пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200017
27.12.2000 | В.Сологуб, Черкаська обл., с.Новодимітрівка

Становище вчителя в сучасних умовах

   

В колишньому Совецькому Союзі, в суспільстві робітників, селян, учитель займав хитке, невизначене положення. Крім виконання основних освітніх завдань і обов’язків він був: і агітатором, і пропагандистом, лектором, незмінним учасником і організатором мітингів і демонстрацій, дружинником і черговим на молодіжних тусовках, шефом над неблагополучними родинами, вихователь батьківського загалу, обробляв сам, а також з учнями колгоспні поля, вирощував у школі кролів і багато чого іншого.

Вчитель виконував соціальне замовлення держави і виховував нову людину — будівника комунізму, завжди був „на підхваті“ у місцевих партійних та радянських керівних органів, які часто були незадоволені його діяльністю. А чи був задоволений вчитель? Звичайно, ні, але говорити про це ніхто не наважувався. Винагорода за його працю була скромною, але жити було можна, особливо в селі, де зарплатня колгоспника, як правило, не була вищою.

А що ж має вчитель сьогодні? Наше суспільство до цього часу не виробило чіткої ідеології і, в наслідок цього, не поставило конкретних вимог до освіти взагалі, до її керівних інституцій, і до школи зокрема. Тому вчитель не може зрозуміти, що від нього вимагається, які знання та навички повинен отримати майбутній громадянин України. Багато ведеться розмов про реформування освіти, але конкретних відповідей щодо змісту цих реформ не дасть, мабуть і міністр.

А реформувати, в першу чергу, потрібно працю педагога, ставлення до школи керівних і методичних надбудов органів освіти до цієї праці. Працю вчителя потрібно організувати на сучасному рівні, структуризувати, наситити сучасними конкретними розробками звичайних уроків, відмовитись від загальних рекомендацій, постанов та вказівок.

Верховна Рада першого скликання прийняла Закон „Про освіту“, який був самим демократичним, самим гуманним по відношенню до школи і до учителя. Він, у великій мірі, розв’язував руки школі, її керівництву, дав можливість вільно дихати, проявляти ініціативу, творчість, діловитість. Звичайно, велика кількість консервативних керівників шкіл розгубилася. Вказівки та команди „згори“ не поступають, а самі діяти вони не звикли і не можуть, і, особливо, не хочуть брати на себе відповідальність. Запанікували представники районних освітніх структур, вони виявилися зайвими, і „випадали“ із системи освіти. Чиновники від освіти вищих рангів усвідомили, що вони тепер повинні безпосередньо працювати на школу, а не через передавальну шестерню, якою є районний відділ освіти — райвно. І, мабуть, саме з цих причин пішли зміни і до Закону „Про освіту“ і ще багатьох освітянських нормативних документів. Як з рогу достатку посипалися інші закони, що стосуються освіти, які нічого не дають школі і не потрібні їй. Школа, учитель повинні мати один закон, який буде, хоча б у певній мірі, досконалим і стабільним. Внесені зміни вилучили майже всі демократичні засади, самостійність та ініціатива подавлені, знову все централізовано.

Тепер всі чиновники знову при справі, все стало на свої місця, як у старі часи. Видаються обіжники, вимагаються звіти, інформації, спускаються вказівки, настанови, перестороги, заборони, рекомендації та інша гора бюрократичних паперів. А як же вчитель?

Про нього, як і завжди, забули. Учитель бере участь в конференціях, засіданнях, методичних об’єднаннях, пише конспекти, плани, методичні розробки і багато іншого, а ефективність роботи мінімальна, бо це робиться не для нього, а для чергового звіту чиновників. Коли ж, нарешті, керівні органи освіти по-справжньому візьмуться за покращання умов праці педагога, полегшення рутинної частини його роботи: написанню конспектів, розробки та виготовленню дидактичних матеріалів, посібників тощо. Сьогодні вчитель повинен сам узагальнити свій досвід, оформити папку з методичними матеріалами або стенд, підготувати виставку. Тобто, з моєї точки зору, вчитель не може повністю віддавати себе учням, він повинен працювати і на чиновнічий апарат. Тому коефіцієнт корисної дії у школі дуже низький. Це думки з приводу професійних особливостей праці вчителя.

Професійність учителя, в великій мірі, залежить також від його добробуту. По рівню зарплатні вчитель поставлений на межу виживання. В вирішенні цього питання наша держава відстає від Чехії або Польщі, не кажучи вже про рівень оплати праці вчителів у західноєвропейських країнах. У Польщі вчитель є одним з найвище оплачуваних бюджетних працівників, бо там розуміють, що один злотий, вкладений в освіту, приносить прибуток в десять разів більший.

Пункти Закону України „Про освіту“, які гарантують зарплатню педагогам на рівні працівників промисловості (потрібно було замінити на „працюючих працівників промисловості“), не виконується, не виплачуються надбавки до посадових окладів за стаж, не видаються додаткові кошти в розмірі однієї зарплатні (оздоровчі). Учителям, які працюють у сільській місцевості, не надаються пільги по оплаті комунальних послуг, кошти на проїзд із міста до села на роботу та з роботи також не виділяються. І це теж невиконання цілого ряду положень Закону „Про освіту“. Пояснення, що ці кошти не закладені Кабінетом Міністрів до бюджету, приводять до висновків, що виконання положень Закону „Про освіту“ не є обов’язковим для нашого уряду.

Сільські вчителі взагалі не розуміють, як може прожити вчитель у місті, який отримує зарплатню 100-150 гривень на місяць (саме така зарплатня вчителя в селі). Адже сільський вчитель, як правило, має господарство, ту чи іншу живність, обробляє землю, займається торгівлею, дрібним бізнесом, і все це для того, щоб якось вижити. Говорять, що мов би в Києві та в інших великих містах, учитель отримує зарплатню в два, а то і у три рази більше, ніж на периферії ( прим. ред. ПЛ: у Харкові зарплатня вчителя теж 100-150 грн., і виплачують її з місцевого бюджету). То невже у нас не одна держава, і не єдина система освіти? Чому до міських дітей вчитель приходить ситий, свіжий, відповідно одягнутий, насичений знаннями, ерудований та інформований, а до сільських дітей — навпаки. Невже сільській школі потрібен учитель, який після уроків біжить доглядати підсобне господарство, ввечері падає біля телевізора і намагається, слухаючи новини, готуватися до наступних уроків і засинає з ручкою в руці за робочим столом!?

А хто становиться сьогодні вчителем? Звідкіля він береться? Переважно з села, з вихованців сільської школи, яким важко, а то і взагалі неможливо конкурувати з міськими дітьми при вступі до престижних навчальних закладів, а в педагогічні інститути конкурси, порівняно, нижчі і туди майже не ідуть випускники міських шкіл, а якщо ідуть, то не самі кращі. Це є також один з показників соціального стану вчителя. І ось з’являються вчителі не за покликанням, не за свідомим вибором професії, а тільки бажаючі отримати вищу освіту. Добре, якщо така людина не прийде до школи.

Сьогодні вчителя обманюють на кожному кроці, починаючи від місцевого сільського голови, закінчуючи Міністром та Президентом. Ведеться реформування земельних відносин на селі — роздають землю у приватну власність. Згідно Указу Президента сільський учитель не отримує нічого. Невже Президент не знає про те, хто навчав і виховував цих колишніх колгоспників, самого Президента та його оточення, хто проводив на селі передвиборну агітацію і саму виборчу кампанію, не тільки чергував на дільницях, а й вигрібав та вимивав занедбані приміщення клубів? На жаль у своєму Указі він, навіть, не згадав про цю категорію працюючих.

Вже потім схаменулися. Було видано обіжник, що можливо працівникам соціальній сфері видати земельний пай із земель запасу (резерв сільських рад) до одного гектара. Але ж якби не було того „до“, а один гектар і все! Але чиновники добре знають, що роблять.

Так учителям Новодмитровської загальноосвітньої школи, що на Черкащині, сесія місцевої сільської ради вирішила видати аж 0,3 га землі, ще й з умовою не здавати її в оренду. Навпаки, вчитель повинен заплатити сам 30 гривень за її оренду та ще й за те, що вона вже була зорана — по 5 гривень за 0,01 га, тобто 150 гривень. Плату необхідно внести до 1 травня цього року, інакше земля буде віддана комусь іншому. Отже, вчителям земля надається в тимчасове користування, невідомо, що на ній виросте, невідомо кому вона буде належати у подальшому, а 180 гривень віддай. Суцільний обман! Плакала наша земелька.

Інший приклад. В одному із інтерв’ю міністр освіти В.Кремінь (газета „Освіта України“ від 2 лютого 2000 р.) заявив, що з огляду на складне економічне становище держави, в цьому році зарплатня вчителям не буде підвищена, але видадуть по одному окладу на оздоровлення. Знову міністр обманув педагогів, у всякому разі, до бюджету Черкаської області на 2000 рік ці кошти не закладені.

Наведу останній приклад з великої кількості існуючих. У 1998 році Золотоніський районний суд, що на Черкащині, виніс рішення про оплату комунальних послуг учителям сільськими радами декількох сіл. Але до цього часу рішення суду не виконане. Тобто, нашому чиновнику вже і рішення суду дозволено не виконувати.

То й приходиш до висновку, що вчитель самий безправний у нашій державі, і особливо сільський вчитель. Такий учитель школі не потрібен, бо він не зможе виховати справжнього громадянина незалежної держави.

Це істина від якої нікуди подітися, і проблему потрібно вирішувати, і негайно.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори