пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199910
27.12.1999

Український комітет «Гельсінкі-90» звернувся з листом до Президента України

   

 «Український комітет «Гельсінкі-90» — найстаріша в Україні неурядова організація з питань прав людини, національний комітет в Україні Іnternational НеІsinki Federation for human rights, звертаються до Вас із проханням докласти зусиль до порятунку двох людей, чиє життя знаходиться під загрозою.

15 березня 1999 року у Києві із брутальними порушеннями встановленої юридичної процедури було за­хоплено двох громадян Узбекистану. Юсуф Рузимурадов та Мухаммад Бекчанов — відомі узбецькі політики, члени Центральної Ради опозиційної партії «Ерк». З 1995 року вони перебували в Україні фактично як політичні біженці, оскільки в Узбекистані члени опозиційних угруповань піддаються жорстоким репресіям, і їхнє життя знаходилося у постійній небезпеці.

15 березня 1999 року до їхньої київської квартири без ордера вдерлись українські та узбецькі міліціонери і вивезли Рузимурадова та Бекчанова у невідомому напрямку. Їхнє місцезнаходження невідоме, і є всі підстави очікувати їхньої екстрадиції до Узбекистану.

Ні в якому разі не розглядаючи питання про при-четність чи непричетність Рузимурадова та Бекчанова до «підривної діяльності» в Узбекистані, ми змушені наголосити такі моменти:

по-перше, затримання Рузимурадова та Бекчанова здійснено всупереч встановленій українським законодавством процедурі, і з юридичного боку може бути кваліфіковане лише як незаконне викрадення людей, тобто один із найганебніших злочинів, засуджуваних світовим співтовариством як один з проявів міжнародного тероризму; гадаємо, нема потреби пояснювати Вам, до яких політичних та юридичних наслідків може призвести подібний вчинок — достатньо згадати недавні події, пов’язані із справою Оджалана (при тому, що екстрадиція Оджалана була юридично незрівнянно більш обґрунтованою, аніж захоплення — називати цю процедуру «арештом» означає повністю ігнорувати існуючі закони України — Рузимурадова та Бекчанова);

по-друге, екстрадиція Рузимурадова та Бекчанова може бути здійснена лише у судовому порядку, шляхом розгляду запиту Узбекистану про їхню видачу у відкритому судовому засіданні, згідно зі встановленою в Україні процедурою, до того ж їм має бути надана мож­ливість скористатися послугами адвоката, оскаржити судове рішення у судах усіх інстанцій, включно із Вер­ховним Судом України та Європейським Судом з прав людини; так само лише український суд повинен розглядати будь-які звинувачення, висунуті проти них правоохоронними органами Узбекистану, та вирішувати, чи достатні пред’явлені докази для притягнення їх до від­повідальності, оскільки міжнародне законодавство пе­редбачає екстрадицію злочинців (а злочинцем людину може визнати лише суд!), а не будь-якої особи за свавільним бажанням каральних органів. Для порівняння згадаємо зовсім недавній світовий досвід — питання про екстрадицію Піночета розглядається усіма судовими інстанціями Великої Британії протягом багатьох місяців, притому що його участь у інкримінованих діях майже незаперечна; не треба пояснювати, як на цьому фоні виглядає Україна, де, схоже, подібні складні проблеми розв’язуються поза судовою процедурою шляхом таємних угод між спецслужбами;

по-третє, йдеться про екстрадицію політичних емігрантів із країни — члена Ради Європи до країни, влада якої, за свідченням багатьох міжнародних організацій, регулярно вчиняє розправи над опо­зиціонерами, де більше тисячі активістів партії «Ерк» (до керівництва якої належать і Рузимурадов та Бекчанов) утримуються у в’язницях за свою політичну діяльність, де до них постійно застосовують тортури та відмовляють у адвокатському захисті та своєчасному справедливому суді; неважко передбачити, як це відіб’ється на репутації України в очах цивілізованого світового співтовариства — ми ризикуємо прирівняти себе до одіозних країн із фашистськими та комуністичними диктаторськими ре­жимами, і це відбувається саме тоді, коли Україна і без того з великими труднощами зберегла своє членство у Раді Європи;

нарешті, не можна ігнорувати той факт, що в разі екстрадиції Рузимурадову та Бекчанову загрожує смертна кара, яка нині широко практикується в Узбекистані, при цьому немає жодної надії на те, що їм буде надана можливість захистити свої права в узбецькому суді (оскільки всі інші члени партії «Ерк» були засуджені з брутальними порушеннями — не лише міжнародних, але навіть недосконалих узбецьких правових норм).

Незаконна екстрадиція Рузимурадова та Бекчанова створить украй небезпечний прецедент. В Україні тепер перебувають тисячі політичних емігрантів та біженців із Узбекистана, інших держав Центральної Азії, Афганістана, Білорусі, Росії, Грузії, Чечні тощо. Видача Рузимурадова та Бекчанова на батьківщину означатиме, що всіх цих людей позбавлено права притулку, кожного з них у будь-який момент можуть викрасти та віддати катам на тортури. Вважаємо, що таке брутальне попрання не лише букви, але й самого духу міжнародних угод із прав людини неприпустиме і має бути негайно зупинене.

Просимо Вас зрозуміти всю серйозність ситуації, що склалася, і особисто втрутитися у її розв’язання. Просимо негайно (бо екстрадиція може бути вчинена у будь-який момент, і тоді практично не буде шансів врятувати життя двох людей, яким сьогодні ще можна до­помогти!) використати Ваш авторитет і зупинити свавілля, передати вирішення долі Рузимурадова та Бекчанова законним судовим інстанціям.

Пам’ятайте: від Вашої рішучості та небайдужості залежить життя двох людей та доля всіх тих, хто завтра може стати наступною жертвою сваволі!

Від справедливого вирішення долі Рузимурадова та Бекчанова залежить також міжнародний престиж та авторитет України як правової держави, а таким чином значною мірою стабільність та безпека України. Принести все це у жертву заради сумнівної «дружби та співпраці» українських та узбецьких спецслужб — занадто дорога ціна, як з погляду моралі, так і здорового глузду.

Із сподіванням на розуміння та підтримку,

Ю. Мурашов, голова Українського комітету «Гельсінкі-90»;

Є. Дикий, виконавчий директор Комітету

Коментар «ПЛ»: На жаль, керівництво країни залишило без уваги звернення і українських, і міжнародних правозахисних організацій. Узбецькі дисиденти були передані в Узбекістан, а їхні родини стали об’єктом брутального тиску з боку українських правоохоронців. Ці ганебні події красномовно свідчать про реальне, а не деклароване, ставлення правлячої верхівки України до захисту прав людини.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори