пошук  
версія для друку
03.12.1999

Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації.

   

Цей документ було вперше видано в жовтні 1995 року після міжнародної наради, скликаної ARTICLE 19, Міжнародним центром проти цензури у співпраці з Центром прикладних правових дослідів Університету Вітватерсранд у Йоганесбурзі, як один з випусків про право і діяльність засобів масової інформації в країнах-учасницях Південноафриканської угоди про спільний розвиток (ПУСР). Конференцію з цього питання було скликано в Занзибарі у жовтні 1995 року, ARTICLE 19 разом з Інститутом засобів масової інформації Південної Африки.

В 1996 році Йоганесбурзькі принципи було подано на сесію Комісії ООН з прав людини в Женеві паном Абід Гуссейном, спеціальним доповідачем ООН зі свободи думки і висловлювань. Ці принципи також були рекомендовані Комісією в доповіді Дато Парам Кумарасвамі, спеціального доповідача ООН з незалежності суддів та адвокатів, Комісія також посилалася на них у резолюції 1996 року про свободу висловлювань.


СЛОВО ПОДЯКИ


Ці принципи було складено та ухвалено на міжнародній нараді експертів, імена яких вказано в Додатку А. Видано Сандрою Колівер, директором видавничої програми ARTICLE 19. Цей документ було перевидано пані Ліз Скофілд та оформлено Сью Йорк.

ARTICLE 19 висловлює свою подяку Шведському агенству міжнародного розвитку за щиру підтримку.

ПЕРЕДМОВА


Ці Принципи було ухвалено 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки і прав людини, скликаною ARTICLE 19, Міжнародним центром проти цензури, за допомогою Центру прикладних правових дослідів Університету Вітватерсранд в Йоганесбурзі.

Ці Принципи грунтуються на міжнародних і регіональних правових нормах і стандартах з захисту прав людини, поточній практиці окремих держав (втіленій, між іншим, у присудах національних судів), а також на загальних принципах права, визнаних міжнародним товариством.

Ці Принципи ніяк не спростовують чинність Сиракузьких Принципів щодо обмежень і винятків у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, а також Паризьких мінімальних стандартів щодо норм з прав людини за умов надзвичайного стану.[1]

ПРЕАМБУЛА


Учасники наради, які брали участь у складанні цих Принципів:

враховуючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті ООН, визнання природної гідності і рівних і невід’ємних прав усіх членів людської родини є основою свободи, справедливості і міжнародного миру;

переконані, що доконечно, аби люди не були змушені вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і пригнічення, забезпечити права людини за допомогою верховенства права;

знов підтверджуючи своє переконання, що свобода висловлювань і свобода інформації є конче потрібними для демократичного суспільства і важливими для його поступу і добробуту, а також для здійснення інших людських прав та основних свобод;

зважаючи на відповідні положення Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції ООН про права дитини, Основних принципів ООН про незалежність судових органів, Африканської Хартії прав людини і народів, Американської конвенції про права людини та Європейської Конвенції про права людини;

занепокоєні тим, що найбрутальніші порушення прав людини та основних свобод виправдовуються урядами як необхідні для захисту національної безпеки;

пам’ятаючи про необхідність того, якщо люди мають бути здатними наглядати за діяльністю власного уряду і брати активну участь в управлінні демократичним суспільством, щоб вони мали доступ до інформації, якою володіє уряд;

бажаючи сприяти відвертому визнанню потреби зменшити засяг таких обмежень свободи висловлювань та інформації, які можуть накидатися в інтересах захисту національної безпеки, аби відвернути уряди від використання інтересів національної безпеки як приводу для накидання невиправданих обмежень на здійснення цих свобод;

визнаючи необхідність правового захисту цих свобод завдяки ухвалі законів, що містять чіткі та однозначні норми, а також задовольняють істотним вимогам верховенства права; і

знов наголошуючи на доконечності судового захисту цих свобод незалежними судами;

погоджуються щодо цих Принципів, і рекомендують, щоб компетентні органи на національному, регіональному і міжнародному рівнях вжили заходи до поширення загальної обізнаності з цими Принципами, їх схвалення і виконання.

I. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Принцип 1: Свобода думки, висловлювання та інформації


а) Кожна особа має право вільно дотримуватися власних думок і переконань.

б) Кожна особа має право вільно висловлювати свої думки, яке включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї попри державні кордони, усно, письмово або друком, художніми формами або будь-якими іншими засобами масової інформації за власним вибором.

в) Користування цими правами, передбачене у параграфі б), може підлягати обмеженням на певних підставах, визначених міжнародним правом, серед них і в інтересах захисту національної безпеки.

г) Жодне обмеження свободи висловлювань або інформації на підставі захисту національної безпеки не може накидатися, якщо уряд неспроможний довести, що таке обмеження приписано законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки.[2] Тягар доказування законності такого обмеження покладається на уряд.


Принцип 1.1: Приписаний законом


а) Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації повинно бути приписано законом. Закон має бути доступним, однозначним та містити чіткі і точні формулювання, щоб дозволити особі передбачати, чи не коїть вона правопорушення.

б) Закон має містити належні гарантії проти зловживань, серед них об’єктивну, всебічну та правосильну перевірку законності такого обмеження незалежним судом або трибуналом.


Принцип 1.2: Захист законних інтересів національної безпеки


Будь-яке обмеження свободи висловлювань або інформації, яке уряд прагне обгрунтувати захистом інтересів національної безпеки, повинно мати істинною метою і наочним результатом захист законних інтересів національної безпеки.


Принцип 1.3: Необхідний у демократичному суспільстві


Для з’ясування, чи необхідне обмеження свободи висловлювань та інформації для захисту законних інтересів національної безпеки, уряд повинен довести, що:

а) певне висловлювання або інформація наражає на серйозну небезпеку законні інтереси національної безпеки;

б) накинуте обмеження є якнайменш суворим засобом захистити такі інтереси; а також

в) обмеження є сумісним з принципами демократії.


Принцип 2: Законний інтерес національної безпеки


а) Обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпеки, є незаконним, хіба що його істинною метою і наочним результатом є захист існування країни або її територіальної цілісності проти застосування або загрози застосування сили, або її здатності відповідати на застосування або загрозу застосування сили, як від зовнішніх чинників, як-от військової агресії, так і від чинників внутрішніх, наприклад, підбурення до повалення уряду силою.

б) Зокрема, обмеження, яке має бути виправдане захистом інтересів національної безпеки, є незаконним, якщо його істинною метою і наочним результатом є захист інтересів, які не стосуються національної безпеки, серед них, наприклад, захист „престижу уряду“ або захист від викриття правопорушень, або ж приховування інформації про діяльність державних установ, або щеплення певної ідеології, або придушення мирних акцій протесту.

Принцип 3: Надзвичайний стан


Під час дії надзвичайного стану, який загрожує існуванню країни, і наявність якого офіційно і законно оголошено згідно з нормами національного і міжнародного права, держава може накидати обмеження на свободу висловлювань та інформації, проте лише такою мірою, яка суворо відповідає вимогам певної ситуації, і лише допоки вони не стають несумісними з іншими зобов’язаннями уряду згідно з міжнародним правом.


Принцип 4: Заборона дискримінації


Обмеження свободи висловлювань, бодай на підставі інтересів захисту національної безпеки, в жодному разі не повинно передбачати дискримінацію на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, громадянства, майнового стану, народження або інших статусних обставин. 
 

II. ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ СЛОВА

Принцип 5: Захист особистої думки


Нікого не можна піддавати жодним обмеженням, обтяженням або санкціям на підставі особистих думок чи переконань.


Принцип 6: Способи висловлювання думок, що можуть становити загрозу національній безпеці


Згідно з Принципами 15 і 16, особа може бути покарана за висловлювання як таке, що загрожує інтересам національної безпеки, тільки якщо уряд спроможеться довести, що:

а) висловлювання прямо спрямоване на підбурення до насильства;

б) висловлювання, імовірно, матиме наслідком спалахи такого насильства;

в) існує прямий і негайний причинний зв’язок між висловлюванням та імовірністю спалаху такого насильства або дійсним спалахом.


Принцип 7: Захист свободи висловлювань


а) Згідно з Принципами 15 і 16, мирне користування правом на свободу висловлювань не повинно вважатися загрозою для національної безпеки або піддаватися будь-яким обмеженням чи покаранням. Висловлювання, які не повинні вважатися такими, що становлять загрозу для національної безпеки, включають, але не обмежуються, висловлюваннями, що:

і) обстоюють ненасильницькі зміни політики уряду або самого уряду;

іі) містять критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців,[3] або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців;

ііі) містять заперечення або обстоюють заперечення — на підставі релігії, сумління або переконань — щодо військової мобілізації або служби, певного конфлікту, або застосування чи загрози застосування сили у розв’язанні міжнародних конфліктів;

iv) спрямовані на поширення інформації про гадані порушення міжнародних стандартів з прав людини або норм міжнародного гуманітарного права.

v) Жодна особа не повинна бути покараною за критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців, хіба що такі зауваження прямо спрямовані та матимуть імовірним наслідком спалахи насильства.


Принцип 8: Оприлюднення дій, що можуть становити загрозу національній безпеці


Заборонено заважати висловлюванню або карати за висловлювання лише тому, що воно містить інформацію, створену організацією або про організацію, яку уряд оголосив такою, що загрожує інтересам національної безпеки або спорідненим інтересам.


Принцип 9: Використання мов національних меншин та інших мов


Висловлювання, письмові або усні, в жодному разі не підлягають забороні на підставі того, що їх подано певною мовою, зокрема, мовою національної меншини.


Принцип 10: Незаконне обмеження свободі висловлювань третіми особами


Уряди повинні вживати належні заходи задля запобігання окремим особам або групам осіб незаконно заважати мирному здійсненню свободи висловлювань, навіть коли висловлювання засуджують уряд або політику уряду. Зокрема, уряди повинні засудити незаконні дії, спрямовані на обмеження свободи висловлювань, а також розслідувати такі справи і віддавати винуватців під суд. 

 
III. ОБМЕЖЕННЯ СВОБОДИ  ІНФОРМАЦІЇ

Принцип 11: Загальні норми доступу до інформації


Кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, також і інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накидати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд спроможеться довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту законних інтересів національної безпеки.


Принцип 12: Вузьке розуміння винятків  в інтересах національної безпеки


Держава не може повністю відмовляти у доступі до будь-якої інформації стосовно національної безпеки, але повинна визначити в законах тільки такий специфічний і вичерпний перелік видів інформації, які треба приховувати заради захисту законних інтересів національної безпеки.


Принцип 13: Громадський інтерес  в оприлюдненні інформації


В усіх законах і нормативних актах стосовно права одержувати інформацію, громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією повинен мати пріоритет.


Принцип 14: Право на незалежний
контроль за спростуванням
інформації


Держава повинна вжити належні заходи, щоб право одержувати інформацію набрало реальної чинності. Ці заходи повинні зобов’язувати органи влади, якщо вони заперечують інформаційному запиту, визначити підстави таких дій на письмі і якомога швидше; а також забезпечувати право контролю незалежного органу щодо змісту і законності такої відмови, серед них і певну форму судового контролю щодо законності відмови. Орган контролю повинен мати право перевіряти приховану інформацію[4].

Принцип 15: Загальні норми оприлюднення секретної інформації


Жодна особа не повинна бути покараною на підставі захисту інтересів національної безпеки за оприлюднення інформації, якщо 1) оприлюднення не становить дійсного або імовірного порушення законних інтересів національної безпеки, або 2) громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією є більшим за шкоду від її оприлюднення.



Принцип 16: Інформація, одержана на посаді державного службовця


Жодна особа не повинна піддаватися будь-яким утискам на підставі захисту інтересів національної безпеки за оприлюднення інформації, яку вона одержала на підставі виконання державної служби, якщо громадський інтерес в обізнаності з цією інформацією є більшим за шкоду від її оприлюднення.



Принцип 17: Інформація в державних
справах


Якщо інформація вже стала загально відомою, байдуже, в законний чи в незаконний спосіб, право громадськості бути обізнаною з цією інформацією матиме пріоритет щодо будь-якого обгрунтування спроб зупинити дальше поширення такої інформації.



Принцип 18: Захист джерел інформації
журналістів


Захист національної безпеки не повинен використовуватися як підстава для примушування журналістів викрити джерела конфіденційної інформації.



Принцип 19: Доступ до заказаних зон


Будь-яке обмеження вільного обміну інформацією не повинно суперечити цілям гуманітарного права і правам людини. Зокрема, уряди не повинні заважати журналістам або представникам міжурядових чи неурядових організацій, уповноваженим наглядати за додержанням прав людини або гуманітарних стандартів, відвідувати території, щодо яких є розумні підстави гадати, що там кояться або щойно скоїлися порушення прав людини або гуманітарного права. Уряди не повинні висилати журналістів або представників таких організацій з територій, де точаться насильство або збройні конфлікти, хіба що їхня присутність наражатиме на очевидний ризик безпеку інших осіб.

 

IV. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА
ТА ІНШІ ПИТАННЯ

Принцип 20: Загальні норми правового
захисту


Кожна особа, обвинувачена у скоєнні злочину проти національної безпеки[5], який містить висловлювання або інформацію, має право на всі засоби правового захисту, які передбачено принципом верховенства права і нормами міжнародного права. Вони охоплюють, але не обмежуються ними, такі права:

а) право на презумпцію невинуватості;

б) право не піддаватися свавільному затриманню;

в) право бути належно поінформованим мовою, яку особа розуміє, про обвинувачення і наявні докази проти себе;

г) право на вільний доступ до адвоката за власним вибором;

д) право на судовий розгляд без невиправданих зволікань;

е) право мати досить часу для підготовки власного захисту;

є) право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом чи трибуналом;

ж) право допитувати свідків обвинувачення;

з) право заперечувати подання доказів суду, якщо обвинуваченого не повідомили про такі докази і особа не мала змоги спростувати ці докази; а також

и) право апелювати до незалежного суду або трибуналу, компетентного переглянути присуд на підставах права або фактів і скасувати такий присуд.



Принцип 21: Засоби правового захисту


Всі засоби правового захисту, також і спеціальні, як-от habeas corpus або amparo, повинні надаватися усім особам, обвинуваченим у скоєнні злочинів проти національної безпеки, також під час надзвичайних обставин, які загрожували існуванню країни, як їх було визначено у Принципі 3.



Принцип 22: Право на розгляд справи
незалежним судом


а) За вибором обвинуваченого, кримінальне обвинувачення у скоєнні злочину проти національної безпеки має розглядатися судом присяжних, якщо такий орган існує, або ж справді незалежними суддями. Розгляд справ осіб, обвинувачених у скоєнні злочинів проти національної безпеки, суддями, чия незалежність не гарантована, презумується як порушення права на розгляд справи незалежним судом.

б) В жодному разі цивільну особу не може судити за скоєння злочину проти національної безпеки військовий суд чи трибунал.

в) В жодному разі цивільну особу або вояка не може судити тимчасовий або спеціально створений національний суд чи трибунал.


Принцип 23: Попередня цензура


Висловлювання не повинні підлягати попередній цензурі в інтересах захисту національної безпеки, окрім часу дії надзвичайного стану, який загрожує існуванню країни згідно з умовами, наведеними у Принципі 3.


Принцип 24: Надмірні покарання


Жодна особа, засіб масової інформації, політична або інша організація не повинні піддаватися таким санкціям, обмеженням або покаранням за скоєння злочинів проти національної безпеки, що зачіпають свободу висловлювань чи інформації, котрі є несумірними з тяжкістю дійсно скоєного ними злочину.

Принцип 25: Співвідношення цих Принципів з іншими стандартами

Ніщо в цих Принципах не повинно тлумачитися як таке, що обмежує будь-які права чи свободи людини, визнані міжнародними, регіональними або національними правовими нормами і стандартами.

 

ДОДАТОК А


Наступні експерти брали особисту участь у Нараді, яка склала ці Принципи. Організації і членство зазначено тільки з метою ідентифікації.

Лорел Ангус, виконавчий директор, Центр прикладних правових дослідів, Університет Вітватерсранд, Південна Африка

Лоренс Бір, професор громадянських прав, факультет управління та права, Лафайєт коледж, США

Джефрі Біндмен, адвокат, Біндмен і партнери, Лондон, Великобританія

Дана Бріскмен, директор з правових питань, Асоціація на підтримку громадянських прав, Ізраїль

К.С. Венкатесваран, адвокат, Індійська асоціація адвокатів, викладач, юридичний факультет, Ольстерський Університет, Північна Ірландія

Феліпе Гонзалес, професор права, Університет Дієго Порталес, Сантьяго, Чилі, і юридичний радник для Латинської Америки, Міжнародна група юристів з прав людини, Вашингтон, США

Пол Гофман (голова Конференції), адвокат в справах засобів масової інформації, Лос-Анджелес, США

Петер Дановскі, Дановскі і партнери, Стокгольм, Швеція

Еманюель Дерйо, професор права засобів масової інформації, Університет Париж-2, співредактор „Лежіпрес“, Париж, Франція,

Френсіс Д’Соуза, виконавчий директор, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Елізабет Івет, адвокат, член Комісії ООН з прав людини і юрисконсульт, Сидней, Австралія

Гітобу Іманьяра, адвокат Високого суду Кенії і головний редактор „Найробійського юридичного місячнику“, Кенія

Керим Їлдиз, виконавчий директор, програма з прав людини для курдів, Лондон, Великобританія

Ліна Йоганесен, програма засобів масової інформації, Центр прикладних правових дослідів, Університет Вітватерсранду, Йоганесбург, Південна Африка

Річард Карвер, консультант програм для Африки, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Сандра Колівер, директор правничої програми, ARTICLE 19, Вашингтон, США

Лоренс Ластгартен, професор права, Університет Саутгемптона, Великобританія

Раймонд Лоув, голова, Інститут свободи висловлювань, Йоганесбург, Південна Африка

Джілберт Маркус, адвокат Верховного Суду Південної Африки, Йоганесбург, Південна Африка

Кейт Мартін, виконавчий директор, Центр досліджень національної безпеки, Вашингтон, США

Пол Мегоні, заступник архіваріуса, Європейський суд з прав людини, Рада Європи[6]

Хуан Е. Мендес, юрисконсульт, Варта прав людини, Нью-Йорк, США

Браніслав Мілінкович, редактор, „Огляд міжнародних справ“, Белград, Федеративна Республіка Югославія

Етьєн Мурейнік, професор права, Університет Вітватерсранду, Йоганесбург, Південна Африка

Мамаду Н’Дао, адвокат з прав людини і юрисконсульт, Інститут Паноса, Дакар, Сенегал

Ендрю Ніколь, королевський адвокат, корпорація Доті-стріт, Лондон, Великобританія

Енн Ноутон, директор з видавничих справ, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Давід Петрашек, радник з питань правової політики і мандатів, Міжнародна Амністія, Лондон, Великобританія

Лора Поллекат, виконавчий директор, Юристи за права людини, Преторія, Південна Африка

Джон Сангва, „Сімеза, Сангва і партнери“, Лусака, викладач, юридичний факультет, Університет Замбії

Сергій Сироткін, Комісія з прав людини, Москва, Росія

Малкольм Смарт, заступник виконавчого директора, ARTICLE 19, Лондон, Великобританія

Таня Сміт, Центр ООН з прав людини, Женева, Швейцарія

Солі Сорабджі, старший адвокат, Верховний Суд Індії, Делі, Індія

Ян Ван Чжу, адвокатська фірма Дуксу, Сеул, Південна Корея

Кью Го Юм, професор, Школа журналістики і телебачення Кронкайта, Університет штату Аризона, США



Переклад з англійської
Олександра Винникова



[1]
Сиракузькі Принципи ухвалено у травні 1984 року групою експертів, скликаною Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією з кримінального права, Американською асоціацією на підтримку Міжнародної комісії юристів, Інститутом прав людини Урбана Моргана, а також Міжнародним інститутом вищих студій у кримінальних науках. Паризькі мінімальні стандарти було ухвалено у квітні 1984 року групою експертів під егідою Асоціації міжнародного права.

[2]
В цих Принципах „демократичним суспільством“ визнається таке, в якому уряд є справді підзвітним іншій установі або органу; вільні періодичні вибори здійснюються на підставі загального і рівного виборчого права таємним голосуванням, що гарантує вільне волевиявлення виборців; політичні групи вільно організують опозицію уряду; дійові правові гарантії основних прав забезпечуються незалежною судовою системою. Це формулювання грунтується на дефініції конституційного правління, яку подав професор С.А. де Сміт у праці „Британська Співдружність та її конституція“ (Лондон: Stevens & Sons, 1964), стор. 106, що містить посилання на статтю 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

[3]
У цих Принципах „урядовцями“ визнаються глава держави, глава уряду, всі службовці уряду, серед них міністри, всі офіцери збройних сил, служб безпеки і поліції, а також всі особи, які посідають виборні посади.

[4]
Додаткові підстави для одержання і виправлення інформації про особу в інформаційних системах такою особою, як-от право на недоторканність особистого життя, не охоплюються цими Принципами.

[5]
В цих Принципах „злочин проти національної безпеки“ становить дію або недогляд, які уряд вимагає покарати задля захисту національної безпеки або споріднених інтересів.

[6]
Оскільки пан Мегоні посідає посаду міжнародного цивільного службовця, він ані ухвалював, , ані заперечував цим Принципам

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори