пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199926
29.12.1999 | Л.Клочко, ì.Õàðê³â

ЧИ ДОПОМОЖУТЬ ІСНУЮЧІ ФОРМИ КОНТРОЛЮ РЕФОРМУВАТИ НАШУ МЕДИЦИНУ?

   

Якось у розмові з колегами-правозахисниками у нас почалася суперечка, щодо можливості контролю державними структурами. Більшість моїх колег вважала самою неконтрольованою структурою рідну міліцію, меншість — СБУ. У мене підсвідомо вирвалось — медицина. Серед колег, що сперечалися, були медики, які почали доводити мені, що будь-яку медичну установу, якщо комусь заманеться, можуть почати скубти: КРУ, податкова інспекція, прокуратура, тощо. І це правда. Тоді, в розмові, в мене не вистачило аргументів, щоб відстояти свою точку зору, і не так аргументів, як часу.

Але ця тема здається настільки цікавою, що варто повернутися до неї на сторінках «ПЛ». Питання про відповідальність медиків, чи ширше — нашої медицини у цілому, є, на мою думку, найгострішим у суспільстві. Бо нація кожного року втрачає життєвий потенціал. Медики військкоматів добре знають, як важко знайти здорових призовників для елітних частин, У попередній призов, навіть до Національної гвардії, прийшлося брати юнаків зі ступенем обмеження 4. Раніше у частини Націо-нальної гвардії брали тільки юнаків з обмеженням 1-2. Це робиться не від гарного життя: нема з кого ви-бирати. А якщо взяти до уваги, на якому рівні проходить обстеження призовників в районних центрах (та поде-куди часто і в місті), от і маємо хвору армію, куди, як у прірву, ідуть гроші платників податків. Та хіба тільки в армії…

Юнаків хоча б обстежують при призові (чи у ВУЗах перед початком занять на військовій кафедрі). Хто ж займається здоров’ям наших дівчат — майбутніх матерів нового покоління країни? Всерйоз ніхто. Підліткова медична служба перевантажена, посади підліткових лікарів скорочують. Часто вони ледь встигають робити необхідні щеплення. Про який контроль за здоров’ям можна вести мову?

Дочка моєї знайомої з 12 до 16 років мала незвичайну хворобу: на ногах з періодичністю раз у два місяці з’являлися нариви. Поїхавши до родичів за кордон, батьки показали дитину лікарю, який призначив поточні аналізи. За результатами цих аналізів лікарі і батьки дізналися, що у дитини рідкісна форма алергії: капі-ляротоксикоз на найпростіші протизастудні ліки.

Хлопцю з підозрою на остеоміїліт лобної кістки призначають складну операцію, але без обстеження на томографі — бо у матері немає грошей, які потрібно заплатити за таке обстеження. Коли все ж таки таке обстеження зробили, операція відпала сама собою, разом з грізним діагнозом.

Таких прикладів безліч, і вони трапляються у різних містах України, як у звичайних районних поліклініках, так і в спеціалізованих лікарнях досить високого професійного рівня.

Навіть коли хворі, що потрапляють до медичних закладів, не отримують необхідну допомогу, вони не скаржаться, бо не знають на що. А якби і поскаржилися хворі або їх родичі, то на 99,9% нічого б не добилися і не доказали б.

Два тижні тому усі засоби масової інформації України сповістили «славну» вість про нечутну перемогу української юстиції над «беспределом» такого чину — у лікувальному закладі хворий, в наслідок недбалості медичного персоналу, був інфікований вірусом СНІДу. Випадків таких чимало, але вирок на користь хворого був тільки один, і, здається, тільки тому, що до цієї справи були залучені громадські організації, засоби масової інформації та телебачення.

Не те, щоб наша держава не контролює медичні заклади — контролює безперервно. Але що ж виходить з того контролю?

От хоче держава проконтролювати обіг наркотичних медичних препаратів і прекурсорів. Починають контролювати лікарів: видають наказ Міністерства охорони здоров’я, згідно з яким виписувати ці препарати потрібно на спеціальних «рожевих» бланках. З першого погляду нічого страшного не відбулося, але «рожеві» рецепти виготовляються на спеціальному папері і коштують для медичного закладу чималенькі гроші. Тоді приймають рішення: за одну зміну лікар має право виписати три рецепти. А якщо на прийом до лікаря прийшли п’ять хворих, яким потрібно призначити препарат, що випи-сується на рожевому бланку — лікар повинен забути про клятву Гипократа і відмовити хворому у необхідній допомозі. Наркотиками стають клонозепам і рудотель, і епілептики б’ються у припадках, бо немає седуксену в ампулах. При цьому препарати на «чорному» ринку є, які завгодно, але ціни зростають з кожним новим етапом контролю. Тоді приймається рішення додатково контро-лювати — кому і як лікарі виписують «рожеві» рецепти.

Якщо лікар, що веде прийом хворих, вирішив виписати ліки на «рожевому» бланку, повинен перервати прийом і разом з хворим бігти до головного лікаря чи начмеда. А якщо кабінет лікаря на першому поверсі, а адміністрація розташована на п’ятому? До кінця прийому лікарі шаленіють і казяться від біганини з поверху на поверх за підписами! Ото справжній контроль! Краще, ніж вчив товариш Ленін!

Не зважаючи на такі адміністративні витівки, чи-сельність наркоманів згідно статистиці мирно зростає, бо який же наркоман подасться у чергу за рудотелем, який йому завжди нічого не давав. А прокурори перевірятимуть і лікарів, і установи. І не тільки у випадках з «рожевими» бланками. Раз на рік лікарні перевіряє КРУ. Головні лікарі, старші медсестри, сестри-господарки, кадровики та бухгалтери п’ють корвалол або щось міцніше і моляться. І подекуди часто слідом за КРУ приходять із прокуратури, бо хтось з хворих написав скаргу і перевіряють всі папери. Але, запевняю вас, що до життя та здоров’я пацієнтів, за винятком окремих випадків, ці перевірки не мають відношення. Доказати, що хворого лікували недбало не просто важко, — неймовірно. ХПГ вже займалася такими справами. Усі наші намагання виявилися марними, якщо не вважати за велику перемогу випадок, коли хворий з нашою допомогою отримав 3-тю групу інвалідності.

Причини такої суттєвої, структурної безвідповідаль-ності медиків за наше життя і стан здоров’я дуже глибокі. Це, перш за все, — взагалі низька вартість людського життя у всьому пострадянському просторі, аморальність радянського і пострадянського суспільства, в якому всі людські цінності на протязі десятиріч були перевернуті з ніг на голову. Але є причини і дещо простіші: ми ніяк не наважимося сказати суспільству — безкоштовної медицини не буває. Треба, щоб вона була безкоштовною для бідних та незахищених соціально і доступною для інших верств населення. Конкуренція поставить всі крапки над «і». Медичні заклади, пра-цівники яких ставляться недбало до пацієнтів просто перестануть існувати. І, що вражає більш за все, — позитивний результат такого експерименту в Україні вже відомий: це, перш за все, стоматологія та ендоскопічна хірургія, де рівень обслуговування та лікування набли-зився до середньоєвропейського рівня.

Введення загальносвітової системи касової медицини все відкладається, мабуть, комусь вигідно затягувати цей процес і валяти дурників, запевняючи сус-пільство, що воно лікується безкоштовно. Дуже схоже на гіпнотизера з анекдоту, який умовляв корейця-при-кордонника не їсти свого собаку, навіювачи йому, що він не кореєць, а єврей. На відміну від корейця, який почав гіпнозувати свого собаку, що вона не собака, а курка, наші хворі не можуть приймати безкоштовні ліки, бо аптечні каси не загіпнотизуєш. Отож і маємо спалах туберкульозу, гепатиту, менінгіту і ВІЧ-інфекції. А ще маємо високу смертність серед населення продуктивного віку, надто високу для європейської країни, тим самим порушуючи право наших громадян на життя.

Касова медицина — це не талісман від всіх нега-раздів, а, лише необхідний, перший крок. Потім потрібні ще й інші кроки: розгалуження мережі незалежної ме-дичної експертизи, розробка і прийняття нового зако-нодавства про медичну допомогу — бо діюче законо-давство безнадійно застаріло. Але українське суспіль-ство тупцює на місці, хворіємо і не боремось самі за себе. Принаймні, я не чула, щоб хтось сказав, що він буде голосувати за того чи іншого кандидата, зважаючи на пропозиції в його програмі стосовно реформування медицини в Україні.

Ситуація, що склалася, порушує не тільки права хворих, а й медиків. Вони, бідолашні, ледь не всі ходять під статтею 113 Карного Кодексу України: ненадання медичної допомоги робітниками медичних закладів. А як надати допомогу без ліків та обладнання? Ось і зали-шається тільки гіпнозувати хворих, але, якщо лікарю виплачують мізерну зарплатню, та й ще затримують її, гіпноз теж виходить невдалий. Рятує медиків від карної відповідальності тільки те, що держава зовсім не перей-мається цими проблемами.

А облік і контроль, як завжди у тоталітарній державі, існує в нас у віртуальній паперовій реальності

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори