „Ловець шпигунів“ — мемуарів колишнього високопоставленого службовця військової розвідки, навіть після її видання в Сполучених Штатах та інших країнах. Уряд Об’єднаного Королівства оголосив, що ці заходи були необхідними з причин національної безпеки для збереження в таємниці інформації, яка є в архівах секретних служб інших держав, для посилення заходів проти розголошення працівниками відповідних органів секретної інформації, а також для охорони прав Генерального Прокурора, що виніс кінцеве рішення про законність постанови Палати Лордів (див. розділ 11, вище). Суд постановив, що, коли інформація вже десь опублікована, інтереси преси та громадськості перевищують інтереси уряду86. Однак суд постановив також, що заходи, вжиті до опублікування інформації, проводяться в інтересах уряду.

13. Обмеження на використання
образливих висловлювань стосовно певних груп осіб


У справі Джерсілд журналіст був визнаний винним та оштрафований за передачу в ефір телеінтерв’ю з членами білої нацистської молодіжної організації, незважаючи на визнання датським судом наявності вмотивованого інтересу в інформуванні суспільства про існування в Данії расизму. Після того, як цей журналіст подав скаргу до Європейської Комісії, до датського закону були внесені поправки, що виключають відповідальність журналістів, якщо, публікуючи расистські ідеї, вони не мають наміру „погрожувати, ображати та принижувати“ людей. Комісія прийняла скаргу, проте ще не розглянула її87.

Комісія оголосила всі інші скарги з приводу засуджень за расистські, фашистські або ревізіоністські висловлювання або дії неприйнятними через відповідність цих судових рішень до Конвенції. Наприклад, одна із скарг стосувалася італійського закону, який вважає злочином „участь у заколоті з метою відновлення фашистської партії“88. Інша скарга була подана головою білої нацистської політичної партії в Нідерландах, який був засуджений до двох тижнів тюремного ув’язнення й до виключення його імені з виборчих списків за публічне висловлювання, в якому він стверджував, що настав час змусити іноземних робітників залишити країну89.

Так само як Комітет з прав людини визнав неприйнятними скарги на засудження за расистські та профашистські висловлювання, грунтуючись на тому, що звинувачення відповідали статтям 19 та 20 МПГПП (що забороняють „будь-яку пропаганду національних, расових або релігійних забобонів) та статті 5 (що відхиляє „право на участь у будь-якій дії..., спрямованій на порушення прав та свобод“, як сказано в МПГПП)90.

14. Образа релігійних почуттів,
брутальність та захист громадської моралі


У справі Хендісайд Суд переглянув засудження за Законом про брутальні публікації (the Obscene Publications Act) видавців книги „Маленький червоний підручник“, яка переконувала читачів зайняти ліберальну позицію стосовно сексуальної активності та вживання наркотиків91. Суд, акцентуючи увагу на важливості свободи висловлювань, тим не менше, знайшов, що заборона продажу цієї книги лежить в межах повноважень британського уряду. Суд надав особливого значення тому, що Підручник видавався для дітей, і зауважив, що неправильні дії влади інших європейських держав щодо заборони цієї книги не обмежують повноважень Великобританії.

У справі Мюллера Суд роз’яснив, що уряди можуть забороняти продаж брутальних матеріалів особам, які не досягли 18-річного віку, а також їх демонстрацію, якщо молодь може отримати до них доступ92. У цій справі Суд підтримав звинувачення в брутальності та штраф за демонстрацію сексуальних малюнків у місцях, відкритих для публіки, в тому числі для дітей.

Хоча Європейський Суд ще не висловлював своєї думки з цього питання, Конвенція вважає, що образа релігійних почуттів є злочином, і визнає закони про богохульство, які захищають лише одну релігію. У двох справах Комісія визнала неприйнятними скарги на існування злочинного богохульства у британському загальному праві, згідно з яким заборонено публікувати матеріал, що викликає обурення та шок у християн, навіть коли це було ненавмисно. У справі Гей Ньюс автор скарги — шановний письменник — був засуджений за публікацію поеми в журналі для гомосексуалістів, показавши гомосексуалістом Христа93. У справі Чадхарі до суду звернулися мусульмани, що бажали покарати Салмана Рушді за його Сатанинські вірші94. Британські суди відмовилися притягти автора до відповідальності на тій підставі, що закон про богохульство захищає лише християнську релігію. Комісія також не прийняла цієї скарги.

В той час, як більшість рішень Суду або Комісії з розгляду обмежень свободи виявлення поглядів на основі захисту громадської моралі підтримали ці обмеження, Суд дав яскраво зрозуміти, що свобода дій держави щодо захисту моралі не безмежна. У справі Опен Дор Конселлінг Суд відкинув заяву Ірландії про те, що заборона на інформацію про місця, де роблять легальні аборти поза Ірландією, необхідна для захисту громадської моралі95.

15. Обмеження реклами


Стаття 10 захищає і комерційну інформацію, хоча Суд дає урядам ширші можливості щодо обмеження комерційної інформації, ніж інших форм висловлення. Суд у справі „Маркт Інтерн“ розглянув обмеження на комерційну інформацію, накладені німецькими судами для усунення нечесної конкуренції96. „Маркт Інтерн“, журнал для споживачів, опублікував матеріал про суперечку хімічної лабораторії з поштовою фірмою. Німецькі суди постановили, що ця інформація створила хибне враження і саме тим сприяла нечесній конкуренції. Більшістю голосів (10 до 9) Європейський Суд підтримав рішення німецького суду і відхилив аргументи тих, хто виступав за більший захист комерційної інформації.

В іншій справі Суд постановив, що висловлення не повинні сприйматися як комерційна реклама, якщо його завдання — інформування суспільства з питань, що викликають у нього законний інтерес97. У цій справі німецькі суди видали й ухвалили постанову проти ветеринара на тій підставі, що інформація, яку він дав журналістові про свою особисту практику та про проблеми організації більш компетентних нічних ветеринарних служб, порушила заборону на рекламу працівників „вільних професій“. Суд зробив висновок, що рекламна інформація, яку доктор Бартольд міг отримати, була вторинною стосовно „джерела інформації, яке випустило її у світ“, і що заборона німецьких судів на будь-яке висловлення, що має якесь рекламне спрямування, була видана з метою обмежити можливість працівників „вільних професій“ брати участь у публічних дебатах на теми, що впливають на життя суспільства, а також щоб завадити пресі у її виконанні завдання постачальника інформації та суспільного охоронця98.

16. Висновки


Скарги, які були подані до Європейського Суду та Комісії, безперечно, створили певну кількість прецедентів, що захищають свободу преси99. Ці органи постійно звертали увагу на життєво важливу роль преси — служити суспільним сторожем і передавати інформацію та ідеї з питань, які цікавлять суспільство; у 5-6 справах, розглянутих Судом, що були обнародувані журналістами та газетами (за винятком справи „Маркт Інтерн“, що стосується комерційної реклами), усі обмеження свободи преси були визнані несумісними із статтею 10.

Зокрема, Суд постановив, що: 1) особа не повинна доводити істинність оціночних суджень і не може бути визнана винною в наклепі лише за висловлення власної думки щодо питань, які викликають суспільний інтерес, якщо ці висловлювання не грунтуються на хибних відомостях, не були зловмисними або висловлені в особливо обурливій формі; 2) політики, уряд та урядові органи повинні приймати більший обсяг критики на свою адресу, ніж приватні особи; 3) ні національна безпека, ні конфіденційність не можуть виправдати приховування інформації, яка вже була опублікована раніше; 4) право отримання інформації, яка викликає законний суспільний інтерес, має перевагу над інтересами збереження таємниці судочинства; 5) попередні обмеження, особливо проти преси, повинні прийматися з особливою обережністю та 6) висловлювання, яке водночас інформує про справи суспільної важливості та рекламує якийсь продукт або послугу, підпадає під повний захист статті 10, якщо його початкова мета не є комерційною.

Інші органи Ради також зробили певні кроки для забезпечення свободи преси. Рада Міністрів та Парламентська Асамблея оголосили, що держави-члени Ради Європи зобов’язані сприяти плюралізму преси, і закликали їх вжити таких заходів, як впровадження законів, що обмежують концентрацію власності на засоби масової інформації. Також вони сприяли державам у проведенні „відкритої інформаційної політики у державному секторі“.

Практика Європейського Суду, що стосується свободи преси, розвивається повільно, чимало питань ще не з’ясовано. Зростає кількість справ за участю преси, включаючи конфіденційність журналістських джерел інформації та питання плюралізму преси. Можна сподіватися, що Суд та Комісія вирішуватимуть ці та майбутні справи саме у відповідності до їх сильних, принципових тверджень на підтримку видатної ролі преси у демократичному суспільстві.

1) The Committee of Ministers, the political and executive arm of the Council of Europe, is composed of one representative, usually the Minister for Foreign Affairs, of each of the member states. The Parliamentary Assembly, which submits recommendations to the Committee of Ministers, is composed of representatives appointed or elected by the parliaments of the member states.

2) See the Preamble to the Single European Act (OJ 1987, L 1); and Article F of Title I of the Maastricht Treaty on European Union [1992] 1 CMLR 719.

3) See, e.g., SPUC v. Grogan and Others, Case C-159/90 [1991] 3 CMLR 849.

4) As of 15 Jan. 1993 the 25 parties to the ECHR were: Austria, Belgium, Bulgaria, Cyprus, Denmark, Finland, France, Germany, Greece, Hungary, Iceland, Ireland, Italy, Liechtenstein, Luxembourg, Malta, Netherlands, Norway, San Marino, Spain, Sweden, Portugal, Switzerland, Turkey and the United Kingdom. Poland is the only member of the Council of Europe which is not a party to the ECHR. Until its dissolution on 31 Dec. 1992, the Czech and Slovac Federal Republic was a member of the Council of Europe as well as a party to the ECHR, but the Council decided that the newly-formed Czech and Slovac republics, which currently have observer status, must apply for membership and may not automatically assume the CSFR’s seat and treaty obligations.

5) See D McGoldrick, The Human Rights Committee (Oxford: Clarendon Press, 1991).

6) Stephen Schmidt case, Inter-American Court of Human Rights, Advisory Opinion OC-5/85 of 13 Nov. 1985.

7) E.g., DPP v. Mootoocarpen, Supreme Court of Mauritius, Judgement of 21 Dec. 1988, in (1989) Law Reports of the Commonwealth (Const.), 768, citing The Sunday Times case, infra note 9. See A Lester, „Freedom of Expression“ in R Macdonald, F Matcher and H Petzold (eds). The European System for the Protection of Human Rights (The Hague, 1993).

8) See Appendix B for the full text of Art. 10.

9) The Sunday Times v. the UK, Judgement of 26 April 1979, Series A no. 30, para 65.

10) The Observer and Guardian v. the UK (Spycatcher case). Judgement of 26 Nov. 1991, Series A no. 216, para. 59(a); The Sunday Times (II), Judgement of 26 Nov. 1991, Series A no. 217 (companion Spycatcher case).

11) Sunday Times case, supra note 9 at para 49.

12) Handyside v. the UK, Judgement of 7 Dec. 1976, Series A no. 24, paras. 48-50; Sunday Times, id. at para. 62.

13) Sunday Times case, supra note 9 at para. 63.

14) Id. at paras. 65-66.

15) Spycatcher case, supra note 10 at para. 65. See also Open Door Counselling, Well Woman Centre and Others v. Ireland, Judgement of 29 Oct. 1992, Series A no. 246.

16) E.g., Markx v. Belgium, Judgement of 13 June 1979, Series A no. 32; Dudgeon v. UK, Judgement of 22 Oct. 1981, Series A no. 45.

17) Sunday Times case, supra note 9 at para. 59.

18) Sunday Times case, supra note 10 at para. 59(c).

19) See, e.g., Muller v. Switzerland, Judgement of 24 May 1988, Series A no. 133, paras 33-35.

20) Handyside case, supra note 12 at para. 48; Sunday Times case, supra note 9 at paras. 79-81.

21) See, e.g., Castells v. Spain, Judgement of 23 April 1992, Series A no. 236 at para. 43; Thorgeirson v Iceland, Judgement of 25 June 1992, Series A no. 239, para. 63.

22) Lingens v. Austria, Judgement of 8 July 1986, Series A no. 103, para. 42; Spycatcher case, supra note 10 at para. 59.

23) Sunday Times case, supra note 9 at para. 65; Spycatcher case, supra note 10 at para. 59(b).

24) Id.

25) Lingens case, supra note 22 at para. 45.

26) Sunday Times case, supra note 9 at para. 65; Barfod v. Denmark, Judgement of 22 Feb. 1989, Series A no. 149.

27) Lingens case, supra note 22 at para. 42; Oberschlick v. Austria, Judgement of 23 May 1991, Series A no. 204, paras. 57-61.

28) Castells case, supra note 21 at para. 43.

29) Castells case, supra note 22 at para. 44.

30) The five press cases in which the Court ruled a restriction incompatible with Article 10 are Lingens, Oberschlick, Spycatcher, Sunday Times, and Thorgeirson (infra note 60). The one press case in which the Court upheld a restriction is Markt Intern, (infra note 35), which involved commercial speech.

31) Barthold v. FRG, Judgement of 25 March 1985, Series A no. 90, para. 58. See also Castells case, supra note 21 at para. 43.

32) Handyside case, supra note 12 at para. 49; Lingens case, supra note 22 at para. 41.

33) Geillustreerde Pers v. the Netherlands, Commission Report of 6 July 1976, 8 D&R 5 (1976), App. No. 5178/71.

34) Muller case, supra note 19.

35) Markt Intern Verlag Gmbh v. FRG, Judgement of 20 Nov. 1989, Series A no. 165.

36) See UN Doc. A/500, para. 35. See also G Malinverni, „Freedom of Information in the European Convention on Human Rights and in the International Covenant on Civil and Political Rights“, 4 Human Rights Law Journal (1983), 443, 451; D McGoldrick, supra note 5, 459-79.

37) Adopted by the HRC at its 461st meeting on July 1983, UN Doc. A/38/40, 109.

38) See Marckx case, supra note 16; Plattform Arzte fur das Leben v. Austria, Judgement of 21 June 1988, Series A. no. 139.

39) Geillustreerde Pers case, supra note 33.

40) Resolution (74) 43.

41) Recommendation 834 (1978).

42) Committee of Ministers, Declaration on the Freedom of Expression and Information, 29 April 1982.

43) See generally D Voorhoof, „From Government Regulation to Market Regulation: The Press in a New Environment“, (University of Ghent, Dec. 1992).

44) The following analysis in drawn from an article by the author first published in the Interights Bulletin, Vol. 7, Issue 1 (1992).

45) Lingens case, supra note 22 at para. 42.

46) Id.

47) Id. at para. 46.

48) Oberschlick case, supra note 27.

49) Id. at para. 13.

50) Id. at para. 16.

51) Id. at para. 63.

52) Id. at para. 59.

53) Two other judges dissented on the ground that publication in the form of a criminal complaint could create the impression that a criminal action had actually been initiated by a public prosecutor.

54) Oberschlick case, supra note 27 at para. 61.

55) Schwabe v. Austria, Judgement of 28 Aug. 1992, Series A no. 242-B.

56) Id. at para. 34.

57) Id. at para. 32.

58) Castells case, supra note 21 at para. 42.

59) Id. at para. 47.

60) Thorgeirson case, supra note 21.

61) Id. at para. 64.

62) Barfod case, supra note 26.

63) Id. at para. 31.

64) Van Oosterwijck v. Belgium, App. No. 7654/77, Report of 1 March 1979.

65) X v. FRG, App. No. 5339/72, CD 43, 156; X v. FRG, App. No. 1307/61, CD 9, 53.

66) See G Malinverni, supra note 36 at 448 (citing Resolution 26/1974 of the Committee of Ministers).

67) Castells case, supra note 21.

68) Id. at para. 46.

69) Leander v. Sweden, Judgement of 26 March 1987, Series A no. 116, para. 74.

70) Gaskin v. UK, Judgement of 7 July 1989, Series A no. 160.

71) Rec. No. R(81) 19, adopted by the Committee of Ministers on 25 Nov. 1981 at the 340th meeting of the Ministers’ Deputies.

72) Adopted on 29 April 1982 at the Committee’s 70th session.

73) See S Weber, „Environmental Information and the European Convention on Human Rights“, 12 Human Rights Law Journal (May 1991) 177, 184.

74) Axen case, Report of 14 Dec 1981, B.57.

75.) Id.

76) See, e.g., Le Compte, Van Leuven and De Meyere case, Judgement of 23 June 1981, para. 43. See also P van Dijk and G J H van Hoof, Theory and Practice of the European Convention on Human Rights (Kluwer, 2nd ed., 1990), 325-328.

77) The Sunday Times case, supra note 9 at para. 59.

78) Weber v. Switzerland, Judgement of 22 May 1990, Series A no. 177.

79) Id. at para. 51.

80) Id. at para. 52.

81) See Spycatcher case, supra note 10, also discussion in Section 10.

82) Sunday Times case, supra note 9.

83) Id. at para. 64.

84) Id. at para. 65.

85) Spycatcher case, supra note 10 at para. 60.

86) Id., at para. 65.

87) Application No. 15890/89, decision on admissibility issued 8 Sept. 1992.

88) X v. Italy, Application No. 6741/74.

89) Glimmerveen v. Netherlands, Application Nos. D 8348/78 and 8406/78. See also X v. FRG, Application No. 92351/81; T v. Belgium, Application No. 9777/82; Felderer v. Sweden, Application No. 11001/84.

90) M A v. Italy, Application No. 117/81; J.R.T. and the W.G. Party v. Canada, Application No. 104/1981.

91) Handyside case, supra note 12.

92) Muller case, supra note 19.

93) 5 EHRR 123 (1983).

94) Application No. 17439/90.

95) Open Door Counselling case, supra note 15 at para. 67.

96) Markt Intern case, supra note 35 at para. 33.

97) Barthold case, supra note 31 at para. 58.

98) Id.

99) See A Lester, supra note 7, text accompanying nn. 121-122.

Переклад з англійської
Леоніда Курохти

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори