пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200013
27.12.2000

"Всенародний референдум 16.04.2000 - фарс, що відкидає демократичні перетворення в Україні на десятиріччя назад

   

(Заява українського комітету "Гельсінки-90")

16.04.2000 завершився референдум, на якому на голосування було винесено наступні питання:

1. Чи підтримуєте Ви пропозицію доповнити статтю 90 Конституції України новою третьою частиною наступного змісту:

"Президент України може також достроково призупинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі не затвердження нею протягом трьох місяців підготованого і поданого у встановленому порядку Кабінетом міністрів України державного бюджету України" - яка встановлювала б додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради, і відповідне доповнення пункту 8 частини 1 статті 106 Конституції України словами " та в інших випадках, передбачених Конституцією України"?

2. Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканості народних депутатів України і виключенням у зв’язку з цим частини 3 статті 80 Конституції України: "Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи арештовані"?

3. Чи згодні Ви зі зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим зміною частини 1 статті 76 Конституції України слів "чотириста п’ятдесят" на слово "триста", а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства.?

4. Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і відповідала б їх реалізації, і внесення відповідних змін до Конституції України та до виборчого законодавства"?

За даними Центрвиборчкому, у голосуванні взяло участь понад 83% громадян України, що мають право голосу. Результати голосування з кожного питання (у відсотках) наведено нижче:

№ запитання "ЗА" "ПРОТИ"
1 84,78 13,79
2 89,06 9,57
3 89,97 8,68
4 81,81 16,67

Спостерігачі Українського комітету "Гельсінкі-90" уважно стежили за ходом підготовки та проведення референдуму. Підсумувавши наші спостереження, Комітет змушений констатувати: процедура підготовки та проведення так званого "всенародного" референдуму не мала нічого спільного із загальноприйнятими нормами демократії.

Найбільш вражає організована кампанія брехні, що від початку супроводжувала "народне волевиявлення". Так звана "народна ініціатива" - збір підписів за проведення референдуму - здійснювалася офіційними особами місцевих адміністрацій шляхом відвертого адміністративного тиску: посадовим особам погрожували звільненням з державної служби, якщо вони не змусять (тим же методом) достатню кількість своїх підлеглих підписатися за проведення референдуму. Зафіксовано численні випадки коли працівникам державних установ затримували виплату заробітної платні до того часу поки вони не зберуть потрібну кількість підписів. Оскільки зібрати треба було три мільйони підписів, кампанія "добровільно - примусового" збору підписів охопила всі регіони України і у ній прямо чи опосередковано брали участь тисячі посадових осіб різного рангу та державних службовців. Однак при цьому адміністрація Президента України жодного разу офіційно не оголосила себе ініціатором референдуму, всю відповідальність покладаючи на "добровільну ініціативу груп громадян"; наш Комітет ознайомився із списками так званих "ініціативних груп", що збирали підписи - ці групи майже повністю складалися із державних службовців місцевих адміністрацій та урядовців. Діяльність груп здійснювалася у робочий час цих посадових осіб, тобто фактично за рахунок грошей платників податків із державного бюджету.

Весь час збору підписів та агітації перед голосуванням за рахунок коштів державного бюджету проводилася агітація з метою переконати виборців дати позитивну відповідь на всі запитання. В багатьох школах, лікарнях, інших бюджетних установах агітація за позитивну відповідь на референдумі проводилася у вигляді офіційних зборів та нарад трудового колективу, відвідання яких було обов’язковим для всіх працівників. У державних засобах масової інформації (що в Україні мають найбільшу аудиторію) точка зору опонентів референдуму не була представлена зовсім, що ж до недержавних ЗМІ, то на них чинився потужний тиск з боку посадових осіб та державних інституцій, і абсолютна більшість з них також репрезентувала виключно точку зору прихильників референдуму. У електронних ЗМІ взагалі практично не згадувалася навіть сама наявність протилежної точки зору, не кажучи вже про надання можливості опозиції висловити свої аргументи. У друкованих ЗМІ точка зору опозиції була репрезентована трохи краще, але переважно за рахунок партійних газет опозиційних партій, що мають дуже незначні наклади. Більшість комерційних видань були змушені відверто підтримати позицію офіційної влади щодо референдуму або зовсім замовчати існування проблеми - причини такої позиції цілком зрозумілі, якщо згадати безпрецедентну розправу над незалежними ЗМІ, вчинену в Україні за останні роки (закриття кількох газет, теле- та радіостанцій, арешти редакторів, судове переслідування журналістів, доведення видань до банкрутства тощо - див. Звіти нашого Комітету та міжнародних правозахисних організацій за 1998 та 1999 роки). Таким чином, інформування виборців щодо змісту питань референдуму та його наслідків було однобічним і абсолютна більшість громадян була позбавлена можливості почути точку зору, відмінну від офіційної.

Під час голосування тиск на виборців досяг масштабу, досі не баченого в незалежній Україні. Спостерігачі Комітету зафіксували масове застосування наступної практики: керівники державних установ (а це зокрема всі школи та вищі учбові заклади, лікарні, неприватизовані підприємства тощо) примушували своїх підлеглих працівників брати участь у голосуванні під загрозою звільнення з роботи. Викладачі вищих шкіл були під загрозою звільнення з роботи змушені не лише голосувати самі, але й забезпечувати з’яву на вибори залежних від них студентів - таким чином професори, щоб не втратити роботу, примушували голосувати студентів, погрожуючи їм виключенням із університетів! В середніх школах ситуація досягла повного абсурду: вчителі під загрозою втратити роботу були змушені проводити батьківські збори, на яких батьків попереджали що якщо вони (батьки) не візьмуть участі у голосуванні, то за це буде покарано їхніх дітей у школі. У селах подібний тиск на селян чинили голови кооперативів (фактично досі не розформовані комуністичні колгоспи), причому вживалися загрози повного позбавлення засобів до життя - кормів для худоби, газу для опалення будинків тощо.

Слід також відзначити, що за самим ходом голосування практично не було реального громадського контролю. По-перше, процес голосування фактично тривав десять днів - з 06 по 16 квітня, тоді як незалежні спостерігачі допускалися на дільниці лише у "офіційний" день голосування - 16.04.2000. Процедура дострокового голосування дозволяється законами України як виняток для тих осіб, що в день голосування з поважних причин не можуть з’явитися на дільницю. Під час попередніх парламентських та президентських виборів число громадян, що скористалися правом дострокового голосування, ніколи не перевищувало одного відсотка від загального числа виборців. Під час референдуму попереднє голосування стало щоденною практикою, цілі колективи державних установ організовано примушували голосувати достроково. Зафіксовано випадки, коли директорам шкіл та інших установ керівні органи областей видавали спеціальну форму звітності, де треба було щодня вписувати число виборців, які проголосували достроково. Завдяки такому брутальному примусу та неможливості громадського контролю за достроковим голосуванням у більшості регіонів України було оголошено про те, що достроково проголосували понад третини від загальної кількості виборців - безпрецедентне число, що викликає безліч запитань та сумнівів. В останній день голосування, 16.04.2000 контроль незалежних спостерігачів за голосуванням формально було дозволено, однак його важко назвати ефективним - по-перше, більшість із понад 30 тисяч виборчих дільниць не контролювалися (контролювалися лише біля тисячі дільниць, а іноземних спостерігачів було лише 70 на всій Україні), але головне, що на тих дільницях, де спостерігачі (зокрема активісти нашого Комітету) зафіксували різноманітні порушення, починаючи від голосування однієї людини за всіх членів своєї родини включно із відвертим вкиданням до скриньок фальшованих бюлетенів, всі їхні заяви про порушення процедури голосування залишилися без жодної офіційної реакції. Ще одним шляхом голосування без контролю було голосування вдома - тобто процедура, коли працівники виборчих комісій ходили по домівках виборців із скриньками для голосування. За законом така процедура передбачена лише для інвалідів та тяжко хворих, що позбавлені можливості прибути на дільниці; але реально така практика застосовувалася масово і була цілком безконтрольною.

Таким чином, підсумовуючи результати референдуму, Комітет змушений зробити дуже невтішні висновки. В Україні відбувся безпрецедентний за масштабом фарс, що ставить під загрозу всі досягнення української демократії за останнє десятиріччя. Контроль влади за ЗМІ наблизився до тотального, на виборців чинився небувалий адміністративний тиск, процедура голосування повністю виведена з-під громадського контролю. Фактично референдум був ініційований та проведений президентською адміністрацією, причому вжиті протиправні методи тиску. Однак формально цьому примусовому голосуванню надано поверхневих ознак "демократич- ного волевияву українського народу". Таким чином в Україні утверджуються авторитарні методи керівництва під виглядом демократії. Головним наслідком цього вже зараз стало розчарування значної частини населення у демократичних інститутах та процедурах. Фактично до багатьох мільйонів людей повернувся призабутий за останнє десятиліття страх перед урядовцями та представниками влади. Стосунки між державою та громадянами повертаються до стереотипів комуністичних часів, коли громадянин боявся будь-яким чином висловити думку, відмінну від офіційної, а всі ініціативи керівників держави формально оголошувалися "народною ініціативою" і в примусовому порядку схвалювалися громадянами. До повного повернення України до тоталітаризму лишилося лише кілька кроків, і референдум 16.04.2000 однозначно є величезним кроком в бік, протилежний демократії.

На окрему згадку заслуговують висловлювання Президента України Л.Д.Кучми, зроблені ним після оголошення результатів референдуму. Деякі з них неможливо трактувати інакше, ніж прямі погрози опозиції, зроблені у вкрай неетичній формі. Зокрема він заявив що "на референдумі народ недвозначно висловив своє ставлення до тих партій, що виступали проти референдуму. Хай вони тепер переглянуть свою позицію і звірять її з позицією народу України". Також він назвав усі аргументи противників референдуму "інсинуаціями" і сказав, що "невпевнений, чи можна взагалі вважати авторів цих інсинуацій українцями". Подібний тон політичних дискусій добре знаний за часів комуністичного тоталітаризму.

Гадаємо, нема потреби у цьому документі пояснювати небезпеку встановлення в Україні авторитаризму. Закликаємо усіх бути пильними і висловити публічно свою оцінку проведеного в Україні антидемократичного фарсу, поки ще не пізно запобігти його найстрашнішим наслідкам.

Голова Українського комітету "Гельсінкі-90" Юрій МУРАШОВ

Виконавчий директор Комітету Євген ДИКИЙ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори