пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199919
29.12.1999 | В. Овсієнко, м. Київ

МЕМОРІЯЛЬНИЙ МУЗЕЙ У КУЧИНО — СОВІСТЬ РОСІЇ

   

Контингент політичних концтаборів (які в СРСР на­зивалися невинними словами «исправительные учреж­дения») з 1972 року репресивна радянська влада стала переміщувати з Мордовії, що неподалік Москви, на Урал. Причина — з таборів у 60-х роках стала виходити у «велику зону» та за кордон інформація про політв’язнів та умови їх утримання. Тим часом КГБ готував чергову «чистку» суспільства — на цей раз від «антирадянщиків», які, власне, не дуже й приховували свою діяльність, відкрито заявляючи про своє «дисидентство». Оскільки більшість із них були між собою знайомі якщо не осо­бис­то, то через літературу самвидаву та посилання радіо «Свобода», то їх потрібно було надійно ізолювати, роз’єднавши в порівняно невеликих зонах.

13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) в Чусовсь­кий район Пермської області прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого ре­жиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених «столипінах» (того спе­кот­ного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили в зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, посьолок Центральний), 36 (с.Кучино), 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суво­рого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були пере­везені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливо суворого режиму (знову один у дорозі помер). Серед етапованих були члени Української Гельсінкської Групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нове «учреждение особо строгого режима ВС-389/36» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кілька сот метрів від зони суворого режиму.

Так розпочалася історія «учреждения», що стало відоме в світі як «табір смерті». Бо це тут були доведені до смертельного стану 8 в’язнів, у тому числі в 1984 році Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, а Василь Стус і загинув тут у карцері вночі з 3 на 4 верес­ня 1985 року. Це тут у період від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року — в різний час і в різних камерах — каралися, окрім уже згаданих, члени Української Гель­сінкської Групи Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Ми­хайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, закордонні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів Голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи ми не збиралися в такій кількості...

Тут каралися також Іван Гель, Василь Курило, Се­мен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Як і в кожному політичному концтаборі, ук­раїнці становили більшість його «континґенту», але в цьому «інтернаціоналі» провели по кілька років також литовець Баліс Ґаяускас, естонець Енн Тарто, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими діячами національно-визвольних рухів, правозахисниками, а звільнившись, стали визнач­ними політиками і громадськими діячами. Усього тут за 7,5 року побувало 56 в’язнів. Усі ми в радянської влади були особливо небезпечними рецидивістами або особ­ливо небезпечними злочинцями, яким смертна кара замінена 15-ма роками ув’язнення (було тут декілька звинувачених у співпраці з німецькими окупантами).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах ре­цидивістів виводили в робочу зону, то ми, політичні рецидивісти, й працювали в камерах. І погулянки нам давалося одну годину на добу в оббитому бляхою дво­рику два на три метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості — наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу, що за 5 метрів від вікна, і трошки неба. Харчування наше було вбоге, вода іржава і смер­дюча, ми, стрижені, носили одяг зі смугастої тканини. Побачення нам давалося одне на рік, пакунок до 5 кг належався один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і охорони.

8 грудня 1987 року, саме в той день, коли Михаїл Ґорбачов мав переговори з Рональдом Рейґаном у Рейк’явіку і йому треба було брехні хоч на один день (що політв’язнів у Кучино вже нема), в зону нагрянула велика команда наглядачів. Нас, тоді вже 18-х, обшу­кали і вивезли воронками до зони № 35, що на станції Всехсвятська, звідки впродовж півтора року позвільняли, «помилувавши», — Ґорбачов не зважився одразу реабі­літувати нас і взяти собі в союзники, щоб разом робити перебудову. Реабілітовані ми аж після прийняття 17 квітня 1991 року Верховною Радою УРСР «Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Хоч наш барак залишився порожнім, та на цьому історія «исправительного учреждения» не закінчилася.

Звільнений улітку 1987 року Михайло Горинь при­їздив сюди удвох із Павлом Скочком 6-7 квітня 1988 року за завданням відновленого Вячеславом Чорново­лом журналу «Український вісник». Вони мали намір домогтися побачення з нами, в’язнями, але зустрілися лише з деяким начальством та вислухали його погрози. Їхній звіт опубліковано в ч. 13 УВ.

У травні 1989 року в Кучино приїхали естонці на чолі з Мартом Ніклусом. Зазняли довкола, але барак тоді ще був замкнутий.

Я побував тут 31 серпня 1989 року в складі експе­диції Товариства репресованих та Української Гель-сінксь­кої Спілки з метою перевезти на Україну по­хованих неподалік у селі Борисово Василя Стуса і Юрія Литвина та похованого в Пермі Олексу Тихого. Нам тоді не дозволили цього зробити, покликаючись на «нес-приятливу санепідемобстановку». Але ми обійшли вже відчинені камери, зазняли все на відео- та кіно­плівку, в тому числі й карцер, де загинув Стус (цей ма­теріял можна побачити в кінофільмі Станіслава Черни­левського про В.Стуса «Просвітлої дороги свічка чор­на»). Тоді я знайшов у 8-й камері три ключі від камер — і вже 9 вересня дзвонив ними з трибуни Установчого з’їзду Народного Руху України.

Удруге ми приїхали до цих незабутніх місць 17 лис­топада того ж року, коли радянська влада хоч і шкодила нам, але формально не перечила забрати наших покій­ників на Вкраїну. У барак ми тоді не заходили — ніколи було. Але дізналися, що після нашого першого приїзду кагебістська банда вчинила там погром: понищила буль­дозером огорожі («запретки»), повиривала ґрати, замки. Після цього населення почало потроху розбирати підлогу, навіть шиферну покрівлю. Тоді подумалося: нехай гине тюрма, так їй і треба!

Та, на щастя, знайшлися в Росії люди, які збагнули історичну цінність цього «об’єкта» — барака останнього в СРСР політичного концтабору. Це засновники Пермсь­кого обласного відділення міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного това­рис­тва «Меморіял», яке виникло 1988 року — викла­дачі вузів і журналісти. Вони взялися відновити зону в усій її непривабливій цілісності та виставити на загаль­ний огляд те, що зовсім недавно так пильно охороня­лося від радянських людей, що будували комунізм. Вони розпо­чали цей рух сумління російського народу. Погодь­мося, що це справді громадянський подвиг — виносити ганьбу своєї нації на цілий світ! Але ці справжні патріоти Росії керувалися міркуваннями вищого порядку: немає для їхньої батьківщини іншого способу відновити повагу в світовому співтоваристві, як перейти через катарсис — очиститися від скверни.

«Меморіял» ставив перед собою цілі: збереження та увічнення пам’яти жертв тоталітарного режиму в СРСР, активна участь у демократичних перетвореннях, сприяння розвиткові громадянської і правової свідомос­ти, відновлення історичної правди про злочини то­талітар­ного режиму, про незаконні й терористичні методи керівництва державою. Тож наявність цього барака саме в їхній області зобов’язувала їх до дії.

Починаючи з 1994 року «Меморіял» почав віднов­лювати концтабір і створювати в ньому Меморіяльний музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36». Мене покликано було на його освячення 13 вересня 1995 та на відкриття у вересні 1996 року. Побували там також син Василя Стуса Дмитро, син Олекси Тихого Володимир зі своїми синами, історик Ярослав Тинченко, журналіст Вахтанг Кіпіані. Торік туди їздили Левко Лук’яненко та Євген Сверстюк. Отже, цьогорічні відві­дини Музею не були для мене такими вражаючими — хоч незвично, що тебе показують екскурсантам як жи­вий експонат... Але цього року ми з Михайлом Горинем побачили також відновлені бараки табору суворого ре­жиму, що поруч. Деякі з них вирішено законсервувати в руїноподібному стані — як символ зруйнованої то­талітар­ної епохи.

Щоб уявили собі, як ефективно працює цей Ме­мо­ріяльний музей, скажу, що за один день 22 червня в ньому побувало 11 екскурсій — і це за 250 км від облас­ного центру! 23 червня до 4 години дня — 7. За непов­ний червень через нього пройшло вже 3 тисячі осіб — школярів, студентів, учителів. Музей співпрацює з ана­логічними німецькими музеями «Бухенвальд», «Заксенхаузен» та іншими. Щороку в Пермі чи в Чусо­вому проводяться міжнародні конференції з питань то­талітаризму і прав людини — їх учасники (серед них колишні політв’язні) обов’язково відвідують це страшне місце. На відбудові об’єкта вже третє літо працюють студенти-волонтери не лише з Росії, а й із Німеччини. Домоглися, що деякі юнаки проходять тут альтернативну службу — працюють у госпісі та в психоневрологічному інтернаті. Волонтерська група з 50 молодих людей на­дає соціальну допомогу колишнім політв’язням.

Хто доторкнувся до цієї болючої рани, хто побував тут — уже не захоче реставрації комунізму. Музей ро­бить величезну справу — повертає російському народові історичну пам’ять, розказує молодому поколінню неві­домі трагічні сторінки недавньої історії Росії, щоб у нього виробилася стійкість проти вірусу тоталітаризму. І це подає надію нам, українцям, адже хочемо мати в особі російського народу доброго сусіда, що поважа­тиме загальнолюдські цінності, якими є права людини й нації, і нас як окремий народ і державу. Тому ми, ко­лиш­ні політв’язні, активно співпрацюємо з Пермським «Меморіялом». Це наша, сказати б, «рука України» в Росії.

Якою енерґією живиться ця потужна школа анти­комунізму?

Перш за все — це совісні люди, які пов’язали свою долю з цим Музеєм. Викладачі Пермського державного педагогічного університету Віктор Шмиров, Михаїл Че­репанов, Андрій Суслов, журналіст Олександр Каліх, випускниця університету Яна Зикова і її батько Віктор Зиков проводять тут чималий шмат свого життя. Купили в сусідній деревні Тьомная ізбу і обжили її. Працюють на відбудові, створюють у Музеї загальні і персональні експозиції, проводять екскурсії. Разом з тим ведуть величезну пошукову й наукову роботу (декілька разів приїздили по матеріяли й до нас в Україну), поповнюють Інформаційно-бібліотечний центр «Права людини», створили Асоціацію жертв політичних репресій, Школу прав людини, щороку скликають міжнародні наукові конференції, пишуть Книгу пам’яті жертв політичних репресій Пермської області (торік видали першу з них — «Годы террора»).

Друге — юридичний статус. Він визначився ак­тив­ністю «Меморіялу», який в області, хоч є громадською організацією, фактично став найпотужнішою політичною силою — 7 тисяч членів! «Меморіял» провів на посаду губернатора і в депутати Держдуми проґресивно мисля­чих і демократичних людей Геннадія Ігумнова та Віктора Похмєлкіна, а тепер має підтримку влади. Обласна ад­міністрація 30 серпня 1994 року прийняла постанову №235 «Про створення меморіяльного музейно-архівного комплексу «Меморіял жертв політичних репресій» і стала співзасновником Музею. Підтримують його і Міністерс­тво культури та Комісія у справах особливо цінних об’єктів культурної спадщини народів Російської Феде­рації при Президентові РФ. Цей Меморіяльний музей має статус особливо цінного об’єкта історичної спад­щини Російської Федерації.

Третє — кошти. Ніхто Пермському «Меморіялові» не дає грошей просто так, «на діяльність». Лише на конк­рет­ні справи. Ось цього року конференцію «Права лю­дини в Росії: минуле і сучасне» профінансували Інсти­тут перспективних російських досліджень імені Джорджа Кеннана (Вашинґтон, США), Національний фонд на під­тримку демократії (NED) та IREX (USIA Small Grants Program). Пермяки зуміли «вибити» ґрант на оплату автобусів для екскурсантів-школярів. Вони видають свій Інформаційний бюлетень, матеріяли конференцій, бук­лети. А ще вони вміють самі працювати і заробляти гроші. Запустили в колишній зоні суворого режиму пи­лораму, узяли ділянку лісу, ріжуть його і пиляють на дошки, які потрібні для відбудови огорожі, улаштували майстерню для виготовлення необхідних для Музею речей. Щоправда, доводиться купувати колючий дріт — його лише на зону особливого режиму треба 50 кіломет­рів...

Покидаючи це місце, «де все людською мукою взя­лось» (В. Стус), думалося: а ми в Україні, яка найтяжче постраждала від радянського тоталітаризму, — що ми робимо для того, щоб наша історична пам’ять не спала? Мало робимо, коли наші новітні малороси-москвофіли практично безборонно аґітують у Верховній Раді за лік­відацію української держави і вже дориваються до пре­зидентського крісла, щоб знову приторочити Україну до московського сідла й етапувати незгодних у безкраї простори Росії, де вже канули в історичне небуття де­сят­ки мільйонів наших співвітчизників.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори