пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"199935
30.12.1999

АНТИРАДЯНСЬКА КНИЖКА

   

(Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідженя. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили. — 448 с.)

Василь Овсієнко, м.Київ

У Музеї Тараса Шевченка 25 листопада представ-лено працю всього попереднього життя Сергія Білоко-ня. Вона, на мою думку, знаменує, що настав час не-емоційного, немітинґового, а суворо наукового осмислення нашого недавнього минулого, з якого ми так тяж-ко виходимо — з непоправними втратами.

Книга присвячена пам’яті світлих людей, що стали жертвами колишньої системи. «Кілька моїх добрих друзів, з ким я був близький, — пише С.Білокінь, — у різні роки убито. Багато кому з дуже добрих знайомих вкорочено життя під претекстом читання й «розпов-сюдження» книжок, котрі тоді читали й давали читати далі ми всі. Це була робота тієї самої відомої колишньої установи, — тепер вона, здається, не існує. Своїми злочинами, спрямованими проти близьких мені людей, брутальністю, з якою вона повелася зі мною, вона зро-билася моїм особистим ворогом».

Ця книжка є справді антирадянською і справді анти-комуністичною — за радянських часів жорстоко карали за куди меншу правду про ту владу.

Мені важко в цій рецензії обійтися без публіцис-тики, як її послідовно уникає С.Білокінь: кожне його суд-ження прив’язане до конкретного факту. У книзі 2400 посилань на документи. Він ніде не переказує джерел, а цитує їх з усіма помилками. Він не перекладає тексти, російську термінологію та назви репресивних органів (ГПУ, НКВД, КГБ). Як сумлінний науковець, С.Білокінь досліджує свій предмет (а саме — механізм нищення людей) по-науковому скрупульозно. Але коли читаєш розділи «Добір людей для майбутнього суспільства» (с. 147-156), «Ліквідаційні класифікації» (156-160), а потім заглянеш у кінець книжки (с. 346-359) і дізнаєшся, що основна маса людей, які чинили терор, були малогра-мотні, самоуки або з двокласною освітою, то думаєш, що ця скрупульозно, по-науковому розроблена теорія нищення людей дісталася їм якимось езотеричним спо-собом. Та не від Бога, а від Сатани. А вони були лише слухняними її провідниками. Бо як можна навіч бачити, що механізм, ґвинтиками якого є й вони, неминуче ви-нищить і їх самих, — але залишатися в ньому, не повстати проти нього?

Кандидат філологічних наук (1978) Сергій Білокінь добре відомий українським науковим колам і громад-ськості. Він належав до наймолодших шістдесятників: ще підлітком був вхожим до майстерні художниці Алли Горської, яка його щиро любила. Починаючи з 1969, Сергій Білокінь опублікував дослідження про кількох репресованих діячів української культури — Степана Таранушенка, Михайла Бойчука, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Федора Ернста, Василя Базилевича, Ве-роніку Черняхівську та інших. Після провалу путчу ГКЧП, коли напіввідкрилися архіви колишнього КГБ, з листо-пада 1991, С.Білокінь простудіював півтори тисячі слід-чих справ, протоколи Політбюро ЦК КП(б)У, багато спо-гадів репресованих. На презентації автор з ноткою зас-луженої втіхи сказав, що в двобої з архівною службою СБУ він таки переміг, бо його шлях до тих архівів був нелегким. Праця робилася не так за підтримки, як усу-переч бажанням СБУ, у боротьбі за окремі документи.

Натепер відкриті для дослідників тільки слідчі спра-ви тих репресованих, які згодом були реабілітовані. «Де-ла оперативного наблюдения», «дела оперативной раз-работки» (досьє) досі закриті, хоча давно вже втратили своє оперативне значення. Це показала сама СБУ, опублікувавши оперативні справи М.Грушевського і О.Довженка. А звичайний дослідник досі не може одер-жати циркулярів цього відомства, його наказів. Досі не визначені законом строки секретності. Усе залежить від ставлення архівного чиновника до конкретного дослід-ника. Досі вказують: читайте ось до цієї сторінки і не далі. Два місяці тому автор пішов до колишнього Парт-архіву уточнити якусь деталь, а завідувачка читальним залом із задоволенням сказала: «А цей фонд уже не видається».

Хитрування довкола архівів КГБ почалися з сере-дини 50-х років. І ось чому. У секретній для радянського народу (та не для світу) доповіді на ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов сказав, як несправедливо репресували «чес-них комуністів» Рудзутака, Ейхе, Тухачевського, натякнув, що за вбивством Кірова проглядає тінь Сталіна. Але ні словечка він не сказав про методи колективізації, про знищення селянства, діячів культури, письменників, свя-щеників. Тобто з цим усе було правильно.

У середині 50-х років здійнялася хвиля реабілітації. Реабілітовували таких бандитів, як Тухачевський (він придушував селянські повстання — «антоновщину» на Тамбовщині — застосовуючи ґази, хімічну зброю). Вих-валяли Затонського, який запровадив «коллективную от-ветственность» за реальні чи уявні злочини: за них від-повідала не лише конкретна людина, а й її оточення. Іменами реабілітованих або й не репресованих злочин-ців поназивали вулиці (Урицького, Постишева, Косіора, Воровського, Фрунзе, Котовського, Артема, Петров-ського), їм поставили пам’ятники (Г.І.Петровський, па-м’ятник якому бовваніє на вул.Грушевського в Києві, перше ніж стати «всеукраїнським старостою», разом з Д.Курським і В.Бонч-Бруєвичем підписав 5 вересня 1918 року «Постанову Совнаркому про червоний терор» — він тривав до 1991 року).

Під хвилю реабілітації 50-60-х рр. вдови деяких ре-пресованих письменників теж виклопотали її (Зеров, Ку-ліш, Курбас). Причому, їх реабілітували як «чесних кому-ністів». Хто носив печать «націоналіста» — не міг бути реабілітованим.

Автор проаналізував справи декількох реабілітованих чекістів. Перед тим, як бути репресованими, вони знищили людей, які згодом виявилися невинними і теж були реабілітовані. Отже, влада реабілітувала явних зло-чинців — поруч з їхніми жертвами. Злочинців реабілі-товують досі: на с.367 опубліковано довідку від 09.06.1997 (з тризубом!) про реабілітацію Сергія Пустовойтова, який до арешту 23 липня 1937 року був начальником від-ділення СПО УГБ НКВД УССР. Розстріляний. А цей Пустовойтов керував цілою фабрикою фальшування справ проти української інтеліґенції!

Головна думка книги: заперечити пануючу в сучас-ній історіоґрафії думку, що в усіх тих злочинах винна одна особа — Сталін. У роки горбачовської «гласности» навіть писали, що Сталін був психічно хворий і що, мов-ляв, спалахи репресій в СРСР відповідають перебігу його хвороби. Так прищеплювалася думка, що якби на місці Сталіна був, скажімо, Каменєв чи Кіров, то репресій не було б. Під час останньої виборчої кампанії нас намага-лися переконати, що нинішні комуністи «не такі». Нас-правді ж комуністична ідеологія, де б і коли б вона не застосовувалася на практиці, передбачала винищення частини населення, непридатної для будівництва комунізму.

Якщо німецькі окупанти, сказав на презентації С.Бі-локінь, могли оточити квартал, захопити всіх людей і розстріляти кожного десятого чи й усіх — то це був грубий, примітивний терор. Російські народники свого часу вже ходили далі: вони висували ідею знищити всіх людей, старших 25 років — як носіїв неправильної, на їхню думку, свідомости. Спадкоємці тих «бомбістів» (по-сучасному — терористів) — більшовики — здійснили свій план зміни свідомости населення на глибоко науковій основі, знищуючи не все населення, а лише його час-тину. Він ґрунтувався на марксистсько-ленінській теорії класової боротьби. Усю внутрішню політику влади комуністів автор зводить до двох напрямків:

1) формування нової породи людей — будівників комунізму,

2) ліквідація тих частин населення, які з якихось причин не можуть бути будівниками комунізму.

Українці з їхньою глибокою реліґійністю, індивідуа-лізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до свого клаптика землі явно не годилися як матеріял для будів-ництва комунізму — і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Ми підлягали знищенню як нація. Рештки українського народу мали стати матеріялом для створення «нової історичної спільноти — радянського народу», основою якого мали стати російська людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем не можна було. А принаймні 38% виборців України, які прого-лосували за комуніста П.Симоненка, досі не розуміють, що вони обирали собі смерть. Якби цьому «насєлєнію» — не приведи, Господи! — ще один голод і ще один раунд репресій, то рештки його проголосували б за комунізм на 99%...

Автор досліджує, як з перших днів існування радян-ської влади за ініціативою і під керівництвом Леніна методами обліків, анкетування і паспортизації було ство-рено могутню інформаційну управлінську систему, яка знала про склад населення все. Усі люди мусили скла-дати автобіоґрафії, заповнювати анкети з десятками за-питань (про соціальне походження, у яких військових формуваннях служили, у яких партіях і громадських ор-ганізаціях були і хто вас туди рекомендував, чи були репресовані, чи мали серед родичів репресованих, чи є родичі за кордоном, чи були хитання щодо правильності лінії партії). По суті, твердить С.Білокінь, це були само-обмови. Маючи цю інформацію, Політбюро ВКП(б) в належний час приймало рішення про ліквідацію тієї чи тієї категорії населення.

2 червня 1937 року розпочалася наймасовіша, єжовська «чистка» суспільства. Цього дня Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило документ П 51/94 «Про антирадянські елементи». Операція розпочиналася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і тривала до 15 лис-топада 1938. На кожну республіку, область, район були спущені ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І — на розстріл, ІІ — на ув’язнення, співвідношення 3 до 1). Знизу розгорнулося соціалістичне змагання за переви-конання лімітів, висувалися «зустрічні плани» й вимоги збільшити ліміти. Так, нарком внутрішніх справ УРСР І. Леплевський тричі звертався за таким збільшенням.

Українську національну аристократію (дворянство, поміщиків) як клас цілком було знищено ще на 1925 рік. Голодом і «розкуркуленням», засланням до Сибіру знищено кращу частину українського селянства, чим смер-тельно травмовано правічну українську хліборобську культуру. Повністю ліквідовано українське духовенство (УАПЦ). Ліквідовані всі члени Центральної Ради. Усі члени українських громадських організацій і партій (у тому числі Української комуністичної). Знищено майже всю Спілку письменників (з 200, які склали СПУ в 1934, на 1939 залишилося 36). Ніхто з категорії, яка підлягала знищенню, не міг вижити. Через дрібненьке ситечко бу-ло пропущено — прошарок за прошарком — усе насе-лення. Унаслідок цього було знищено найкращу, най-активнішу, найосвіченішу, найпродуктивнішу його час-тину. На розплід залишили покірних «плохих овець», яких «схрещували» з привезеним аґресивним, безбож-ним, «матоязичним насєлєнієм». Одного тільки 1934 року у виморені голодом села східних областей України було переселено 240 тисяч сімей з Росії — це нази-валося «допрісєлєніє». Пройдіться нині центральним, Пе-черським районом Києва — це майже поспіль нащадки енкаведистів та окупантів, завезених сюди «для обру-сєнія края». Тут у 1998 році заледве не пройшов у народні депутати комуніст-росіянин, противник незалежности.

«Зв’язок часів урвався, — пише С.Білокінь, — багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Вони не гомогенні... Більшовизм перервав історичні зв’язки. Жоден сучас-ний український міністр, жоден посол в інших країнах, жоден директор установи і підприємства не ведуть свій рід від гетьмана Михайла Ханенка, графа Григорія Милорадовича, полковника Мартина Небаби. Прийшли інші люди, які знають лише по два-три покоління пред-ків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей далі, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші пред-ки. Коріння обрубано, душу нації поґвалтовано» (с.14).

Так створювався «єдиний совєтський народ». По-добається це нам, чи ні, а він був і досі є. Недарма ко-муністи принципово не визнають нас українським наро-дом — тільки «народом України». Ми й справді є тяжко хворе суспільство, яке склалося з недобитків знищених класів, з недобитків українського народу. Наше суспіль-ство має марґінальний характер. Воно позбавлене на-ціонального хребта. Свідомі українці не становлять його основу. Найбільші власники в нас — неукраїнці (один був вибився — зараз сидить у тюрмі за кордоном). Пануюча культура й освіта — неукраїнська. Засоби масової ін-формації — неукраїнські. На значних територіях, у тому числі в столиці, щоб поводитися українцем (принаймні послідовно говорити українською мовою) — потрібно неабияких психологічних зусиль, а то й небезпечно.

Чи не настав час безсторонньо, по-науковому виз-начити, чому так сталося, хто в цьому винен? Не для то-го, щоб виставити рахунки сусідам — ближнім і дальнім, а для того, щоб знати, з ким і які будувати стосунки в майбутньому, чого від кого сподіватися ближчим часом. Дай Боже, щоб чудеса Господні ставалися й на нашій землі і в наш час, але я думаю, що наші сусіди впродовж ближчих 50 років будуть приблизно такими, як і в минулі 500 років. Нинішній спалах мілітаристського психозу в Росії у зв’язку з Ічкерією — тому доказ. В особі Росії нормальну сусідку будемо мати не скоро. Навіть тоді, коли російська імперія розпадеться, росіяни не скоро позбудуться синдрому імперської величі.

Загляньмо в документ «Штатний розклад НКВД на 1937 рік» (с. 346-559) — і виявимо, що його керівництво на всіх рівнях — це майже поспіль євреї. В іншій книзі, «Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2». К.: Сфера. — 1998. С.14, сказано, що в 1935 році 40% складу НКВД УРСР становили євреї. У 1940 — усього 4%. Теж розстріляні, знищивши перед тим най-кращих українців...

І як нам з недобитків, з цієї людської маси, не кра-щої якости, виліпити сучасну європейську націю?

На відродження піде багато десятиліть. Господь нас вихопив з-над самісінької прірви і дав ще один шанс. Якби незалежність нам була дана через років 15-20, то вона була б уже ні до чого (як білорусам). Але пам’я-таймо, що Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки. Тож щоб відродження відбулося, пот-рібно надзусиль не одного покоління української еліти, яка щойно починає формуватися.

Як колишній учитель, я виставляю книжці Сергія Білоконя найвищу оцінку. Її вихід у світ — велика подія. Настає час осмислення соціальної й культурної катастрофи нашого народу. Фундаментальне дослідження С.Білоконя (попри невеликий тираж — 500 прим.) ближчим часом стане фактом свідомости української еліти. Але щоб ці знання стали фактом свідомости на-роду, потрібні зусилля великої кількости людей. Хоча, зрозуміло, авторові хочеться й далі працювати в архівах, щоб розширювати фактичну частину дослідження, я таки раджу йому не пошкодувати часу на цикл своїх радіопередач і добиватися до телебачення.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори