пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200019
27.12.2000 | І. Ніконова, м.Харків

Львівський урок

   

На мою думку, коментуючи смерть у львівській лікарні композитора Ігоря Білозіра та громадсько-політичні акції, що мали місце у Львові по тому, більшість з українських засобів масової інформації свідомо чи несвідомо, але змістили акценти з причин тих подій на другорядні обставини. Те ж стосується й заяв з приводу того, що відбулось, які робили у пресі офіційні особи. І загалом у суспільстві відчувається брак достовірної інформації.

Між тим у Львові сталась знакова подія. Але не тоді, як трощили злощасну кав’ярню. І не під час похорону п.Ігоря, коли з’явились поодинокі антиросійські гасла. То вже були наслідки; прикрі, нецивілізовані, але, на жаль, цілком прогнозовані. Головне ж — вперше набув розголосу випадок, коли один громадянин України у приватному порядку за допомогою брутальної сили заперечував природне право іншого громадянина; у даному випадку — право послуговуватись у громадському місці зручною йому мовою. Саме цей лейтмотив того конфлікту мусить бути виокремлений, ретельно досліджений та відверто обговорений громадськістю, національною елітою та, звісно ж, владними структурами.

Не суть важливо, Народним артистом України, чи, приміром, слюсарем був померлий внаслідок побиття пан Ігор (пісні якого знаємо та любимо, і за яким щиро сумуємо). Навіть якби того вечора всі учасники бійки залишились живими, це не набагато зменшило б трагізм події. За великим рахунком, не має значення і те, хто у той вечір сказав перше «А»: у тому розбереться суд, визначаючи покарання винуватцеві у смерті людини. Головним та найтривожнішим для усіх нас є те, що, виявляється, в Україні від сьогодні (принаймні від сьогодні) можна одержати по пиці за СЛОВО РІДНОЮ МОВОЮ або за іншу свою «несхожість». І байдуже, за яку саме мову битимуть (хоча те, що били в Україні за українську — нонсенс для будь-якої іншої держави). Непокоїти повинна така наша «правосвідомість», коли захист свого права не уявляють собі без обов’язкового придушення права іншої людини, а загрозу своїм правам вбачають у тому, що хтось інший прагне скористатись такими саме своїми правами. Ось цей феномен з його носіями та витоками конче потребує розгляду та вироблення суспільної стратегії протидії. Інакше ризикуємо збудувати собі таку правову державу, де замість громадського спокою нуртуватиме вічний бій на знищення. Та суспільний устрій, більш за все подібний до «закону джунглів», зі сваволею сильнішого, завзятішого та нахабнішого угруповання за мовною, партійною, конфесійною чи ще якоюсь ознакою; суспільство поділиться на подібні ворогуючі «шобли», існування окремої особистості поза «колективом» стане неможливим. Певні: ті, хто любить цю землю, бажають не такого майбуття.

Отже, у львівській кав’ярні затикати пельку своєму іншомовному краянинові заповзявся російськомовний громадянин України, до того ж «захисник Батьківщини» — офіцер Збройних Сил.

Чи ж випадковими виявились мовна та фахова приналежність кулачного «борця за свої права»? На моє переконання — ні! Бо в державі за повного потурання влади такі сили, як «Партія славянского єдінства», партія «Союз», всілякі «Євразії», «Русскіє общіни» під облудними гаслами захисту від «витаптиванія» російської мови в Україні ведуть відверту та запеклу боротьбу проти найобережніших спроб виводу з постімперського занепаду українських мови та культури, мабуть вбачаючи в подоланні нами того занепаду крах своїх сподівань на відновлення «єдіной-нєдєлімой». Аби надати шляхетного вигляду своїй невиправданій дійсним станом мовних справ активності, вони намагаються нав’язати суспільству хибне трактування самого поняття права людини. Своїх прихильників переконують, що, з одного боку, права людини тотожні сваволі більшості, а з іншого — що російськомовні громадяни складають більшість населення України, тож мають диктувати свою волю та накидати свої мовно-культурні уподобання всім іншим. Звідси — щире переконання декого з наших краян у святім праві не просто не послуговуватись українською, але ще й ніколи її не чути! А «святе», на їхню думку, треба утверджувати силою. На превеликий жаль, подібну більшовицьку правосвідомість (разом з нехіттю до всього українського) успадковують від попередників і нові покоління наших «силовиків». Тож не дивно, що саме російськомовний, і що саме офіцер самоутвердився в такий дикунський спосіб; швидше слід дивуватись, що подібного досі не траплялось.

Так саме невипадковим є і місце події — кав’ярня. Власники подібних закладів зазвичай настроюють приймача на яку-небудь місцеву FM-станцію (які в більшості своїй демонстративно всупереч закону не включають до програм творів української естради, годуючи слухачів переважно російською «попсой» низького рівня). Те, що виключно такий гарнір до кави не всіх влаштовує, а декого навіть обурює, аж ніяк не обходить власників закладів громадського харчування та засновників FM-станцій. Їхній напрочуд ринковий аргумент — «Не подобається — не слухай, або забирайся» — починає дратувати, а надто — в умовах постійного лементу в майже суцільно російськомовній пресі про утиски, що їх буцімто зазнають в Україні російські мова та культура.

І нарешті: як би дивно це не виглядало на перший погляд, але те, що конфлікт проявився саме у Львові — цілком природно. У регіоні, де українська мова традиційно панує у побуті, не утискаючи водночас російської, штучність та нахабство мовно-культурної експансії, що її за поблажливості держави здійснюють наші російськомовні скоробагатьки, є особливо помітними. І якщо, приміром, у Харкові індиферентна, хоч загалом і лояльна до української мови більшість стараннями місцевих «крутеликів» потроху призвичаюється до думки, буцімто «так історично склалося», «плєтью обуха нє пєрєшибьош» і загалом, «какая разніца?», то в Галичині ще залишаються сміливі не підлаштовуватись під нахаб та залишатись самими собою, заспівавши у кав’ярні українську пісню.

Отже, підсумуємо: сталося те, що мало статися, відбулось там, де тільки й могло відбутись, і за участю очікуваних дійових осіб. Це не дозволяє мені сподіватись, що само собою розсмокчеться, радше навпаки. Тож не треба задля спокою в суспільстві дозувати інформацію та відбуватись коментарями на кшталт «обидва були напідпитку». Справа набагато серйозніша звичайної, хай і з важкими наслідками, але просто п’яної бійки. Годі ховати голову в пісок, мурмочучи при тому «всьо хорошо, прєкрасная маркіза!» Ми усі, на чолі з нашою елітою, здається вже дострауснічались: пролунав «перший дзвоник», і зараз тільки відвертий, прискіпливий аналіз ситуації та потужний голос громадської думки здатні утримати державу на тому шляху міжетнічної безконфліктності, який вигідно вирізняє Україну з-поміж бувших республік колишнього СРСР. Тож на часі нарешті назвати все своїми іменами. Назвати, не зважаючи на те, що доведеться говорити і слухати не завжди приємну правду. І не звертаючи увагу на реакцію за північно-східним кордоном: вона — цілком прогнозована і буде однаковою, що б ми не говорили і як би не діяли.

Великою мірою ми самі винуваті у тому, що за нашу мову нас вже почали вбивати: занадто запопадливо переходимо на «общєпонятний» за межами своєї родини та свого кола спілкування. Тож коли хтось з нас відмовляється від такого переходу, це сприймається деким з наших російськомовних співгромадян як «ви- пєндрьож» та ледь не провокація.

Але все ж видається, що головна провина у вервиці львівських подій лежить на владі: як місцевій (в усіх без винятку регіонах України), так і центральній. І не у тому, що не змогла захистити від руйнування обуреним натовпом злощасної «Цисарської кави» та не переловила носіїв антиросійських гасел на жалобних заходах у Львові (в чому владу зараз звинувачують проросійські сили). Завинила вона перед усім нашим суспільством у даному випадку найперше тим, що, ніби навмисно, економічними перепонами ставила українські мову і культуру у важчі умови порівняно з російськими, не зважаючи на постійні мотивовані звернення з цього приводу україномовної інтелігенції. А також тим, що за десять років не спромоглася чи не захотіла змусити власне чиновництво та підприємців поважати наші ліберальні (іноді — аж занадто) закони у мовній та культурній царинах. І нарешті тим, що, побоюючись звинувачень у націоналізмі, залишала без чіткої відповіді місцеву та закордонну маячню про утиски російської культури в Україні, не пояснювала проросійськомовним активістам, що їхні україномовні співгромадяни — теж люди.

Хочеться вірити, що українське суспільство зробить із львівського уроку належні висновки: національна еліта нарешті прокинеться і пильнуватиме, аби процеси у державі не виходили за межи здорового глузду; влада у своїй діяльності керуватиметься не бажанням будь-що утримати примарну стабільність, а тим-таки здоровим глуздом; преса не допомагатиме ані створювати, ані заколисувати проблеми, але чітко інформуватиме нас у разі їх виникнення. Тільки тоді здобудемо громадянське суспільство. А добробут та достаток — додадуться.



Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори