пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199923
29.12.1999 | В. Овсієнко, м.Київ

ЦІ МОТОРОШНІ СЛОВА: СОЛОВКИ, САНДОРМОХ...

   

На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Інспірувавши 1 грудня 1934 року вбивство С.Кірова, Й.Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з нею, на все «слідство» відводилося 10 діб. Участь за­хисника, прокурора, та й самого звинуваченого, ос­карження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»

Уже 4 грудня ґазета «Правда» повідомила про вик­риття «терористів». Негайно розпочалися арешти інтеліґенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, «не заслуговувала довір’я». Перші смертні ви­роки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема. «Українізація» захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли «українізовувати» Сибір і Соловки...

Соловецькі острови, що на Білому морі, мають площу 300 кв. км. Ніколи не жило тут цивільне насе­лення. Хіба язичники мали тут свої капища і припливали справляти ритуали. У цьому потойбічному світі вони спорудили для мертвих душ дивовижні лабіринти, щоб вони не поверталися у світ живих. А в 1429 році посели­лися тут іноки Валаамського монастиря Савватій та Герман для «безмовного життя». Коли Савватій помер, Герман привіз сюди інока Зосиму. У ХУІ ст. тут постав монастир. Нині на Соловках менше двох тисяч насе­лення. Соловецький район належить до Архангельської області Росії. Поруч — автономна Карелія. Найближча залізнична станція — Кемь, за 60 км морем на захід. 

Ці Соловки відкрилися мені опівночі на 6 серпня 1999 року білими стінами Благовіщенської церкви та Преображенського собору, що вже за кілометрів двад­цять світилися над Білим морем як маяк. Соловецький кремль громіздкими вежами та мурами з гранітних ва­лунів (до 12 метрів висотою, завтовшки 6 метрів) нави­сає над гаванню Благополуччя. У кінці ХУІ століття, за ігумена Філіпа Количева (згодом став митрополитом Московським, та за спротив оприччині був задушений самим Малютою Скуратовим, головним опричником Івана ІУ Лютого). Возводили цей кремль і храми Божі подвижники духа — ченці і «трудники», які шукали і зна­ходили тут умиротворене життя в служінні Богу та в трудах за саме лише прохарчування. Тут, у суворих умовах Півночі, де вже перемежовується тайга й тундра, вони творили життя: вирощували сади, розводили ху­добу і бджіл, ловили рибу і топили тюленяче сало, пи­сали ікони, поєднали каналами десятки озер, вимуру­вали дамбу між островами Соловецький та Велика Мук­салма, побудували водяний млин і сухий док, що напов­нювався водою зі Святого озера, а на початку ХХ століття — чи не першу в Росії гідроелектростанцію.

Глухий відголосок про подвижницьке життя іноків доходив звідси й на Україну. Але знала Україна, що Соловки — також місце ув’язнення «відступників від віри» та «государевих ослушників». Таким був останній кошо­вий Січі Запорізької Петро Калнишевський, якого «вража баба» Катерина, зруйнувавши 1775 року Січ, запроторила на Соловки. Тут показують під «сушилом» дірку в мурі, що веде до келії отамана (в неї можна про­тиснутися). Келія доволі простора, але в’язня звідси не випускали навіть за природньою потребою. Коли новий цар Олександр І через 25 років, у 1801-му, випустив на світ Божий 110-літнього діда, то він осліп. Ще як чер­нець пожив тут два роки і помер. Є тут серед інших пам’ятних знаків і його надгробок, але де саме похова­ний Петро Калнишевський — екскурсоводи не кажуть.

Утім, за 200 років існування монастиря в’язнів у Соловках було біля 350 осіб. У 1903 році на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім’я обителі.

Радянська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, пе­репустила через Соловки понад 100 тисяч осіб... І дов­гожителів тут уже не було: половина з них наклала тут головами. Десятки тисяч українських селян (з 1,2 млн. репресованих як «куркулі») побували тут.

Жахливе слово «Соловки» знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути «советским человеком».

Два роки тому в нашу свідомість прийшло ще одне — «Сандормох»...

Насамперед радянська влада розігнала ченців і 1920 року створила в монастирі радгосп. Голова його був призначений уповноваженим зі збереження історичних пам’яток. Уночі з 25 на 26 травня 1923 року в кремлі спалахнула пожежа, яка пожерла працю кількох поколінь ченців. Згоріли Нікольська і Успенська церкви, дзвіниця та архів і бібліотека під нею. Гасили пожежу анархісти, меншовики, есери, білогвардійці — перші ув’язнені тут вороги радянської влади.

У кінці 1923-го на Соловках було 2,5 тис. в’язнів, у 1928 — вже 22 тисячі. Усі споруди, які були на Соловець­кому острові, тобто кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, радянська влада припасувала під місця ув’язнення. З церкви Вознесіння на Секирній горі зробила карцер, з якого живими не виходили. На віддаленому острові Анзерському, у Голгофо-Розіп’ятському скиті, влаштувала табір з такою ж наз­вою. Побудувала спецтюрму для політв’язнів в Ісаково — тут 1926 року за відмову виконати режимні нововве­дення охорона розстріляла політв’язнів. Цей факт став відомий на Заході. Набудувала бараків — деякі з них досі служать житлом. На острові в 1939 році руками в’язнів спорудила триповерхову тюрму. Але так і не заселила її: з початком радянсько-фінської війни континґент концта­борів був вивезений на материк. 

До кінця 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, фактично існував «статус політв’язня» для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати, і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов’язковою умовою «перевиховання». В’язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство (щоб воно не занепало без фахівців, радянська влада таки залишила коло сотні монахів). А було й таке, що невільників примушували носити воду з однієї ополонки в другу. Із 1926 року СЛОН — «Соловецкий лагерь особого назначения» — переповзає й на материк: були створені «командировки», які заготовляли ліс на експорт. Табір у кремлі поділявся на «роти»: в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в’язнів (есери, меншо­вики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терорис­ти, «соціально близькі» радянській владі карні в’язні тощо). Однак приміщення не були ізольовані одне від одного, як пізніше в концтаборах. Тут видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії дода­лося в 30-х роках), навіть діяв театр, де й Лесь Курбас ставив п’єси. Та епоха СЛОНа скінчилася — розпочалася епоха ГУЛАГу.

20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН — «Соловецкую тюрьму особого назначения». Це була не просто зміна вивіски: 2 червня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська «чистка» суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П-51/94 «Про антирадянські елементи», яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх «куркулів та карних в’язнів», які повернулися з засланння та ув’яз-нення, з тим, щоб найбільш ворожих із них за­ареш-тувати і розстріляти в порядку адміністративного проведення їхніх справ через трійки, а решту вислати у вказані НКВД місця. «ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню». (Цит. за кн.: Иван Чухин.  «Карелия-37: Идеология и практика террора», Петроза­водск, 1999, с.17).

Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала завершитися за 4 місяці (насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938). На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репре­сування за І і ІІ категоріями (І — на розстріл, ІІ — на ув’язнення, співвідношення 3 до 1). З місць посипалися звіти про перевиконання лімітів, особливо за І кате­горією, прохання про їх збільшення...

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Окрім «куркулів та кримінальників» під репресії потра­пили «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькіс-ти», «диверсанти», «шкідники», «націоналісти»...

Щоб спадкоємці слави ВКП(б) і КП(б)У й мене не звинуватили в «націоналістичному ухилі», наведу тут цитату зі згаданої книжки вже, на жаль, покійного депу­тата Держдуми Російської Федерації Івана Чухіна:

«Из 8605 репрессированных в республике граждан лишь 1215 человек, или 14,1 процента, получили нака­зание в виде лишения свободы... Выделенный респуб­лике «лимит» на репрессии — 3700 человек (1-я кат. — 2800, 2-я кат. — 900 человек) был нарушен не только по количеству, но и по соотношению 1-й и 2-й категорий. Не 3:1, как установило Политбюро и НКВД для Карелии, а 9 расстрелянных и 1 — к лишению свободы из каждых 10 человек. Таков злодейский результат.

Наиболее агрессивно действовали чекисты Каре­лии против финнов и карелов, расстреляно соответственно 90,7 и 88,1 процента репрессирован­ных». (с. 103. Карели і фінни становили в Карелії 1/3 населення — у 1933 р. 120.555 чол. з 371.524. — С.22).

Кандидатури на репресії відбиралися так. Бралися списки мешканців населеного пункту або працівників підприємства. Особи з прізвищами на -ський — це польські шпигуни, на -нен — фінські, люди з німецькими прізвищами — німецькі шпигуни. Знаходили навіть бри­танських і японських. Достатньо було побувати колись за кордоном, мати там родичів або знайомих. Арештові підлягали всі службовці царської влади, всі переселенці, особливо з Фінляндії. У селах виявляли терористів, шкідників, розгалужені сітки «повстанців». Нарком НКВД Карелії Матузенко (пізніше, звичайно, теж розстріляний) на ХІУ партконференції хвалився: «Сегодня на террито­рии Карелии остался один поп, да и то только потому, что болен подагрой и не может ходить. Со всеми ос­тальными попами дело покончено. (Смех в зале)». (И.Чухин, с. 40)

Далі автор прослідковує, хто ж були члени “трійок” у Карелії, які виносили вироки тисячам людей, насампе­ред корінним мешканцям. Це, як правило, секретар обкому чи райкому, голова районної ради і начальник НКВД. А це — приблудні або прислані окупаційною вла­дою, поспіль малограмотні (варто прочитати їхні руко­писні проекти наказів!) більшовики, серед яких карелів і фіннів практично не було.

Наказом НКВД СРСР була проведена окрема опе­рація «серед карельського і взагалі фінсько-угорського населення» (с.88), унаслідок якої в Карелії «були зни­щені сотні кваліфікованих робітників і службовців. Обез­головлені майже всі республіканські і районні органи влади, репресована духовна і творча інтеліґенція. Гено­цид проти фінського і карельського населення викли­кав непоправні демографічні, соціально-політичні й ду­ховні зміни в житті національної республіки і її народів» (с.90).

Тож і маємо тепер витоптану Карелію, де не чути карельської мови, а поруч процвітаючу Фінляндію, яка зуміла захиститися від російсько-більшовицької чуми. І маємо фізично та духовно витоптану Україну, де без­божно-аґресивне «матоязычное население» досі почу­вається господарем становища, а недобитий українець — упослідженим.

Згадаймо, що і в Україні ЧК-ГПУ-НКВД послідовно очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леп­левський, Амаяк Кобулов, Олександр Успенський, Іван Сєров (усі вони, крім останнього, теж були розстріляні). А ЦК КП(б)У очолювали Лазар Каганович, Павло Пости­шев, Станіслав Косіор, Микита Хрущов... Останній (прийшов в Україну в січні 1938) пізніше писав: «По Ук­раїні ніби Мамай пройшов... Не було...  ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто «тягнули» у «вороги». (Цит. за кн. «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2». Вид-во «Сфера», Київ, 1998, с.14). Не згадав Хрущов, що й він на Вкраїні поводися як у завойованій країні.

На цій же сторінці сказано, що в 1935 році 40% складу НКВД УРСР становили євреї. У 1940 їх там за­лишилося всього 4%. Теж пішли під ніж... Репресії заче­пили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоч би один «російський буржуазний націоналіст»... (Див.: Росси Ж. Справочник по ГУЛАГу. — М., 1991, — Часть 1. — С. 44.). А от «українські буржуазні націоналісти» вже в 30-х роках були найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. Так тривало аж до кінця 80-х.

Скажіть, якби в Карелії (і в Україні) була своя (хай найгірша!) влада — хіба вона так безбожно нищила б свій народ?

Щоб поневолені народи ніколи в майбутньому не спромоглися на самостійність, а лише з побожним стра­хом поглядали на «старшого брата», окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно, чинили сатанинську селекцію: винищували найграмотнішу, найздібнішу, найпродуктивнішу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних «плохих овец». А ще проводили «доприселение» — тільки в 1934 році у виморені села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії. Так створювалася «новая историческая общность — совет­ский народ». От і маємо «население», яке не володіє жодною мовою, не належить до жодної культури, тобто стоїть узагалі поза культурою. Як Вєрка Сердючка. Коло ста народів у часи радянської влади взагалі щезли: за переписом 1926 року в СРСР було понад 200 народів і народностей, а за переписом 1959 — 101.

Українці, як і інші в’язні Соловків, мали свої терміни ув’язнення 5 — 10 років. Дехто мав би скоро звільнитися. Та ці люди (багато хто з них перед ув’язненням мав комуністичні ілюзії) пройшли таку школу перевиховання, що стали б на волі для радянсь­кої влади небезпечними. Щоб їх не звільняти, Москва у серпні 1937 року вирішила «почистити» концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові «справи». Ма­теріялом для них стали доноси табірних стукачів про розмови й настрої в’язнів та характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу Ейхманс. Розслідування і судові засідання не проводились, вироки засудженим до кари смерті не оголошувалися.

...Глухого жовтневого вечора 1937 року по всіх «ротах» СТОНу бігали наглядачі і оголошували: «Такой-то! С вещами!» Це — на етап. За дві години 1116 в’язнів були повантажені на баржі. Це була інтеліґенція майже всіх національностей СРСР (мабуть, напередодні 20-ліття Великої жовтневої соціалістичної революції вирішили зміцнити дружбу народів). Україна була пред­ставлена найкраще: 176 осіб.

Більше їх ніхто не бачив. Пізніше доходили чутки, що в Кемьперлазі («Кемский пересыльный лагерь» — порт і станція Кемь) у них відібрали всі цивільні речі, переодягли у в’язничне, повідрізали ґудзики, відібрали паски. (Є свідчення, що кримінальники згодом носили ті речі або обмінювали). Висловлювалися здогади, що етап потопили в Білому морі. Тільки два роки тому Пе­тербурзький «Меморіял» виявив місце розстрілу цього етапу: урочище Сандормох, за 19 км від ст. Медвежа Гора по шосе на Повенець...

За оперативним наказом Наркома внутрішніх справ Н.Єжова № 00445 особлива трійка Управління НКВД Ле-нінградської области (начальник Л.Заковський, зас­тупник В.Гарін, прокурор Ленінграда Б.Позерн) постано­вила розстріляти 1825 в’язнів СТОНа. Ці списки були виявлені в Архангельському управлінні ФСБ (їх фак­симільні відбитки опубліковані, у згаданому виданні «Остання адреса», том 1). Ось зведена таблиця вине­сення вироків та їх виконання, яку склав Веніамін Йофе, голова Петербурзького «Меморіялу»:

дата ви­року

№ прото­колу

Дата розстрілу

засуджено

розстріляно

9 жовтня

81

27 жовтня

209

208

9 жовтня

82

2 листопада

182

180

9 жовтня

83

3 листопада

266

265

10 жовтня

84

4-лис­топа-да

249

248

14 жовтня

85

1 лис­топа-да

210

210

Усього

 

 

1116

1111

П’ять вироків не виконано, бо один в’язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця, про віщо кат чітко відрапортував.

Виконував ці вироки капітан М.Матвеєв, спеціально відряджений для цього Ленінградським УНКВД у Кемь. Ім’я цього ката випадково було виявлене у 1996 році в кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвеж’єгорськом. З неї стало відомо, що в’язнів зі ст.Кемь партіями возили до СІЗО (слідчий ізолятор) Бєлбалтлагу, що в Мед­веж’єгорську (Карелія, 300 км південніше від Білого моря). Це СІЗО вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу. Процедуру пере­везення удосконалили: в’язнів роздягали до білизни і зв’язували по двоє.

Більшість українців були розстріляні 2 листопада. Можна уявити собі історика Матвія Яворського зв’яза-ним з близьким за списком письменником Миро­славом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом, режисера Леся Курбаса з драматургом Миколою Кулішем... Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдана (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла По­лоза, письменників Олексу Слісаренка, Валер’яна Поліщука, Павла Филиповича, Григорія Епіка, Михайла Ялового. Тут покояться Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Григорій Епік... Це були молоді й середнього віку люди, які могли б створити  неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві ро­бить його кращим. Але постріли, малограмотного ката Матвеєва — тупого виконавця волі чужої, ворожої нам  комуністичної влади  — змінили хід української історії. 

Знову ж таки, щоб «істинні інтернаціоналісти» не звинуватили мене в національній упередженості, скажу, що серед тих, чия остання адреса — Сандормох, є зна­менитий адвокат росіянин А.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), творець Гідрометслужби СРСР датчанин родом А.Вангенгейм, московський літературознавець, за походженням сибіряк Н.Н.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Ф.Волинець, татарський гро­мадський діяч І.Фірдевс, голова московського цигансь­кого табору Г.Станеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Х.Абуков, корейсь­кий діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР В.Колесников, посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР отець П.Вейгель... Закоцюблий від морозу (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим моз­ком згадуючи слова молитви, він на власному прикладі переконався, що потрапив у царство Сатани, в імперію зла...

Смертника ставили на коліна — і капітан Матвеєв стріляв з револьвера у потилицю. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали.

Таких ям тут, 4х4, глибиною 2 м, біля 150. Розстріл Соловецького етапу в урочищі Сандормох — лише одна з акцій. Тут розстріляно 5 — 6 тисяч людей...

А кат М.Матвеєв був нагороджений орденом Чер­воної зірки і помер у Ленінграді 1974 року...

Ще одину групу, з 507 в’язнів (протоколи тройки № 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада) вивезли з Со­ловків до Ленінграда. Є протокол від 8 грудня про їх розстріл. Місце виконання ще не знайдене.

Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було вине­сено 14 лютого 1938 року (протокол № 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континет. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Солов­ках, у районі командировки Ісаково.

27 жовтня 1997 року в Сандормосі з ініціятиви Пе­тербурзького «Меморіялу», підтриманої головою уряду Карелії В.Н.Степановим, було проведено Дні пам’яти. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз де­рев’яний хрест роботи Миколи Малишка, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. У пресі й на телебаченні з’явилася низка повідомлень і статей. Служба Безпеки України, Інститут української археоґрафії та джерелознавства НАН України видали три томи документів «Остання ад­реса. До 60-річчя соловецької трагедії» (Вид-во «Сфера», т. 1 — 1997, т. 2 — 1998, т. 3 — 1999 р.). Україні відкрилася ще одна чорна сторінка її історії.

Сього року Петербурзький «Меморіял» запросив представників уряду України на Дні пам’яти 5 серпня в Сандормох. Ніхто не приїхав. Утім, як і від уряду Росії. Зате були консули Німеччини й Польщі в Санкт-Петербурзі. Але приїхали нащадки розстріляних — чоловік із 30. У тому числі син згаданого білоруського міністра Волинця, син партійного і профспілкового діяча Якова Абрамовича Шкерова — Володимир, який живе нині в Іршанську на Житомирщині (батька розстріляно, коли йому не було й року), працівник СБУ, журналіст Сергій Шев­ченко, історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані та я — колишній політв’язень. Ми привезли жміньку української землі від пам’ятника Т.Шевченкові в Києві та іконечку Христа Спасителя, пов’язали рушник на хресті, поставили наш прапор.

Відтепер щороку 5 серпня, у день початку «єжовщини», об 11 годині тут, під пам’ятником, де напи­сано: «Люди, не убивайте друг друга!»,  буде справля­ти-ся панахида і відбуватиметься траурний мітинґ.

Це — до відома нащадків тут загиблих.

До відома тих, хто почувається людиною.

До відома і тих, хто збирається відновлювати нам російську комуністичну імперію і вже погрожує нам но­вими Соловками. Хай і вони знають: що б не ховали злочинці у лабіринтах смерті — усе таємне стане явним.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори