пошук  
версія для друку
03.06.2000 | Всеволод Речицький

Обгрунтування модельного проекту “Конвенції про захист інтелектуальної свободи”.

   

Прийнята і відкрита для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією ... Генеральної Асамблеї від
число, місяць, рік
НАБРАННЯ ЧИННОСТІ: число, місяць, рік, відповідно до
статті №...

ПРЕАМБУЛА

Держави, що беруть участь у цій Конвенції (далі — учасники),

ВИХОДЯЧИ ІЗ УСВІДОМЛЕННЯ ТОГО, що проблема пошуку шляхів творчого натхнення народів стає дедалі більш нагальною; що співпраця права і наук про людину довгий час була нереалізованою; що світ сучасних знань не можна охопити єдиною теорією і правилами; що символічний тип вирішення проблем стає все більш значущим для людей; що бюрократичне обмеження інтелектуальних імпровізацій є згубним для духовності; що на учених покладено особливу місію перед майбутнім; що цінність інтелектуальної свободи визначають її непередбачувані можливості; що інтелектуальна свобода не може підлягати диктатові більшості; що не існує єдино вірного шляху пізнання; що раціональне буття людини просякнуте релятивізмом;

ВИЗНАЮЧИ, що ідеї керують головними подіями сучасного світу; що абстрактні концепції є підгрунтям найважливіших досягнень, а символічна дійсність корисна і продуктивна; що в основу творчості покладено все розмаїття форм людської свідомості; що зразки до наслідування дають суспільству інтелектуально активні індивіди; що ХХ століття для багатьох було часом фактичного догматизму; що перебіг людської історії є все більш швидкоплинним; що основним фактором соціального розвитку стали інформація і знання, попит на які стрімко зростає; що культурний прогрес все більше визначає структуру економічної діяльності і гіпотетичні побудови втручаються у сферу ділової активності; що інтелектуальна творчість створює нові права і свободи людини;

ПОГОДЖУЮЧИСЬ ІЗ ТИМ, що соціальний порядок визначають природа людини і спонтанні процеси самоорганізації; що розвиток сучасних технологій потребує не ієрархічних, а партнерських стосунків персоналу; що творча самореалізація людей здійснюється все більш незалежно від державних кордонів; що в основі творчості закладений глибокий критицизм; що посягання на свободу самовираження призводить до соціальної деградації й виродження;

ПІДКРЕСЛЮЮЧИ, що інтелектуальні фактори прямо впливають на долі людей; що відкритість і доступність інформації захищає людину від патерналізму; що бюрократизм і розподільчі коаліції загрожують суспільству стагнацією; що можливості інтелектуальних ініціатив в багатьох регіонах світу є обмеженими; що універсальні способи вирішення проблем стають дедалі менш придатними; що новатори потребують не опіки, а підтримки;

СПОДІВАЮЧИСЬ НА ТЕ, що пошук і винагорода інтелектуальної еліти можуть відбуватися за дотримання принципів громадянської рівності й справедливості; що вільна наукова творчість і мистецтво в новому столітті продемонструють свою найвищу силу;

ПОБОЮЮЧИСЬ ТОГО, щоб вільному і демократичному суспільству не заподіяли шкоду догматичні доктрини і погляди, а творці не працювали під контролем політичних функціонерів;

ЗВАЖАЮЧИ на міжнародні угоди і конвенції щодо забезпечення права інтелектуальної власності, а також на такі джерела, як: Загальна декларація прав людини 1948 р.; Європейська конвенція з прав людини 1950 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.; Підсумковий документ Мадридської зустрічі держав-учасниць НБСЄ 1983 р., Підсумковий документ Віденської зустрічі 1986 р. держав-учасниць НБСЄ 1989 р.; Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ 1990 р.; Паризька хартія для нової Європи 1990 р.; Йоганесбурзькі принципи. Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації 1995 р.; Хартія свободи преси Всесвітньої конференції „Голос свободи“ 1987 р.; Резолюція 45/76А Генеральної Асамблеї ООН стосовно інформації на службі людства; Резолюція 428(1970) Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно „Декларації про засоби масової інформації і права людини“ Резолюція 1003(1993) Парламентської Асамблеї Ради Європи з журналістської етики; Рекомендація 748(1975) Парламентської Асамблеї Ради Європи „Про роль національної трансляції та управління нею“

БУДУЧИ ПЕВНИМИ, що нові закони мають дійсну цінність тільки якщо вони розширюють простір реалізації прав, свобод і гідності людини;

ПОГОДЖУЮТЬСЯ щодо таких статей:

Стаття 1. Принципи захисту інтелектуальної свободи

Існуючі соціальні проблеми мають розв’язуватися вільними інтелектуальними зусиллями всіх зацікавлених членів суспільства; думка більшості має пріоритет лише при вирішенні політичних проблем.

Необмежена свобода вираження будь-яких думок і ідей визнається найважливішою потребою людського розуму, основним пріоритетом культурної політики держави.

Органічний політичний устрій вільного і демократичного суспільства грунтується на порядку культури.

Демократичне правління грунтується на праві критики кожного і можливості кожного дослухатися до критики інших; імунітет від критики не може бути надано за жодних обставин.

Примус до мислення в термінах політичних розбіжностей є засадою інтелектуальної несвободи в усіх її різновидах.

Необмежені свобода слова, інформації і комунікацій є головними елементами демократичного правління.

Визнання цінності наукового знання передбачає визнання необмеженої свободи оволодіння ним.

Органічна соціальна інтеграція передбачає збільшення ступеня свободи самовираження індивіда; необхідне державне планування передбачає зміцнення автономного статусу індивіда.

Різновиди інтелектуальної свободи можуть суперечити один одному, але вони не повинні виключати один одного.

Інтелектуальна нетерпимість не повинна бути предметом політичних заохочень.

Кожний індивід може пристосовуватися до непередбачуваності і новизни культурного поступу на основі самостійно і вільно обраних стратегій і способів.

Держава, громадські організації, соціальні групи, церква, масові рухи не мають права на примусову індоктринацію в громадську свідомість конкретного світогляду, способів пізнання дійсності, життєвих цінностей та зразків поведінки.

Людина не може бути пов’язана зобов’язаннями з будь-яким онтологічним принципом на підставі визнання його істинності владою чи демократичними інститутами.

Людина не може бути пов’язана будь-яким офіційно запропонованим чи пануючим в громадській думці розумінням дійсності в науці, мистецтві, політиці чи судженнях смаку.

Кожна політична система, що претендує на припис світоглядних істин чи виключних правил поведінки, визнається радше небезпечною, ніж корисною.

Наукові пошуки істини і рішень існуючих громадських проблем є вільною і відкритою для всіх діяльністю; захист цієї діяльності від примусового впливу будь-яких авторитетів є обов’язком держави.

Будь-яка конкуренція ідей не може визнаватися небезпечною у вільній і демократичній країні.

Для того, щоб держава і організації могли плідно співпрацювати з індивідом, їх інформаційні потоки мають бути максимально прозорими і доступними.

Інтелектуальна незгода з думкою політичної, в тому числі демократичної влади визнається невід’ємним правом людини.

Оскільки свобода людської уяви є головною запорукою творчості, інтелектуальні зусилля індивідів і засновані на них судження розуму не можуть як-небудь обмежуватися.

Інтелектуальна свобода повинна зберігатися і гарантуватися державою, її органами і посадовими особами навіть при усвідомленні ними похідних із цього невигод чи небезпеки для себе.

Інтелектуальна свобода передбачає таке розуміння прогресу, при якому його хід не може грунтуватися тільки на державних програмах розвитку і(або) голосуванні.

Правові засоби, що їх застосовують учасники цієї Конвенції для захисту інтелектуальної свободи, не можуть бути використаними для обмеження інтелектуальної активності.

На відміну від інших видів свободи людини, інтелектуальна свобода не може бути обмеженою з метою самозбереження.

Стаття 2. Свобода інтелектуального самовираження

Кожному належить свобода інтелектуального самовираження, яка означає свободу шукати, створювати, одержувати і передавати будь-яку інформацію, незважаючи на адміністративні і державні кордони усно, письмово чи в запису на інших (електронних) носіях; або в формі твору мистецтва чи будь-якими засобами комунікації на свій вибір.

Не можна встановлювати будь-які юридичні, політичні, адміністративні та інші заборони чи обмеження на тему, предмет і матеріал інтелектуального самовираження.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає реальну можливість людини слідувати власним життєвим цілям і перспективам, і діяти виходячи із власного розуміння обставин; у цьому прагненні і зродженій ним активності індивіди можуть бути обмежені лише для забезпечення необхідного простору свободи кожного.

Будь-яке обмеження свободи інтелектуального самовираження під приводом захисту національної безпеки не може бути застосованим, якщо тільки орган державної влади чи посадова особа не доведуть перед компетентним судом, що це обмеження грунтується на вимогах ч. 6 цієї статті і приписано законом для забезпечення необхідного простору свободи кожного.

Обмеження свободи інтелектуального самовираження може грунтуватися виключно на прямому твердженні закону, який має бути загальнодоступним і сформульованим так, щоб кожний міг передбачити, чи є його дії (бездіяльність) протиправними.

Свобода інтелектуального самовираження може бути обмежена з причин загрози національній безпеці тільки якщо державний орган чи посадова особа зможуть довести в суді, що:

а) даний спосіб інтелектуального самовираження є формою заклику до насильницьких дій;

б) даний спосіб інтелектуального самовираження може призвести до насильницьких дій;

в) існує прямий зв’язок між даним способом інтелектуального самовираження і реальними фактами насильницьких дій.

Інтелектуальне самовираження не становить загрози національній безпеці, якщо воно:

а) є критикою чи образою країни, держави чи її символів, уряду, державних органів чи діячів, а також іноземної країни, держави чи її символів, уряду, державних органів чи діячів;

б) є запереченням чи виступає на підтримку заперечення за мотивами релігії (совісті), моралі чи інших переконань проти призову на військову службу чи військової служби як такої; проти учасників (сторін) політичних конфліктів і(або) застосування ними сили (загрози силою) для розв’язання суперечок;

в) спрямовано на передачу співгромадянам і(або) міжнародній громадськості інформації про гадані порушення конституційних та інших (міжнародних) норм про захист прав і свобод людини.

Інтелектуальне самовираження, що не становить загрози національній безпеці, не обмежується переліком форм і способів, наведених у ч. 7 цієї статті.

Ніхто не може бути покараний за критику чи образу країни, держави і(або) її символів, уряду, державних органів, посадових осіб чи політичних діячів, а також іноземної країни, держави і(або) її символів, уряду, державних органів, посадових осіб чи політичних діячів, хіба що ця критика чи образа спрямовані на підбурення до насильницьких дій і можуть безпосередньо спричинити такі дії.

Будь-якого суб’єкта інтелектуального самовираження не можна обмежувати чи карати на тій підстави, що в його самовираженні міститься інформація, опублікована організацією чи індивідом, а також про організацію чи індивіда, які оголошені учасниками цієї Конвенції чи іншою державою як такі, що загрожують інтересам національної безпеки.

При розробці законодавства та інших нормативних актів, що торкаються свободи інтелектуального самовираження, учасники цієї Конвенції мають зважати на те, що побоювання чи острах перед карою здатні легко зруйнувати тонкий інструмент людського розуму; з цієї причини національне законодавство учасників цієї Конвенції необхідно узгоджувати з її вимогами.

Законодавство учасників цієї Конвенції про об’єднання громадян (в тому числі політичні і релігійні) не повинно містити норм, які дозволяли б громадським об’єднанням вчиняти ідеологічний чи інший інтелектуальний примус стосовно своїх членів.

Свобода інтелектуального самовираження включає право людини на неконформну поведінку; це право передбачає можливість індивіда не погоджуватися з офіційною, корпоративною чи загальноприйнятою в певних політичних колах чи культурному середовищі точкою зору з будь-якого питання.

Право людини на неконформну поведінку підлягає судовому захисту; кожний має право не погоджуватися з офіційною чи загальноприйнятою думкою без побоювання чи остраху застосування до нього політичного, юридичного чи адміністративного примусу, а також психічного і(або) фізичного насильства.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає, що політичним меншинам надаються гарантії соціальної терпимості, достатні для організації їх життя відповідно до прийнятих ними норм, цінностей, віри і переконань.

Свобода інтелектуального самовираження передбачає, що кожна людина має право на творчий ризик, можливість чинити і діяти на основі виключно власних знань і уявлень, навіть якщо така поведінка пов’язана з відмовою від додержання традиційних норм і(або) обмежень.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються докладати своїх зусиль для того, щоб свобода інтелектуального самовираження була якомога більше забезпечена під час військового чи надзвичайного стану, на території постійної чи тимчасової дислокації військ (сил самооборони), у лікарнях, інтернатах, санаторіях, психіатричних лікарнях, в’язницях та інших місцях примусового позбавлення чи обмеження індивідуальної свободи.

Стаття 3. Свобода інформації як гарантія забезпечення інтелектуальної свободи

Свобода інформації визнається головною гарантією інтелектуальної свободи людини.

Людська здатність створювати, набувати у власність, передавати і поширювати будь-яку інформацію про події і обставини власного життя визнається одним із основних прав людини.

Свобода інтелектуального самовираження в тому вигляді, як її передбачено у ст. 2 цієї Конвенції, поширюється також на засоби масової інформації.

Забороняється будь-який державний контроль за змістом публікацій преси, радіопередач, телевізійних та інших програм аудіовізуального мовлення, за винятком контролю на основі ч. 6 ст. 2 цієї Конвенції.

Незалежність друкованих та інших засобів масової інформації від прямого чи непрямого державного втручання і контролю повинна гарантуватися законом; її тимчасове обмеження допускається виключно за рішенням суду і не може покладатися на органи державної виконавчої влади чи їх посадових осіб.

Засоби масової інформації повинні використовуватися не лише для інформування людей і надання їм дискусійної трибуни, але також для незалежного нагляду і контролю громадян за керівними структурами суспільства, діяльністю (бездіяльністю) будь-яких державних органів і їх посадових осіб.

Свобода інтелектуального самовираження в засобах масової інформації передбачає, що жодні інформаційні повідомлення не можуть бути повною мірою об’єктивними.

Прояви особистості журналіста чи його джерела в інформаційному повідомленні не повинні обмежуватися, але в необхідних випадках вони мають спеціально застерігатися.

Засобам масової інформації гарантується співпраця та обмін повідомленнями незалежно від державних кордонів; з цією метою учасники даної Конвенції відмовляються від будь-яких обмежень на поширення належної їм інформації на території один одного.

Забороняється прийняття і впровадження будь-яких технічних, митних, тарифних чи інших юридичних норм і правил, що перешкоджають, суттєво ускладнюють чи обмежують вільне поширення інформації, записаної на будь-яких видах матеріальних носіїв; цю заборону не слід тлумачити як можливість втручання в свободу ціноутворення на ринку інформаційних послуг і технологій.

Органи друку, теле- і радіомовлення учасників цієї Конвенції мають вільний доступ до будь-яких іноземних джерел інформації і новин; їх громадяни користуються необмеженою свободою одержання інформації з будь-яких національних чи іноземних (міжнародних) інформаційних джерел.

Державні кордони є відкритими для іноземних журналістів; жодні квоти та обмеження щодо професійних журналістів не можуть бути застосовані; запити на одержання журналістами віз, посвідчень преси та інших документів мають задовольнятися у найкоротші строки.

Іноземним журналістам надається національний режим пересування по країні, вільний доступ до офіційних і неофіційних джерел інформації, а також необмежене право ввозу і вивозу з країни професійно необхідних їм матеріалів і обладнання (апаратури).

Учасники цієї Конвенції не визнають обмеження журналістської діяльності шляхом введення офіційних ліцензій, дозволів чи інших свідчень про виключні права; це правило не посягає на прийнятий учасниками цієї Конвенції порядок надання офіційних журналістських акредитацій.

Державі, її органам, підприємствам, установам і організаціям всіх форм власності не дозволено посідати монопольне становище на ринку інформаційних технологій, засобів і послуг; будь-яка, в тому числі державна монополія на забезпечення доступу до Інтернету, електронної пошти, теле- і радіомовлення на території учасників цієї Конвенції визнається протиправною.

Свобода інтелектуального самовираження в засобах масової інформації передбачає необмежене право кожного обговорювати, крити-кувати, піддавати сумніву і оскаржувати будь-які дії (бездіяльність) і вислови офіційних представників влади, громадських і релігійних діячів.

Учасники цієї Конвенції гарантують право кожної людини висловлювати будь-які непопулярні судження, так само як і право кожного погоджуватися з думкою більшості.

Стаття 4. Визначення інформації і нової інформації


Інформацією в цій Конвенції вважається будь-яке повідомлення, що має сенс, зміст якого може бути поданий в знаковій чи символічній формі і збережений на будь-яких зовнішніх, по відношенню до людської свідомості, матеріальних носіях.

Новою інформацією в тексті цієї Конвенції вважається згадане в ч. 1 цієї статті повідомлення, основний зміст якого не може бути наперед відомий чи передбачений одержувачем (адресатом) цього повідомлення.

Стаття 5. Інформація, одержання, використання і зберігання якої належить до виключних функцій держави

Інформацією, одержання, використання і зберігання якої належить до виключних функцій держави є відомості, які надаються главі держави, органам і посадовим особам державної виконавчої (в тому числі військової і(або) надзвичайної) влади спеціально уповноваженими на це органами служби національної безпеки, поліції, органами (бюро) розслідувань, відомствами зовнішніх зносин, військовою розвідкою і контррозвідкою а також іншими спеціально уповноваженими на це державними органами і посадовими особами.

За своїм змістом така інформація може бути відкритою чи віднесеною до переліку відомостей, що становлять державну таємницю.

Не можуть вважатися інформацією, передбаченою ч. 1 цієї статті відомості, що надходять главі держави, органам і посадовим особам державної виконавчої влади від недержавних національних та іноземних джерел.

Стаття 6. Основи інформаційних відносин громадянського суспільства і держави

Учасники цієї Конвенції виходять із визнання того, що найефективнішими стимулами політичної свободи і демократії є незалежні від політичного контролю і ідеологічних фільтрів, засновані на свободі інтелектуального самовираження інформаційні потоки, що не дозволяють урядові тримати у невігластві чи дезінформувати свій народ.

Учасники цієї Конвенції визнають демократію формою правління, яка вимагає ефективних законів та інститутів, що запобігають небезпечним помилкам і зарозумілості політичної влади; вони також погоджуються, що у законах і рішеннях, які вони приймають чи розробляють, захист інтелектуальної свободи повинен забезпечуватися у пріоритетному порядку.

Учасники цієї Конвенції визнають, що сучасне громадянське суспільство являє собою сферу вільних інтересів, яка самовизначилася і відокремилася від апаратно-державної сфери; вони також погоджуються, що аналіз, тлумачення і критика державних інтересів і пріоритетів повинні здійснюватися громадським загалом в цілому, а не тільки офіційною владою, політичними партіями, впливовими групами і діячами, хоча б якими добрими не були їхні наміри.

Інформація про діяльність держави в цілому, її органів і посадових осіб визнається відкритою для громадського загалу; жодне з державних рішень не може бути вилучено із сфери громадянської критики і контролю; прийняття державних рішень, віднесених до категорії державної таємниці повинно здійснюватися за участю суб’єктів, що мають представницький мандат.

Громадянському суспільству і його членам належить пріоритет перед державою, її органами і посадовими особами в одержанні нової інформації будь-якого змісту, за винятком відомостей, одержання, використання і зберігання яких віднесено до виключних функцій держави.

Будь-які державні обмеження одержання, поширення, використання і зберігання нової інформації, одержання, поширення, використання і зберігання якої не належить до виключних функцій держави, забороняються.

Обмеження державою, її органами і посадовими особами одержання, поширення, використання і зберігання інформації із наперед відомим чи передбачуваним змістом може здійснюватися у виключних випадках і лише на підставі закону, прийнятого вищим представницьким органом країни.

Забороняється обмеження державою, її органами і посадовими особами одержання, поширення, використання і зберігання інформації світоглядного, релігійного, філософського, наукового чи художнього змісту.

Держава не може обмежувати доступ недержавних юридичних чи фізичних осіб до ринку газетного паперу, друкарського обладнання, розмножувальної техніки, інших засобів (апаратура, системи, послуги) переробки і поширення інформації, в тому числі обладнання для теле- і радіомовлення, електронної пошти і Інтернету; ця заборона діє також стосовно ринку доступних для ретрансляції повідомлень національних і іноземних (міжнародних) інформаційних агентств, служб новин та інших інституцій (органів) збирання та розповсюдження інформації.

Забороняється ліцензування чи квотування державою, її органами чи посадовими особами діяльності недержавних юридичних і фізичних осіб, спрямованої на комерційне і некомерційне використання національних і міжнародних кабельних, супутникових та інших комп’ютерних інформаційних мереж (систем) загального призначення; дія цієї заборони, однак, не поширюється на порядок розподілу і надання теле- і радіо частот.

Загальний перелік відомостей, що становлять зміст державної та іншої таємниці, що охороняється законом, має бути вичерпно визначений в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Загальний перелік відомостей, які за бажанням їх власників можуть бути віднесені до категорії конфіденційної інформації, має бути вичерпно визначений в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Загальні правила зберігання і надання доступу до інформації, що містить відомості, віднесені до категорії державної та іншої таємниці, що охороняється законом, мають бути вичерпно визначені в загальнодоступному законодавстві учасників цієї Конвенції.

Охорона відомостей, що становлять зміст державної таємниці завжди є прерогативою держави, її органів і посадових осіб. Всі інші фізичні і юридичні особи, за винятком офіційно допущених до таких відомостей на основі належно даних зобов’язань про нерозголошення, не несуть відповідальності за розголошення державної таємниці в будь-якому випадку.

Прийняття будь-якими державними органами чи їх посадовими особами норм і рішень, що забороняють чи обмежують надання всім зацікавленим особам відомостей, не віднесених до категорії державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, є протиправним.

Стаття 7. Опублікування інформації критичного змісту

Опублікування достовірної інформації критичного змісту, що компрометує авторитет учасників цієї Конвенції, а також авторитет (престиж) державних органів і їх посадових осіб в очах громадськості не може бути підставою для притягнення до відповідальності.

Опублікування достовірної інформації критичного змісту, що компрометує авторитет глави держави-учасниці цієї Конвенції не може тлумачитись як посягання на честь і гідність його особи, навіть якщо останні охороняються спеціальним конституційним чи законодавчим приписом.

Публічна критика діяльності (бездіяльності) держави, її органів і посадових осіб не може бути підставою для притягнення до відповідальності в будь-якому випадку.

Якщо інформація критичного щодо держави, її органів і(або) посадових осіб змісту стала відомою громадському загалу внаслідок використання незаконних прийомів і засобів, будь-які вимоги про припинення її подальшого розповсюдження поступаються перед правом громадян на одержання доступу до цієї інформації.

Стаття 8. Доведення до відома громадськості інформації про виборних посадових осіб

Інформація про приватне (особисте) життя громадських і державних діячів має бути захищена, за винятком випадків, коли вона може чинити вплив на події громадського значення; журналіст має право оприлюднити інформацію про приватне життя осіб, які виконують важливі громадські функції, або привносять елементи свого приватного життя в сферу громадських інтересів.

Інформація про особу громадянина, що претендує на виборну державну чи іншу значущу громадську посаду, займає її чи займав її раніше, не може становити державної чи іншої таємниці, що охороняється законом; така інформація не вважається конфіденційною інформацією і може бути наданою для загального розповсюдження.

Громадянам, що не виконують публічних чи представницьких функцій, надаються більші гарантії права на захист приватного життя, ніж державним і громадським діячам, посадовим особам та індивідам, які претендують на владу, політичну чи іншу впливову громадську посаду.

Офіційно оприлюднені чи передані аудіовізуальними засобами (друк, радіо, телебачення, Інтернет тощо) політичні програмні виступи (заяви) глав держав, керівників і членів уряду, інших державних діячів і посадових осіб, повинні, як правило, супроводжуватися коментарями і відгуками незалежних експертів і(або) опозиційних політичних діячів.

Стаття 9. Обмеження режиму секретності інформації

Режим секретності на інформацію, зміст якої віднесено до відомостей, що становлять державну таємницю, а також на інформацію, одержану внаслідок здійснення виключних функцій держави, не може тривати довше 30 років.

Інформація, строк режиму секретності якої минув, є відкритою для всіх зацікавлених юридичних і фізичних осіб; спеціального дозволу на доступ до цієї інформації і доведення її до загального відома (оприлюднення) не вимагається.

Ніхто не може стати об’єктом переслідувань і(або) покарання за розголос державної чи іншої таємниці, що охороняється законом у випадку, коли незалежним і компетентним судом буде встановлено, що громадський інтерес до одержання такої інформації був більш значущим, ніж шкода, заподіяна внаслідок її оприлюднення.

Стаття 10. Заборона довільного знищення інформації

Інформація, одержана внаслідок здійснення виключних функцій держави, не може бути знищеною за рішенням органів державної виконавчої влади чи їх посадових осіб; знищення такої інформації повинно відбуватися виключно під громадським контролем, на основі закону чи іншого акту, прийнятого вищим представницьким органом учасника цієї Конвенції.

Інформація про геноцид, політичні, етнічні, релігійні та інші масові злочини чи репресії, скоєні від імені держави чи від свого імені її органами і(або) посадовими особами, а також інформація про корупцію, хабарництво та інші передбачені законом зловживання державною владою чи службовим становищем не може бути віднесена до відомостей, що становлять державну чи іншу таємницю, що охороняється законом; знищення цієї інформації державними органами чи їх посадовими особами є протиправним.

Не дозволяється знищення державою, її органами чи посадовими особами будь-якої належної їм інформації з ідеологічних чи політичних міркувань.

Стаття 11. Заборона знищення інформації громадянського суспільства

Інформація, що належить на праві власності недержавним юридичним чи фізичним особам, не може бути знищеною за рішенням органів державної виконавчої влади чи їх посадових осіб.

Прийняття рішення про знищення такої інформації проти волі її власника є прерогативою суду і має грунтуватися виключно на законі.

Примусовий викуп чи інше, не засноване на судовому рішенні, вилучення в державну власність інформації, що належить недержавним юридичним чи фізичним особам, забороняється.

Стаття 12. Гарантії свободи інтелектуального самовираження журналістів

Обов’язком журналіста є забезпечення суспільства новинами настільки актуальними, повними і точними, наскільки це дозволяє цілісність його особистості та відданість етичним (моральним) ідеалам; журналіст має право говорити про будь-які позитивні і негативні сторони поведінки і природи людини і суспільства навіть тоді, коли це не заохочується його аудиторією.

При здійсненні своїх професійних обов’язків журналісти не повинні ставити свої переконання на службу особистим і(або) корпоративним інтересам державних і(або) громадських діячів, державних органів, видавців, інших юридичних чи фізичних осіб.

Журналіст має право категорично відкидати будь-яке пряме чи непряме втручання державних органів та їх посадових осіб, а також видавців, редакторів, інших юридичних і фізичних осіб у сферу здійснення своїх професійних обов’язків.

Професійна відповідальність журналіста перед громадським загалом переважає над його відповідальністю перед державою, державними органами і їх посадовими особами, будь-якими недержавними юридичними чи фізичними особами.

Журналіст повинен діяти виключно на основі власних професійних знань та переконань; обговорюватися як предмет торгу чи обміну може виключно інформація, а не позиція журналіста.

У випадку, коли свобода інтелектуального самовираження журналіста опиняється у конфлікті з іншими основними правами і свободами людини, редактор разом із журналістом вправі остаточно вирішити, що є в даному випадку пріоритетним.

Журналіст не повинен брати участі в конфліктах редакторів, керівників відділів, інших вищих щодо нього посадових осіб; його не можна примушувати до підписання будь-яких колективних редакційних чи інших заяв.

Гарантуючи право громадян на одержання максимально повної і різнобічної інформації, журналіст повинен поважати їх право на відмову від надання (повідомлення) йому чи його аудиторії відомостей, якими вони володіють.

Уявлення журналістської аудиторії про рівень надійності (достовірності) інформаційних джерел не можуть зв’язувати чи обмежувати журналіста у його виборі; будь-які офіційні і неофіційні джерела інформації можуть бути однаково достовірними і надійними; у випадку, коли журналіст дав зобов’язання не розкривати своє джерело інформації, відомості про нього не повинні стати відомими його аудиторії, державним органам чи їх посадовим особам.

Інтереси захисту національної безпеки не можуть бути підставою для розкриття конфіденційного джерела інформації; таке джерело має бути розкрито лише в тому випадку, коли незалежний і компетентний суд встановить, що цього вимагають міркування найвищої державної ваги.

Свобода інтелектуального самовираження журналіста не передбачає і не виправдовує умисного застосування журналістом прийомів, засобів і способів, що суттєво впливають (здатні впливати) на підсвідомість людини.

Стаття 13. Заборона зобов’язань щодо подвійної лояльності

Журналіст, як правило, не повинен працювати за сумісництвом, в тому числі бути зайнятим на державній службі чи в органах місцевого самоврядування, якщо це заважає свободі його інтелектуального самовираження.

Журналіста не можна примушувати до співпраці з органами поліції (внутрішніх справ), державної безпеки, розвідки і контррозвідки в будь-якому випадку; примус журналіста до такої діяльності є протиправним.

Якщо журналіст змінює сферу своєї діяльності і стає державною посадовою особою, не припиняючи при цьому професійних стосунків із засобами масової інформації, то при прийнятті його на державну службу і при підписанні контракту він має уникати зобов’язань щодо подвійної лояльності; такий розподіл професійних зобов’язань є істотною гарантією існуючої в суспільстві інтелектуальної свободи. САМОВИРАЖЕННЯ
В НАУКОВОМУ СПІВТОВАРИСТВІ


Стаття 14. Наукові організації і асоціації

При створенні наукових організацій і асоціацій необхідно розрізняти об’єднання учених за галузевою ознакою, в яких адміністративна організація і дисципліна можуть бути частково допущені, і їх об’єднаннями на ідейній основі, в яких впровадження адміністративних засад і дисципліни є неприпустимим.

Члени наукових організацій і асоціацій в своїй діяльності вільні від державного і будь-якого іншого, заснованого на посадовій субординації і адміністративній ієрархії впливу чи примусу.

Наукові організації і асоціації учасників цієї Конвенції можуть приймати до свого складу в якості повноправних членів будь-яких іноземних учених, також учених із країн, що не мають дипломатичних чи інших офіційних стосунків з учасниками цієї Конвенції.

Організаційні та інші корпоративні інтереси не можуть бути підставою для зменшення обсягу свободи інтелектуального самовираження учених; незгода і незадоволення визнаються елементарними формами наукового самоствердження, а толерантна реакція на них — органічною формою їх культурного і професійного визнання.

Стаття 15. Свобода наукових переконань

Інтелектуальна творчість учених не регламентується через будь-які юридичні, політичні, адміністративні чи ідеологічні норми і обмеження.

Оскільки визнається можливість виключних здібностей людей, право учених на неконформну поведінку суворо забезпечується; учені можуть піддавати сумніву будь-яке пояснення своїх колег, навіть якщо при цьому їх позиція виглядає нелогічною і(або) неконструктивною.

Цінність наукових та інших професійних знань і переконань учених не можна визначати в залежності від того, чи є їх погляди на даний момент панівними у науковому співтоваристві, чи ні.

Учені, що є членами певних професійних, політичних чи інших організацій і асоціацій, вільні від необхідності узгоджувати свої наукові позиції і погляди з існуючими в їх країні політичними режимами, партійними позиціями і громадською думкою.

Оскільки цікавість, критичний підхід, скептицизм, схильність до експерименту і гри є характерними рисами інтелектуального самовираження учених, до свободи переконань і наукових інтерпретацій учених виявляється найвища терпимість.

Аргументи, засновані на переконаннях більшості, не можуть мати переважаючої сили в науковому середовищі, вони можуть бути задіяні в науковому спорі чи громадському дискурсі виключно в якісному аспекті.

Спілкування учених не може бути пов’язаним чи обмеженим державними кордонами, іншими юридичними, політичними чи ідеологічними застереженнями або умовами; право учених на спілкування незалежно від державних кордонів визнається фундаментальним і невід’ємним.

Нікому з учених не може бути відмовлено у відрядженні, стажуванні, навчанні чи роботі за кордоном з політичних, ідеологічних, релігійних і(або) інших світоглядних мотивів і причин; з цих же міркувань ученим не може бути відмовлено у в’їзді в державу, що є учасником цієї Конвенції.

Робота учених не може безпосередньо служити формуванню політичної волі; функцією учених є застосування аналізу та інших наукових методів і прийомів для критики і перегляду (підриву) існуючих наукових постулатів, способів дії і мислення, переоцінки правил, установлень, наявних у суспільстві і світі порядків, а також інших визнаних цінностей.

Оскільки визнається, що сфера науки складається з конфліктуючих елементів з різними стратегіями, метафізичними принципами і результатами, до поглядів і позицій учених не можуть висуватися вимоги об’єктивності.

Оскільки визнається, що учені працюють в царині інтелектуальної аномії, непередбачуваних висновків і результатів, до їх інтелектуального самовираження не застосовуються будь-які обмеження свободи думки і слова.

Результати інтелектуальної роботи учених повинні мати ту форму і атрибути зовнішнього вираження, на яких наполягають їх автори; зовнішнє редагування, форматування чи інше упорядкування текстів, рукописів, відеоряду, звукозапису та інших форм інтелектуального самовираження учених може здійснюватися лише за згодою їх авторів.

Стаття 16. Свобода наукових стратегій і методологій

Інститути демократії, державні органи і(або) їх посадові особи не можуть бути арбітрами в царині наукових ідей; будь-яка державна експертиза інтелектуальних проектів не повинна вважатися остаточною.

За ученими в першу чергу визнається право на інтелектуальну помилку; учені не несуть політичної чи юридичної відповідальності за недостовірність чи помилковість результатів своїх досліджень.

На учених не може покладатися тягар рішень, які звичайно приймаються шляхом демократичних процедур, але до учених можна звернутися із офіційним проханням (запитом) щодо розробки політичних чи інших подібних рекомендацій.

Оскільки проблеми науки мають власну хронологію, пряме державне планування та інше політичне втручання в царину фундаментальних наукових досліджень визнаються таким, що загрожують соціально-культурному прогресу.

Державні бюджетні та інші асигнування на фундаментальні дослідження надаються під відповідальність учених, а не державних органів чи їх посадових осіб; це правило не поширюється на сферу досліджень у приватних наукових і науково-виробничих фірмах і корпораціях, інших недержавних наукових установах та інститутах.

Стаття 17. Відкритість наукового середовища

Оскільки основною гарантією наукової творчості є необмежений доступ учених до сучасних знань, національних і міжнародних банків і баз даних, спілкування учених зі своїми колегами, а також звернення учених до будь-яких інших носіїв і джерел інформації не підлягає будь-яким політичним, юридичним чи адміністративним обмеженням; учені мають вільний доступ до будь-яких відкритих національних чи міжнародних банків (баз) даних, бібліотек, інших інформаційних джерел і каналів (мереж) комунікацій.

Учені, які працюють у корпораціях чи індивідуально, не можуть претендувати на незалежність від зовнішньої критики; вони повинні інформувати громадський загал про результати своїх наукових розвідок, розголошувати свої науково і соціально значущі вчинки і рішення, втаємничувати громадськість в історію своїх помилок, невдач і поразок.

Ученим, які працюють в галузі інформації, що не належить до категорії державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, гарантується право на вільний міжнародний обмін результатами своїх досліджень; такий обмін передбачає доповіді і повідомлення на наукових міжнародних форумах і конференціях, міжнародний обмін публікаціями і рукописами ще неопублікованих творів, передачу текстів та інших наукових даних на будь-яких інформаційних носіях, через будь-які поштові служби чи системи а також електронні кабельні і(або) супутникові комунікації.

Ученим, які одержують запрошення державних органів чи їх посадових осіб працювати за офіційно закритою (секретною) науковою тематикою, мають бути пояснені всі можливі в подібного типу контрактах невигідні наслідки, включаючи обмеження свободи вибору місця проживання, в’їзду і виїзду з країни, а також можливе звуження кола спілкування.

Ніхто з учених не може проти своєї волі, тобто під впливом погроз, обману, шантажу чи іншого психічного або фізичного насильства бути залученим до роботи за закритою (секретною) науковою тематикою.

Будь-які зобов’язання учених перед державою чи її органами, пов’язані з їх участю в дослідженнях за закритою (секретною) тематикою не можуть зберігатися довше 5 років після припинення їх участі в цих дослідженнях.

Точна дата припинення режиму секретності роботи ученого має бути вказаною у його контракті; нехтування цим правилом означає відмову держави від будь-яких претензій і зобов’язань, що могли б обмежувати свободу ученого.

Стаття 18. Обмеження формальних критеріїв оцінки

Для оцінки роботи учених дозволяється застосовувати будь-які методологічні стандарти і критерії, але в індивідуальних наукових дослідженнях чи роботі, за результати якої учені несуть особисту відповідальність, вони можуть покладатися на суто власні пізнавальні прийоми, методи і творчу інтуїцію.

Професійний статус і науковий рейтинг учених не може грунтуватися виключно на формальних свідченнях їх освіти, одержаних ними офіційних наукових ступенях і званнях; заробітна плата, наукові стипендії, міжнародні гранти, інші форми винагороди учених не можуть бути обумовлені виключно формальними свідченнями їх освіти і(або) наукової кваліфікації.

В своїй науковій кар’єрі учені найвищою мірі користуються перевагами, що випливають із самоосвіти.

При прийомі на роботу за конкурсом учені повинні оцінюватися за формальними критеріями здобутої ними освіти і наукової кваліфікації лише до певної межі.

Якщо результати відкритих і справедливих тестових або інших перевірок фактичної кваліфікації учених продемонструють очевидні переваги одних претендентів над іншими, формальні критерії оцінки мають поступитися перед неформальними.

Праця і конкретні творчі здобутки учених можуть бути оцінені науковим співтовариством як внесок „зірки“ на цій підставі учені можуть одержувати необмежену винагороду на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також від суб’єктів благодійності.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються не обкладати будь-якими прямими чи непрямими податками і зборами внутрішні і міжнародні премії, одержані ученими за свою роботу.



Стаття 19. Принципи інтелектуальної свободи в системі державної освіти

Цілі освіти, крім початкової і середньої загальної, обираються особами, які навчаються, самостійно.

Зміст освітнього процесу в усіх навчальних закладах, крім початкових і середніх загальноосвітніх шкіл, є вільним від державного контролю.

Вибір інформаційних джерел освіти є вільним і необмеженим.

Випускникам державних закладів освіти гарантується свобода розпорядження одержаними знаннями.

Стаття 20. Загальні гарантії інтелектуальної свободи в системі державної освіти

Забезпечення свободи інтелектуального самовираження у викладанні є пріоритетом державної політики в царині освіти.

За винятком принципів інтелектуальної свободи, жодна політична ідеологія, наукова доктрина чи релігійна догма не може бути використана як фундаментальна основа або мета навчання в системі державної освіти.

Створення і функціонування державної системи освіти має спиратися на залучення до неї викладачів належного рівня знань і кваліфікації, а не на стандартизацію та уніфікацію програм навчальних курсів і дисциплін; державні програми навчальних курсів і дисциплін можуть розроблятися і пропонуватися для впровадження лише в якості рекомендацій.

Викладачам, які задовольняють кваліфікаційним вимогам своєї посади, надається право на експеримент і творчу імпровізацію в процесі навчання студентів, слухачів і учнів.

Винагорода викладачів за їх працю не може бути обумовленою лише престижністю їх диплому чи належністю навчального закладу, в якому вони працюють, до певної офіційної категорії; особливо обдаровані викладачі заслуговують адекватної винагороди незалежно від свого віку, досвіду, місця роботи чи інших формальних ознак викладацької кваліфікації.

Викладачі, які працюють в системі державної освіти, мають право одержувати коштом місцевих бюджетів регіональні та інші надбавки до заробітної плати за рішенням органів місцевого самоврядування; такі надбавки можуть виплачуватися викладачам із коштів добровільних пожертв благодійників, спонсорів та інших законних джерел.

Стаття 21. Свобода інтелектуального самовираження в державних вищих учбових закладах (університетах)

Функціонування державних вищих учбових закладів (університетів) грунтується на таких принципах академічної свободи:

а) праві університетів самостійно визначати критерії конкурсного відбору студентів.

б) праві університетів самостійно визначати академічні основи навчання;

в) праві студентів самостійно обирати своїх викладачів;

г) праві професорів і доцентів на вільний вибір методики викладання.

Ректори університетів обираються на університетських форумах таємним голосуванням; вони не можуть призначатися на свої посади виключно в адміністративному порядку.

Якість підготовки спеціалістів в університетах має визначати ринковий попит і практичні досягнення їх випускників, а не формальні критерії оцінки.

Цілі і пріоритети вищої освіти визначаються університетами самостійно на основі вільного вибору і незалежної оцінки; вказані цілі не можуть бути в обов’язковому порядку приписані університетам державою чи її органами.

Професори, доценти, викладачі і студенти університетів вільні у виборі підручників та інших інформаційних джерел навчання.

Викладання і навчання в університетах не може бути обумовлено обов’язковим використанням офіційно затверджених або санкціонованих державою чи її органами підручників і(або) інших інформаційних джерел.

Стаття 22. Професори і викладачі в державних університетах

Професори і доценти університетів обираються на свою посаду таємним голосуванням на університетських форумах перший раз — на строк не менше 5 років; другий раз — на строк не менше 10 років; третій раз — безстроково.

Професори і доценти університетів несуть особисту відповідальність за розробку і зміст дисциплін і навчальних курсів, які вони викладають; конкретний зміст навчальних дисциплін і курсів не повинен централізовано розроблятися державними органами чи адміністраціями університетів.

Заробітна плата професорів і доцентів в університетах не може бути нижчою за встановлений державою чи університетом рівень, проте її верхня межа визначається стосовно кожного професора чи доцента диференційовано.

Розмір заробітної плати кожного з професорів і доцентів в університетах належить до конфіденційних відомостей; він не може бути розголошений за рішенням університетської адміністрації; індивідуальні претензії до адміністрації університетів щодо розміру заробітної плати приймаються.

Професори і доценти мають свободу вибору методики і мови викладання, проте вони несуть виключно особисту відповідальність за свій викладацький успіх.

Всім викладачам університетів гарантується безплатний і необмежений в часі доступ до Інтернету;

Професори, доценти і викладачі університетів можуть об’єднуватися на ідейній основі в неформальні науково-дослідні центри і корпорації.

Стаття 23. Студенти в державних університетах

Студенти університетів мають право самостійно обирати не менше половини із запропонованих їм університетом дисциплін і навчальних курсів.

Студенти університетів мають право на вільний вибір професора чи доцента, якщо подібні за змістом лекційні курси читаються різними особами.

Студенти університетів мають право вимагати введення в учбовий план і викладання їм альтернативних курсів гуманітарних дисциплін, які виходять з істотно відмінних від традиційних методологічних засад, ідей і принципів.

Студентам університетів забезпечується можливість вивчення іноземних мов незалежно від профілю факультету і майбутньої спеціальності; університети мають надавати студентам змогу оволодіти принаймні двома іноземними мовами.

Всім студентам гарантується безплатний доступ до Інтернету в обсязі не менше 20 годин на місяць.

Платний доступ студентів до Інтернету не може бути обмеженим.

Всім студентам гарантується персональний код користувача і пароль доступу до Інтернету, а також індивідуальна адреса електронної пошти.

При наданні бібліотечних послуг студенти мають рівний з викладачами стандарт доступу до книжок та інших інформаційних джерел (носіїв), а також рівний з ними рівень комфортності обслуговування.

Стаття 24. Університетські бібліотеки і інформаційні центри

Бібліотеки та інформаційні центри визнаються головними науковими і навчальними підрозділами університетів; фінансування бібліотек (інформаційних центрів) в університетських бюджетах є пріоритетним.

В основу структури адміністративного управління університетами має бути покладений принцип: університет — це кафедри при бібліотеці.

Бібліотеки і інформаційні центри автономні у вільному виборі і придбанні книг та інших інформаційних джерел (носіїв); книги, а також інші інформаційні джерела (носії) з бібліотечних фондів не можуть бути знищені за рішенням університетської адміністрації.

Стосовно організації роботи бібліотек і інформаційних центрів ректори університетів мають виключно фінансові повноваження.

Директор (завідувач) університетської бібліотеки (інформаційного центру) за посадою є першим проректором університету.

Бібліотеки та інформаційні центри надають рівний і відкритий доступ до своїх фондів професорам, доцентам, викладачам і студентам.

Обмеження користування бібліотеками і інформаційними центрами не може вживатися в якості адміністративного (дисциплінарного) покарання; за втрату чи ушкодження книг та інших інформаційних джерел (носіїв) можуть застосовуватися виключно фінансові санкції.

Бібліотеки та інформаційні центри забезпечують вільний доступ читачів до копіювальної техніки; кількість копіювальних машин та інших розмножувальних пристроїв має бути достатньою для копіювання матеріалів всіма бажаючими без черги.

Книжкові (інформаційні) фонди бібліотек мають перебувати в режимі прямого доступу читачів до книжкових полиць та інших місць зберігання інформації.

Винесення книжок та інших інформаційних носіїв за межі бібліотек обмежується тільки для раритетних видань, рукописів та інших унікальних інформаційних джерел.

Бібліотеки і інформаційні центри університетів працюють не менше 12 годин на добу; читальні зали бібліотек (інформаційних центрів) повинні працювати цілодобово.

Коло міжнародних зв’язків і книжкових обмінів бібліотек і інформаційних центрів не обмежується державою, її органами чи університетською адміністрацією; в інформаційних обмінах бібліотеки і інформаційні центри автономні і незалежні від адміністрації і ректорів університетів.

Бібліотекам і інформаційним центрам університетів гарантується доступ до багатоканальної кабельної і супутникової телевізійної трансляції; студентам гарантується вільний доступ до бібліотечних телеприймачів і моніторів, що транслюють міжнародні програми кабельного і супутникового телебачення.

Для поповнення фондів університетських бібліотек і інформаційних центрів іноземними книжковими, журнальними, газетними та іншими інформаційними джерелами повинно виділятися не менше 50% від загальної суми коштів, призначених у щорічних університетських бюджетах для поповнення бібліотечних інформаційних фондів.

Забороняється встановлювати будь-які привілеї для окремих категорій читачів і користувачів університетських бібліотек і інформаційних центрів.

Стаття 25. Правило мінімального стандарту

Приєднання до цієї Конвенції учасників-засновників і нових учасників може відбутися лише за умови, коли викладені у статтях 19-24 цієї Конвенції вимоги і гарантії можуть бути надані для не менш ніж 15% існуючих в країні-учасниці цієї Конвенції державних вищих учбових закладів (університетів). ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ СВОБОДИ

Стаття 26. Книжкові та інші друковані джерела інформації

Ввіз, вивіз, пересилка та інші форми доставки книг та іншої друкованої продукції в країну-учасницю цієї Конвенції є вільними.

Передпродажна цензура, в тому числі прихована чи непряма, книжок та інших друкованих і недрукованих інформаційних джерел не дозволяється.

Продаж іноземних книжок, журналів, газет та інших друкованих періодичних видань не може бути предметом правових, політичних чи адміністративних обмежень.

Індивідуальна (особиста) пересилка книг та іншої друкованої продукції будь-якими видами пошти не може обкладатися митними податками і(або) зборами.

Індивідуальне перевезення книг та іншої друкованої продукції не підлягає митним обмеженням, податкам і зборам.

Книговидавнича діяльність не може підлягати оподаткуванню, яке перевищує 15% суми прибутку видавця.

При виданні, друкуванні (тиражуванні), продажу, копіюванні книг та іншої друкованої продукції захист існуючих в національному та міжнародному законодавстві авторських прав гарантується.

Стаття 27. Торгівля іноземними книгами гуманітарного, філософського, наукового та іншого світоглядного змісту

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються відкрити чи розширити існуючу у них мережу спеціалізованих книжкових крамниць з метою вільної торгівлі іноземними книгами гуманітарного, філософського, наукового та іншого світоглядного змісту.

Згадані в ч. 1 цієї статті книжкові крамниці можуть бути державними чи приватними; в кожному випадку для їх утворення, відкриття (розширення) і роботи створюється найсприятливіший національний митний, податковий, орендний та інший правовий режим.

Якщо протягом одного року після приєднання до цієї Конвенції кон’юнктура ринку не дозволить відкрити згадані в ч. 1 цієї статті крамниці на комерційній основі, такі крамниці відкриваються (розширюються) учасниками цієї Конвенції за рахунок коштів державного бюджету.

Учасники цієї Конвенції беруть на себе зобов’язання відкрити подібні крамниці з розрахунку: одна крамниця на 5 мільйонів населення; мінімальна кількість назв книжок на полицях кожної крамниці має бути не менш як 1.000 примірників.

Столична книжкова крамниця цієї категорії повинна мати не менш як 10.000 назв книжок, що постійно пропонуються у відкритому продажі.

Доступ покупців до огляду книг в усіх крамницях цього типу має бути вільним (без участі продавця-посередника).

Учасники цієї Конвенції не несуть зобов’язань за цією статтею, якщо на їх території вже функціонують подібні крамниці в кількості, яка перевищує встановлений в ч. 4 і 5 цієї статті мінімальний стандарт.

Учасники цієї Конвенції гарантують приєднання їх книготоргової і колекторної бібліотечної мережі до системи міжнародного замовлення і доставки книг на основі комп’ютерному каталогу „Books in Print“ або рівнозначного йому за потужністю.

Стаття 28. Свобода інформаційного обміну в електронних мережах

Учасники цієї Конвенції визнають право кожного на вільне користування будь-якими, як існуючими, так і тими, що можуть виникнути в майбутньому, електронними (кабельними, супутниковими та іншими) засобами передачі інформації.

Будь-які існуючі на відкритому міжнародному ринку технічні засоби і допоміжне обладнання для передачі інформації дозволяються для вільної купівлі-продажу на споживчому ринку учасників цієї Конвенції.

Свобода і гарантії невтручання в користування Інтернетом та іншими інформаційними системами (мережами) загального призначення гарантується для всіх недержавних юридичних і фізичних осіб; робота цих осіб в Інтернеті здійснюється в режимі комунікаційної приватності (privacy).

Свобода і гарантії невтручання в користування Інтернетом та іншими інформаційними системами (мережами) загального призначення надаються також державним органам і юридичним особам, якщо вони не пов’язані професійними зобов’язаннями стосовно захисту державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Тимчасове зняття або обмеження гарантій, наданих п. 3, 4 цієї статті щодо конкретних користувачів може відбуватися лише на законних підставах за рішенням незалежного суду.

Учасники цієї Конвенції домовляються про те, що вільна купівля-продаж їх громадянами і юридичними особами існуючих на внутрішньому і міжнародному споживчому ринку інформаційних технологій і засобів передачі даних не може бути обмеженою за мотивами національної безпеки.

Захист авторських прав у сфері використання інформаційних технологій, електронних та інших систем (мереж) передачі даних гарантується.

Можливі колізії норм національного та міжнародного авторського права і цієї Конвенції розв’язуються на користь захисту авторських прав.

Стаття 29. Антени теле- і радіоприйому

На внутрішньому ринку учасників цієї Конвенції гарантується вільна купівля-продаж теле- і радіоантен необмеженої чутливості і категорії складності.

Необмежене застосування громадянами і юридичними особами вказаних в ч. 1 цієї статті приладів і пристроїв з метою одержання інформації гарантується.

Усі юридичні і(або) фізичні особи мають право на безперешкодну купівлю-продаж і переміщення через кордон існуючих на відкритому міжнародному ринку антенних пристроїв та іншого обладнання для ефірного прийому.

Стаття 30. Заборона примусового порушення якості теле- і радіомовлення

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються не застосовувати засобів примусового порушення якості будь-якого (державного, недержавного, в тому числі опозиційного) внутрішнього і іноземного теле- і радіомовлення.

За умов надзвичайного чи військового стану дозволяються окремі обмеження щодо застосування цієї статті. Обмеження дії цієї статті за мотивами охорони національної безпеки до введення воєнного чи надзвичайного стану не дозволяється.

Стаття 31. Заборона монополії на надання комунікаційних послуг

Учасники цієї Конвенції відмовляються від державної монополії на надання поштових, телефонних, телеграфних, теле- і радіомовних, а також інших комунікаційних послуг.

Заборона монополії на надання комунікаційних послуг означає також заборону встановлення державою будь-яких пільг і переваг щодо окремих національних, іноземних, міжнародних (транснаціональних) корпорацій, фірм, підприємств, установ та організацій всіх форм власності, що надають комунікаційні послуги на комерційній і некомерційній основі.

Кожен учасник цієї Конвенції здійснює законодавчі та адміністративні заходи, що регламентують виконання положень цієї Конвенції і забезпечують належні умови її застосування.

Кожен учасник Конвенції зобов’язується сприяти вільному доступу громадського загалу до інформації про положення цієї Конвенції і гарантії їх виконання; кожен учасник Конвенції забезпечує належне визнання осіб або груп, що поширюють таку інформацію, надаючи їм відповідну підтримку.

Положення цієї Конвенції не можуть тлумачитися у спосіб, що міг би послабити вже діючі у національній правовій системі гарантії передбачених Конвенцією прав і свобод, або обмежити впровадження їх більш дієвих гарантій.

Учасники цієї Конвенції зобов’язуються сприяти застосуванню її положень в рамках прийняття рішень міжнародними організаціями, учасниками яких вони є.

Кожен учасник цієї Конвенції забезпечує умови, щоб особи або групи мали змогу здійснювати свої права відповідно до положень Конвенції без будь-якої дискримінації за ознаками громадянства, місця проживання, реєстрації або місця здійснення передбачених цією Конвенцією прав.


1
Автором тексту „Обгрунтування“ та проекту „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ є Всеволод Речицький — доцент кафедри конституційного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, конституційний експерт Харківської правозахисної групи, лауреат премії часопису „Сучасність“ за 1996 р. В науковому доробку автора чотири монографії, біля 80 наукових та науково-популярних статей. На протязі 1996-1999 рр. В.Речицький стажувався в наукових і освітніх установах США, Великобританії та Канади.
2
Baudrillard J. Seduction. — N.-Y.: St. Martin’s Press, 1990. — P. 151.
3
Бжезинский З. Вызовы ХХІ века и философская обеспокоенность, религиозная неопределенность // День, 17 августа 1999 г. — С. 3.
4
Пятигорский А. Вспомнишь странного человека... — М.: Новое литературное обозрение, 1999. — С. 113-114.
5
Mumford L. Technics and Civilization. — N.-Y.: A Harbinger Book, 1963. — P.108.
6
Feyerabend P. Killing Time. — Chicago and London: The University of Chicago Press, 1995. — P. 143.
7 Слід зазначити, що в загальних рисах задум створення проекту міжнародної „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ народився в результаті осмислення практики моніторингу за дотриманням прав людини в інформаційній сфері, що його на протязі кількох років здійснювала Харківська правозахисна група (ХПГ, директор Є.Захаров). Вперше ідея створення конвенції була висловлена на міжнародному просвітницькому семінарі ХПГ „Європейське законодавство стосовно прослуховування телефонних розмов та вдосконалення українського законодавства“, який відбувся 22-23 вересня 1999 р. в Києві. Пізніше про намір створити експертними зусиллями модельний проект „Конвенції про захист інтелектуальної свободи“ Є.Захаров доповів на міжнародному форумі представників та експертів національних і міжнародних правозахисних організацій, що відбувся 21-22 лютого 2000 р. в Римі.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори