пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200010
27.12.2000 | І.Федущак, м.Львів

Селекторна нарада Українського фонду пошуку "Пам’ять"

   

3 березня Український фонд пошуку "Пам’ять" провів селекторну нараду з приводу відзначення 55-ої річниці перемоги. Нараду вів голова Держкомітету ветеранів війни С.В.Червонописький. Присутні - представники міністерств та відомств: оборони, культури, у справах національностей, молоді і сім’ї. У областях на нараду запрошені були, крім пошуківців, представники обласних ветеранських організацій та редакцій Книги Пам’яті. На нараді йшлося про нагородження ветеранів Великої Вітчизняної війни, про надання їм різних видів пільг, про плани проведення урочистостей, про обласні Книги пошани та іменні стипендії героїв, про військові музеї. Запропоновано терміново узгодити з місцевими держадміністраціями і подати для нагородження орденами уточнені списки учасників бойових дій, учасників війни, інвалідів війни - згідно державного статусу. Представники редакцій Книги пам’яті рапортували про кількість виданих томів та скаржилися на відсутність коштів. Нарада проводилася переважно недержавною - російською мовою. Побіжно було згадано питання обліку поховань переможців, і жодного слова про пошук та увічнення пам’яті полеглих, про вояків різних армій, які були втягнуті воюючими імперіями у горнило 2-ої світової війни. Тим більше не згадувалися вояки єдиної у тій війні армії, яка воювала власне за незалежність і державність України - Української повстанської армії. Взагалі було незрозумілим запрошення на нараду пошуківців, про роботу і проблеми яких не йшлося. Представник Рівненської області зробив спробу уточнити використання мови і термінології та мету наради, але його було позбавлено слова з аргументом "не вчасно і не доречно". Голові Львівського доброчинного товариства "Пошук" п.Інні Федущак взагалі не було надано слова, ніби помилково чи випадково. Але текст свого виступу вона попередньо вислала до Правління УФП, і тому вважає, що це не була випадковість. Пропонуємо увазі читачів її невиголошений 5-хвилинний виступ:

Шановні колеги-пошуківці! Я рада нашій хоча б і заочній новій зустрічі. Оскільки вона присвячена річниці Перемоги, говоритиму тільки про це. Хочу одразу запевнити тих, хто недостатньо обізнаний з нашим регіоном, що галичани, як і раніше, з великою шаною ставляться до вояцьких могил, як і до живих ветеранів, які пережили страхіття 2-ої світової війни, ризикували життям, проливали кров, виконуючи військову присягу в армії, до якої вони були призвані. Ветеранам, присутнім на нашій нараді, бажаємо довгих літ, доброго здоров"я і низько їм кланяємося - і за ратний подвиг, і за пошукову діяльність, якій вони доброчинно себе присвятили.

Однак я уповноважена роз’яснити наше ставлення до відзначуваної події. На нашій землі 2-а світова війна почалася ще 1 вересня 1939 року, оскільки наша частина України перебувала у складі Польщі. Відповідно громадяни багатонаціональної Галичини виконували закон про захист держави у складі польського війська і брали участь у боях з гітлерівською армією. Але польську владу українці вважали окупаційною, мріяли про власну державу і боролися за неї у підпіллі.

17 вересня сюди прийшов інший окупант, значно страшніший за Польщу. Сталін з Гітлером полюбовно розділили захоплені землі, встановивши кордон вже не по Збручу, а по Сяну і Бугу. Вони провели спільний військовий парад у Бресті. Сталінський режим заборонив усе українське, понищив місця пам’яті й могили, залив кров’ю тисяч невинних жертв, сотні тисяч відправив гинути до Сибіру. Але юнаки, призвані до Червоної армії, дотримували закону і присяги новій владі. Поруч з іншими народами Радянської імперії вони мужньо боролися з нацизмом.

Третій окупант - нацистський - також нищив національні святині, вивозив населення на примусову працю до Німеччини і мобілізував молодь до свого війська. З тією різницею, що фашисти мордували нас 3 роки, а комуністи - 50, на Сході - всі 70.

Тому ще у 42-му році була створена добровільна Українська повстанська армія. Як свідчать німецькі документи, вона була для них грізнішою за червоних партизан, і продовжувала бойові дії вже й після другої більшовицької окупації - аж до 52 року. І це не пропагандистські догми, це задокументована і вистраждана правда. Ця армія без держави єдина боролася за власну Вітчизну - за Україну, хоча протягом 8 років незалежності досі гідно не вшанована. Усі інші армії були чужими Україні і не відстоювали її інтересів чи свободи Вітчизни. Але така наша доля воювати у чужих шинелях. І ми поважаємо усіх чесних вояків. Тільки ж чому ми досі називаємо 2-у світову війну Вітчизняною? Чи не пора вже нарешті визнати правду і реалії сьогодення? Багато з нас вірили в абсурдну комуністичну ідею, і я у тому числі, хоча й мене водили упізнавати тіла помордованих енкаведистами сільських юнаків. Але настало прозріння, здобута Україна, тож будьмо її гідними синами і називаймо речі справжніми іменами. Вже ж не загрожують нам за це репресіями. Ми дуже просимо усіх, і зокрема керівництво Фонду пошуку, не ображати національної гідності і не ганьбити історії кров’ю здобутої нашої Вітчизни - України.

Ми готові широко відзначати завершення страхітливої війни і вшановувати пам’ять полеглих у ній вояків. Але не будемо вславлювати ідеології кровожерливого Радянського Союзу і його перемог, у тому числі й над українськими повстанцями. Закликаємо до цього усіх громадян України, незалежно від їх національності, віри, партійної орієнтації. Вітчизна у нас одна, ми її діти, тож давайте служити лише їй.

Вважаю, що ми повинні подати до уряду ще одне звернення, саме з приводу визнання ролі української армії у здобутті незалежності України, надання її воякам статусу ветеранів. І це не заради пільг та пенсій, а заради історичної справедливості, адже саме ці люди виховують і сьогодні у молоді державницький патріотизм. Для всіх нас найважливіше - якою виросте молодь, щоб зберегти нашу державу і щоб ніколи більше у ній не проливалася кров внаслідок війн та насильства.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори