пошук  
версія для друку
04.09.2000 | Анджей Жеплінський

Свобода висловлювань і захист інформації, що загрожує національній безпеці і правопорядку, у рішеннях органів Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

   

ВСТУП

Коли йдеться про цінності, пов’язані з гідністю людини або з національною безпекою, свобода слова стає юридичним надбанням, що підлягає регламентації. В цій праці розглядається особливе питання меж захисту інформації, що загрожує національній безпеці і правопорядку.

Визначення меж дозволу втручання у свободу висловлювань, таким чином, щоб цю свободу не було зведено до голої декларації, і аби не було порушено її сутність, від самого початку залишалося сталою вимогою для органів Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція). Ця вимога виникла з різних правничих традицій, з якими у 1950 році ввійшли до Ради Європи держави-засновники, у сфері захисту інформації, що стосується діяльності державної влади, особливо тієї, що може мати значення для національної безпеки або правопорядку. З одного боку то була Швеція, яка з часу прийняття у 1766 році закону "Про пресу" гарантує своїм мешканцям свободу доступу до документів державної влади, і з іншого – Велика Британія, де панує в цій сфері культура таємності. У Великій Британії, незважаючи на її багатовікові традиції вільностей, закон про свободу доступу до державних документів все ще відсутній.

Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і розповсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство права. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фундаментом верховенства права – тому що становить один з найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження "класу управителів", для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також корупції. Таке управління – що найважливіше – "саме себе годує". Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.

У вільному суспільстві кожне питання, що стосується внутрішньої або зовнішньої політики, повинно бути, між іншим, відкритим для публічного обговорення, особливо в пресі і електронних ЗМІ. Свобода обговорення спірних і важких проблем є найкращим методом для того, щоб урядом приймалися раціональні рішення, які б мали суспільну підтримку. Щоденна практика часто відрізняється. Значна кількість питань, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики держави, невідомі широким колам громадськості. Ще менш відомі дії окремих посадових осіб. Приховування правди і покарання як посадових осіб, так і журналістів за витік і опублікування прихованої інформації, в тій мірі, в якій це стосується порушень прав людини і верховенства права, однаковим чином практикується і в країнах "старої" демократії. Аби не ввести посадових осіб у спокусу вигоди здійснення помилок без відома людей, яких стосується їхнє рішення, елементом свободи слова повинна бути, відповідно, гарантована свобода доступу до документів, що містять інформацію про діяльність державної влади.

Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція і інституції, які стоять на сторожі безпеки. Звідси – значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаючись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції, правда, схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом, що стосується результатів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагнучи одночасно, з іншого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов’язаних з порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали інформацію в справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне переслідування або до нього не дійшло.

На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. У відповідності з доктриною розподілу влади, суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уряду. Це – завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. В тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній "тіні". Іноді також суди самі "спричиняються" до порушення прав людини в області внутрішньої політики держави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли автори таких публікацій – радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації. Вони стають об’єктом тиску з боку преси і з-за лаштунків. Державна влада, яка аргументує необхідність охорони даних, визнаних таємними чи секретними (не згадуючи вже про особливо таємні), знаходиться, як правило, у кращому становищі ніж журналіст, що порушує заборону, і покладається в той час "тільки" на свою добру волю, діючи у відповідності до стандартів своєї професії і з бажання надати громадській думці важливу для неї інформації. В тих випадках неоцінену роль відіграє практика Європейського суду з прав людини. Суд інституційно і політично вільний від такого, зрештою цілком природного, тиску.

Справи, якими займалися Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі – Суд), щодо обговорюваної теми стосуються не лише ст.10 (захист свободи висловлювань) Конвенції, але і ст.8 (захист права на приватність), і ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд). Ті справи були не дуже особисті, хоч би в порівнянні до питання свободи особи. Істотним є той факт, що рішення Суду значно спричинилися до поширення захисту основних свобод в тій вразливій царині, в яку втягнуті часто протилежні інтереси урядів, громадської думки і індивідів. Справжнім викликом стало перенесення юридичних стандартів, опрацьованих протягом більше ніж тридцяти років в країнах Заходу, у право і практику нових демократичних держав Центральної і Східної Європи.

ІНФОРМАЦІЯ І ІДЕЇ, ЩО ОХОРОНЯЮТЬСЯ


У контексті свободи інформації в сфері внутрішньої і зовнішньої політики, Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 року у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода "може застосовуватися щодо "інформації" чи "ідей", які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" [§ 49].

Суд декілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Гаїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлювання поглядів на тему функціонування судів, що: потрібно пам’ятати, що ст.10 захищає не тільки сутність ідей і вираженої інформації але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].

СФЕРА І МЕЖІ ОБМЕЖЕНЬ


Головною метою ст. 10 є, звичайно, захист права на свободу висловлювань. Щоб гарантувати цю свободу, Суд створив тест суворого тлумачення будь-якого з обмежень, згаданих у п.2 ст. 10. У справі Санді Таймс (1) 1979 року Суд стверджував що: "Суворе тлумачення означає, що ніякі інші критерії крім тих, які згадані в пункті винятків, не можуть бути підставою обмежень, і ці критерії, у свою чергу, повинні розумітися таким чином, щоб мова не поширювалась поза межі звичайного значення. У випадку пункту винятку. .. принцип суворого тлумачення зустрічає певні труднощі через широке значення самого пункту. Тим не менше той пункт накладає на владу деякі ясно визначені обов’язки..." [§§ 194-195].

Іншими словами, Суд впровадив юридичний стандарт, згідно з яким в будь-якій справі де постає питання допустимої сфери втручання в свободу слова, свобода індивіда повинна бути пропорційно сприятливо збалансована з вимогами держави щодо охорони його інтересів. Приймаючи рішення в такій справі, органи Конвенції найперше перевіряють, чи втручання здійснювалося у "випадку, передбаченому правом". Тільки в разі позитивного розв’язання цього питання, далі визначається, чи втручання можна визнати "необхідним в демократичному суспільстві" для однієї з цілей, зазначених у ст. 10.

Вирішуючи справу Санді Таймс (1), Суд окреслив (а потім повторив, при нагоді, у інших випадках, як, наприклад, у британській справі Мелоун, 1984) необхідні характерні риси національних законів (як писаних, так і неписаних, встановлених конституцією, законом або розпорядженням виконавчої влади) у будь-якій сфері, а це означає також і там, де йдеться про інтереси національної безпеки або громадського порядку. Національне право повинно дотримуватися також двох головних вимог: "По-перше, право повинно бути відповідно доступним: громадянин повинний бути спроможним мати вказівку, відповідну до обставин, щодо юридичних норм у даній справі. По-друге, норма не може бути розцінена як "право", якщо її не сформульовано з достатньою точністю, з тим щоб дозволити громадянину регулювати свою поведінку: він повинний бути спроможний у цих обставинах, знати наслідки, які дана дія може потягти за собою" [§49].

Це означає, що повідомлення про зміст норми (досяжність) і точність (передбачуваність) потрібні для дотримання законності в ступені, в якому вони розумні й відповідні в даних обставинах. У згадуваній справі Mелоун Суд сказав, що фраза "випадок, передбачений правом" означає, що "це стосується не лише національного права, як такого, але також і якості закону, вимагаючи його сумісності з верховенством права, про що явно згадано у преамбулі Конвенції. ...ця фраза, таким чином, має на увазі... що у національному праві повинна бути міра юридичного захисту проти довільного втручання органів влади в права гарантовані ч.1 цієї норми.. ..Особливо там, де виконавча влада здійснюється в таємниці, ризики свавільності – очевидні. .." [§ 67].

В будь-якому випадку, стверджував Суд у справі Mелоун і в шведській справі Ліндер (1987), у справах адміністрації, пов’язаних з національною безпекою і боротьбою з організованою злочинністю, в яких пункт передбачуваності не може бути точно таким же самим з огляду на ефективність охорони національної безпеки і поліцейських операцій, право, тим не менше, повинно бути достатньо ясним. Така ясність права повинна досягатися таким чином, аби кожний громадянин міг бачити, в яких обставинах і на яких підставах влада має право втручатися в його права і свободи, які захищаються Конвенцією. У справі Ліндер Суд сказав, що: "У оцінці того, чи критерій передбачуваності задоволений, можуть бути також взяті до уваги інструкції і адміністративна практика, які не мають статусу матеріального права, настільки, щоб ті, кого це стосується, достатнім чином розуміли їхній зміст" [§ 51].

У справі Ліндер Суд відповідав на наступне запитання: чи використання інформації, що зберігається в таємному реєстрі поліції безпеки, при оцінці придатності людини для зайняття посади, важливої для національної безпеки, становило порушення права заявника на повагу його приватного життя. Суд дав на це запитання таку відповідь: "Там, де виконання закону складається із таємних заходів, недоступних для дослідження зацікавленими особами або суспільством в цілому, закон безпосередньо, на противагу супутній адміністративній практиці, повинен з достатньою чіткістю вказати сферу поширення свободи, визнану відповідною владою, з огляду на законність мети застосування даних заходів, що застосовуються з цього питання для того, щоб забезпечити адекватний захист особі від свавільного втручання" [§ 50].

ЗАКОННІСТЬ МЕТИ, НЕОБХІДНОЇ В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ


Цей пункт у більшості справ використовувався з метою підтвердження того, чи існувала "невідкладна суспільна потреба" (pressing social need) при накладанні державою обмеження в обставинах, що склалися в даній справі. У справах, що стосуються ст. 10, це поняття повинно пов’язуватися з одним чи кількома особливими пунктами, передбаченими п.2 цієї статті. У перспективі внутрішньої й зовнішньої політики держави такими пунктами можуть бути: "національна безпека", "територіальна цілісність", "громадська безпека", "охорона порядку або запобігання злочинам", "запобігання розголошенню конфіденційної інформації" і "підтримання авторитету і безсторонності суду". Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без можливості оцінки Судом. Так, як, наприклад, у справі Клас та інші: "Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними "[§ 49].

Це означає, що кожний правомочний судовий вирок у справах щодо свободи інформації повинен особливо залежати від обставин даної справи. Чим сильніше справа стосується характеру свободи висловлювань, тим більш вагомою повинна бути причина втручання з боку органів влади. Згідно з прецедентним правом, виробленим Комісією і Судом стосовно ст. 10, державам–учасницям Конвенції важче дотримуватися вимоги пропорційності, ніж вимоги законності цілі. Суд заявив, що виняток повинен тлумачитися вузько, і необхідність обмеження цієї свободи на основі однієї з підстав, передбачених п.2 ст.10, повинна бути переконливо доведена [наприклад, § 58 вироку 1985 р. у німецькій справі Бертольд]. Ця норма дуже важлива для захисту свободи преси. У британській справі Обсервер і Ґардіан Суд підкреслив: "Хоча [преса] не повинна переступати межі, встановлені, між іншим, в "інтересах національної безпеки", або для " підтримки авторитету судової влади", тим не менше її обов’язком є передача інформації та ідей, що становлять суспільний інтерес. Не тільки преса має завдання передачі такої інформації та ідей, але громадськість також має право її отримати. Якби це було інакше, преса не могла б відігравати для нас життєво необхідну роль "сторожового собаки суспільства" [§59(b)].

Для розуміння питання "нагальної суспільної потреби" у контексті внутрішньої і зовнішньої політики держави у справі Обсервер і Ґардіан мені видається важливим нагадати тут рішення ірландського судді Велша. Суддя Велш, на противагу поглядам більшості складу суддів у тій справі, висловив погляд, що попередня судова заборона публікації сенсації колишнього агента британської розвідки Пітера Райта становила неправомірне втручання у свободу слова. Він сказав наступне:

"... Газети мають право слідкувати за такою інформацією і публікувати результати своїх розслідувань тією мірою, наскільки чинять це, не входячи в конфлікт, наприклад, з національною безпекою. На цей факт не можна, однак, посилатися з метою отримання попередньої [судової] заборони звичайного шляху вираження їхнього погляду перед державою, як це мало місце в даній справі. Уряд, у першому запиті на заборону, пов’язав питання порушення таємності і національної безпеки таким чином, що це стерло межу поміж ними. Питання правдивості чи фальшивості "викриттів" не розв’язано. Мені здається, що для мети ст. 10 Конвенції публікація "викриттів" не може бути обмежена, принаймні, без твердження про їхню правдивість стороною, що його вимагає. Якщо, як це сталося [щодо сенсаційних повідомлень того агента] в ході судового розслідування в Австралії, [британський] уряд просто "визнає правдивість", для справи позов щодо обмеження публікації стає спірним. Надбанням громадськості стало так багато тверджень п. Райта, що це повинно було дозволити встановити їхню правдивість чи фальшивість. Ідентифікація п. Райта в якості їхнього джерела не вплинула на це питання. Приймаючи навіть правдивість основних тверджень [в сенсаційних повідомленнях Райта] – що агенти Служби Безпеки провадили незаконну діяльність – факт, який вже привселюдно обговорювався у спосіб, який не залишає місця сумніву, що п. Райт був, щонайменше, одним з джерел тих звинувачень завдяки своїм мемуарам, розмовам і телевізійним інтерв’ю. Газети, що виступають сьогодні як заявники, провадили кампанію на користь початку розслідування у справі звинувачень, а його пізніше проведення становило подальше продовження тієї кампанії. Вони не були ані безпосередньо, ані опосередковано втягнуті в утримання від п.Райта іншої інформації, яку він здобув, будучи агентом спеціальних служб. Ніщо не вказувало на те, щоб газети планували надрукувати щось інше, окрім матеріалів, безпосередньо пов’язаних з інформацією, що вже було опубліковано, по відношенню до яких не отримано заборони. "Відкриття", що п. Райт був особисто втягнутий у здійснення, ніби-то, незаконних дій , у світлі вже оприлюднених справ, важко вважати інформацією, що могла підлягати попередній забороні публікацій.

Зважаючи на той факт, що твердження про таємність попереднього позову про заборону публікації, розпочатого для підтвердження, не підтверджувало ясно загрозу існування, насправді, порушення таємності, тобто небезпеки оприлюднення правдивих фактів, позиція Генерального Прокурора, захисту якого вимагалося, залишилася на цьому етапі невідомою. На мою думку, обставини не були достатніми для застосування у справі заборони, що дозволяється на підставі п.2 ст.10 Конвенції. Є очевидним, що факти, із якими заявники бажали мати справу, стосувалися предмета, що становить значний суспільний інтерес, а, можливо, і непокоїть громадську думку. Суспільний інтерес, до якого апелював уряд, був прирівняний, як видається, до політики влади. На думку уряду, ця політика може обґрунтувати застосування будь-яких можливих зусиль для запобігання витоку [інформації] зі Служби Безпеки, утримування від будь-якої діяльності для розслідування обвинувачень, чи пряме переслідування п. Райта всілякими доступними методами. Ця проблема відноситься до сфери політики і не може становити підстави винесення заборони, що допускається п.2 ст.10. Також може бути зрозумілим, що
це не підлягало сумніву головною метою процесу було налякати осіб, які могли б, у майбутньому, спробувати оприлюднити таємниці, отримані під час їхньої праці в якості таємних агентів або працівників Служби Безпеки. Ця обставина не може служити, однак, обґрунтуванням висновку про обмеження свободи преси, передбаченого п.2 ст. 10. Беручи до уваги сукупність обставин, уряд не зумів довести, що засоби, які він вимагав по відношенню до заявників – не до п. Райта – були необхідними у демократичному суспільстві, яким є Об’єднане Королівство [§ 4-5 особливої думки судді Велша]".

Роком пізніше, у 1992, Суд виніс вирок у ісландській справі Торгейрсон. Заявником був журналіст, засуджений за посягання на честь і гідність у двох надрукованих статтях, в яких описав, ніби-то, брутальне поводження поліцейських у приміщенні столичної комендатури. Суд постановив:

"Заявником переважно повідомлялося, що було сказано іншими про брутальну поведінку поліцейських. Його було засуджено частково через неспроможність довести те, що розглядалося як його власні твердження, як-от, що невідомі працівники поліції Рейк’явіку серйозно побили значну кількість осіб, результатом чого було каліцтво їхніх жертв, також скоювали підлог та інші правопорушення. Зобов’язання заявника довести правдивість його тверджень, на думку Суду, було не лише необгрунтованим, але і нездійсненним.

Суд також не погодився з аргументами уряду, що головною метою статтей заявника було спричинити шкоду репутації поліції Рейк’явіку в цілому.. ..Як стверджувалося у першій статті, заявник вважав, що "порівняно невелика кількість осіб [була] відповідальна", і що незалежне дослідження допомогло б довести, що тільки декілька поліцейських були відповідальними... [Таким чином,] його основна мета полягала в тому, щоб пришвидшити встановлення Міністром Юстиції незалежного і безстороннього органу для розгляду скарг про брутальну поведінку поліцейських....

Ніхто не сумнівався, що обидві статті, значною мірою зачіпали суспільний інтерес. Це правда, що обидві статті були написані з використанням особливо сильних термінів. Проте, враховуючи їхню мету і вплив, який вони мали вчинити, Суд має думку, що мова, що використовувалась, не може розцінюватися як надмірна.

Врешті решт, Суд вважає, що засудження і вирок були здатні перешкодити відкритому обговоренню справ, що представляють суспільний інтерес." [§§ 65-68].


Вісьмома голосами проти одного Суд вирішив, що у справі Торгейрсон було порушено приписи ст. 10. Суд підтримав свою лінію винесення рішень, згідно яких не можна всупереч тому, що підтримував ісландський уряд, проводити розрізнення, між політичним обговоренням і обговоренням у справах, що мають політичну причетність [§ 64].

Справа Торгейрсон показала, як важко журналісту ініціювати суспільні дебати на одну з найважливіших тем, що стосується громадянських свобод, тобто брутального поводження поліцейських, щодо осіб, затриманих в комісаріатах. Журналісти, звичайно, не спроможні надати безсумнівні докази, доки вони самі безпосередньо не стали жертвами брутального поводження поліцейських.

Але набагато важче розпочати дебати стосовно ще важливішого внутрішнього питання, такого як негативні аспекти функціонування судової влади, коли критика зосереджується на конкретних судах. Всі ті труднощі унаочнила бельгійська справа Гаєс і Ґійзельс 1997 року. Заявники, два журналісти, опублікували п’ять статтей, у яких докладно і єхидно критикували суддів Апеляційного суду в Антверпені за те, що у справі про розлучення вони доручили віддати опіку над дітьми батьку, п. X, нотаріусу. Два роки раніше дружина цього нотаріуса подала скаргу, у якій звинувачувала його у кровозмішенні і знущанні над дітьми. Кримінальну справу було припинено. Заявники звинуватили суддів і Генерального прокурора у явному упередженні і боягузтві, а також, крім цього, ще двох суддів у явній симпатії до крайніх правих. Заявники були визнані у ході кримінального процесу винними у бездоказовому представленні фактів з приватного життя суддів і Генерального прокурора.

Суд зауважив, що заявники у справі Гаєс і Ґійзельс, журналісти "не можуть бути звинувачені у невиконанні їхніх фахових обов’язків за опублікування того, що вони дізналися щодо справи. На пресі лежить обов’язок передавати інформацію і ідеї, що представляють суспільний інтерес.. .. Це особливо справедливе в поточній справі з огляду на серйозність тверджень, що стосувалися як долі малих дітей, так і функціонування системи правосуддя в Антверпені. Заявники, крім того, самі ясно виразилися у цьому відношенні, коли вони писали їхню статтю... "Не для преси узурпувати собі роль суду, але в цій образливій справі є неможливим і нерозумним зберігати тишу". .. [§ 39].

Суд повторює, що належить проводити обережне розрізнення між оціночними судженнями і фактами. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. .. [§ 42].

Хоча коментарі п.п. де Гаєса і Ґійзельса були, без сумніву, дуже критичними, тим не менше, вони видаються пропорційними щодо хвилювання і обурення, викликаних питаннями, згаданими в їхніх статтях... " [§ 48].


У цій справі Суд ще раз підтримав свою постійну лінію на ствердження того, що преса відіграє фундаментальну роль у демократичному суспільстві. "Хоча, – як знову підтвердив Суд, – ...преса не повинна переходити певний бар’єр, в особливості щодо поваги доброго імені і прав інших, але її обов’язком є розповсюдження – у спосіб, відповідний її обов’язкам і відповідальності, – інформації і ідей про будь-які справи, що пробуджують інтерес громадської думки, в тому числі і тих, які стосуються функціонування правосуддя. Суди – будучи гарантом справедливості і граючи фундаментальну роль у правовій державі – повинні користуватися суспільною довірою. У відповідності до цього [вони] повинні охоронятися перед руйнівними нападами в тому разі, якщо вони незначні. Це особливо важливо, зважаючи на той факт, що суддя, як це витікає з сутності суддівської влади, не може відповідати на критику. В цій справі і в подібних найпершим обов’язком державної влади є окреслити потребу втручання у користування свободою слова. ЇЇ рішення у сфері становлення і застосування права є, однак, предметом контролю Суду, навіть якщо були предметом вирішення найвищого суду." [§37]

У справі де Гаєс і Ґійзельс Суд сімома голосами проти двох вирішив що бельгійська влада порушила ст.10 Конвенції.

СУДОВА ЗАБОРОНА ВРАЗЛИВОЇ ПУБЛІКАЦІЇ


Національне право держав-членів Ради Європи дозволяє попередню заборону публікацій після внесення позову з тим, аби запобігти передачі інформації, вразливої для внутрішньої і зовнішньої політики. В Польщі це ст. 730 КПК. Про цей інститут згадувалося вище в нинішній праці. Варто однак розглянути ближче діяльність Суду з цього питання. Норми про тимчасове задоволення позову, які полягають в забороні публікації якоїсь статті або книги, можуть бути, якщо вони застосовуються судом без особливої обережності, болісним інструментом, спрямованим проти преси. Якщо судовий процес швидко не закінчується остаточним вироком, тимчасова заборона перетворюється в інструмент превентивної цензури.

Як вже згадувалося, тимчасову заборону публікацій було видано у Великій Британії щодо книги "Ловець шпигунів", мемуарів Пітера Райта, офіцера британських спеціальних служб у відставці. Дві газети, "Обсервер" і "Ґардіан", опублікували фрагменти цієї книги, що була видана в Австралії. Частина книги також була оприлюднена у Великій Британії в інших книгах і в телевізійних інтерв’ю. "Ловець шпигунів" містив розповіді про ніби-то протиправну діяльність британських спеціальних служб.

Британський уряд одержав від суду заборону на подальші публікації в обох газетах фрагментів книги, які становили розголошення таємної інформації, а тому є протиправними. Інша газета, "Санді Таймс", почала видавати також фрагменти з цієї книги. Генеральний прокурор розпочав судовий процес проти "Санді Таймс". В цьому випадку приводом до порушення справи була образа суду.

У той час книга була видана також у Сполучених Штатах, і британський уряд не вчинив ніякої спроби, щоб запобігти її імпорту до Великої Британії. Цей останній факт був вирішальним для Суду, який заявив, що поки книгу не було опубліковано в Сполучених Штатах, британський уряд, враховуючи його положення, мав право чинити дії, спрямовані на запобігання оприлюдненню інформації, що загрожує національній безпеці. Проте, Суд визнав одноголосно, що після подвійного опублікування за кордоном втручання влади не було "необхідним" через те, що газети стали жертвами порушення гарантій, що витікають зі ст.10.

Чотири роки пізніше, у 1995 році, до Суду надійшла подібна справа Ференіґінґ Вікблад Блуф! (Vereniging Weekblad Bluf!) проти Нідерландів. У цій справі редактори лівого часопису одержали рапорт, складений шість років тому про офіцерів Служби Безпеки (BVD). Редактори вирішили видати цей рапорт. Директор BVD повідомив прокуратуру щодо наміру видавців. На його думку, це порушило б кримінальне право.

Незважаючи на судову заборону і короткий арешт, накладений на трьох осіб, втягнутих у справу, редактори часопису прийняли рішення опублікувати і розповсюдити цей рапорт. Врешті, влада відступила від кримінального переслідування видавців газети. Часопис звернувся до суду про повернення конфіскованих екземплярів першого накладу. Верховний Суд Нідерландів остаточно відмовив у проханні, ствердивши, що кримінальний процес міг би привести до заборони впровадження газети в обіг. Разом з тим, що стосується національної безпеки, то суд визнав, що газета "Ференіґінґ Вікблад Блуф!" опублікувала інформацію, таємність якої була дуже важлива для інтересів держави. Нарешті, на думку суду, конфіскація і вилучення з обігу не може порівнюватися з постановою про попереднє забезпечення позову, навіть якщо громадська думка не може погодитися з надрукованими думками і ідеями.

Відправна точка Суду була інакшою, ніж у справі Обсервер і Ґардіан. У справі Ференіґінґ Вікблад Блуф! Суд відзначив що:

"Суд не може прийняти той аргумент, що стаття 10 запобігає інакше, ніж в кримінальному судочинстві, призначенню конфіскації і вилученню з обігу надрукованих матеріалів.

Національні органи влади повинні бути спроможні застосувати такі заходи виключно для того, щоб запобігати розголошенню таємниці без застосування кримінального процесу проти зацікавленої сторони, забезпечуючи, щоб національне право надавало тій стороні достатні процедурні гарантії. Право Нідерландів виконує цю вимогу шляхом надання можливості такій стороні подавати скаргу як на конфіскацію предмету, так і на його вилучення з обігу, яким об’єднання користувалося у цій справі.. .. [§32].

Європейський суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, може потребувати інституції, подібні до BVD, які для того, щоб бути ефективними, повинні діяти таємно і отримувати необхідний захист. У такий спосіб держава може захистити себе від дій осіб і груп, що намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства [§35].

Через природу обов’язків, що виконуються внутрішньою службою безпеки, чия цінність не потребує обговорення, Суд, подібно Комісії, визнає, що така інституція повинна забезпечувати високий рівень захисту там, де це стосується оприлюднення інформації щодо її діяльності" [§ 40].


Після того, як без дозволу було розповсюджено часопис, ситуація змінилася. Суд розглянув також, чи необхідною була подальша конфіскація накладу часопису. Суд вважав, що це не відповідало ст. 10, тому що: "вилучення з обігу повинно бути розв’язане з урахуванням сукупності обставин справи. Після конфіскації накладу щотижневика його видавці додрукували велику кількість копій і розпродали їх на вулицях Амстердама, який у той день був дуже людним. Відомості з рапорту були потім широко розповсюджені перш, ніж щотижневик було вилучено з обігу. Спірною залишається кількість розповсюджених екземплярів. Суд не бачить, однак, приводу, аби сумніватися, що, в кожному разі, було продано велику кількість екземплярів, і що рапорт BVD став широко відомим. [§43]

У зв’язку з вищезгаданим Суд підкреслив, що, як це він вже чинив у подібних справах, не було необхідним запобігати розповсюдженню певних відомостей, якщо вони попередньо потрапили до громадськості або перестали бути таємними.[§44]

Без сумніву, у розглядуваній справі ступінь поширення інформації відрізнявся [порівняно зі справою Обсервер і Ґардіан чи Санді Таймс]. Відомості, що містилися у рапорті, потрапили до значної кількості людей, які могли її переказати іншим. Більше того, ці події були прокоментовані засобами масової інформації. Беручи це до уваги, потрібно визнати, що захист тієї інформації в якості державної таємниці більше не був виправданим і вилучення видання № 267 "Bluf!" більше не являвся необхідним для досягнення переслідуваної законної цілі. Було б цілком можливим подати позов проти кривдників [§ 45]".


Суд не поділяв думку заявника, що нідерландська влада не врахувала його [заявника] явного впливу, шляхом видання матеріалів, на поширення суспільних дебатів, які тоді мали місце в Нідерландах і стосувалися діяльності BVD.

СВОБОДА СЛОВА І ОБОВ’ЯЗКИ ТА ЗАВДАННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ І ПРАЦІВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ


Державні службовці, особливо посадові особи, що займають високий щабель, мають особливий обов’язок дотримуватися певного ступеня розсуду. Такою була позиція Комісії у справі заяви проти Норвегії, де посадова особа високого рангу, яка мала психічний розлад, стверджувала, що його переміщення на іншу посаду в уряді після того, як він привселюдно звинуватив державу у встановленні спостереження за ним, становить порушення ст. 10. Національні суди відхилили обвинувачення. Комісія зазначила що:

"Залишення на посаді начальника відділу особи, яка справляє враження психічно неврівноваженої, зменшило б престиж Міністерства і довіру до нього як у внутрішній, так і у зовнішній сфері" [№ 9401/81, D. R. 27 стор.228].


Комісія винесла подібне рішення в британській справі, в якій заявник був посадовою особою, займаючи посаду політичного характеру (політично обмежений пост – politically restricted post) і одночасно був обраний членом ради графства. Його було запрошено взяти участь у телевізійній програмі, але його начальник не дав йому на це дозволу. Всупереч забороні, він брав участь у тій програмі, яку було присвячено його праці. В результаті його було піддано дисциплінарному покаранню. У тій справі Комісія зазначила що:

"Захист розмаїтості думки від переслідування – фундаментальна риса демократичних суспільств, у яких права людини, що містяться в Конвенції, захищені.. ..

Обрані представники мають відігравати спеціальну роль у функціонуванні демократичного суспільства, і очікується, що вони можуть часто опитуватися засобами масової інформації для того, щоб дати публічний коментар.. .. [Проте,] там де особа, яку обрано представником, також займає іншу посаду, яка, за своєю природою, накладає обов’язки і відповідальність, в даних обставинах повинні бути враховані обидві сукупності обов’язків. У обставинах, де обов’язки, що виникають з однієї посади можуть виконуватися за рахунок інших обов’язків, звичайно, оцінка таких суперечливих зобов’язань – особисте питання. Проте, якщо, як це було в цій справі, користування свободою вираження поглядів тягне за собою відповідальність особи перед державою, з огляду на її знання, отримані завдяки його праці у вразливому Міністерстві, ст. 10 Конвенції припускає можливість, що національні органи влади можуть цілком законно самостійно оцінювати такі суперечливі обов’язки, якщо так необхідно чинити в демократичному суспільстві для однієї з цілей п.2 ст.10." [№ 10293/83, D. R. 45 стор. 41].


Дуже схожий фактичний стан мала інша британська справа, в якій Суд виніс вирок у 1998 році. У справі Ахмед і інші чотири службовці займали в органах самоврядування Лондону посади політичного характеру, так як окреслив їх міністр охорони довкілля. У зв’язку з тим вони не могли ні бути кандидатами на посади, які займаються в результаті виборів, ні відмовитися від партійних посад. На думку Суду, тут не було порушення ст. 10 Конвенції, оскільки свобода слова не може означати перенесення партійних спорів до урядів.

У справі Ахмед і інші Суд повторив своє положення, згідно з яким там, де в гру входить свобода висловлювань працівника державної служби, влада має певні межі вільного прийняття рішень з огляду на обов’язки і відповідальність тих осіб як державних посадових осіб (§61). Отже, Суд визнав, що наказ міністра, який накладав обмеження на політичну діяльність службовців місцевих влад, є припустимим у світлі ст.10 Конвенції (§63). Ужиті заходи не були непропорційними. Тому "держава не може бути звинувачена у порушенні свободи слова через ухиляння від переговорів між роботодавцем і зацікавленими посадовими особами у справі впровадження обговорюваних обмежень, ані за охоплення тими обмеженнями майбутніх посадових осіб, які займають посади політичного характеру". Суд погодився з точкою зору уряду, що у тій справі йшлося не про унеможливлення службовцям будь-яких коментарів у політичних справах, але про уникання ними таких відповідей, які були б визнані місцевими виборцями такими, що зневажають або суперечать поглядам якоїсь політичної партії.

В іспанській справі Кастеллс заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 році статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були переконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона громадського порядку і національної безпеки, але збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.

Суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргументував це тим, що: "Пан Кастеллс не виразив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно забувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... надає політичним діячам можливість критики і коментування того, що складає суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демократичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства ..." [§ 43].

Суд також в тій справі відзначив, що згідно ст. 10: "... межі припустимої критики є ширшими відносно уряду, ніж щодо. .. політичного діяча. У демократичній системі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також і преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обмежень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби..." [§ 46].

В такий спосіб Суд відхилив скаргу іспанського уряду щодо того, що заявник, маючи свої "обов’язки" і "відповідальність" як член Парламенту, переступив нормальні межі політичних дискусій, намагаючись дестабілізувати демократичну систему під час найбільш критичного моменту відразу після прийняття Конституції в 1977 році.

Концепція "обов’язків" і "відповідальності", звісно, не порожня. Найкращим прикладом є в цьому питанні грецька справа Гаджіанастасі 1992 р. Офіцер Гаджіанастасі був засуджений військовим судом за оприлюднення інформації незначної важливості, яка, однак, вважалася таємницею. Він оприлюднив інформацію стосовно певної зброї і її технічних характеристик, що могло спричинити значні збитки національній безпеці. Заявник стверджував, що звичайне технічне вивчення, яке базується повністю на його власній документації, не могло становити загрозу національній безпеці. Засудження заявника апеляційним судом спиралося, проте, на розкриття "загальної інформації", щодо якої існує військова вимога збереження таємниці. Два експерти, призначені апеляційним судом, визнали, однак, незважаючи на те, що вони використовували різні методи для дослідження, що "частину технічного знання неминуче було розголошено" [§45].

Суд одностайно вирішив у справі Гаджіанастасі, що ст. 10 не було порушено. Члени Суду аргументували це так: "Потрібно взяти до уваги спеціальні умови, невід’ємні від військового життя, військові або спеціальні "обов’язки" і "відповідальність", які стосуються членів збройних сил... Заявник – офіцер К.Е.Т.А., відповідальний за експериментальну ракетну програму, був зв’язаний обов’язком збереження таємниці, якщо йдеться про будь-що, пов’язане з його обов’язками.

Грецькі військові суди, не можуть підозрюватися у порушенні меж сфери оцінки, що повинна бути залишена внутрішній влади в питаннях національної безпеки. Представлені докази не виказують нестачі розумних пропорцій між застосовуваними засобами і законною обґрунтованою ціллю, яку потрібно осягнути" [§§ 46-47].


ДОСТУП ДО ПРАЦІ В ДЕРЖАВНОМУ СЕКТОРІ


Зрозуміло, що в деяких відділах державної служби, перш за все в тих, які особливо важливі з точки зору внутрішньої і зовнішньої політики, держава повинна мати широкі межі свободи в призначенні і звільненні членів персоналу. Як вже згадувалося, посадові особи державної служби виконують обов’язки і несуть відповідальність, згадані в п.2 ст. 10, що безпосередньо впливає на їхню свободу передавати іншим інформацію й ідеї. Це призводить до вирішення двох питань: право кандидата на публічну посаду мати доступ до інформації, зібраної про нього спеціальними чи іншими урядовими службами, з одного боку, або встановлення списку тих посад, щодо яких повинні бути виконані спеціальні вимоги "політичної коректності", з іншого боку.

Суд займався правом на отримання інформації у шведській справі Ліндер 1987 року. Заявника було звільнено з посади теслі в публічному музеї Військового Флоту тому, що поліція безпеки вважала, що він створює загрозу для національної безпеки, з огляду на його минулі тісні зв’язки з крайніми лівими. Заявник хотів мати доступ до свого персонального досьє з зібраними про нього поліцією даними. Таким чином, він хотів вияснити можливі неточності. Влада відхилила його прохання.

Суд вирішив, що в тій справі не було порушення "свободи одержання інформації" у світлі ст.10, тому що доступ до праці у публічному секторі не захищений Конвенцією. Суд сказав що хоча ст. 10 гарантує "право на свободу одержання інформації" і "в основному, забороняє уряду накладання обмеження у сфері отримання особою інформації, яку інші бажають або можуть бажати передати їй", це, однак, " в обставинах даної справи не надає права особі на доступ до реєстру, що містить інформацію щодо його особистої позиції, і при цьому це не зобов’язує уряд передати йому таку інформацію", взагалі забороняє уряду перешкоджати доступ до інформації, якою інші люди хотіли або могли поділитися. [Що також ] в таких обставинах, як в тій справі, не надає особі права доступу до реєстру, що містить інформацію про його посаду і при цьому не покладає на уряд обов’язку ділитися такою інформацією з тією особою" [§74].

Десятьма роками пізніше, у квітні 1997, два шведських правники ще раз звернулися до Суду у справі Ліндера, просячи про новий розгляд. Відповідно до представлених доказів, Уряд, ніби-то, подав до Суду неправдиві свідчення щодо центральних фактів. Один з правників заявив: "У зв’язку із тим, що п. Ліндер програв справу чотирма голосами проти трьох, і шведський суддя знав про неправдиві твердження уряду, просимо про новий розгляд справи. Я думаю – принаймні, якщо йдеться про пізніше твердження уряду, що Суд і Комісія вважають, що немає ніяких проблем із шведською системою керування персоналом – необхідно, щоб судовий процес було засновано на правдивих характеристиках цієї справи."

Суд застосовував подібний підхід протягом декількох років у німецьких справах щодо відповідності німецького права і практики "Berufsverbot" Конвенції. Відповідно до політики "Berufsverbot", кожний державний службовець повинен присягати на вірність Конституції і її вартостям. Осіб, які розділяли крайні ліві і крайні праві симпатії, не приймали на державну службу навіть на найнижчу посаду. Суд не визнавав тієї практики як такої, що суперечить ст.10 Конвенції (справи 1986 р. Ґлансенап і Косєк). В тих справах Суд обмежився, в основному, твердженням, що право доступу до державної служби не охороняється Конвенцією. Це означає, що відмова у працевлаштуванні особи на посаду публічного характеру не може бути предметом скарги на підставі Конвенції (Ґлансенап § 49).

Після 1989, коли Німеччина більше не межувала з комуністичним блоком, Суд змінив своє ставлення у справі Фоґт. У 1987 році пані Фоґт була звільнена зі школи, де вона працювала, починаючи з 1979 року, тому що вона з 1972 р. належала до Німецької Комуністичної партії. Вона відмовилася залишити діяльність в тій партії, і для керівництва це означало, що вона не виконує обов’язок кожного державного службовця, що має на меті підтримку вільної конституційної демократичної системи. У 1995 р. Суд підтримав точку зору уряду, яка полягала у тому, що державна служба, яка знаходиться далеко від політичних радикалізмів, "є гарантом Конституції і демократії" [§59]. У зв’язку із тим Суд визнав однак, що "незважаючи на те, що держава і право накладають на державних службовців, з огляду на їхній статус, обов’язок діяти на власний розсуд, державні службовці є індивідами і, як такі, підлягають захисту ст. 10 Конвенції" [§ 59]. Суд підкреслив у тому рішенні, що він розуміє, що аргументи уряду викликані історією Німеччини і тим фактом, що країна бажала уникнути повторення колишнього досвіду, створюючи нову державу, яка б відповідала передумові, що це повинна бути "демократія, здатна захистити себе сама". Суд визнав, однак, що цей погляд не означає, що "особа, призначена для виконання функцій державної влади, не може подавати скарги з приводу її звільнення, якщо це звільнення порушує її права, гарантовані Конвенцією. У приписах статті 1 і 14 Конвенція містить постанову, що "кожний, хто підлягає юрисдикції" договірних сторін, повинен користуватися правами і свободами "без дискримінації на будь-якій підставі". Більше того, у кінці п.2 ст. 11 державі дозволяється накладати спеціальні обмеження на свободу зібрань та об’єднань для "осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління". Це підтверджує, як загальне правило, що гарантії Конвенції поширюються на працівників державної служби. Отже, статус державного працівника, який набула п. Фоґт з моменту визнання її вчителем середньої школи не позбавляє її охорони ст.10" [§43]. Остаточно, однак, Суд не визнав, що у тій справі німецька влада порушила припис ст.10 Конвенції. Таким чином, визнається, що діяльність у відповідності до конституційного порядку: "є обов’язком кожної посадової особи державної служби незалежно від її/його позиції і рангу. Це означає, що кожна посадова особа державної служби... мусить однозначно відмовитися від участі в групах і рухах, які компетентна влада вважає ворожими Конституції. Це не дозволяє провести різницю між службою і приватним життям. .."[§ 59]". Отже, на відміну від справ Ґлансенап і Косєк, в яких заявникам відмовлено у доступі до державної служби, Суд визнав, що у справі Фоґт дійшло до втручання в права, гарантовані Конвенцієй. П.Фоґт працювала і була звільнена зі школи в зв’язку з виявленням у неї радикальних політичних поглядів. Втручання те містилося однак у межах тексту п.2 ст.10 Конвенції.

СВОБОДА СЛОВА І ПОТРЕБА ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ


У нідерландській справі Енґель та інші йшлося про заборону розповсюдження газети, в якій солдати критикували деяких офіцерів. Суд не знайшов порушення ст. 10. У цій справі Суд сказав, що під поняттям "громадський порядок" потрібно розуміти "порядок, який повинен панувати в межах певної соціальної групи. .. у випадку збройних сил, безладдя в групі може мати наслідки у цілому суспільстві [§98]. Належне функціонування армії важко уявити без юридичних норм, розроблених, для того, щоб запобігти підриву військової дисципліни військовослужбовцями, наприклад, статтями... [Право Нідерландів] засноване на цій законній вимозі і саме по собі не суперечить ст. 10. .." [§ 100].

Суд визнав, проте, що ця умова захищає також права солдат, які відбувають строкову службу, стверджуючи: "Тут не було питання позбавлення їхньої свободи вираження поглядів, але тільки покарання за образливе здійснення тієї свободи з їхнього боку. Тому, видається, що це рішення не порушило п.2 ст. 10" [§ 101]

Вісімнадцять років пізніше, у 1994 р., Суд знайшов порушення державою ст. 10 у справі, дуже подібній до справи Енґель. Це була австрійська справа Ференіґунґ Демократішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі. Влада заборонила розповсюдження серед солдатів, що проходили службу, часопису, в якому критикувалося військову адміністрацію. У той же час інші приватні й урядові періодичні видання розповсюджувалися серед призовників. Австрійський уряд стверджував, що часопис заявника загрожував системі оборони і ефективності армії. Заявник посилався на те, що уряд поступово здійснював більшість реформ, запропонованих часописом. Суд погодився з аргументами заявника і стверджував, що: "Жоден із випусків [часопису] "der Igel", поданий як доказ, не містив заклик до непокори або насильства, і навіть не брав під сумнів корисність армії. За загальним визнанням, більшість видань містять скарги, пропозиції реформ, або заохочують читачів розпочати подавати скарги. Проте, незважаючи на те, що статті часто мали полемічний характер, не виглядає, що заявники переступили межу того, що припустимо у контексті простого обговорення ідей, які повинні допускатися в армії демократичної держави також, як це повинно бути в суспільстві, якому така армія служить" [§ 38].

ВИСНОВКИ


Європейські норми щодо обмеження свободи преси, коли вони виправдані в "інтересах національної безпеки" чи "правопорядку" дуже далекі від норм, створених Верховним Судом США у таких справах як Компанії "Нью-Йорк Таймс Ко. Лімітед" проти США (1971), Небраска Асошіейшен проти Стюарта (1976) або США проти "Зе Прогресів" (1979).

Верховний Суд наклав у тих рішеннях дуже строгі і чітко сформульовані умови, які повинні бути виконані, перш ніж якійсь суд видасть, наприклад постанову про попередню заборону владою розповсюдження публікацій чи інтерв’ю з огляду на потребу охорони національної безпеки.2

З іншого боку, зовсім інші засади існували у державах радянського блоку, де до осені 1989 р. усе було заборонено за винятком того, що було чітко схвалено владою. У надзвичайних ситуаціях, усе, що не було обов’язково, було заборонено. У деяких з тих країн, таких як Україна чи Росія, влада в кінці дев’яностих повертається до старих практик, застосовуючи до цього "капіталістичні" засоби. Свобода слова обмежується фактичною монополією паперових фабрик, друкарень чи, особливо, телевізійних станцій. Де це не допомагає, використовуються "невідомі винуватці" для приборкання непокірних журналістів. В деяких нових демократіях, що ввійшли до Ради Європи, журналісти, які пишуть про брутальну практику старої/нової поліції, нахабних і невихованих державних посадових осіб, розплачуються за це життям. Надії на покращання дуже слабкі, оскільки основний інструмент захисту прав людини – суди – страждають у тих країнах від глибокої структурної кризи. Суди незалежні, але неефективні, їхні вироки не виконуються, особливо, коли вони можуть суперечити інтересам державної бюрократії, яка аргументує, повсякчас, свою діяльність інтересами національної безпеки.

ПЕРЕЛІК ЗГАДУВАНИХ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОМІСІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

(згідно послідовності дат)


1. Хендісайд (вирок від 7.12.1976)

2. Енґель та інші (вирок від 23.11.1976)

3. Санді Таймс
(вирок від 26.04.1979)

4. Мелоун (вирок від 2.08.1984)

5. Бертольд
(вирок від 25.03.1985)

6. Ґлансенап (вирок від 28.08.1986)

7. Косєк
(вирок від 28.08.1986)

8. Ліндер (вирок від 26.03.1987)

9. Обсервер і Ґардіан (вирок від 26.11.1991)

10. Санді Таймс (2) (вирок від 7.12.1976)

11. Кастеллс (вирок від 23.04.1992)

12. Торгейрсон (вирок від 25.06.1992)

13. Гаджіанастасі
(вирок від 16.12.1992)

14. Ференіґунґ Демократішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі (вирок від 19.12.1994)

15. Ференіґінґ Вікблад Блуф! (вирок від 9.02.1995)

16. Фоґт (вирок від 26.09.1995)

17. Де Гаїс і Ґійзельс (вирок від 24.02.1997)

18. Ґріґоріадес (вирок від 21.11.1997)

19. Ахмед і інші (вирок від 2.09.1998)



Переклад з англійської Харківської правозахисної групи

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори