пошук  
версія для друку
03.12.1999

Переслідування журналістів у 1999 році.

   

Загальне число журналістів, які загинули у зв’язку з їхньою роботою або за їхні переконання в 1999 р. складає 36 і 50 допоміжних робітників (смерті 69 осіб не підтверджені). 446 журналістів були заарештовані і 635 журналістів постраждали від насильства або погроз. 375 засобів масової інформації були змушені призупинити роботу через різноманітні обмеження їхньої діяльності. На кінець грудня 1999 р. 85 журналістів були ув’язнені за виконання своїх фахових обов’язків. Свобода преси практично відсутня у 20 країнах, населення яких є близько 2 мільйонів осіб. Приблизно в 70 державах свобода ЗМІ часткова і хистка.

Число загиблих у 1999 р. журналістів майже в 2 рази більше, ніж у 1998 р., коли їх загинуло 19 чоловік (за інформацією Комітету захисту журналістів — у 1999 р. загинуло 33 особи, а в 1998 — 24). Таке збільшення смертей пов’язано, в першу чергу, зі збройними конфліктами, що почастішали на земній кулі. 28 журналістів загинули в зонах військових конфліктів: Сьєрра-Леоне (10), у Югославії (6), Колумбії (6), Чечні (3), Східному Тіморі (2), Лівані (1).

У Сьєрра-Леоні повстанці Об’єднаного революційного фронту провели заплановану операцію по усуненню журналістів, близьких до уряду. Дев’ятеро із загиблих були в результаті страчені повстанцями, наприклад, Поль Абу Мансарі, заступник редактора приватної газети „Стандарт Таймс“. 41-літній журналіст молився в церкві з дружиною і трьома дітьми, коли бойовики з ОРФ знайшли та убили їх. Повстанці також не вагаються, убиваючи представників міжнародних ЗМІ. Майлс Т’єрней, оператор американського інформагентства „Ассошіейтед Прес“, був убитий бойовиками ОРФ, замаскованими під блакитні каски. Солдати Східно-африканського миротворчого підрозділу Екомог відповідальні за інше убивство. Вони вбили Абдулу Джума Джалоха, редактора новин часопису „Африкан чемпіон“, підозрюючи його в тому, що він був бойовиком ОРФ. У Колумбії шість журналістів стали жертвами збройних організацій і нерегулярних збройних формувань. Серед жертв - гуморист Джейм Гарзн, символічна фігура в колумбійській журналістиці, палкий борець за мир, що був застрелений двома мотоциклістами в Боготі 13 серпня.

У Косово Габріель Гренер і Волкер Крамер, спецкори німецького часопису „Штерн“, були убиті при дотепер не з’ясованих обставинах, незабаром після того, як підрозділи миротворців ООН ввійшли в провінцію. Розслідування самого „Штерна“ вказує на те, що вони були убиті нерегулярними військовими частинами, що відступали до Сербії. 16 журналістів і працівників допоміжного персоналу загинуло при бомбардуванні НАТО будинків радіо і телебачення Сербії і троє китайських журналістів загинули в будинку китайського посольства у Белграді, коли американська ракета влучила в нього.

У Східному Тіморі, безсумнівно, саме регулярна індонезійська армія відповідальна за смерть двох журналістів. Агус Муліаван, репортер Азіа Прес Інтернейшенл (Токіо) був у групі священиків, розстріляних по дорозі з Баукау в Лоспалос. Тіло Сандера Соенса, датського репортера, було знайдено в передмісті Бекори.

Останній російський наступ в Чечні забрав життя трьох місцевих репортерів. Один із них - Суріан Ерендієв із незалежної газети „Грозненський робочий“ — висвітлював наслідки влучення російської ракети в юрбу на Грозненському ринку, коли туди ж потрапила ще одна ракета.

Журналісти усе ще сприймаються як мішені екстремістськими угрупованнями у Шрі Ланці (3), Індії (1) і Туреччині (1). У Нігерії троє журналістів загинули, коли вони висвітлювали сутичку між національними групами.

Джоан Фрітс - директор Міжнародного інституту преси відзначає небажання влади розслідувати всерйоз убивства журналістів. „Вбивці журналістів і робітників персоналу не повинні залишатися безкарними!“. Далі він закликає журналістів також боротися з убивствами своїх колег: „Якщо вбивці переконаються, що у випадку убивства журналіста історія, яку вони намагаються сховати, значно ширше освітлюватиметься в пресі, їм доведеться добряче замислитися перед тим , як удатися до насильства“.

85 журналістів знаходяться
в ув’язненні


Загальне число ув’язнених журналістів дещо знизилося. На кінець грудня 1999 р. їх нараховувалося 85 чоловік, у той час як у грудні 1998 р. - 93. Але ці цифри не відображають повною мірою репресій щодо ЗМІ в деяких країнах. У Демократичній республіці Конго 40 журналістів були заарештовані службою безпеки і утримувалися в одиночних камерах, але тільки троє з них усе ще залишалися за гратами на кінець року. З того часу, як Лаурент-Дізірі Кабила прийшов до влади в 1997 р. біля 100 журналістів були ув’язнені на різні терміни. У 1999 р. на Кубі 46 журналістів були затримані й утримувалися під вартою — дехто по декілька разів, але тільки четверо з них знаходилися у в’язниці на кінець року. Подібна ситуація й у Туреччині, де принаймні 19 журналістів сиділи в державних в’язницях у 1999 р. і ще 87 були затримані.

На кінець року державами з найбільшою кількістю журналістів, що знаходяться у в’язницях, залишалися Бірма (13 чоловік утримуються у в’язниці), Сирія (10), Китай (9) і Ефіопія (9). У в’язницях Бірми і Сирії журналісти піддаються принижуючому гідність поводженню і не завжди отримують необхідне медичне обслуговування.

Бірманська журналістка Сан Сан Нвех, що одержала у 1999 р. премію Reporter Sans Frontiers-Fondation de France утримувалася під вартою з 1994 р. У неї хвороба печінки і проблеми з зором. Друзі і сім’я, що намагалися переслати їй їжу і ліки, піддалися погрозам з боку секретних служб. Сірійський журналіст Нізар Найюф, що відбуває десятилітній термін, страждає від хвороб, викликаних катуваннями: параліч, сліпота, інфекція шкіри. У Туреччині, яка є кандидатом на вступ до Європейського Союзу, чотирьох журналістів катували представники державних служб. Серед журналістів був Айдоган Інал із прокурдської щотижневої газети. Його роздягли й змусили співати турецький державний гімн, обливали крижаною водою, після чого били по п’ятах і придушували. 26 журналістів піддалися насильству в Туреччині. Незважаючи на ряд позитивних кроків, започаткованих владою, зокрема, проведення амністії, коли звільнилося з тюрем сім журналістів, Туреччині ще далеко до європейських стандартів у ставленні до свободи преси.

Журналісти усе ще піддаються катуванням і жорстокому поводженню в Центральній Африці. У Конго служба безпеки січе батогами журналістів, визначаючи кількість ударів „пропорційно віку і вазі“ - говорячи словами катів. У Сьєрра-Леоні багато журналістів піддавалися жорстокому поводженню і навіть катуванням із боку ОРФ. Серед них були Мустафа Сісай, репортер „Стандарт Таймс“, який був обвинувачений у тому, що він шпигун уряду. Він був жорстоко побитий бойовиками ОРФ, крім того, ударом мачете вони позбавили його одного ока.

34 журналіста були викрадені


Число збройних конфліктів, що збільшилося, призвело також до хвилі викрадень журналістів: 34 особи були взяті в заручники в 1999 р. У Сьєрра-Леоні повстанці утримують 15 журналістів, включаючи Каліфу Фофанах, редактора часопису „Піонер“, який, за його словами, буде убитий, якщо не буде працювати на повстанців. У Колумбії 16 журналістів були викрадені, а потім звільнені різноманітними збройними формуваннями. У Чечні, де викрадення журналістів досягло рівня народного промислу, троє журналістів усе ще утримуються озброєними бандитами, які вимагають величезні суми викупу за їхнє звільнення. Один із них, французький фотограф Бріс Флутуа, захоплений 1 жовтня, утримується в підвалі, і, мабуть, страждає від поганого поводження. Близько 20 журналістів були захоплені в цьому регіоні Північного Кавказу ще в 1997 р. Боротьба і тиск із боку влади в деяких державах примушують журналістів залишати ці країни. У 1999 р. 9 колумбійських журналістів були вимушені полишити країну через погрози з боку нерегулярних збройних об’єднань. Четверо кубинців вирішили покинути острів через тривалий державний тиск. Щонайменше 10 африканських журналістів із таких держав, як Конго і Камерун, втекли із своїх держав, побоюючись за своє життя.

Оголошення стану війни або надзвичайного стану часто слугують приводом для обмеження свободи преси. У Югославії незалежні ЗМІ примушували дотримуватися курсу Слободана Мілошевіча, який підтримує „патріотизм“ і сербський опір НАТОвській кампанії. Убивство Славка Курвія, редактора незалежної газети, що був обвинувачений урядом у „зраді“, стало попередженням для тих, хто відмовлявся дотримуватися цього курсу. У Шрі Ланці армія встановила сувору цензуру на новини з зони конфлікту на півночі острова. Багато журналістів були засуджені в Конго за „розголошення державних таємниць“ або „порушення територіальної цілісності“. В Анголі на журналістів чиниться систематичний тиск із боку військових, коли в ЗМІ публікуються репортажі із зони, контрольованої підрозділами УНІТА. У Чечні влада рідко допускає представників міжнародних ЗМІ до зони боїв, звинувачуючи їх у роботі на розвідувальні служби західних держав.

20 ворогів Інтернету“


На додаток до військової цензури багато держав також карають тюремним ув’язненням такі правопорушення, як „публікацію брехливої інформації“ і „образа глави держави“. В інших - уряди систематично застосовують карні покарання журналістів за наклеп як засіб удушення свободи преси. Це часто трапляється в Африці, але також відбувається й у Європі, особливо в Хорватії і Бєларусі. Уряди багатьох інших країн усе ще зберігають контроль за радіо і телебаченням, тими ЗМІ, що, як вважається, мають найбільший вплив на суспільну думку. Не менше 75 держав мають монополію на мовлення і 45 із них намагаються затримати хід революції зв’язку, обмежуючи своїм громадянам доступ до Інтернету. На кінець 1999 р. 20 країн можуть вважатися „ворогами Інтернету“, серед них Бірма, Куба, Туніс, В’єтнам. Їх уряди контролюють одного або декількох провайдерів, встановлюючи фільтри, що закривають доступ до WEB-сайтів, які вважаються шкідливими, й переслідуючи, відповідно, громадян, що намагаються знайти обхідні шляхи для вільного одержання інформації. Два китайських користувача Інтернету Лін Хай і Кві Ян-Чен були засуджені до тюремного ув’язнення за „підривну діяльність“, за те, що вони намагалися привернути увагу міжнародної громадськості до порушень прав людини в їхній країні.

Огляд по звітах ARTICLE XIX,
Всесвітнього Комітету захисту преси,
Комітету по захисту журналістів і „Репортерів без кордонів“ підготовлений
Іваном Ліщиною і Євгеном Захаровим

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори