пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199934
29.12.1999

ПРАВА ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ-99: ШЛЯХ У ВЧОРА

   

 (10 думок з нагоди 10 грудня наприкінці XX століття)

С. Головатий, Президент Української Правничої Фундації.

1. Чим довше Україна існує як конституйована не-залежна держава, тим менше місця в ній залишається для дійсної державної політики на захист прав людини.

2. Апогеєм в прогресивному розвитку націо-нальної системи захисту прав людини стало прийняття Конституції України 1996 року, яка на найвищому рівні національної системи прав людини закріпила нормативи міжнародних стандартів (передовсім, європейських) в цій ділянці.

3. Апогеєм руйнування та дискредитації ідеї ефективної національної системи прав людини в Україні стали події, пов’язані з організацією та проведенням пре-зи­дентських виборів в Україні, що тривали практично впродовж усього 1999 року.

4. Конституція України 1996 року як «хороша кни-га» пройшла випробування практикою українського посткомуністичного розвитку: за дуже короткий промі-жок часу (за два роки свого існування) вона не стала «практичним життям» українських громадян, україн-ського суспільства і української держави. «Хороше» ли­шилося тільки на письмі (в «книзі»), а в «практичному житті» пішли процеси, зворотні до писаної «хорошої» книги.

5. Що діється з Україною останнім часом? Досить відверті і точні оцінки останнім часом дано в численних публікаціях на Заході («Тhе Есопоmist», «Тhе Washington Post», «Fіпапсіаl Тіmes»), де сучасний стан державного правління і розвитку кваліфіковано так: «авторитаризм Кучми», «автократія», «номенклатурний капіта-лізм», «Кучма — синонім корупції», «зубожіла авто-ритарна держава», «влада вузького кола олігархів довкола Кучми», «український експеримент із не-залежністю та демократією добігає кінця?», «сис-тема капіталізму «закадычных друзей» тощо. Всі ці визначення є несумісними із європейськими стан­дар-тами прав людини.

6. Україна мала шанс на демократію. Україн-ське суспільство мало шанс на європейський стан-дарт національної системи захисту прав людини. Обидва шанси втрачено і, можливо, на довгий час.

Свідчення:

· Принципи розподілу влади, як це передбачено Конституцією, не здійснено, тоді як лише розподіл влади може створити умови, за яких права і свободи людини здійснюються і захищені;

· Переважна більшість українських громадян була позбавлена права на вільні вибори (підтвердження з боку ОБСЄ та РЄ);

· Переважна більшість українських громадян поз­бавлена права на достовірну інформацію про те, що відбувається в суспільстві (вибори не стали винятком);

· Свобода слова обмежена до критичного стану;

· Опозиційну (демократичну) пресу та опозиційні (демократичні) сили якщо не зруйновано, то пос-тавлено в умови близькі до підпілля;

· Незалежну судову систему (головний інститут захисту прав людини) не створено;

· Незалежну юридичну професію (самоврядну організацію правників) не створено;

· Принципи Конституції стосовно особистих та економічних прав і свобод людини не розвинуто в по-точному законодавстві (Цивільний кодекс не прийнято);

· Кримінальне право не демократизоване (Кри-мінальний кодекс за європейськими стандартами не прийнято);

· Судовий процес (кримінальний та цивільний) за-лишено переважно на засадах радянської системи (прик­­лад: Президент наклав вето на закон, яким проку-ратура позбавлялася права на внесення протесту на судові рішення із цивільно-правових справ).

· Прокуратура і досі діє на засадах сталінського інституту кінця 30-х років, суттєво обмежуючи несміливі спроби судової системи стати демократичним інсти­тутом захисту прав людини;

· Суди України, включно з Верховним Судом, не-зва­жаючи на відповідну постанову Пленуму ВС, не зас-тосовують ст. 55 Конституції або саму Конституцію як акт прямої дії, тим самим не визнаючи її пріоритетності по відношенню до звичайного законодавства (приклад: відмова Верховного Суду в розгляді скарги на рішення ЦВК стосовно результатів президентських виборів);

· Офіційний переклад Європейської Конвенції з прав людини, здійснений МЗС, й досі не доведено до відома громадян (не опубліковано) через обструкцію посадових осіб, прямим призначенням яких є захист прав людини;

· Високі посадові особи прокуратури України, Ви-щої Ради юстиції, впливові особи наукової та профе-сійної юридичної громадськості все частіше заявляють про відмову від принципу «Верховенства Права» та по-вернення до фундаментального принципу сталінського режиму «Верховенство закону»;

· Відновлено процес одержавлення приватного, політичного, економічного життя особистості (посилено контроль з боку СБУ та МВС, інших репресивних орга-нів над щоденним життям, діяльністю людини; інститут прописки не скасовано; практика прикордонної та мит-ної служб є репресивною та каральною).

· Рішення судових органів (навіть Конституційного Суду) не виконуються виконавчою владою і Прези-дентом;

· Інститут парламентського омбудсмена за майже два роки себе зовсім не зреалізував.

7. Практично за багатьма ознаками Україна, з одного боку, не вийшла із того стану, де була наприкінці 80-х та початку 90-х років, а з іншого — багато в чому через два роки після прийняття Конституції повер­нулася туди, де була наприкінці 80-х та початку 90-х років.

8. Причини такого розвитку відомі (не потребують аналізу). Першочерговим для уваги є серйозність нас-лідків такого розвитку: шлях «в нікуди», «у вчора» за-безпечують не комуністи, а режим, якому визна-чення дано вище. (див. п.5).

9. Наслідки є руйнівними як для кожного грома-дянина (безправність на сьогодні та безнадійність на перспективу), так і для суспільства в цілому (рівень загальної культури, складовим елементом чого є пра-вова культура, різко падає і утверджує уже в нових по-коліннях деструктивний правовий нігілізм, яким страж-дало радянське суспільство), так і для держави, яка ще на початку становлення незалежності і демократії мала високий авторитет і дуже швидко його втратила на міжнародній арені.

10. Чи є можливість надолужити прогаяне? Чи має шанс Україна повернутися на шлях демократії і свобод людини, яким розвиваються Польща, Чехія, Угорщина, країни Балтії, і яким вона, власне, сама розвивалась до 1997 року? Відповідь дана в інавгураційній промові Президента, але досвід свідчить про те, що і їй суди­-тиметься доля «пам’ятки письма».

8 грудня 1999 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори