пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200002
26.12.2000 | Д. Гройсман, м. Вінниця

Рішення Конституційного Суду України у справі про смертну кару

   

Вісім років новітньої історії незалежної української держави стали роками жвавої дискусії про доцільність існування смертної кари, як виду кримінального покарання у вітчизняній правовій системі. Попри проголошувані на найвищих державних рівнях гасла про необхідність "європейської інтеграції", "пріоритети прав людини" тощо, законодавчо підтверджувати свої благородні наміри вдавалося не так легко, як говорити про них.

Існування смертної кари в українському Кримінальному Кодексі було однією з основних претензій Ради Європи до нашої країни. Тож, стративши за роки незалежності понад 600 своїх громадян, Україна опинилася на вістрі жорстокої критики як держава, що не надто переймається проблемою виконання міжнародних зобов’язань, добровільно прийнятих на себе. Чергові слухання, присвячені дотриманню прав людини в Україні, які мали відбутися як раз наприкінці січня в Страсбурзі, могли виявитися останніми для української парламентської делегації в Раді Європи, про що неодноразово попереджали Україну.

І ось 30 грудня нарешті було проголошено рішення Конституційного Суду України за конституційним поданням 51 народного депутата України, яким смертну кару визнано такою, що суперечить Конституції України. Це рішення вже встигли назвати "історичним", і безумовно така оцінка є справедливою, оскільки скасування смертної кари в усіх країнах традиційно є історичним рубежем реального визнання суспільством нового високого стандарту - пріоритету прав людини над суспільними інтересами. Півроку тривало конституційне провадження у "справі про смертну кару", в результаті Конституційний Суд повністю унеможливив застосування смертної кари, визнавши неконституційними не тільки статті Кримінального Кодексу, за якими смертну кару можна було призначити за окремі злочини, скоєні в мирний час, про що клопотали народні депутати - автори конституційного подання, але відповідно до пункту 2 свого Рішення негайно припинив дію в Україні статті 24 Загальної частини Кримінального Кодексу, де йдеться про смертну кару як вид кримінального покарання. Таким чином відтепер застосування смертної кари в Україні заборонене і в мирний і у воєнний час, чи за злочини, вчинені в бойовій обстановці.

Що ж тепер чекає понад чотириста засуджених до смертної кари українців, яких було засуджено до страти за навмисні вбивства, скоєні за обтяжуючих обставин? Логічним було б замінити таким особам смертну кару на довічне ув’язнення, але виявляється, що тепер зробити це буде неможливо.

Суть проблеми полягає в тому, що наразі не прийняті зміни до Кримінального Кодексу України, якими передбачалося б довічне ув’язнення. Відтак найсуворішим терміном покарання залишається 15 років позбавлення волі, цю норму закону тепер і застосують по відношенню до засуджених. Парадоксальним виглядає також такий факт: тим засудженим до смертної кари, яких помилував Президент України, вирок, згідно із законом, було замінено на 20 років позбавлення волі, але поза як тепер йдеться не про помилування, а про скасування норми закону, двадцятирічний термін не буде застосовуватися до решти засуджених. Навіть, якщо Верховна Рада оперативно прийме рішення про запровадження довічного ув’язнення, ця норма не буде діяти по відношенню до осіб, що вже засуджені і були помилувані. Це пов’язане із тим, що Закон не має зворотної сили у часі, якщо йдеться про посилення відповідальності, або покарання, а очевидно, що довічне ув’язнення є більш жорстоким покаранням, ніж п’ятнадцять років позбавлення волі.

Так, далеко не всі чотириста вбивць, які отримали від Конституційного Суду України підтвердження їхнього права на життя, вийдуть на волю через 12-13 років. Умови утримання в українських в’язницях залишаються одними із найжорстокіших у світі, але беручи до уваги середній вік засуджених в 25-28 років, маємо з великою тривогою вдивлятися в історичну перспективу побачити на вулицях наших селищ і міст кілька сотень вбивць із п’ятнадцятирічним стажем "відсидки".

Здається, правового вирішення цієї проблеми не існує. Що ж, мабуть українському суспільству залишається серйозно придивитися до того, наскільки ефективною є вітчизняна система перевиховання злочинців. Але це вже тема для окремої розмови…

 

Коментар "ПЛ":

Ми не можемо погодитися з п. Дмитром, що правового вирішення цієї проблеми не існує. Як відомо, Президент припинив розглядати клопотання про помилування від засуджених до смертної кари у листопаді 1996 року (власне, саме це призупинення процедури і приймають за мораторій на виконання смертних вироків, хоча це аж ніяк не був мораторій!), і засуджені до смертної кари, чиї заяви не розглянуто, чекають своєї долі. Рішення про це, на нашу думку, має прийняти Верховна Рада, яка мусить внести зміни до Кримінального Кодексу відповідно до рішення Конституційного Суду і принагідно замінити всім, хто вже був засуджений до смертної кари, вищу міру покарання на довічне ув’язнення. У такому випадку йдеться якраз про пом’якшення відповідальності і тому зворотна сила цього рішення буде коректною. Що ж до тих, кому до листопада 1996 року смертна кара була замінена на 15 років ув’язнення внаслідок помилування, то ці рішення дійсно залишаться в силі і не можуть бути змінені. Але з 1992 по 1996 рік включно було тільки шість таких осіб. Відомо, що прохання про помилування задовольнялося тільки тоді, коли у комісії з питань помилування були дуже великі сумніви у доведеності вини засуджених до смертної кари.

Таким чином, побоювання п.Дмитра про появу на вулицях після 15-річної відсидки сотень вбивць, на нашу думку, безпідставні.

Євген Захаров

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори