пошук  
версія для друку
04.09.2000

СТАТТЯ 19. Визначення дифамації. Принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації.

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Районна газета “Край”. Городенка, Івано-Франківська область — проблеми роздержавлення преси

   

ВСТУП

Дані принципи дають можливість встановити необхідну рівновагу між правом людини на свободу вираження поглядів — гарантованого правовими документами з питань прав людини ООН і регіонів, а також майже кожною державною конституцією — і необхідністю захисту репутації окремих осіб, яка знаходить підтримку у багатьох міжнародно-правових документах з питань прав людини і законодавствах держав усього світу. Ці принципи виходять з того, що у демократичному суспільстві повинна забезпечуватись гарантія права свободи вираження поглядів. Це право може бути піддано тільки вузькому колу обмежень, які необхідні для забезпечення законних інтересів, включаючи репутацію. Зокрема, цими принципами встановлюють норми додержання права на свободу вираження поглядів, яким повинні, як мінімум, відповідати [1] положення законодавства з питань захисту репутації.

Створені на основі системи міжнародно-правового регулювання і норм, ці принципи дають можливість розвивати як державну практику (це передбачено, між іншим, національними законодавствами і рішеннями національних судів), так і визнані міжнародною спільнотою загальні принципи права. Їх створенню передував тривалий період наукової роботи, аналізу і консультацій — за їх проведенням спостерігала кампанія „Стаття 19“- а також низки семінарів і науково-практичних конференцій [2] як на національному, так і на міжнародному рівнях. Останні кроки у цьому процеси були зроблені під час науково-практичної конференції з проблем законодавства з питань дифамації — яка проходила з 29 лютого по 1 березня 2000 року у Лондоні (Сполучене Королівство) — і широкого кола консультацій з питань створеного під час цієї конференції [3] проекту.

Ці принципи зводяться до питання про те, як знайти необхідну рівновагу між реалізацією права на свободу вираження поглядів і компенсацією шкоди, завданої репутації [4] . Під репутацією мається на увазі загальні рамки ставлення до певної особи у певному суспільстві. Ці принципи не повинні сприйматися як такі, якими наперед визначаються або затверджуються обмеження щодо захисту інших інтересів — включаючи такі, як ті, що стосуються захисту невтручання у приватне життя, захисту власної гідності або права вираження зневаги — які заслуговують на окреме ставлення.

„ARTICLE XIX“. Лондон, серпень 2000 року

ПРЕАМБУЛА [5]

Вважаючи, згідно з проголошеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід’ємності прав всіх людей,

підтверджуючи, що віру у те, що свобода вираження поглядів і свобода обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення питань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особистого розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами,

беручи до уваги відповідні положення Загальної декларації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій,

зважуючи на фундаментальну необхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотримання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вираження поглядів,

пам’ятаючи про важливість для людей їх репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту,

знаючи також про поширеність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадовими особами,

усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особливо права на доступ до наявної у органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом;

знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інтерес та у виконанні ролі „сторожового пса“, який є запорукою прозорості дій уряду,

визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів самоврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів,

бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівноваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репутації,

ми [7] рекомендуємо національним, регіональним і міжнародним органам вжити, у відповідних межах їх компетенції, достатніх заходів для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження цих принципів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ

Принцип 1: Свобода вираження думки, поглядів і інформації

а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.

б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, яке включає в себе свободу пошуку, отримання і надання будь-якої інформації і ідей, незалежно від кордонів, як у усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.

в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав, передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист репутації інших.

г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обгрунтованість такого обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з питань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.

д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів повинно бути забезпечено адекватним захистом — що включає право на доступ до незалежного суду чи судового органу, як одного з аспектів верховенства права.

Принцип 1.1 Передбачення законодавством


Будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачено законодавством. Законодавство повинно бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії.

Принцип 1.2 Законність захисту репутації


Введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправдати на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і виконуватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації [8] .

Принцип 1.3 Необхідність у демократичному суспільстві


Будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдано, якщо не доведено переконливо його необхідності у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідставним якщо:

існують в певних обставинах менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або

зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато переважить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.

Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії свободи вираження поглядів, які авторитетно і докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [9] з питань обмеження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжнародно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку законності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3, або їх відповідному варіанті.


Принцип 2: Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації


а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і результат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб — або окремих суб’єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді — а не до завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні, перетворення їх на об’єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення умов, за яких їх будуть остерігатись чи уникати.

б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи не заслуговують, або захист репутації інших суб’єктів, ніж ті, що мають право подавати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань дифамації є безпідставним, якщо воно переслідує мету або його результатом є:

1. захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових правопорушень чи корупції;

2. захист „репутації“ таких об’єктів, як державна або релігійна символіка, прапори або національна символіка;

3. захист „репутації“ держави або народу (нації) як таких;

4. надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб; або

5. дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка, за своїм статусом, не може цього робити.

в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі того, що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси, навіть, якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще захищені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифамацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими державами або урядами.

Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разом з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з питань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і законної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створені такі закони, які стоять на захисті певних об’єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об’єкт, як такий, не може мати репутацію, мета таких законодавств є незаконною.

Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики носить прямий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес в репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її власною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації померлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дискусії щодо історичних подій.

Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому сенсі цього терміну. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він ставить на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати позов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.

Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмеження права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.


Принцип 3: Дифамація органів влади


Всім органам державної влади, включаючи законодавчим, виконавчим чи судовим, або тим, що пов’язані з виконанням державних функцій, треба повністю заборонити порушувати пов’язані з дифамацією справи.

У низці держав вищі державні суди обмежили можливість органів державної влади, включаючи обраних органів, державних підприємств і навіть політичних партій порушувати пов’язані з дифамацією справи. Цей крок було зроблено в знак визнання надзвичайної важливості для демократії відкритої критики уряду і органів державної влади, обмеженого і суспільного характеру репутації цих органів і широкого набору засобів, які мають у своєму розпорядженні органи державної влади для свого захисту від критики. Застосовуючи цей принцип, необхідно взяти до уваги світову тенденцію поширення такої заборони на все більше коло органів державної влади.


РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО НАКЛЕП (ДИФАМАЦІЮ)

Принцип 4: Кримінальне законодавство про наклеп (дифамацію)

а) Всі кримінальні закони з питань дифамації (наклеп, образа) необхідно скасувати і замінити, якщо необхідно, на відповідне цивільне законодавство з питань дифамації. Державам, у яких ще існує кримінальне законодавство з питань дифамації, необхідно вжити заходів для поступового впровадження цього принципу.

б) Визнаючи що, практично, кримінальне законодавство у багатьох державах є головним засобом вирішення справ, пов’язаних з безпідставними спробами завдати шкоду репутації, необхідно вжити негайних заходів для забезпечення повної відповідності будь-якого чинного, на даний момент, кримінального законодавства з питань дифамації таким умовам:

1. ніхто не може бути засудженим за дифамацію згідно з кримінальним законодавством, якщо сторона, яка стверджує, що вона була піддана дифамації, повністю не доведе наявність всього складу злочину, як вказано нижче;

2. вислови паплюжуючого характеру не визнаються правопорушенням згідно з кримінальним законодавством з питань дифамації доти, доки не буде доведено, що оскаржувані вислови не відповідають дійсності, їх було зроблено зі знанням того, що вони не відповідають дійсності, або їх було зроблено з нехтуванням того, чи вони відповідають дійсності, чи ні, і що їх було зроблено навмисно, аби завдати шкоди стороні, яка стверджує, що була піддана дифамації;

3. органи державної влади, включаючи поліцію і прокуратуру, не повинні брати участі у порушенні кримінальних справ про наклеп або розпочинати переслідування щодо них, незалежно від статусу сторони, яка стверджує, що її було піддано дифамації, навіть якщо він або вона займає вищу державну посаду;

4. засудження до позбавлення волі, умовне засудження до позбавлення волі, тимчасове позбавлення права на вираження думки через будь-який засіб або журналістику, або будь-яку іншу професію, накладення надмірних штрафів та інших жорстких видів кримінального покарання не можуть використовуватись як засоби покарання за порушення законодавства з питань дифамації, незалежно від того, якими б грубими або вульгарними не були ці вислови паплюжуючого характеру.

Криміналізація якоїсь діяльності передбачає наявність чіткого державного інтересу контролювати цей вид діяльності і накладає на неї певне соціальне тавро. Беручи це до уваги, міжнародні суди наголосили на необхідності обмеження застосування урядами правових засобів кримінального законодавства у випадках обмеження основних прав. У багатьох державах захист репутації вважається у першу чергу або виключно приватним інтересом. Досвід свідчить про те, що нема необхідності у криміналізації заяв паплюжуючого характеру як відповідного захисту репутації.

У багатьох державах органи державної влади зловживають кримінальним законодавством з питань дифамації з тим, щоб обмежити критику і поставити перешкоду можливості громадського обговорення. Загроза введення жорстких кримінальних санкцій, особливо, позбавлення волі, дуже стримує свободу вираження поглядів. Подібні санкції явно безпідставні, особливо у світлі відповідності введення некримінальних санкцій у випадку відшкодування шкоди, завданої репутації осіб. Можливість зловживання кримінальним законодавством з питань дифамації, навіть якщо у державах, де воно загалом помірно застосовується, існує завжди. Про незаконність застосування кримінального законодавства з питань дифамації для підтримки громадського порядку або для захисту державного інтересу вже йшлося. З огляду на це, існує необхідність у скасуванні кримінального законодавства з питань дифамації.

Разом з тим, у багатьох державах кримінальне законодавство з питань дифамації залишається головним засобом вирішення справ, пов’язаних з заподіянням невиправданої шкоди репутації. Для зведення практично до мінімуму можливості зловживань і безпідставних обмежень права на свободу вираження поглядів важливо вжити невідкладних заходів для забезпечення відповідності цих законів чотирьом умовам, викладеним у підпункті б). Основний принцип кримінального законодавства, а саме, презумпція невинуватості, вимагає від сторони, яка порушила кримінальну справу, довести весь склад правопорушення. У випадку дифамації складом злочину є невідповідність поширеної інформації дійсності і відповідна ступінь вини. В основу третьої умови покладено часте зловживання державними посадовими особами кримінальним законодавством про наклеп, включаючи можливості використання державних ресурсів у порушенні справ для захисту суто особистої репутації. Четверта умова виходить з того, що санкції повинні бути відповідними і не повинні стримувати свободу вираження поглядів у майбутньому.


РОЗДІЛ 3. ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО З ПИТАНЬ ДИФАМАЦІЇ

Принцип 5: Процедура

а) Строк подання позову з питань дифамації не повинен перевищувати одного року від дати публікації, за винятком особливих обставин.

б) Суди повинні забезпечити достатньо розумні строки виконання кожного етапу провадження з питань дифамації з тим, щоб обмежити негативний вплив затримки на свободу вираження поглядів. Разом з тим, ні за яких обставин швидкість провадження у справі не повинна позбавляти відповідача достатньої можливості для здійснення свого захисту.

Надання дозволу на порушення справи з великою затримкою після того, як були поширені вислови як основа для порушення справи, позбавляє можливості сторін у цій справі представити відповідний захист. У будь-якому разі, безпідставно порушені справи стримують свободу вираження поглядів відповідачів, а також знижують здатність позивачів вчасно отримати відповідну компенсацію. Разом з тим законодавством деяких правових систем передбачається безпідставно малий строк для сторін у справах з питань дифамації. Це означає, крім іншого, що відповідачі не мають змоги здійснити належний захист. Ця проблема стає ще більшою — особливо щодо доведення правди — коли відповідачі посилаються на конфіденційні джерела інформації, яку вони не хочуть розголошувати в суді.


Принцип 6: Захист джерел


а) Журналісти та всі інші, хто дістає інформацію від конфіденційних джерел з метою її поширення, переслідуючи суспільні інтереси, мають право не розголошувати конфіденційності своїх джерел. Ні за яких обставин це право не повинно скасовуватись або обмежуватись у контексті справи з питань дифамації.

б) Інтереси всіх, на кого поширюється цей принцип, не повинні зачіпатись тільки через відмову цих осіб розголосити конфіденційне джерело.

Таким чином, було чітко визначено, що гарантія свободи вираження поглядів дає право журналістам і іншим особам, які переслідують суспільні інтереси, відмовлятися розголошувати конфіденційне джерело. У цьому принципі йдеться просто про застосування цього права у контексті законодавства з питань дифамації. У разі відмови розголосити конфіденційне джерело, особа повинна надати в суді докази його існування. Вагомість і належність доказів вирішує суддя.


Принцип 7: Доведення правдивості висловів


а) У всіх випадках, правдивість оскаржуваних висловів звільняє відповідача від будь-якої відповідальності. [10]

б) У випадках, коли вислови зачіпають питання, що становлять суспільний інтерес, [11] позивач мусить довести невідповідність дійсності будь-якого вислову або факту, який вважає дифамаційним.

с) Необхідно переглянути практику безпідставного обмеження можливості відповідачів довести відповідність їх заяв дійсності.

Першу частину цього принципу вже впроваджено у законодавствах з питань дифамації багатьох держав. Основна його ідея полягає у тому, що поширення заяви, яка відповідає дійсності, не повинно переслідуватись в судовому порядку, оскільки не можна захищати репутацію, на яку людина не заслуговує. Як вже зазначалося, ці принципи не обов’язково виключають можливість подання позову з інших питань, таких, як захист приватного життя. У деяких правових системах, наприклад, у законах з питань приватного життя передбачені деякі обмеження на публікацію інформації про колишню судимість.

У частині б) цього принципу міститься відповідь на традиційне правило багатьох правових систем, згідно з яким вислови паплюжуючого характеру мають презумпцію, що вони не відповідають дійсності. При цьому відповідач повинен довести, що ці вислови відповідають дійсності. Проте багато конституційних справ свідчили про те, що це накладає на відповідача невиправданий тягар, принаймні щодо висловів, які становлять суспільний інтерес, оскільки це значно стримує свободу вираження поглядів.

У деяких правових системах безпідставно обмежується можливість відповідачів довести відповідність їх висловів дійсності. Від тих, кому це зробити не вдається, може вимагатись додаткове відшкодування шкоди тільки за те, що вони стверджували, що їх вислови відповідали дійсності, незважаючи на причини, які їм заважають врешті-решт це довести. Це може безпідставно стримувати відповідача надавати докази відповідності своїх заяв дійсності, навіть якщо ці заяви насправді відповідають дійсності, через побоювання про недостатність цих доказів. Так само, будь-які правила, якими забороняється надання у справах з питань дифамації зазвичай прийнятних доказів, безпідставно обмежують можливість відповідача довести, що їх заяви відповідають дійсності. Прикладами цьому можуть бути відмови у дозволі відповідачеві пред’явити докази колишньої судимості позивача або інших історичних фактів.




Принцип 8: Державні посадові особи


Закони з питань дифамації не мають, ні за яких обставин, передбачати особливий захист державних посадових осіб, незалежно від їх посади або статусу. У цьому принципі йдеться про спосіб подання і розгляду скарг, норми визначення щодо того, чи несе відповідальність відповідач, чи ні, та про можливі види покарання.

У багатьох правових системах законодавством з питань дифамації передбачено для державних посадових осіб більший захист, ніж для звичайних громадян. Серед прикладів таких пільг є сприяння з боку державних органів у порушенні справ з питань дифамації, вищі стандарти захисту репутації державних посадових осіб і вищі міри покарання для відповідачів, які вважаються такими, що піддали державних посадових осіб дифамації. У системі міжнародно-правового регулювання вже чітко визначено, що такі державні посадові особи повинні більш, а не менш, толерантно ставитись до критики. Зрозуміло, що особливий захист державних посадових осіб суперечить цьому правилу.


Принцип 9: Достатність підстав для публікації


Навіть якщо було доведено, що вислів про факт, який становить суспільний інтерес не відповідає дійсності, відповідачі повинні мати захист „достатніх підстав для публікації“. Такий захист передбачається, якщо відповідач мав достатні підстави, враховуючи всі обставини, поширювати матеріал у той спосіб і у тій формі, у яких він або вона це зробила.

Для визначення достатності підстав, з огляду на обставини даного випадку, для поширення матеріалу, Суд повинен зважити на важливість свободи вираження поглядів щодо питань, які становлять суспільний інтерес і щодо права населення вчасно отримати інформацію щодо цих питань.

Збільшується кількість правових систем, які визнають „обгрунтованість“ захисту або аналогічного захисту, в основі якого покладена ідея „достатньої ретельності“ або „сумлінності“ — з огляду на жорсткий характер традиційного правила у деякій правових системах, згідно з яким відповідачі несуть відповідальність, незалежно від того, чи вони поширюють вислови, які не відповідають дійсності або заяви, відповідність яких дійсності не можна довести. Таке традиційне правило особливо несправедливе до засобів масової інформації, обов’язок яких полягає у тому, щоб задовольнити право людей бути поінформованими і часто не можуть зволікати з публікацією або трансляцією матеріалу доти, доки їм не буде достеменно відомо, що кожен факт, про який йдеться у матеріалі, відповідає дійсності. Навіть найкращі журналісти роблять сумлінні помилки, і залишати їх незахищеними перед покаранням за кожну заяву, яка не відповідає дійсності, означало б відбивати суспільний інтерес до отримання вчасно інформації. Більш прийнятною рівновагою між правом на свободу вираження поглядів і репутацією є захист тих, чиї дії були обгрунтованими, дозволяючи, при цьому, позивачам подати в суд на тих, чиї дії були необгрунтованими. Для засобів масової інформації дії в межах загально прийнятих професійних норм за звичаєм повинні витримувати випробування на обгрунтованість.


Принцип 10: Вираження думки


а) Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з питань дифамації, за вираження своєї думки.

б) Думка визначається як вислів, у якому або:

1. не міститься твердження фактів, що можна довести як такі, що не відповідають дійсності; або яку

2. ніяк не можна тлумачити як таку, в якій йдеться про реальні факти, зважуючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).

Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки — або оціночних суджень — ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок заслуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню думок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у тому, щоб мати свою точку зору. Висока ступінь суб’єктивності у визначенні „обгрунтованості“ думки також говорить на користь забезпечення повного захисту.

Деякі вислови можуть зовні бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Відтак, існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у такий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове значення.


Принцип 11: Випадки звільнення від відповідальності


а) Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відповідальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:

1. будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодавчими комітетами;

2. будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;

3. будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьому провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), якщо ця заява, будь-яким чином, стосується цього провадження;

4. будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повноваження проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов’язаних із порушенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істини;

5. будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було видано органом законодавчої влади;

6. неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих вище пунктах (1-5);

7. неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація державного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжнародної організації.

б) Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов’язку або права.

Існує загальна думка про те, що у деяких випадках у суспільних інтересах люди повинні мати можливість вільно виражати свою думку, не побоюючись або не турбуючись за те, що за їх заяви їх може бути притягнуто до відповідальності. Зазвичай заяви, про які йдеться у пункті а) 1-5 цього принципу, не тягнуть за собою відповідальності у законах з питань дифамації. Дуже важливо також, щоб газети і інші засоби масової інформації мали можливість передавати населенню неупереджені і правдиві репотражі про такі вислови та документи, а також інший офіційний матеріал, навіть якщо оригінальні автори не забезпечені захистом.

В інших випадках, оголошення певних заяв — що є обов’язком їх авторів, або оголошуючи які автори переслідують певні інтереси — здійснюється під захистом, крім випадків, коли їх оголошують зі злим умислом.

У світі існує тенденція до розширеного тлумачення меж цього захисту, з огляду на надзвичайну важливість свободи вираження поглядів у цих випадках.


Принцип 12: Межі відповідальності


а) Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань дифамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був або, якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчинили, сприяло поширенню дифамації.

б) Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберігання всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийняли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасовими або постійними заборонами, виконуючи при цьому умови Принципу 16 або 17.

У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представники засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.

Органи, про які йдеться у частині б) цього принципу, зокрема ті, хто надають послуги Інтернет (ISP) відрізняються від тих, хто визначаються у певних законах з питань дифамації як видавці, цілою низкою аспектів. Це відсутність прямого відношення цих органів до таких висловів, поширенню яких вони сприяють, і тому не можна очікувати від них захисту або відстоювання відповідності дійсності цих висловів, у разі настання небезпеки несення ними за це відповідальності. Якщо вони несуть таку ж відповідальність, як і видавці, вони швидше за все виведуть цей вислів з Інтернету, як тільки хтось подаватиме щодо нього оскарження або загрожуватиме порушенням щодо нього судової справи, незалежно від законності підстав або характеру подібного оскарження. У деяких державах постачальників послуг Інтернету було звільнено від відповідальності за дифамацію з тим, щоб позбавити впливових фізичних та/або юридичних осіб можливості здійснювати справжню цензуру Інтернету за допомогою тільки згаданих вище засобів оскарження.

РОЗДІЛ 4. ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ


Нотатка щодо відновлення прав

Невідповідність правових засобів відновлення прав може значно обмежити вільний потік інформації та ідей. Через це вже сьогодні чітко визначено, що правові засоби відновлення прав або санкції, як норми, повинні пройти випробування на можливість їх обмеження свободи вираження поглядів.

Принцип 13: Роль захисту порушених прав


а) Щодо висловів, які, виходячи зі згаданих вище принципів, не вважаються дифамацією, не повинно вживатись ніяких зобов’язуючих або примусових правових засобів відновлення прав.

б) Основна мета відновлення прав від дифамації повинна полягати у забезпеченні компенсації за завдану репутації позивача шкоду, а не у покаранні тих, хто відповідає за поширення дифамації.

в) Застосовуючи відновлення прав, не треба забувати про інші механізми, включаючи добровільні системи або системи саморегулювання — які використовуються для зменшення ступеня шкоди, завданої дифамацією репутації позивача. Необхідно також звертати увагу на наявність спроб позивача скористатись цими механізмами для зменшення ступеня шкоди, завданої його або її репутації.

Ніхто не повинен бути зобов’язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати заходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.

Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифамації, в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Застосування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричиняється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у цьому у демократичному суспільстві.

Згідно з загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобов’язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це означає, що позивач повинен скористатись будь-яким іншим механізмом, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.


Принцип 14: Нематеріальні правові засоби захисту


Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.

Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з’ясування „необхідності“ у такому обмеженні заважає введенню певних обмежень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації і ідей, ніж їх матеріальні аналоги і можуть, разом з тим, стати ефективним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходячи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.

У різних правових системах впроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді, або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.


Принцип 15: Присудження матеріальної компенсації


а) Матеріальна компенсація повинна присуджуватись тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією.

б) Оцінюючи кількісну сторону матеріальної компенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді; вона повинна брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.

в) Компенсація за реальні фінансові збитки, або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватись тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.

г) У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто, тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно встановити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компенсації повинен застосовуватись тільки у найбільш серйозних справах.

д) Присудження матеріальної компенсації, які не стосуються компенсації за завдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випадках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і, що він навмисно намагався завдати позивачеві шкоду.

Принцип 16: Накладення тимчасової заборони


а) Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації не можна ніколи накладати заборону, як запобіжний засіб, до опублікування вислову.

б) Не можна накладати тимчасової заборони до повного завершення судового розгляду по суті справи з метою заборони подальшого опублікування, за винятком, коли це відбулося згідно з судовою постановою і у дуже виняткових випадках, у разі задоволення таких умов:

1. позивач може довести, що він або вона зазнає непоправної шкоди, яку не можна компенсувати іншими правовими засобами, у разі подальшого опублікування вислову;

2. позивач може продемонструвати високу ймовірність виграти справу, а також довести, що:

вислів безсумнівно був дифамацією; та

будь-які інші потенційні правові засоби захисту проти його позову будуть явно необгрунтованими.

Накладення тимчасової заборони є крайнім засобом обмеження свободи вираження поглядів. Якщо заборона накладається до опублікування, то така заборона є запобіжним засобом стримування, який повністю забороняється певними міжнародно-правовими актами з питань прав людини. Накладення заборони навіть після першого опублікування повинно здійснюватись у дуже рідких випадках і тільки у тих випадках, коли цього повністю вимагають обставини. Зокрема, коли відповідач пред’являє будь-який доказ на користь захисту, то цього зазвичай буває достатньо для доведення того, що захист не є небезпідставний, і, відповідно, для скасовування клопотання про накладення заборони.


Принцип 17: Накладення постійної заборони.


Постійна заборона повинна накладатись тільки у формі судової постанови і після повного завершення справедливого судового розгляду по суті справи. Постійна заборона повинна накладатись тільки щодо конкретних висловів, які були визнані дифамацією і щодо конкретних людей, які визнані такими, що несуть відповідальність за опублікування цих заяв. Тільки відповідач вирішує, як запобігти подальшого опублікування, наприклад, шляхом вилучення цих заяв з книги.

Принцип 18: Витрати


Присуджуючи компенсацію витрат як позивачам, так і відповідачам, суди повинні приділити особливу увагу потенційному впливу цієї компенсації на свободу вираження поглядів.

У багатьох правових системах судові справи з питань дифамації все більш ускладнюються і дорожчають, з точки зору можливості їх захисту. У деяких випадках присуджена компенсація витрат відповідачам, які виграли справу, покриває тільки невелику частину реальних витрат для оплати правової допомоги захисника. Це може значно стримати майбутню публікацію інформації, яка становить суспільний інтерес.


Принцип 19: Зловживання позивачів


Відповідачі повинні бути забезпечені ефективними засобами захисту у випадках, коли позивач порушує явно необгрунтовану справу з метою стримування свободи вираження поглядів, а не з метою захисту своєї репутації.

У деяких випадках впливові, у політичному відношенні, фізичні і юридичні особи порушували справи з питань дифамації, навіть якщо у них не було ніяких перспектив їх виграти з тим, щоб запобігти критиці своїх дій з боку засобів масової інформації. Відповідачі повинні мати у своєму розпорядженні деякі правові засоби захисту від подібних заходів.

Для кожної судової системи існує свій вид правового захисту, але можливі варіанти включають право порушити справу з питань зловживань цивільним процесом та/або процедурним механізмом вилучення позовів на початковому етапі провадження, окрім випадку, коли позивач може довести ймовірність виграти справу.


ДОДАТОК А


Учасники міжнародної науково-практичної конференції з питань свободи вираження поглядів

Лондон, 29 лютого — 1 березня 2000 року

Дані експерти брали участь у науково-практичній конференції, на якій були прийняті ці принципи. Експерти брали участь відповідно до свого офіційного статусу, а організації і філії були представлені тільки з міркувань їх ідентифікації.

Весна Алабурич , член Хорватської колегії адвокатів з питань законодавства про засоби масової інформації, Загреб, Хорватія;

Кевін Бойл , член виконавчого комітету, кампанія „Стаття 19“, професор права, директор Центру прав людини, Ессекський університет, Колчестер, Сполучене Королівство;

Аурелі Брегу , член французької колегії адвокатів з питань законодавства про засоби масової інформації, Париж, Франція;

Парам Кумарамсвамі , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, спеціальний доповідач у Комісії ООН з прав людини з питань незалежності суддів і адвокатів, Куала-Лумпур, Малайзія;

Хелен Дарбішир , менеджер програм „Законодавство про засоби масової інформації“, „Система конституційного права, політики і засобів масової інформації“, Інститут відкритого суспільства, Будапешт, Угорщина;

Тунде Багбханлу , баристер, директор відділу юридичних послуг, „Мідія райтс адженда“, Лагос, Нігерія;

Венді Харріс , адвокат з конституційних питань і питань дифамації, член Вікторіанської колегії адвокатів, Мельбурн, Австралія;

Фіона Харрісон , голова програми „Європа“ кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Пол Хоффман , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, ад’юнкт- професор права з питань дифамації і свободи вираження поглядів, Лойольська школа права, Лос Анжелес, Сполучені Штати Америки;

Ульрих Карпен , професор конституційного і адміністративного права, Гамбургський університет, Німеччина;

Джильберт Маркус , адвокат Верховного суду Південної Африки, Йоханесбург, Південна Африка;

Марі МакГонагл , викладач права, юридичний факультет, Ірландський національний університет, Гелвей, Ірландія;

Тобі Мендель , голова програми „Право“ кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Ендрю Паддефатт , виконавчий директор кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Еван Рут , радник з юридичних питань кампанії „Стаття 19“, Лондон, Сполучене Королівство;

Малкольм Смарт , член міжнародної ради кампанії „Стаття 19“, директор програми, „Хьюман райтс вотч“, Нью-Йорк, Сполучені Штати Америки;

Віллем ван Манем , адвокат, Амстердам, Нідерланди;

Стайнгрім Волланд , адвокат і радник „Норвіджен Прес Органайзейшнз“, Осло, Норвегія.

 


Переклад ППЗО IREX ПроМедіа

•  „ARTICLE XIX“ висловлює вдячність ЮНЕСКО за надання фінансової підтримки розробці та опублікуванню цих принципів. Позиція, зайнята у цьому документі з питань дифамації не обов’язково може співпадати з точкою зору ЮНЕСКО.
•   Ніщо у даних принципах не свідчить про те, що держави не повинні забезпечувати більшого захисту свободи вираження поглядів, ніж ними визначено.
•   Сюди входять офіційні резолюції з проблем законодавства з питань дифамації і свободи вираження поглядів „Отської платформи дій з проблем реформування законодавства з питань засобів масової інформації“, прийняті учасниками науково-практичної конференції з проблем реформування законодавства з питань засобів масової інформації, яка проходила в Оті, Нігерія, з 16 по 19 березня 1999 року, та Декларація принципів свободи вираження поглядів і дифамації, прийнятих учасниками міжнародного колоквіуму з проблем законодавства з питань свободи вираження поглядів і дифамації, який проходив з 15 по 17 вересня 1999 року в Коломбо, Шрі-Ланка.
•   Список учасників цієї науково-практичної конференції подається у Додатку А.
•   Згідно з цілями даних Принципів, законодавства, у яких, принаймні, з першого погляду, робиться спроба знайти таку рівновагу визначатимуться як законодавства з питань дифамації, виходячи з того, що у різних державах ці законодавства називаються по-іншому, включаючи законодавства з питань зневаги, пасквілів, наклепів і образ (desacato) .
•  Тексти, набрані курсивом, є коментарями до принципів.
•   „Ми“ у даному випадку включає в себе учасників Лондонської науково-практичної конференції, про яку йдеться у виносці 3, загальний консенсус думок між набагато більш чисельними групами осіб, які брали участь у розробці цих принципів, а також зростаючий список осіб і організацій, які під ними поставили свій офіційний підпис.
•   Див. Принцип 2.
•   Цими принципами визнається надійність застосування Сіракузьких принципів, прийнятих у травні 1984 року під час засідання групи експертів, організованого Міжнародною комісією юристів, Міжнародною асоціацією кримінального права, Американською асоціацією при Міжнародній комісії юристів, Інститутом з прав людини ім. Ербана Моргана і Міжнародним інститутом вищих студій в галузі кримінології.
•   Див. також Принцип 9 про достатність підстав для публікації.
•   У даних принципах термін „питання, які становлять суспільний інтерес“ передбачає поняття з широким значенням, яке включає в себе всі питання, які стосуються законного суспільного інтересу. Цей термін включає в себе, але не обмежується, трьома гілками влади — і, зокрема, питаннями, які стосуються державних діячів і державних посадових осіб — політикою, станом громадського здоров’я, безпекою, правоохоронними органами, здійсненням правосуддя, споживчими і соціальними інтересами, навколишнім середовищем, економічними питаннями, здійсненням державних повноважень, мистецтвом і культурою. Проте цей термін не стосується питань суто приватного характеру, коли члени суспільства виявляють інтерес до непристойного або почуттів.

Схожі повідомлення

Я прошу вибачення

Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області подало судовий позов проти Алли Тютюнник, Голови Херсонського обласного фонду милосердя та здоров’я та члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини, а також громадсько-політичного незалежного тижневика „Вгору", що видається правозахисниками, про захист ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та стягнення моральної шкоди

Закон України «Про люстрацію в Україні» (оновлено)

Безпам’ятство за етнічною ознакою

"Мамо, мене тут кончають"

Конкурс для журналістів на здобуття польсько-української премії

Проект закон України Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні .

Конституційна реформа 2004 року і права людини

Рішення ЄСПЛ у справі "Волков проти України"

Районна газета “Край”. Городенка, Івано-Франківська область — проблеми роздержавлення преси

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори