пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199919
29.12.1999 | Р.Романов, м. Севастополь

МАЮ ПРАВО ЗНАТИ

   

Однією з проблем, успадкованих Україною після розпаду СРСР, є закритість державних структур та недоступність офіційної інформації. Не дивлячись на те, що міжнародні угоди, стороною-учасником яких є Україна, підлягають друку, тексти багатьох із них громадянам України не відомі. Закон про інформацію зобов’язує органи державної влади надавати інформацію про свою діяльність, проте далеко не завжди її можна отримати. Мені, наприклад, незважаючи на багаточисельні звернення, так і не вдалося добитися від управління МВС України в м.Севастополі відповіді на запитання про кількість працівників міліції, звільнених за рік за від’ємними мотивами, кількість випадків та наслідки застосування вогнепальної зброї та спеціальних засобів.

Оперативно надана інформація про катастрофи, стихійні лиха та надзвичайні ситуації може врятувати життя багатьом людям. А її приховування, навпаки, призводить до збільшення людських жертв. Гіркий досвід таких дій має стійкий кривавий відбиток в нашій історії.

Процес ухвалення рішень вищими посадовими особами держави і надалі є абсолютно невідомим для пересічних мешканців. Лише в лютому 1999 року Президент України видав 10 указів, що мають позначку «не для друку». Це означає, що громадяни України можуть знати лише номери цих указів: 204/99, 183/99, 184/99, 185/99, 166/99, 167/99, 168/99, 169/99, 170/99, 131/99. Який зміст приховав Президент за цими цифрами, які рішення він прийняв від нашого імені і за нашою спиною, в чому полягає потреба так активно видавати укази, що не підлягають друку?

Замість того, щоб відповідати на звернення та надавати інформацію про свою діяльність, як це передбачено, зокрема Законом України «Про інформацію» та Законом України «Про скарги громадян», державні органи обрали інший шлях — створення спеціальних підрозділів (прес-центрів, інформаційних служб, відділів по зв’язках з громадськістю, тощо), які подають лише ту інформацію, яку на думку начальників варто подавати, що служить лише рекламою діяльності державних органів, проте аж ніяк не дає платникам податків можливості знати на що саме витрачаються їхні гроші.

Такі дії чиновників утворюють стан відчуженості органів влади від громадян, що є ознакою аж ніяк не демократичного суспільства. Саме тому в багатьох країнах (зараз їх двадцять) прийняті спеціальні закони про доступ до інформації. Восени очікується розгляд законопроекту «Про доступ до інформації» Державною Думою Російської Федерації. Прийнятий раніше в першому читанні текст був суттєво доповнений та деталізований його авторами — президентом Фонду Захисту Гласності Олексієм Симоновим, членом Палати з інформаційних спорів при президентові Російської Федерації Віктором Монаховим, президентом правозахисного фонду «Комісія щодо свободи доступу до інформації» Йосипом Дзялошинським та депутатом Держдуми, членом фракції «Яблуко» Юрієм Нєстєровим.

Підготовлений до розгляду у другому читанні законопроект передбачає, що право на запит інформації користуються громадяни як Росії, так і іноземних держав. Державні органи зобов’язані відповідати на запити протягом місяця, за наполяганням заявника в письмовій формі.

Також, згідно положень законопроекту, ніхто не має права обмежувати доступ до інформації щодо законів та інших нормативних актів, що підлягають опублікуванню, а також, про надзвичайні ситуації, розміри золотого запасу та валютних резервів країни, про привілеї, пільги, компенсації, стан здоров’я вищих посадових осіб держави, факти порушення прав та свобод громадян тощо.

Передбачена також і відповідальність за порушення права на доступ до інформації. Такі заходи включають в себе кримінальну, адміністративну, цивільну відповідальність. До речі, кримінальний кодекс Російської Федерації передбачає відповідальність «за відмову у наданні інформації громадянину» (Ст.40).

Отож, цілком можливо, що до списку держав, де прийняті закони, що гарантують доступ до інформації (а це країни з розвинутими демократичними інституціями: Австрія, Австралія, Нідерланди, Норвегія, США, Італія, Бельгія, Канада…) найближчим часом приєднається і Росія. А як там наші законотворці?

Коментар ПЛ. На нашу думку, хибна ситуація в Україні з доступом до інформації пов’язана не з браком законодавства. Якщо уважно придивитись до Закону України «Про інформацію», то можна побачити, що він загалом добре регулює інформаційні відносини в країні і забезпечує можливість доступу до офіційної інформації. Біда в тому, що цей закон (і Конституція теж!)_постійно порушується і Президентом, і виконавчою владою. Перешкоди на шляху отримання інформації, про які справедливо пише Р.Романов, у вигляді вертикалі пресс-служб у державних адміністраціях з пресс-службою адміністрації Президента на чолі, пресс-служби міністреств і відомств, які строго дозують інформацію — це все наслідок нормотворчої діяльності українського чиновництва, яка фактично звела нанівець Закон «Про інформацію в порушення Конституції, згідно якої обмеження доступу до інформації може бути встановлено виключно законом. І ця ситуація буде зберігатися допоки українське суспільство буде її терпіти, і ніякі нові закони не допоможуть. Змінити це положення, на нашу думку, можливо тільки через аналіз відомчих нормативних актів щодо доступу до інформмації, ознайомлення української громадськості з результатами цього аналізу і доведення антиконсти-туційності дій виконавчої влади через судові позови.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори