пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199916
29.12.1999 | Д. Стус, м.Київ

УКРАЇНСЬКИЙ «МЕМОРІАЛ»: МЛЯВЕ ЖИТТЯ ЗАГРОЖУЄ ПЕРЕЙТИ В ЛЕТАРГІЧНИЙ СОН

   

10 березня в синьому залі Будинку кіно, проходив вечір, афішований як урочистий, присвячений 10-ій річ-ниці існування «Всеукраїнського Меморіалу імені Ва­силя Стуса».

Лесь Степанович Танюк виголосив промову, заду-ману як незбагненний синтез звіту за 10-річну діяль­ність керованої ним організації зі звинуваченням на адресу тих, хто своєю діяльністю, вільно чи невільно, сприяє девальвації національних цінностей та святинь.

Менше сотні людей, що зібрались у тому залі, були свідками не дуже продуманого звіту, що з дивних причин зосередився передовсім на спогадах про актив­ну роботу «Меморіалу» в 1989-1991 роках, а також на згад­ці про шість десятків книжок, кілька десятків люби­тельських кіноплівок та низку освітніх програм, розроб­лених невеликою групою на чолі з Валентиною Скачко для мережі «Інтернету». На разі — все, що вда­лося почути.

Побачити пощастило більше. Ближче до закін­чен-ня цього несвяткового ювілею з’ясувалося що при­сутні «поцупили» (взяли?) кілька виставлених книжок, котрі, виявляється, в бібліотеці «Меморіалу» наявні аж у одно-му примірнику. Чесно кажучи, після всього поба­ченого писати про щось не кортіло, і взятися за цю невеличку замітку змусила наша трагічна бездіяльність, яку звикли ховати за неувагою держави, важким жит­тям, байду-жістю людей і ще якимись об’єктивними умовами.

Однак приклад Росії та російського «Меморіалу» переконливо доводить, що мову слід вести швидше про нездатність керівництва правильно організувати роботу, аніж про щось інше. Оскільки автор статті трохи знайо-мий з діяльністю Пермського відділення «Меморіалу», важко втриматися від зіставлень (боронь Боже, від порівнянь, порівнювати бо нічого). З одного боку чітка структура, тісна співпраця з міжнародними фондами, обласними та зарубіжними відділеннями «Меморіалу», «International Amnesty», іншими громадсь­кими організа-ціями що працюють у цій сфері, з дру­гого— орієнтація на подвижницьку громадську діяль­ність

Проте наші люди й досі здатні творити чудеса і здатні на подвиг. Що й засвідчила доповідь голови Іва-но-Франківського відділення «Меморіалу» Романа Кру­цика. В області створено музей жертв комуністичних репресій, що вже отримав статус державного, для п’ятнадцяти родин репресованих було «вибито» в облради квартири, ініційовано подання законопроекту про від-шкодування майнових збитків родинам репресова­них, оскільки в чинному законодавстві це питання ви­кладено в такому розпливчастому формулюванні, що фактично не діє. Слухаючи цю людину, складалося враження, що до звіту Івано-Франківського обласного відділення ціл-ком можна би було долучити звіт Всеук­раїнського «Ме-моріалу» на правах, скажімо, район­ного.

Такий стан «Меморіалу», тим більш прикрий, що це — перша в СРСР офіційно зареєстрована громадсь­ка організація, що була опозиційна комуністичному режи-мові. Про це сьогодні вже забули. А починалося все переповненою багатотисячною залою, де вирували при-страсті, куди намагалися проникнути комуністичні ідео-логи і лише ціною відчайдушної боротьби вдалося від-стояти святі тогочасні ідеали. Пізніше з’ясувалося, що у відчайдушному протистоянні з загниваючою сис­темою відстояти право на правду значно легше, аніж потім зорганізувати відповідну роботу. Поступово роз­ходилися люди, зникав запал, а постійна орієнтація на кому-ністичне гасло щодо щоденного місця для под­вигу (вва-жаємо, для постійної безплатної — але ж громадсько-корисної! — праці) настільки прорідила ряди симпатиків, що, крім фанатично відданих цій справі людей, у «Мемо-ріалі» не залишилося нікого.

Можливо, така ситуація когось і влаштовує. Однак ми всі народжуємося для того, аби жити. І протягом тривалого часу ніхто не може втриматися лише на мак­симумі. Професіонали ж узагалі звикли отримувати за кваліфіковану працю достойну платню. І це добре. Бо поки таких умов не буде створено, не буде й широкого резонансу від роботи «Меморіалу»; бракуватиме коштів на плівку, на експедицію, на копіювання...

А без відповідної «упаковки» зібрані та, як стверд-жують працівники «Меморіалу», систематизовані мате-ріа­ли про злочини на нашій землі комуністичної сис­теми залишатимуться аматорськими вправами, що, з огляду на. той же аматорський рівень, не матимуть жод­них шансів бути почутими і сприйнятими молодшим поко-лінням. І сьогодні —- поки не пізно — слід зробити все можливе, аби зібрану титанічними зусиллями ін­фор-мацію про злочини комуністичної системи таки донести до широкого кола громадськості. Хоча б із чисто прагматичних міркувань: аби майбутні виборці могли порівняти важке сьогодення з тими безчинст­вами, що творилися на нашій землі кілька десятиліть тому.

Співробітниця «Меморіалу» Валентина Скачко го­ворила й про часті випадки звертання до організації матерів, чиї діти так і не повернулися з війська. І усві-домлюючи весь трагізм сьогочасної ситуації, «Мемо-ріал» не береться за ці справи лише тому, що кілька працівників нe можуть упоратися з усім.

І все ж будемо сподіватися, що тривала невидима сторонньому оку млява діяльність «Всеукраїнського Меморіалу» в наступному десятилітті не трансформуєть­ся у летаргічний сон. Щоправда, автор статті має великий сумнів, що цього можна уникнути, і далі орієнтуючись винятково на працю на громадських засадах.

Коментар ПЛ. Можна тільки подякувати Дмитрові Стусу, який зачепив дуже важливу й одночасно болючу для нас тему. Бо Харківська правозахисна група вийш­ла з харківського «Меморіалу» (це до 1992 р. — колиш­ня його правозахисна група) і фактично веде усі «мемо-ріальські» напрямки — історико-просвітницький, право-захисний та благодійний, створила у Харкові міську Комісію з питань поновлення прав реабілітова­них, має відповідні програми і штатних співробітників. Я думаю, що наш звіт на вечорі, який описує пан Дмитро, теж виглядав би добре. Але ми не були туди запрошені і взагалі про нього не знали. На жаль, харківський «Мемо-ріал», як і значна кількість осередків «Меморіалу» на Схо-ді та Півдні України» до Всеукраїнського «Меморіалу» імені Василя Стуса не входять.

Варто зупинитись на причинах цього «невходжен-ня». У 1990 та 1994 роках на загальних зборах харків-ського «Меморіалу» двічі розглядалось питання про вступ до Всеукраїнського «Меморіалу», і двічі зібрання голосувало загалом «проти» — за рахунок літніх людей, які боялися «бандерівців», і тих, кого бентежила занад­то політизована діяльність об’єднання і відсутність саме «меморіальської» праці. Таке враження складалося го-ловним чином тому, що багаторічний голова Всеук­ра­їнського «Меморіалу» Лесь Танюк був поглинутий по-літикою і на меморіальські справи у нього просто не вистачало часу, зате ім’я «Меморіалу» використовувалося у всіляких політичних акціях. Це питання — приєд­натися чи не приєднуватися до Всеукраїнського «Меморіалу» — навіть розкололо організації в деякіх містах (Одесі, Дніпропетровську та інших) на два або навіть три товариства, що тільки послабило їх.

Так сталося, що єдиний до 1991 року меморіаль­ський рух розділився і з тих часів все більше занепа­дав. На те була й одна об’єктивна причина: два напрямки роботи «Меморіалу» з трьох, а саме, історико-прос-вітницький та благодійний, почала підтримувати дер-жава. Були створені Комісії з питань поновлення прав реабілітованих для виконання Закону про реабі-літацію жертв політичних репресій та редакційно-видав­ничі групи для підготовки серії «Реабілітовані історією», і в багатьох місцях саме мемо­ріаль­ці опану­вали ці структури. Залишився правозахисний напрямок та деякі питання, яких не торкаються державні органи, наприк­лад, історія дисидентського руху в 60-ті — 80-ті роки, пошук місць поховання розстріляних та ідентифі­кація останків... «Меморіал», хоча і послаблений, але продовжував діяти. При цьому частина осередків тяжі­ють до міжнародного товариства «Меморіал» — харківсь­ка, донецька, львівська, одеська, дніпропет­ровська, маріупольська, луганська, миколаївська, алек­сандрійська організації (деякі з них входять і до Всеук­раїнського «Меморіалу»), деякі — до Всеукраїнського товариства імені Василя Стуса — івано-франківська, тернопільська, київська організації. Називаю тільки тих, чия діяльність помітна і, як на мене, все ж таки плідна і результативна. І хоча загалом з оцінкою діяльності ме­моріальських організацій, що її дав Дмитро Стус, важко не погодитись, все ж таки, на мою думку, «Меморіал» має в майбутньому перспективу. Це переконливо до­водить приклад великої кількості російських осередків «Меморіалу», не менш міцних ніж Пермський «Меморіал» — Московського, Петербурзького, Рязанського, Красноярського, Томського та інших товариств. Можна тільки по-доброму позаздрити нашім російським коле­гам: у більшості меморіаль-ських організацій є офіси, оргтехніка, штатні спів-робітники...

Що ж заважає сьогодні українським групам «Ме-моріалу»? Мабуть, все разом — загальні стагнація і втомленість, необхідність весь час витрачати на заро-бітки, щоби прожити, брак громадянської ініціативи... Чи не було б доречно знову, враховуючи десятирічний почасти сумний досвід, спробувати об’єднатись усім групам в «Меморіалі» імені Василя Стуса і спробувати почати знову? Що саме мають сьогодні робити меморіальські групи? Цікаво було б знати точку зору інших меморіальців. Запрошуємо їх до розмови.

Євген Захаров
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори