пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200016
27.12.2000

17 червня виповнюється 70 років Михайлу Гориню

   

Харківська правозахисна група щиро вітає п. Михайла з ювілеєм і зичить йому всього найкращого.

Михайло Горинь народився 17.06.1930 р. в с. Кнісело, Жидачівського р-ну, Львівської обл.

Батько Гориня був головою сільської „Просвіти“, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською владою. У грудні 1944 Г. разом з матір’ю був депортований радянською владою до Сибіру. Вдалося втекти.

1949-55 навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 був виключений за відмову вступити в комсомол, але завдячуючи ректорові академіку Є.Лазаренку відновлений. Контактував з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практину лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці. Готував дисертацію.

У травні 1962 налагодив контакти з київськими шістдесятниками І.Світличним, І.Дзюбою, І.Драчем та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді „Пролісок“ (1963). Організував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та виготовлення самвидаву.

Заарештований 26.08.65 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, ст. 62 ч. 1 КК УРСР. 18.04.66 засуджений на закритому засіданні Львівського облсуду в одній справі з братом Богданом Горинем, Іваном Гелем і Мирославою Зваричевською. Засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.

Хвиля 1965 принесла в мордовські табори пожвавлення: з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації, національні групи консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів у липні 1967 суд Зубово-Полянського району присудив Г. 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі, звідки він теж зумів передати інформацію про становище в’язнів.

Звільнений 26.08.71. У Львові, де мешкала сім’я, не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у „дармоїдстві“ мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 — психологом на заводі „Кінескоп“. Г. допомагав політв’язням і їхнім родинам готувати заяви. У створеній в 1976 Українській Гельсінкській групі (УГГ) визначив собі місце в другому ешелоні. Брав участь у написанні її основоположних документів. Після арешту засновників УГГ бере на себе видання її Бюлетня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 у Г. було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою І.Кандиби, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою „Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні“ (треба б „соціологічні“).

03.11 після 13-годинного обшуку Г. заарештували. На знак протесту проти фабрикування „справи“ оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. 10-го дня стався серцевий напад. 25.06.82 засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (відмова дати покази у справі І.Кандиби) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12.11.82 прибув до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Ю.Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про О.Тихого, В.Марченка, В.Стуса, Ю.Литвина.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. 28.11.86 етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. „Помилуваний“ 02.07.87.

Уже в серпні Г. разом з В.Чорноволом та П.Скочком відновив видання „Українського вісника“ (починаючи з 7-го числа). 11.03.87 Г., З.Красівський і В.Чорновіл як робочі секретарі УГГ підписали „Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості“ про відновлення її діяльності. М. та Б. Горині і В.Чорновіл виробили і 07.07.88 на мітингу у Львові оприлюднили „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“, створеної на основі УГГ. М.Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

11.08.88 УКДБ Львівської обл. винесло Г. офіційне попередження у зв’язку з його „антирадянською діяльністю“. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівцях, куди приїхав на установчі збори УГС, був заарештований на 15 діб.

Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України (НРУ) за перебудову. На Установчому з’їзді (8-10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ. Був головою Політради і співголовою НРУ. 1990 обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції: „Ланцюг єднання“ між Києвом і Львовом 21.01.90, „Дитяча дипломатія“ (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).

З травня 1992 до жовтня 1995 Г. — голова Української Республіканської партії. Після розколу УРП в 1997 став одним із засновників Республіканської Християнської партії, голова її Редакційної комісії.

Уривки із автобіографічної розповіді М.Гориня

7 грудня 1999 року Вахтанг Кіпіані і Василь Овсієнко записали цю автобіографічну розповідь. Найближчим часом вийде з друку книга статей М.Гориня, що підготовлена п.Михайлом разом із співробітником ХПГ Василем Овсієнком, в якій буде надруковане це інтерв’ю повністю.

„Я хочу сказати, що уявлення багатьох людей, які не мають контактів з людьми, що опинилися в неволі таке: люди сидять і сумують, коли ж вони вийдуть на волю. Думаю, що це справді глибоко помилкове враження — в тюрмі йде активна інтелектуальна робота. І пан Василь дуже добре знає ті дискусії, які ми проводили. А я не можу забути дискусії, які я проводив з покійним Юрком Литвином, які торкалися проблем теорії українського визвольного руху, ставлення до анархізму, проблеми прав особи, прав нації, правозахисного руху, які мають коріння в українській філософії, українській політичній думці і навіть в українському мистецтві. Дуже часто Юрко згадував про те, що він написав статтю про Тараса Шевченка як правозахисника. Тобто відповідне інтелектуальне життя було. Я не знаю, в якому це було році — чи в 1983, чи в 1984 році, але запропонована ідея проведення вечора, присвяченого Тарасу Шевченку.

Ще раніше, під час першого арешту був вечір Грушевського в 1966 році на 1 таборі Мордовської АРСР. Пізніше був у 1971 році вечір, присвячений 100-річчю з дня народження Лесі Українки. Хочу вам сказати, що ця конференція була перетворена в таку 10-денну розмову про творчість Лесі Українки, в якій брали участь представники різних національностей, і були поети, які перекладали твори Лесі Українки рідною мовою. Тобто це була міжнародна конференція в концтаборі.

І це ми попробували зробити в маленькій камері в Кучино. В цьому брав участь покійний Юрко Литвин, Василь Курило, звичайно, я і, можливо, ще хтось.

Сам факт є дуже цікавий, що в тюремних умовах духовне життя українських політв’язнів ні на хвилину не припинялося.

Я хотів би звернути увагу на те, що десь напередодні приходу до влади Горбачова КДБ вирішило розправитися з тими політв’язнями, котрі, на їх думку, могли би бути небезпечними для російської імперії, вийшовши на волю. Я не сумніваюся в тому, що те, що за один рік, 1984-85 рік, померло в невеличкому концтаборі шестеро людей, по іншим двадцять чотири чи, може, 30 людей — це найкращий доказ того, що це не випадковість і це {не мор}. І вони вдарили по тих людях, які мали авторитет і воля яких не була приглушена довголітніми переслідуваннями і довголітньою тюрмою. І вони дуже добре розуміли, що ті люди, якщо вийдуть на волю, будуть продовжувати своє, їх не зламала ота довголітня тюрма під час двох арештів і перебування в концтаборах. Смерть Юрка Литвина, смерть Василя Стуса, смерть Валерія Марченка врізалися в пам’ять особливо. Смерть Тихого — знаєте, тої людини, котра не тільки не скорилася, а котра викликаючи демонстративно свою нескореність. Інші трималися міцно, бо не було серед наших людей, за винятком 1-2, які тимчасово здали позиції. А це був виклик імперії. Олекса Тихий не хотів голити вусів — його постійно примушували голити вуса, а він відновлював і таким чином протестував проти тюремного режиму. Його кидали в карцер, він важко захворів і після арешту він, по суті став дуже хворою людиною. Пропухлина була, знаєте, як велике яблуко, яке він носив отут, потім вона перетворилася в ракову пухлину, і він помер — помер героїчно.

Василь Стус — людина невгамовна, людина, яка завжди готова була робити Sturm und Drang, наступ постійний, яка незадоволена була навіть тим, що вона сидить, бо вона вважала, що те, що вона сидить — то тільки частина, що постійно треба протестувати і протиставляти себе. І те протистояння і протиставляння йому дорого коштувало. Я не знаю, чи вам хтось говорив про те, що в концтаборі було три карцерні номери. І там завжди повинен був хтось бути. І якщо один виходив з карцеру, вони шукали другу людину. І був такий час, коли карцери були пусті. Ми виходимо на прогулянку — вони роблять трус у нас, обшукують догола. Повертаємося з прогулянки — вони обшукують нас догола. На роботу йдемо і з роботи — теж так. І Стус не витримує і говорить: "Що ви мене щупаєте, як курку?" Ви пригадуєте, пане Василю, оту фразу? "Фашисти!" А вони того тільки й чекали. Вони відразу оформляють постанову — і Стуса у карцер.

Напередодні цього я був в одній камері із Стусом, але десь за два тижні до того трагічного інциденту там поселили Леоніда Бородіна. І ось коли Стус прийшов після того обшуку і почав готуватися до карцеру, збирати свої речі, то Бородін каже: „Василю, а чому Ви не берете горнятка чи ще там щось?“ — „Я оголосив голодівку“. Оголошує голодівку, а Леонід Бородін питається, на скільки він оголошує голодівку. „Оголошую голодівку до кінця!“ А я був свідком такої розмови. Коли я приїхав у концтабір, таку голодівку оголосив був Стус уже один раз, але його забрали в лікарню, і він припинив голодівку.

Коли він повернувся з лікарні, ми через вікно розмовляли, і він каже: „Михайле, як я себе гидко почуваю, що я припинив голодівку, оголосивши, що це смертельна голодівка. Я вже більше такого не можу зробити.“ Оце були ті слова, що я зрозумів, коли він пішов у карцер (а Леоніда Бородіна відразу переселили в нашу камеру — Ви ж були в тій камері, в 19-й?), і Бородін оту всю історію розповідає. І хтось із тих, хто працював уночі — а там були в дві зміни робота біля карцеру, — сказав, що десь там на четвертий чи якийсь день Стус постукав до дверей і каже наглядачеві: „Старшой, дай валидол — сердце болит.“ А наглядач відповів: „Ничего, обойдешься!“ Не обійшлося. Стус, по-моєму, 4 вересня 1985 року помер.

Дивно і трагічно помер Юрко Литвин. Я тоді хворів, не ходив на роботу, але через стіну був Литвин. І він мені постукав у той день свого трагічного стану і каже: „Вони мого сина направили в Одесу, а там наркомани. Вони хочуть мене таким чином зламати, але я не дамся!“ А такий трагічний настрій був — ви знаєте, мене по сьогоднішній день, я якби й зараз чую, як він засміявся: „Ха-ха-ха, не дамся!“ Господи, [нерозбірливо], що ж він так? І я не пішов на роботу, стукаю йому в стіну і кличу його до вікна: „Юрку, Юрку, йди сюди! Поговоримо.“ І він сказав якісь одне чи два слова — і все, і затих. То було до перерви — може, якась 11 година.

„.В 1989 році відбувся установчий з’їзд Руху, на ньому УГС була надзвичайно популярною, і коли там запропонували мою кандидатуру головою секретаріату від УГС, то весь з’їзд скандував: "УГС! УГС! УГС!" Значить, тоді ми були в фаворі, якщо так можна сказати, і я перший раз за все своє політичне життя був обраний головою секретаріату одноголосно — так, як при радянській владі, тобто я не мав ніяких опонентів.

Хочу сказати, що то отак можна було б говорити, але через те, що на установчому з’їзді була дуже цікава ситуація, позиція моя якоюсь мірою віддзеркалена. Я отримав записку, коли вів на другий день установчого з’їзду Руху, від Кравчука — другого секретаря ЦК КПУ — записку: „Прошу надати мені слово“. Кравчук прийшов на з’їзд. І я оголошую: „Прошу підготуватися другому секретарю ЦК Леоніду Кравчуку.“ Тут вискакує на трибуну представник від Полтавської організації, юрист (прізвище знову забув) і кричить: „Як?! Тому комуняці ви будете давати слово?“ і так дальше. Я різко перервав його, сказавши, що я йому слова не давав і прошу зійти з трибуни, а сам сказав приблизно таке: „Краще я піду в тюрму досиджувати 9 років, ніж я, демократ, не дам слова другому секретарю ЦК КПУ. Леонід Макарович, прошу до слова!“ Леонід Макарович виходить на трибуну і каже перші слова: „До чого я дожився, що мене Горинь захищає!“. Ото були перші такі контакти.

Хочу вам сказати ще одне — може, то банальна фраза, але я переконався, що цільні особистості вміють пам’ятати добро, яке ти їм зробив. Сірі особистості, нікчемні особистості, коли ти їм щось добре зробиш, вони завжди кажуть: „А що ти мені такого доброго зробив?“ Тобто вони завжди применшують те, що їм зробили. І я переконався на багатьох людях, що коли появляється людина з хребтом, вона завжди пам’ятає, що ти їй доброго зробив. З того часу, хочу сказати, я завжди мав якісь такі дивні контакти з Кравчуком, коли ми навіть із ним дискутували, коли я його критикував, бо десь одного разу, розумієте, йому на плечі поклав руку Єльцин, а я по телебаченню сказав, що Президент України повинен триматися на певному рівні, то, відповідаючи на це, по телебаченню виступив Кравчук і сказав: „Хай мене не вчать там всякі, як я маю себе вести!“.

.„Україну ми маємо, але Україна не до кінця українська; уряд ми маємо, але уряд говорить, між іншим, теж іноземною мовою. Президентські структури ми маємо, але вони теж наполовину неукраїнські. І тому майбутнє України через кілька років буде вручатися в руки людей, які українську мову знають не краще, ніж сьогодні державні чиновники.

Я не хочу сказати, що мова сьогодні є дуже важливе, але я хочу сказати, що без мови нема держави, нема народу чи навпаки — без мови немає нації, нема народу і нема держави.

Французи ввели спеціальний закон. Недавно я читав у газеті „Вечірній Київ“, що поляки ввели спеціальний закон, згідно якого суворо заборонено — вивіски на підприємствах, у різних громадських місцях повинні даватися польською мовою і ні в якому випадку не іноземною мовою. За те, що якийсь підприємець свою установу назвав англійською мовою, він піддається дуже високому штрафові. Поляки захищають мову від англізації. Українці дали повний простір двом великим потокам: з одного боку — російському потоку, з другого боку — англійському потоку. Я й сьогодні питаю: а що таке shop? Що таке shop, що таке pizza? Що таке щось інше? Та якщо чехи відчули, що їх поглинає німецькомовна хвиля, то вони театр назвали дівадлом. Нам у тому напрямі теж треба.

Таким чином, будівництво економіки повинно йти в парі з мовним будівництвом на Україні, без чого українська незалежна держава не може існувати. Але мовне будівництво не має бути формальним, бо разом із мовним будівництвом повинно йти будівництво українського патріота-державника. Виховання майбутнього покоління в дусі патріотичному, як кажуть наші галичани, на сьогоднішній день під псом. Нема тої системи цінностей у школі, де би говорили про те, що любов до Вітчизни, патріотизм — то найбільша духовна цінність. „Какое значение имеет язык — лишь бы человек был порядочным человеком! А на каком языке говорить.". Так, між іншим, це говориться.

Тобто проблема економіки, проблема мовного будівництва, проблема виховання, проблема переведення основних силових структур на державну мову — бо не можна надіятися на захист інтересів українського чи України взагалі як держави, якщо в її рядах будуть російськомовні генерали, російськомовна армія і їй прийдеться з’ясовувати конфлікт зі зброєю в руках, скажімо, з північним сусідом. Нічого не зробиш — таке цілком можливе.

Значить, ці проблеми є на сьогоднішній день важливими проблемами. Дай би Бог, щоби новий президент, який почав із того, що, видно, дав доручення Конституційному Суду прийняти рішення про державну мову, вирішував би їх, але якщо Азарова висувають кандидатом на посаду прем’єр-міністра — Азарова, який за 9 років не вивчив української мови, то я хотів би запитатися: а як він буде керувати великою Українською державою — іноземець з іноземною мовою в голові?“

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори